
- •2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
- •2. За наслідками розгляду касаційної скарги на ухвалу суд касаційної інстанції має право:
- •2. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:
- •1. Позов забезпечується:
- •4. На додаткове рішення може бути подано скаргу.
- •Поняття права на позов. Суб’єктивні та об’єктивні умови права на позов.
- •2) Показання свідків
- •3) Письмові докази
- •4) Речові докази, зокрема звукозаписи і відеозаписи
- •5) Висновки експертів
- •2. Повноваження представника в суді. Договірне представництво і довіреність: практичний аспект
- •5. Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу. В ухвалі про відкриття провадження у справі зазначаються:
- •6) Судовий наказ видається за наявності певних умов:
- •1. За характером заявлених вимог.
- •2. За процесуальною формою розгляду.
- •3. За правовим механізмом дослідження доказів.
- •4. За ознакою обґрунтованості.
- •5. За порядком ухвалення.
- •6. За часом набрання законної сили.
- •7. За своєю юридичною силою.
- •8. За порядком оскарження.
- •9. За своїм змістом.
- •10. За суб'єктним складом.
- •11. За зверненням до виконання.
2. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:
1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
4) усиновлення;
5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;
6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;
7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
8) визнання спадщини відумерлою;
9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
3. У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.
4. У випадках, встановлених пунктами 1, 3, 4, 9, 10 частини другої цієї статті, розгляд справ проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.
Кожна із перелічених категорій справ має певні особливості, але для них характерні спільні ознаки:
- у порядку окремого провадження може вирішуватися спір про факт, про стан, але не спір про право цивільне;
- мета судового розгляду - встановлення наявності або відсутності факту;
- факт, що встановлюється судом у порядку окремого провадження, повинен мати юридичне значення;
- факт повинен мати безспірний характер. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК);
- закон у більшості випадків точно встановлює коло осіб, які можуть порушити справу (статті 237, 260, 269, 274 ЦПК);
- справи окремого провадження розглядаються судом за участю заявника, заінтересованих осіб або організацій (справи порушуються заявою, а тому - немає позовної заяви, немає і позову; немає сторін, тому що не вирішується спір про право, а є заявники, заінтересовані особи).
- немає окремих інститутів і категорій, властивих позовному провадженню (співучасті, зустрічного позову, забезпечення позову, мирової угоди, третіх осіб і т. д.).
Стаття 235. Порядок розгляду справ окремого провадження
1. Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією ( 254к/96-ВР ) і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи.
2. З метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.
3. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.
4. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.
Справа про розірвання шлюбу за заявою особи, засудженої до позбавлення волі, може бути розглянута судом за участю представника такої особи.
5. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди.
6. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
7. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.
8. У рішенні суду про розірвання шлюбу зазначається про вибір прізвища тим з подружжя, який змінив прізвище під час державної реєстрації шлюбу, що розривається.
Поняття третіх осіб з самостійними вимогами. Процесуальний порядок їх вступу в процес. Процесуальні права. Хто є відповідачем за позовною заявою третьої особи з самостійними вимогами?
Третіми особами, що заявляють самостійні вимоги, називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін, з метою захистити особисті суб'єктивні матеріальні права чи охоронювані законом інтереси.
Характерною ознакою цього виду третіх осіб є не наявність самостійних прав на предмет спору, які можуть бути визначені тільки судовим рішенням по розгляду справи по суті, а заявления самостійної вимоги на предмет спору між сторонами, що пред'являється по їх справі.
Треті особи із самостійними вимогами можуть і не вступати в процес по справі між сторонами, а порушити самостійну справу — пред'явити позов до тієї із сторін, яка, одержавши позитивне рішення суду на свою користь, порушила чи поставила під загрозу їх права та інтереси з приводу спірного об'єкта. Вони не бажають закінчення вирішення судом справи, оскільки в них є побоювання, що визнання права за стороною може утруднити чи зробити неможливим одержання спірного об'єкта, хоч у майбутньому суд і визнає право за ними на цей об'єкт. Розгляд справи за їх участю дає можливість зекономити час і процесуальні засоби, зменшити судові витрати і запобігти постановленню судом протилежних за змістом рішень.
Третя особа із самостійними вимогами вступає в справу за своєю ініціативою шляхом пред'явлення позову, але до кого він може бути пред'явлений, у процесуальній літературі з приводу цього були висловлені дві протилежні точки зору: до обох сторін; до однієї або до двох сторін1. Стаття 107 ЦПК вирішує дане питання за останнім варіантом.
Процесуальною формою втілення самостійної вимоги третьої особи буде позовна заява, в якій поряд з іншими, передбаченими ст. 137 ЦПК реквізитами, необхідно викласти зміст позовних вимог, обставини, що обґрунтовують ці вимоги на предмет спору між сторонами, із зазначенням доказів, що стверджують позов. Цим самим підтверджується зв'язок між вимогою третьої особи і спірними правовідносинами сторін. Саме на нього і на об'єкт їх матеріального спору спрямовується вимога третьої особи, повністю чи частково виключаючи вимогу позивача або зустрічний позов відповідача. Але такою вимога третьої особи стане тоді, коли вона матиме спільні елементи з первісним позовом. В обох вимогах — спільний предмет, оскільки він визначається одними і тими ж спірними матеріальними правовідносинами. Збігається і зміст позовів, оскільки самостійна вимога за правилом ст. 107 ЦПК заявляється на предмет спору, тобто повинна суміщатися з первісною. А оскільки наявність обох вимог пов'язана з різним суб'єктним складом, то підстави їх різні, тому що вони покликані обґрунтувати належність суб'єктів до справи такими особами і їх права на предмет спору (ст. 30, пп. 4, 5, ст. 137 ЦПК).
Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами оплачується державним митом за загальними правилами Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», в редакції Закону України від 20 квітня 2000 р. та статтями 63-69 ЦПК. Цивільний процес в їх інтересах може бути розпочатий також за ініціативою прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, а також окремих громадян у передбачених законом випадках (ст. 121 ЦПК). Пред'явлення позову третіми особами можливе в суді першої інстанції до постановлення судового рішення (ст. 107 ЦПК). Ухвала суду про відмову та допуск третьої особи у справу не може бути оскаржена поданням апеляційної скарги, оскільки такі дії суду не перешкоджають дальшому рухові справи (п. 1 ст. 291 ЦПК). Але особи, які мають право на апеляційне оскарження рішення суду, можуть у апеляційній скарзі викласти свої міркування також з приводу законності ухвали суду з цього приводу.
За процесуальним становищем треті особи із самостійними вимогами користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Рівність їх прав пояснюється тим, що відносно них зроблено припущення, що вони є суб'єктами спірного права. Але між ними існує відмінність: в інтересах позивача розпочинається провадження по справі, третя особа — вступає в порушену справу в суді, тому об'єднати цих осіб поняттям «позивач»2 було б неправильним. Назва третьої особи суто процесуальна — вона вступає у справу між двома сторонами, тому і одержала таку назву.
Цивільний процес, який виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежатиме від розвитку процесу між сторонами, але припинення процесу між сторонами не викличе обов'язкового припинення процесу між нею і сторонами. Задоволення сторін укладенням мирової угоди чи в результаті розгляду справи судом першої інстанції не перешкодить третій особі вимагати відповідно розгляду судом її вимоги до сторін чи порушити касаційне провадження.
Відносна самостійність в розвитку цивільного процесу третіх осіб не впливає на їх повну самостійність у здійсненні належних їм суб'єктивних цивільних процесуальних прав і виконанні обов'язків. Свої права вони реалізують без будь-яких обмежень, виходячи тільки з необхідності захистити власні майнові і особисті немайнові інтереси.
Завдання стадії підготовки справи до судового розгляду. Зміст цієї стадії. Чи обов’язково провадити підготовку до судового розгляду в кожній справі?
Після прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі розпочинається підготовка цивільної справи до судового розгляду – одна із обов’язкових стадій цивільного процесу. Мета цієї стадії полягає у сприянні охороні прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб шляхом створення умов для забезпечення правильного та своєчасного вирішення справи й ухвалення у ній законного і обґрунтованого рішення.
Завданнями підготовки є:
1) створення можливостей для врегулювання спору до судового розгляду, в тому числі примирення сторін;
2) визначення характеру спірного правовідношення та матеріальної норми права, яка підлягає застосуванню;
3) визначення предмета доказування, тобто фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи;
4) визначення складу учасників процесу у справі, їх процесуального становища та способів забезпечення своєчасної явки цих суб’єктів в судове засідання;
5) з’ясування кола доказів, необхідних для вирішення справи та забезпечення їх своєчасного надання;
Виконання цих завдань досягається шляхом вчинення комплексу процесуальних дій судді та інших учасників процесу(глава 3 розділу ІІІ ЦПК), які складають зміст стадії підготовки справи до судового розгляду.
Суддя призначає попереднє судове засідання, веде його, ухвалює судове рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення між сторонами мирової угоди, здійснює переважну більшість процесуальних дій по підготовці справи до судового розгляду, передбачених ст.ст. 127, 130 ЦПК. Водночас, в умовах реформування принципу змагальності обов’язок щодо здійснення підготовки справи до судового розгляду та виконанню її завдань частково лягає на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі та їх представників (ст. 38 ЦПК). Так, сторони та особи, які беруть участь у справі, на цьому етапі судочинства можуть заявляють клопотання, висловлюють свою позицію по всім питанням, що виникають. Сторони можуть укладати мирову угоду і, тим самим, припинити спір, не доводячи справу до судового розгляду. Особливе значення підготовка справи до судового розгляду набуває щодо формування доказової бази у справі, адже відповідно до ст. 131 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання.
На стадії підготовки виконують свої процесуальні обов’язки й інші учасники цивільного процесу (свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі тощо). Наприклад, у випадку порушення справи особою або щодо особи, яка не володіє мовою судочинства, при підготовці справи як і під час судового розгляду не обійтися без участі перекладача.
Разом з тим, роль кожного з учасників процесу при підготовці справи до судового розгляду взагалі, та при проведенні попереднього судового засідання зокрема, не однакова. Враховуючи вищевикладене, процесуальні дії, що складають зміст стадії підготовки, за суб’єктом здійснення, можна поділити на три групи:
1) процесуальні дії судді по підготовці справи;
2) процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі;
3) процесуальні дії осіб, які сприяють здійсненню правосуддя.
Таким чином, підготовка справ до судового розгляду – обов’язкова стадія цивільного процесу, яка являє собою сукупність процесуальних дій учасників процесу, спрямованих на з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду та на забезпечення своєчасного та правильного розгляду та вирішення цивільної справи.
Поняття законного представництва. Підстави виникнення законного представництва. Процесуальні права та обов’язки законного представника. Повноваження законного представника.
Законне представництво фізичних осіб — це процесуальні дії батьків, усиновлювачів, опікунів або інших осіб, визначених законом, по захисту прав і охоронюваних законом інтересів недієздатних громадян і громадян, які не володіють повною дієздатністю.
Підставами виникнення законного представництва є:
факт походження дитини, засвідчений державним органом реєстрації актів громадянського стану у встановленому порядку (ст.121СК);
факт усиновлення, зареєстрований у встановленому порядку (ст.207СК);
адміністративний акт про призначення опіки та піклування (ч.Зст.243СК).
Законне представництво згідно зі ст.39 ЦПК здійснюється в такий спосіб:
права, свободи та інтереси малолітніх осіб у віці до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, Опікуни або інші особи, визначені законом;
права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники або інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу або особу, цивільна дієздатність якої обмежена;
права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном;
права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, що вживає заходів щодо охорони спадкового майна.
Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.
Згідно зі ст.43 ЦПК у разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.
Якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд ухвалою встановлює над нею відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна або піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних представників.
У разі якщо законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування заміняє законного представника.
Звільнення опікуна чи піклувальника в разі, якщо їх призначив суд, і призначення ними інших осіб здійснюється в порядку, встановленому законом (ч.2 ст.241 ЦПК).
ЦПК України не перелічує випадки законного представництва юридичних осіб — воно випливає з іншого законодавства. Наприклад, згідно зі ст.105 ГК України ліквідаційна комісія (ліквідатор) є законним представником відносно ліквідованого підприємства.
Законний представник обвинуваченого зобов'язаний:
- не розголошувати без відома слідчого або прокурора дані досудового слідства;
- додержуватися порядку під час судового засідання та підкорятися розпорядженням головуючого.
Законний представник обвинуваченого має право:
- бути присутнім при пред'явленні обвинувачення неповнолітньому, що не досяг 16-річного віку, чи неповнолітньому, визнаному розумово відсталим, а також при їх допиті (ст. 438 КПК України);
- бути присутнім при ознайомленні неповнолітнього з матеріалами справи (ст. 440 КПК України);
- заявляти відводи та клопотання, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів (ст. 441 КПК України);
- подавати апеляційну чи касаційну скаргу на вирок (статті 348, 384 КПК України).
Юридична відповідальність законного представникатака ж, як і представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача.
Повноваження представника в суді
1. Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа.
2. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.
3. Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначається статтями 248-250 Цивільного кодексу України.
4. Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви або усної заяви, зробленої у судовому засіданні.
5. У разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони.
Поняття забезпечення позову. Способи забезпечення позову. Виконання ухвали про забезпечення позову. Позивач заявив клопотання про забезпечення позову про виключення майна з опису. Суддя виніс ухвалу про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно. Чи відповідає ухвала закону?
Забезпечення позову — це вжиття судом, в провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом про присудження реальне виконання позитивно прийнятого рішення.
Позивач, звертаючись до суду з позовом, може вимагати від суду певних гарантій того, що у випадку ухвалення рішення у справі на його користь це рішення можна буде виконати в примусовому порядку, якщо відповідач буде ухилятися від добровільного Його виконання. Тому суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходів забезпечення позову.
Суб'єктом права вимагати забезпечення позову може бути як особа, яка пред'явила позов до суду, так і будь-яка інша особа, яка бере участь у справі, а саме: 1) позивач; 2) відповідач, який пред'явив зустрічний позов; 3) третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору; 4) органи та особи, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Проте слід мати на увазі, що відповідна заява останньої групи осіб має бути у будь-який спосіб підтверджена особою, в інтересах якої вони діють, оскільки відшкодування можливих збитків від його забезпечення відповідно до ст. 155 ЦПК здійснюється лише за рахунок цієї особи (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").
Запроваджено норму щодо змісту заяви про забезпечення позову. Так, відповідно до ч. 2 ст. 151 ЦПК у заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено:
1) причини, у зв'язку з якими потрібно забезпечити позов, тобто об'єктивні обставини та (або) припущення щодо обставин, що мають реальну загрозу невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, тобто вказують на те, що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи зробити неможливим виконання майбутнього рішення суду;
2) вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності. До речі, вживання в цьому випадку терміна "вид" можна розглядати як своєрідне упорядкування субординації з визначеними ст. 4 ЦПК способами захисту, які застосовуються судом. Види забезпечення позову наведені в ч. 1 ст. 152 ЦПК.
Щодо змісту заяви про забезпечення позову, суб'єкт права вимагати виконання таких дій зобов'язаний вказати не лише вид забезпечення позову, який він вважає за доцільне застосувати, а й навести належні мотиви щодо застосування саме цього заходу;
3) інші відомості, потрібні для забезпечення позову. Зазначені відомості залежать від характеру спірних правовідносин, виду забезпечення позову, стадії розгляду справи, на якій вони застосовуються, та від інших обставин, які належать до істотних в контексті позитивного вирішення такої заяви.
Відповідно до ч. З ст. 151 ЦПК забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи. Хоча у переважній більшості випадків заходи забезпечення позову вживаються під час попереднього судового засідання (п. 7 ч. 6 ст. 130 ЦПК). Але якщо заява про це надійшла до суду апеляційної інстанції або її не вирішив суд першої інстанції, то заява про забезпечення позову допускається на стадії апеляційного провадження. Однак, оскільки, на відміну від п. 7 ч. 1 ст. 301 ЦПК, у гл. 2 розділу V ЦПК не передбачено забезпечення позову на стадії касаційного провадження, у разі надходження відповідної заяви її повертають заявникові (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").
За загальним правилом звернення до суду, як вбачається із норм ЦПК, заява про забезпечення позову подається одночасно із позовною заявою. Про це також зазначається в Методичних рекомендаціях щодо забезпечення позову, затв. наказом Державного комітету України по водному господарству від 22 вересня 2004 р. № 245.
Водночас норми ч. 4 ст. 151 ЦПК допускають вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви, якщо це потрібно для запобігання порушенню права інтелектуальної власності. До такої заяви додаються документи та інші докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб'єктом відповідного права інтелектуальної власності і що її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову. До заяви додаються також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити заходи забезпечення позову (частини 3, 4 ст. 151 ЦПК). Отже, лише у зазначених випадках може подаватися заява про забезпечення позову до подання позовної заяви.
У разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом 3 днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову (ч. 5 ст. 151 ЦПК).
Стаття 152. Види забезпечення позову