Лекція № 5.Загальна характеристика когнітивної сфери людської психіки.

1.Основні аспекти психологічної теорії когнітивного розвитку людини.

2. Пізнавальні психічні процеси.

3. Сутність і роль інтелекту. Коефіцієнт інтелекту.

4.Теорія когнітивного дисонансу.

Когнітивна (лат. cognitio – знання) сфера людської психіки являє собою багаторівневу систему, що забезпечує виконання основних когнітивних функцій. Когнітивними (пізнавальними) функціями називаються найскладніші функції головного мозку, за допомогою яких здійснюється процес раціонального пізнання дійсності і забезпечується цілеспрямована взаємодія з навколишнім світом: сприйняття інформації; обробка та аналіз інформації; структурування і збереження її у вигляді знань у короткочасній і довготривалій пам’яті; обмін інформацією, побудова та здійснення програми діяльності; організація ментальних (розумових) процесів перетворення цієї інформації при розв’язанні інтелектуальних завдань, пов’язаних з абстрагуванням, прийняттям рішень, плануванням складної поведінки тощо.

Когнітивний розвиток індивіда розглядається психологами як розвиток його пізнавальної сфери. Здатність психічної когнітивної структури людини виконувати різноманітні пізнавальні функції часто називають компетентністю. Компетентність – здатність індивіда до інтеграції знань , навичок та способів їх використання в умовах мінливого середовища.

Вона характеризує актуальний стан когнітивної структури, виступає необхідною вимогою до когнітивної перебудови.

Теорія когнітивного розвитку людини була розроблена швейцарським психологом Жаном Піаже. За цією теорією інтелект людини проходить у своєму розвитку кілька основних стадій. Від народження до 2 років триває період сенсорно - моторного інтелекту ; від 2 до 11 років — період підготовки та організації конкретних операцій, в якому виділені фаза доопераційних уявлень (від 2 до 7 років) і фаза конкретних операцій (від 7 до 11 років); з 11 років приблизно до 15 триває період формальних операцій .

Від народження до двох років поступово розвивається організація перцептивних та рухових взаємодій із зовнішнім світом. Цей розвиток триває від стадії обмеженості вродженими рефлексами до стадії зв'язної організації сенсорно-моторних дій щодо безпосереднього оточення. На цьому етапі можливі лише безпосередні маніпуляції з речами, але не дії з символами та уявленнями .

Період сенсорно-моторного інтелекту поділяється на шість стадій.

1. Перша стадія (0 – 1 міс.) – У цьому віці можливості дитини практично обмежені вродженими рефлексами.

2. Друга стадія (1– 4 міс.) – Під впливом досвіду рефлекси починають перетворюватися і координуватися між собою. З'являються перші прості навички (первинні циркулярні реакції).

3. Третя стадія (4 – 8 міс.) – Дії дитини набувають більш виражену спрямованість на предмети та події, що існують поза і незалежно від неї. Шляхом повторення закріплюються рухи, спочатку випадкові, що призводять до змін зовнішнього середовища, які цікаві дитині(вторинні циркулярні реакції).

4. Четверта стадія (8 – 12 міс.) – Виникає здатність координації вторинних циркулярних реакцій, їх об'єднання в нові утворення, в яких одна дія (наприклад, усунення перешкоди) служить засобом, що дає можливість здійснити іншу – цільову – дію, що означає й появу безперечно навмисних дій.

5. П'ята стадія (12 – 18 міс.) – Дитина вже не лише користується відомими їй діями як засобами досягнення цілей, але і здатна шукати та знаходити нові, варіюючи вже відомі їй дії та констатуючи відмінність результату; Піаже називає це «відкриттям нових засобів досягнення мети шляхом активного експериментування». Тобто тут виникають не лише нові координації відомих дитині дій-засобів та дій-цілей, але і нові дії-засоби.

6. Шоста стадія (після 18 міс.) – На відміну від попередньої стадії, тут дитина вже здатна відкривати нові дії-засоби не шляхом експериментування, а шляхом внутрішніх, розумових координацій.

Період підготовки та організації конкретних операцій (2 – 11 років):

Фаза дооперацыйних уявлень (від 2 до 7 років) – Здійснюється перехід від сенсорно-моторних функцій до внутрішніх символічних, тобто до дій з уявленнями, а не із зовнішніми об'єктами. Дитина не здатна зробити процес свого мислення об'єктом самопізнання. Вона не прагне обґрунтовувати свої міркування або шукати в них протиріччя. У цьому віці характерна центрація (зосередження) на одній, найпомітнішій особливості предмета, і нехтування в міркуванні рештою його ознак. Дитина зазвичай зосереджує увагу на станах речі і не звертає увагу на перетворення, які переводять річ з одного стану в інший.

Фаза конкретних операцій (від 7 до 11 років) – дії починають об'єднуватися, координуватися одна з одною, утворюючи системи інтегрованих дій (на відміну від асоціативних зв'язок). Такі дії називаються операціями. У дитини з'являються особливі пізнавальні структури, так звані групування. Одне з найпростіших групувань – групування класифікації , або ієрархічного включення класів. Завдяки цій та іншим групуванням дитина набуває здатність здійснювати операції з класами та встановлювати логічні відносини між класами, об'єднуючи їх в ієрархії, тоді як раніше її можливості були встановленням асоціативних зв'язків.

Обмеженість цієї стадії полягає в тому, що операції можуть відбуватися лише з конкретними об'єктами, але не з висловлюваннями. Операції логічно структурують чинені зовнішні дії, але аналогічним чином структурувати словесне міркування вони ще не спроможні.

Період формальних операцій (11 – 15 років):

Основна здатність, що з'являється на стадії формальних операцій — здатність мати справу з можливим , з гіпотетичним, а зовнішню дійсність сприймати як окремий випадок того, що можливо могло б бути. Реальність та власні переконання дитини перестають необхідним чином визначати хід міркування. Дитина тепер дивиться на певне завдання не лише з погляду безпосередньо даного в ньому, але насамперед задається питанням про всі можливі відносини, в які можуть бути включені елементи безпосередньо даного.

Пізнання стає гіпотетико-дедуктивним. Дитина тепер може мислити гіпотезами (за своєю суттю це описи різних можливостей), які можуть бути перевірені для того, щоб вибрати з них ту, що відповідає дійсному стану справ.

Дитина набуває здатності мислити судженнями та встановлювати формальні відносини між ними (включення, кон'юнкція, диз'юнкція тощо). На стадії конкретних операцій такі відносини могли встановлюватися лише в межах одного судження, тобто між окремими об'єктами або подіями, що якраз і є прикладом конкретних операцій.

Пізніші дослідження стадії формальних операцій доповнюють та уточнюють результати Жана Піаже. Так було виявлено елементи формально - операціонального мислення у інтелектуально обдарованих дітей молодшого віку. І навпаки, деякі підлітки та дорослі не досягають справжнього формально - операціонального мислення через обмежені здібності або особливості культури.

2. Серед пізнавальних психічних процесів виділяють відчуття, сприймання, пам'ять, увагу, мислення і уяву. Науково-психологічний підхід вимагає аналітичного розгляду процесів пізнання, однак у реальному психічному житті всі ці процеси злиті, єдині і залежать від структури і змісту особистості людини, її потреб, мотивів, цілей тощо.

Базовими пізнавальними психічними процесами є відчуття і сприймання. Відчуття – це психічний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні чуттєві аналізаторні системи. Органи відчуття людини одержують, відбирають, накопичують інформацію і передають її в мозок. Відтак виникає адекватне відчут­тя довкілля і стану самого організму. Виникнення відчуття зумовлюється перетворенням специфічної енергії подразника, який впливає в певний момент на рецептор, на енергію нервових процесів, відбувається перетворення енергії зов­нішнього подразника на факт свідомості.

Як і будь-яке психічне явище, відчуття мають рефлекторну при­роду, їхньою фізіологічною основою є нервовий процес, що виникає під час дії подразника на відповідний йому аналізатор.

Аналізатор складається з трьох частин:

1. периферичний відділ (рецептори), який є спеціальним транс­форматором зовнішньої енергії в нервовий процес;

2. аферентні (доцентрові) та еферентні (відцентрові) нерви - провідні шляхи, які з'єднують периферичний відділ аналіза­тора із центральним;

3. підкоркові та коркові відділи (мозковий кінець) аналізатора, де відбувається переробка нервових імпульсів, що надходять із периферичних відділів.

У корковому відділі кожного аналізатора є ядро (центральна час­тина), де сконцентровано основну масу рецепторних клітин, і пери­ферія, що складається з розсіяних кліткових елементів, які в тій чи іншій кількості розташовані в різних областях кори.

Розсіяні (периферичні) елементи цього аналізатора входять у ділянки, суміжні з ядрами інших аналізаторів. Цим забезпечується участь в окремому акті відчуття більшої частини всієї кори головно­го мозку. Певним клітинам периферичного відділу аналізатора відповіда­ють певні ділянки кори. Для виникнення відчуття необхідна робота всього аналізатора як цілого.

За характером відображення і місцем розташування рецепторів прийнято розподіляти відчуття на 4 групи:

1) екстерорецептивні, які відображають властивості предметів і явищ зовнішнього середовища та мають рецептори на поверхні тіла (зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові);

2) інтерорецептивні, які мають рецептори, розташовані у внутрішніх органах і тканинах тіла та відображають стан внутрішніх органів (органічні - спраги, голоду тощо);

3) кінестатичні й статичні, які дають інформацію про рух і поло­ження нашого тіла;

4) проміжні й самостійні - температурні, вібраційні, рівноваги, прискорення, больові відчуття.

Необхідно знати також, що існують тривалість, латентний (при­хований) період, післядія відчуттів.

Чутливість органу відчуття визначається мінімальним подраз­ником, який за певних умов виявляється здатним викликати відчуття.

Мінімальна сила подразника, яка викликає ледь помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом чутливості.

Нижній поріг відчуттів визначає рівень абсолютної чутливості від конкретного аналізатора.

Між абсолютною величиною чутливості та величиною порогу існує зворотний зв'язок: чим менша величина порогу, тим вища чут­ливість цього аналізатора:

Е=1/р,

де: Е-чутливість,

Р - гранична величина подразника..

Чутливість подразників різна. Зоровий аналізатор найчутливіший. Абсолютна чутливість має і верхній поріг відчуття.

Верхнім абсолютним порогом чутливості називається макси­мальна сила подразника, за якої ще виникає адекватне діючому по­дразникові відчуття.

Величина абсолютних порогів як нижнього, так і верхнього, змінюється залежно від різних умов: характеру діяльності та віку людини, функціонального стану рецептора, сили й тривалості по­дразнення і т. ін.

Мінімальна різниця між двома подразниками, яка викликає ледь помітну різницю відчуття, називається порогом розрізнення, або по­рогом відмінності.

Поріг відмінності характеризується відносною величиною, постій­ною для даного аналізатора. Для зорового складає 1/100; для слухо­вого 1/10; для тактильного 1/30. Але це відношення є справедливим тільки для подразників середньої сили.

Адаптація, або пристосування – це зміна чутливості органів відчуття під дією подразника.

Є три види цього явища.

1. Адаптація як повне зникнення відчуття в процесі тривалої дії подразника (одяг, атмосфера, запах тощо).

2. Адаптація як притуплення відчуття під дією сильного подраз­ника (холодна вода, яскраве світло). – Негативна адаптація, бо знижує чутливість.

3.Адаптація як підвищення чутливості під впливом дії слабкого подразнювала . Це – позитивна адаптація, бо підвищує чутливість.

Взаємодія відчуттів – зміна чутливості аналізатора під впливом подразнення інших органів відчуття.

Наприклад: слабкі звукові подразники підвищують чутливість зо­рового аналізатора, але якщо в якості звукового подразника застосову­ють голосний шум авіаційного мотора, то погіршується чутливість ока.

Сенсибілізація – це підвищення чутливості внаслідок взаємодії аналізаторів .

Фізіологічним механізмом взаємодії відчуттів є процеси ірраді­ації та концентрації збудження в корі головного мозку, де представ­лено центральні відділи аналізаторів.

Синестезія – виникнення під впливом подразнення одного ана­лізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора.

Найчастішими є зорово-слухові синестезії, коли під дією звуко­вих подразників у суб'єкта виникають зорові образи.