11.3.Правове забезпечення екологічної безпеки

Поняття «екологічна безпека» є різновидом ширшого понят­тя — «безпека», яке походить від англійського слова security.

Екологічна безпека — це «такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я лю­дей» (Ст. 50 Закону України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища»).

Аналіз чинного законодавства та юридичної літератури дає змогу виділити суттєві юридичні ознаки екологічної без­пеки. Перша з них полягає у тому, що екологічна безпека нині є об’єктом екологічного права, складовою частиною національ­ної та транснаціональної безпеки. Друга виявляється в наяв­ності системи державно-правових та інших соціальних засобів запобігання виникненню різноманітних загроз шляхом регу­лювання екологічно небезпечної діяльності. Третя стосується спрямованості системи екологічної безпеки на сферу еколо­гічно ризикованих видів діяльності чи природних стихійних явищ, що можуть привести стан довкілля до рівня, небезпеч­ного для життя і здоров’я людей, суспільства і держави. Суть четвертої ознаки екологічної безпеки пов’язана із запобіган­ням екологічно ризикованим діям, станам і процесам, тобто із запобіжними заходами.

Поняття екологічного ризику та його місце в системі правовідносин екологічної безпеки

Поняття ризику широко використовують у різноманітних галу­зях права. Щоправда, визначене воно в них по-різному. Екологічне право, екологічне законодавство і екологічна практика це поняття запозичили з математичних наук, статистики, таких галузей науки, як теорія ймовірності, теорія ігор, теорія прийняття рішень тощо.

Ризик — це ступінь ймовірності певної негативної події, яка може відбутися в певний час або за певних обставин на території об’єкта підвищеної небезпеки і/або за його межами (Закон України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» від 18 січня 2001 р.).

У державному стандарті «Безпека промислових підприємств. Терміни і визначення» екологічний ризик визначений як імовір­ність настання негативних наслідків від сукупності шкідливих впливів на навколишнє середовище, які спричинюють незворот- ну деградацію екосистеми. На жаль, у цьому визначенні немає на­віть згадки про людину, її життя та здоров’я.

У юридичній літературі екологічний ризик визначається як вста­новлені нормами екологічного законодавства обставини, з якими пов’язуються виникнення, зміна, припинення правовідносин щодо здійснення діяльності з екологічно небезпечними об’єктами, що визначає формування і реалізацію спеціальної правосуб’єктності фізичних, юридичних осіб та держави стосовно виявлення, запо­бігання і усунення природних і техногенних загроз для довкілля, життя і здоров’я населення та особливий режим відповідальності за невиконання чи неналежне виконання вимог щодо забезпечення екологічної безпеки, включаючи й випадкове (ймовірне) настання небезпеки.

Отже, екологічний ризик є різновидом більш загальної кате­горії ризику і є істотною ознакою екологічної небезпеки або еколо­гічно небезпечної діяльності. Він відображає об’єктивну сутність такої діяльності, а саме — імовірність настання небезпеки.

Отже, під джерелами екологічного ризику розуміють діяль­ність екологічного характеру зазвичай правомірну, оскільки в разі здійснення неправомірної діяльності вона підлягає припи­ненню без встановлення ризику на підставі його презумпції. Носі­ями ризику є також деякі об’єкти та різні речовини природного і штучного походження, їхні суміші, які здатні за певних природ­них та соціальних умов і обставин виявляти властивості, що ство­рюють реальну загрозу для здоров’я і життя людини та довкілля.

Оскільки екологічно небезпечні види діяльності, об’єкти, різні речовини та їх суміші характеризуються підвищеним еко­логічним ризиком, вони підлягають спеціальному регулюванню, зокрема на нормативно-правовому рівні. Йдеться про застосуван­ня правових засобів управління екологічними ризиками. До них належать способи впливу на суб’єктів, що здійснюють екологічно небезпечну діяльність. Вони полягають у застосуванні або реа­лізації норм права, тобто здійснюються безпосередньо на основі права і реалізують його потенціал, у тому числі шляхом:

— державної і громадської екологічної експертизи;

— процедури прийняття і узгодження екологічно значущих рішень, зокрема оцінки впливу на навколишнє середовище в Україні;

— ліцензування діяльності, пов’язаної з використанням дже­рел ризику для навколишнього середовища та життя і здоров’я людей;

— подання декларації безпеки об’єкта підвищеної небезпеки;

— страхування ризиків;

— сертифікації;

— застосування юридичної відповідальності тощо.

У зв’язку з цим правовідносини щодо забезпечення екологіч­ної безпеки визнаються абсолютними, оскільки, з одного боку, громадянам належить абсолютне право на екологічну безпеку, якому з іншого боку кореспондують зобов’язання держави, юри­дичних та інших фізичних осіб забезпечити виконання низки обов’язкових вимог стосовно гарантування екологічної безпеки.

Наприклад, Законом України «Про об’єкти підвищеної небез­пеки» (2001 р.) передбачено, що зацікавлені суб’єкти господар­ської діяльності, у тому числі ті, які мають намір розпочати екс­плуатацію об’єктів підвищеної небезпеки, надсилають до відпо­відної обласної, Київської чи Севастопольської міських держав­них адміністрацій, виконавчих органів селищної або міської рад заяву про отримання дозволу на експлуатацію об’єкта підвищеної небезпеки, до якої додають:

• декларацію безпеки;

• договір обов’язкового страхування відповідальності за шкоду, яку можуть заподіяти аварії на об’єктах підвищеної небезпеки;

• план локалізації та ліквідації аварій на об’єктах підвищеної небезпеки;

• висновки передбачених законом державних та громадських експертиз;

• копію рішення відповідної ради про надання згоди на розмі­щення об’єкта підвищеної небезпеки на відповідній території;

• копію дозволу на будівництво (реконструкцію) об’єкта під­вищеної небезпеки.

Водночас у сфері екологічної безпеки існують інші підстави виникнення правовідносин, зокрема у разі, коли йдеться про за­гальнолюдське право громадян на природну безпеку. Це право базується на ризику, пов’язаному з різними явищами природної стихії. Підставою виникнення цієї групи правовідносин є деякі правові норми, які визначають обов’язок держави забезпечувати екологічну безпеку і підтримувати екологічну рівновагу на тери­торії України (ст. 16 Конституції України).

Суб’єктами правовідносин у галузі екологічної безпеки є: гро­мадяни України, інші фізичні та юридичні особи, держава.

А об’єктами виступають життя і здоров’я людей, безпечне на­вколишнє природне середовище та його компоненти (природні умови).

Правові засади забезпечення екологічної безпеки

Чільне місце в системі таких заходів належить державно- правовому механізму, який передбачає цілу систему заходів і за­собів, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки, зокрема розвиток і вдосконалення законодавства у цій сфері.

Як уже зазначалося, система правовідносин, що формує еко­логічну безпеку, постійно змінюється, перебуває у динамічному русі. Так само змінюється і законодавство у сфері забезпечення екологічної безпеки. Особливо це проявляється в частині напра- цювання процедур, спрямованих на запобігання виникненню не­безпек.

Подальшого розвитку набуває гуманізація екологічно­го законодавства — спрямування його насамперед на захист суб’єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Правові норми щодо забезпечення екологічної безпеки міс­тяться на сьогодні в більшості законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, тим самим справляючи комплек­сний, міжгалузевий вплив на регламентацію правовідносин у різ­них сферах діяльності, особливо в частині здійснення екологічно небезпечної діяльності. Наявність розвиненої системи джерел права у сфері екологічної безпеки — суттєва умова забезпечення здійснення права громадян на екологічно безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Отже, положення щодо забезпечення екологічної безпеки містяться в Конституції України, Основних напрямах держав­ної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, Законі України «Про основи національної безпеки України» та інших нормативно-правових актах.

Конституція не тільки проголосила право громадян на без­печне для життя та здоров’я довкілля, а й передбачила систе­му гарантій цього права. Особливій державній охороні підляга­ють території та об’єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об’єкти, визначені відповідно до законодавства України. Зокрема, з огляду на положення Кліматичної програми України від 28 червня 1997 р., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 650, яка визначає клімат як один із природ­них ресурсів, а також з урахуванням його важливості для життє­діяльності людини.

Особливу увагу екологічній безпеці приділено у Законі України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» (розділ XI, ст. 50—59). Норми цього розділу закріплюють екологічні вимоги щодо окремих видів діяльності (інвестиційної, господарської та у процесі розміщення і розвитку населених пунктів (містобудівної) (ст. 51, 59); вимоги екологічної безпе­ки (транспортних засобів — ст. 56), щодо проведення наукових досліджень, впровадження відкриттів, винаходів, застосуван­ня нової техніки, імпортного устаткування, технологій і си­стем (ст. 57) та щодо військових оборонних об’єктів і військової діяльності (ст. 58), а також вимоги щодо охорони довкілля від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу (ст. 53), від акустичного, електромагнітного, іонізаційного та іншого шкідливого впливу фізичних факторів і радіоактивного забруднення (ст. 54), від забруднення виробничими, побутовими, іншими відходами (ст. 55), у процесі застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних, хімічних речовин та інших препаратів (ст. 52).

Діяльність, яка перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50 Конституції України), підлягає припиненню в порядку, встановленому Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» та іншими законодавчими актами України.

Місцеві ради можуть припиняти господарську діяльність під­приємств, установ, організацій місцевого підпорядкування у разі порушення ними права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля, а припинення діяльності підприємств, установ, органі­зацій незалежно від форм власності та підпорядкування, віднесе­но до компетенції Кабінету Міністрів України (ст. 15).

Закон України «Про охорону навколишнього природно­го середовища» закріплює повноваження органів держави у сфері екологічної безпеки. Зокрема, Верховна Рада України встановлює правовий режим зон надзвичайної екологічної ситуації, статус потерпілих громадян, визначає повноважен­ня рад, порядок організації та діяльності органів управління у галузі забезпечення екологічної безпеки та розглядає інші пи­тання у цій сфері.

Згідно зі ст. 65 цього закону, окрема місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна ситуація, може бути ого­лошена зоною надзвичайної екологічної ситуації. Правове регу­лювання відносин у цій зоні здійснюється відповідно до Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації».

Норми, що регулюють питання екологічної безпеки, містяться не лише в законодавчих актах суто екологічного спрямування, а й в інших, спрямованих на регулювання різних видів діяльності. Це зокрема нормативно-правові приписи, що:

• визначають статус органів місцевого самоврядування та їхні повноваження в галузі забезпечення екологічної безпеки, перед­бачені Законом України «Про місцеве самоврядування»;

• закріплюють статус органів центральної та місцевої виконав­чої влади, спеціалізованих структур у галузі екологічної, у тому числі техногенно-екологічної безпеки (Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України», Положення про Мініс­терство охорони навколишнього природного середовища Украї­ни, Положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій, Положення про Державну комісію з питань техногенно- екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій тощо);

• спрямовані на захист життя і здоров’я людей та довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, що містяться, зокрема, у Законах України «Про об’єкти підвищеної небезпеки», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», «Про забез­печення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Основи законодавства про охорону здоров’я»;

• регламентують забезпечення екологічних вимог, у тому чис­лі екологічної безпеки у надзвичайних ситуаціях: (Закони Укра­їни «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про аварійно- рятувальні служби» тощо);

• зобов’язують дотримання вимог екологічної безпеки у ме­жах територій і зон, на яких запроваджено режим надзвичайних екологічних ситуацій (Закон України «Про правовий режим те­риторії, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чор­нобильської катастрофи»);

• спрямовані на забезпечення ядерної і радіаційної безпеки (як складових і передумови екологічної безпеки) у процесі ви­користання ядерної енергії, видобування та переробки уранових руд, поводження з радіоактивними матеріалами і відходами та ра­діаційний захист населення (Закони України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», «Про видобування та пе­реробку уранових руд», «Про поводження з радіоактивними від­ходами», «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядер­ної енергії», «Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання», «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання »);

• містять вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки у процесі стандартизації і сертифікації продукції, товарів тощо (За­кон України «Про стандартизацію»);

• закріплюють вимоги екологічної безпеки при здійсненні ін­вестиційної, інноваційної, містобудівної та іншої господарської діяльності (Закони України «Про інвестиційну діяльність», «Про курорти», «Про туризм», «Про електроенергетику», «Про заліз­ничний транспорт», «Про трубопровідний транспорт», «Про до­рожній рух», Повітряний кодекс України та ін.);

• містять комплекс спеціальних вимог щодо забезпечення екологічної безпеки у разі здійснення діяльності в аграрному сек­торі економіки (Закони України «Про сільськогосподарську ко­операцію», «Про особисте селянське господарство», «Про селян­ське фермерське господарство»);

• визначають принципи забезпечення екологічної безпеки у сфері наукової та науково-технічної політики (Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність»);

• встановлюють вимоги екологічної безпеки у процесі здій­снення деяких специфічних видів діяльності, що можуть нега­тивно впливати на стан екологічної ситуації (Закон України «Про космічну діяльність»);

• визначають вимоги екологічної безпеки у процесі викорис­тання хімічних та інших токсичних, шкідливих і небезпечних речовин, їх сполук, продуктів біотехнологій, інших біологічних агентів, а також мінеральних добрив, у тому числі пестицидів і агрохімікатів (Закон України «Про пестициди і агрохімікати»);

• спрямовані на регламентування екологічної безпеки у про­цесі реалізації продукції, товарів та захисту прав споживачів (За­кони України «Про захист прав споживачів», «Про питну воду та водопостачання», «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них», «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» таін.);

• закріплюють нормативно-правові вимоги щодо забезпечен­ня екологічної безпеки у сфері територіальної та цивільної обо­рони (Закони України «Про цивільну оборону», «Про оборону України»);

• визначають склад правопорушень у цій сфері та підстави і порядок притягнення винних осіб за їх вчинок до дисциплінар­ної, адміністративної, кримінальної, цивільної, еколого-правової відповідальності. Такими є, зокрема, норми, що містяться в Ко­дексі законів про працю України (КЗоТ), Кодексі України про ад­міністративні правопорушення (КпАП), Кримінальному кодексі України (КК України), Цивільному кодексі України (ЦК Украї­ни), Земельному кодексі України (ЗК України), Кодексі України про надра тощо;

• регламентують діяльність правоохоронних органів у галу­зі забезпечення екологічної безпеки (Закони України «Про мілі­цію», «Про прокуратуру»).

Викладене свідчить про те, що законодавство у сфері забез­печення екологічної безпеки в Україні розвивається динамічно і передбачає сукупність важелів як регламентувального, так і за­безпечувального характеру.

Ядерна та радіаційна (радіоекологічна) безпека в системі екологічної безпеки

Характерною рисою сучасного етапу соціально-економічного розвитку України є подальший розвиток використання ядерної енергії. Наслідки цього процесу не обмежуються сферами науки, техніки, медицини, а знаходять своє відображення в найрізнома­нітніших сферах життя, зокрема в ядерній енергетиці.

Вищевикладене означає, що існує проблема визнання факту іс­нування ядерного ризику і встановлення його прийнятного рівня.

Ядерний ризик — це кількісна міра небезпеки з урахуванням її на­слідків.

Так, ядерний ризик розглядають як небезпеку майбутньої шкоди або як небезпеку виникнення несприятливих наслідків. Це певним чином пояснюють тим, що наука в цілому до цього часу не виробила задовільного визначення самого поняття «ризик», як немає і однозначного визначення поняття «екологічний ризик» у науці екологічного права і в екологічному законодавстві України.

Концепція ядерного ризику містить як мінімум чотири еле­менти: оцінювання ядерного ризику; управління ядерним ризи­ком; запобігання ймовірним негативним наслідкам, пов’язаним з ядерним ризиком; формування механізму і фондів відшкодуван­ня ймовірних збитків, можливих через цей ризик.

Оцінювання ядерного ризику пов’язане з аналізом походжен­ня потенційної ядерної та радіаційної небезпеки в Україні. Це надто складний процес, який формується з двох етапів: визначен­ня ризику (передусім його джерел) і оцінювання ризику.

Проблема кількісного оцінювання ядерного ризику особливо­го значення набула у зв’язку з можливістю ядерних інцидентів. Так, масштаби Чорнобильської катастрофи призвели до ревізії багатьох поглядів на надійність, безпечність робіт, пов’язаних із використанням ядерної енергії, зокрема в ядерній енергетиці, які до того здавалися непорушними.

Наслідки прояву ядерної небезпеки завжди пов’язані із запо­діянням ядерної шкоди. Що більша ймовірність ядерної шкоди, то значніший ядерний ризик.

Основними об’єктами потенційної ядерної та радіаційної не­безпеки на території України є підприємства ядерно-паливного циклу (АЕС, дослідницькі реактори та збірки, підприємства з видобування та перероблення урану), підприємства, які викорис­товують радіаційно небезпечні технології та матеріали, об’єкти, призначені для поводження з радіоактивними відходами, а та­кож території, що постраждали внаслідок Чорнобильської ката­строфи.

1. Підприємства з видобування та перероблення урану розта­шовані в Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях і належать виробничому об’єднанню «Східний гірничо- збагачувальний комбінат». Переробку уранових руд здійснюють на гідрометалургійному заводі в м. Жовті Води. Джерелом ядерної та радіаційної небезпеки на цих підприємствах є уранова руда.

2. Атомні станції, дослідницькі реактори. На сьогодні в Укра­їні діє 15 атомних енергоблоків, розміщених на чотирьох майдан­чиках. Окрім того, перебувають в експлуатації два дослідниць­ких реактори. Джерелами ядерної та радіаційної небезпеки на підприємствах цієї групи є реактор, відпрацьоване ядерне паливо та радіоактивні відходи.

3. Підприємства, що використовують джерела іонізаційного випромінювання. В Україні є близько 8 тис. підприємств та орга­нізацій, які використовують понад 105 тис. джерел іонізаційного випромінювання. Джерелом ядерної та радіаційної небезпеки на підприємствах цієї групи є джерела іонізаційного випромінюван­ня, радіаційні технології та радіоактивні матеріали. Практично всі джерела іонізаційного випромінювання — радіаційно небез­печні.

4. Об’єкти з поводження з радіоактивними відходами. До об’єктів цієї групи належать споруди, приміщення та устатку­вання, необхідні для збору, транспортування, перероблення, зберігання та захоронення радіоактивних відходів. Варто зазна­чити, що такі об’єкти входять до складу практично всіх підпри­ємств ядерно-паливного циклу. Цією спеціалізованою діяльністю займається Українське державне об’єднання «Радон», яке має у своєму складі 6 спецкомбінатів: Київський, Донецький, Одесь­кий, Харківський, Дніпропетровський, Львівський. Джерелами радіаційної небезпеки на цих об’єктах є радіоактивні відходи усіх видів на будь-якій стадії поводження з ними.

5. Об’єкт «Укриття» — це інженерна споруда, яка локалізує зруйнований реактор 4-го блоку ЧАЕС.

6. Чорнобильська АЕС, яка була зупинена 15 грудня 2000 р. Джерелами ядерної та радіаційної небезпеки тут є ядерне паливо, у тому числі зруйнованого реактора, та численні радіоактивні від­ходи різного походження.

7. Території, що зазнали радіоактивного забруднення після катастрофи на ЧАЕС. На цих територіях забруднення навколиш­нього середовища радіоактивними речовинами перевищує до- аварійний рівень, що з урахуванням кліматичної та екологічної характеристик конкретних територій може призвести до опромі­нення населення більше ніж 1,0 м-ЗВ (мілі-зіверта) за рік, і які потребують нових заходів з радіаційного захисту населення, а та­кож інших спеціальних заходів, що обмежать додаткове опромі­нення населення і забезпечать нормальну господарську діяльність на цих територіях. Основним джерелом радіаційної небезпеки на цих територіях є радіонукліди, які містяться в ґрунті, підземних, наземних і стічних водах.

8. Окремо можна відзначити такий вид радіаційно небезпеч­ної діяльності, як перевезення будь-яких видів джерел іонізацій­ного випромінювання радіонуклідного походження.

Ядерна безпека в Законі України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (ст. 1) визначена як дотримання норм, правил, стандартів та умов використання ядерних матері­алів, що забезпечують радіаційну безпеку.

Навряд чи таке визначення відповідає реаліям і вимогам із за­безпечення належної ядерної безпеки в Україні, а також змісту цього поняття.

Ядерна безпека — це такий стан розвитку суспільних відносин у сфері використання ядерної енергії, зокрема в ядерній енергетиці, за якого системою науково-технічних, організаційних, економіч­них, державно-правових та інших соціальних засобів регулювання забезпечується належний безпечний режим використання ядерних установок (об'єктів), ядерних матеріалів тощо, який спонукає до безумовного дотримання вимог законодавства, норм, правил, стан­дартів та умов, що діють у сфері використання ядерної енергії.

Норми, правила і стандарти з ядерної безпеки — це крите­рії, вимоги й умови забезпечення безпеки під час використання ядерної енергії, їх дотримання є обов’язковим під час здійснення будь-якого виду діяльності у сфері використання ядерної енергії.

Вимоги зазначених норм, правил та стандартів приймаються з урахуванням рекомендацій міжнародних організацій у сфері ви­користання ядерної енергії.

Згідно із визначенням МАГАТЕ, основна мета ядерної безпеки —

підтримувати радіоактивне опромінення від ядерної установки (населення і персоналу) на максимально можливому низькому рівні як у процесі нормальної експлуатації ядерної установки, так і в разі аварійного інциденту.

Радіаційну безпеку слід розглядати як складову і передумову екологічної безпеки.

Розкриваючи поняття «радіаційна безпека», варто звернути­ся також до його законодавчого визначення. Так, у Законі Украї­ни «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» ра­діаційна безпека визначається як дотримання меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середо­вище, встановлених нормативами, правилами і стандартами з безпеки (ст. 1).

Враховуючи напрацювання, які існують у правовій науці, можна зробити висновок, що Радіаційна безпека — це стан розвитку суспільних відносин, за якого системою правових норм та інших державно-правових за­собів забезпечується захист прав людини, зокрема її життя і здоров’я, охорона навколишнього природного середовища, окремих природних об’єктів, екосистем від іонізаційного випромінювання під час здійснення діяльності у сфері використання ядерної енергії, іонізаційного випромінювання природного походження, у тому чис­лі техногенно-посиленого внаслідок антропогенного впливу.

Радіаційна безпека має вирішити два основні завдання:

1)знизити рівень опромінення персоналу і населення до ре­гламентованих меж, а також забезпечити охорону довкілля на основі комплексу медико-санітарних, гігієнічних і правових за­ходів;

2)створити ефективну систему радіаційного контролю, яка дала б змогу оперативно реєструвати зміни різних параметрів ра­діаційної обстановки, на основі яких можна було б судити про рі­вень опромінення персоналу і населення, радіоактивного забруд­ нення об’єктів довкілля і на цій підставі вживати заходів щодо нормалізації радіаційної обстановки у разі перевищення допусти­мих рівнів.

Радіоекологічна (ядерна та радіаційна) безпека як передумова і складова екологічної безпеки зумовлює такий стан розвитку сус­пільних відносин у сфері використання ядерної енергії, поводження з джерелами іонізаційного випромінювання, радіоактивними від­ходами тощо, за якого системою науково-технічних, економічних-, організаційних, державно-правових та інших соціальних заходів забезпечується регулювання радіаційно небезпечної діяльності, встановлюється режим використання ядерної енергії, які забез­печують захист життя і здоров’я людини від негативного впливу іонізуючого випромінювання та охорону навколишнього природно­го середовища від радіоактивного забруднення внаслідок міграції радіоактивних речовин у біосфері та їх накопичення живими орга­нізмами.

Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з генетично- модифікованими організмами

У сучасних умовах науково-технічного прогресу, поширення новітніх технологій, а також сфер їх застосування невід’ємною складовою екологічної безпеки є біологічна безпека при поводжен­ні з генетично-модифікованими організмами (ГМО). В аспекті її правової регламентації слід ураховувати, що:

а)забезпечення біологічної безпеки можливе за умови засто­сування системи правових, організаційно-управлінських, техніч­них та інших засобів, що запобігає виникненню небезпечних для здоров’я людини та довкілля наслідків генно-інженерних маніпу­ляцій;

б)досягнення біобезпеки має здійснюватись із дотриманням принципу застереження, зумовленого відсутністю науково об­ґрунтованих даних щодо міри можливої небезпеки ГМО для біо- різноманіття і здоров’я людини, та принципу запобігання заподі­янню екологічної шкоди;

в)біобезпека допускає наявність прийнятного рівня ризику при здійсненні генетично-інженерної діяльності;

г)забезпечення біобезпеки зумовлює необхідність вироблен­ня, прийняття та дотримання спеціальних правил і нормативів оцінювання та управління ризиком тощо.

Біологічну безпеку у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності можна розглядати як стан, за якого здійснюється запобігання виникненню небезпечних для здоров’я людини та навколишнього природного середовища наслідків викорис­тання ГМО, що зумовлено відсутністю недопустимого ризику. Досягнення такого стану можливе за умови чіткого норматив­ного визначення правил проведення досліджень ГМО, порядку їх використання у закритих та відкритих системах, а також запровадження контролю за їх виконанням, визначення опти­мальних рівнів допустимих ризиків, пов’язаних зі здійсненням генетично-інженерної діяльності.

ГМО та продукція з їх вмістом є результатом застосування методів генної інженерії — одного із напрямів новітніх біотехно- логій, який, починаючи з 70-х років минулого століття і до сьо­годні, інтенсивно розвивається. Сам термін «генна інженерія» був запроваджений Нобелівським лауреатом Е. Тейтумом ще у 1963 р. Фактичне ж її виникнення умовно відносять до 1972 р., коли в результаті роботи групи мікробіологів на чолі з Бергом була створена перша рекомбінантна молекула ДНК.

Досягнення в галузі біотехнології відкривають широкі пер­спективи і знаходять своє застосування сьогодні у медицині, виробництві фармацевтичних препаратів, сільському господар­стві, харчовій промисловості, зберіганні продуктів, запобіганні захворюваності тварин, переробленні сміття, біологічному від­новленні або очищенні довкілля тощо. Але переміщення про­дуктів генної інженерії за межі лабораторій і поширення їх у найрізноманітніших сферах людського життя сприймається до­сить неоднозначно як вченими, так і широкою громадськістю.

У 2002 р. Україна приєдналась до Протоколу з біобезпеки (Протокол з білетики до Конвенції про біологічне різноманіття, підписаний у Монреалі (Канада), який набув чинності 11 верес­ня 2003 р.). Це лише один із перших кроків на шляху до фор­мування сукупності нормативно-правових актів, призначених врегульовувати відносини у сфері поводження з ГМО.

Оскільки протягом 90-х років минулого століття ГМО з’явилися на території України, виникла нагальна потреба у ви­робленні та нормативному затвердженні певних правил, які ре­гламентували б діяльність щодо них.

Водночас упродовж останніх років до низки законів були внесені зміни та доповнення, якими частково врегульовано й відносини у сфері поводження з ГМО. Йдеться, зокрема, про Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», ст. 1 якого, після внесення змін і до­повнень, серед факторів середовища життєдіяльності виділяє й біологічні, до яких віднесено вірусні, пріонні, бактеріальні, па­разитарні тощо.

Про можливість виробництва різного роду продуктів за до­помогою генної інженерії йдеться також у Законі України «Про тваринний світ». Так, згідно з вимогами ст. 51 цього закону, створення нових штамів мікроорганізмів, біологічно активних речовин, виведення генетично змінених організмів, виробни­цтво інших продуктів біотехнології здійснюється лише на під­ставі позитивних висновків державної екологічної експертизи. Використання цих організмів та речовин без позитивних висно­вків екологічної експертизи забороняється. До того ж, як зазна­чено у ст. 53 Закону України «Про охорону навколишнього при­родного середовища», їх виробництво і використання здійснює­ться тільки після проведення комплексних досліджень їх впли­ву на здоров’я і навколишнє природне середовище за дозволом Міністерства охорони здоров’я України і Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Отже, ці орга­нізми є об’єктами екологічної експертизи, тому до них мають за­стосовуватися положення, закріплені в інших законах України екологічного спрямування. Зокрема, йдеться про Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 53, 57) та Закон України «Про екологічну експертизу» (ст. 13).

Важливими є норми, що містяться в Законі України «Про захист прав споживачів». їх належне застосування також сприя­тиме досягненню необхідного рівня біобезпеки. Так, ст. 18 за­кону закріплює право споживачів на інформацію про товари (роботи, послуги). Згідно зі змінами, внесеними до цього закону 10 січня 2002 р., до такої інформації належить також обов’язкова позначка на відповідному товарі, яка свідчить про «застосуван­ня генної інженерії під час виготовлення товарів». Це положен­ня закону співзвучне з відповідними вимогами міжнародних документів, наприклад, Картахенського протоколу з біобезпеки (ст. 18), де закріплені вимоги щодо обов’язкового маркування продукції, яка містить або складається з ГМО.