г

1100

1000

50 60

Кількість ремонтів, млн на рік

Млн мотоциклів на рік

Рис. 82. Взаємозв'язок ринків в економіці: ефект зворотного зв'язку

Рівноважні ціни і кількості визначаються з урахуванням ефекту зворотного зв’язку (feedback effect), що відображає зміну часткової рівноваги на даному ринку в результаті змін, що виникають на суміжних ринках під впливом первісних змін на даному ринку.

Аналіз загальної рівноваги показав, що зменшення пропозиції і відповідне зростання цін на деякому ринку призводить до падіння попиту на товари, що доповнюють, і його зростання на товари-субститути.

Умова Паретто-оптимального стану економіки

Функціонування ринкового механізму дозволяє не тільки досягти положення загальної рівноваги в економіці, а і забезпечити оптимальне функціонування економічної системи в цілому, досягти максимізації суспільного добробуту, що характеризується Паретто-оптимальним станом економіки. Він досягається тоді, коли виробництво і розподіл благ неможливо змінити таким чином, щоб збільшився добробут одних благ без зменшення добробуту інших. Основним критерієм за Паретто є наявність або відсутність розтрати ресурсів. Якщо можливий такий перерозподіл ресурсів, за якого хоча б один учасник обміну може покращити своє становище без погіршення становища іншого економічного суб’єкта, вважається, що має місце розтрата ресурсів, а ситуація є неефективною за Паретто. Паретто-оптимальними є розподіли, за яких будь-які подальші вигідні зміни неможливі.

Ринок досконалої конкуренції забезпечує такий перерозподіл автоматично. У цьому процесі надзвичайно важливу роль відіграє рівноважна ціна. Якщо споживачі готові платити більше, ніж становлять граничні витрати виробництва, то підвищення ціни стимулює фірми нарощувати обсяги випуску до рівня, що забезпечує максимізацію прибутку. Ресурси переміщуються в дану галузь, споживачі покращують своє становище, купуючи додаткову продукцію аж до обсягу рівноваги. У разі досягнення рівноваги, де MV (гранична цінність продукту для споживача) = MC = P, немає жодної можливості покращити становище покупців чи продавців, отже, економіка стає ефективною за Паретто.

Є три умови Парето-оптимального стану економіки.

1. Ефективність у виробництві. Вона досягається тоді, коли неможливо збільшити випуск одного товару без зменшення випуску будь-якого іншого товару, і виражається в рівності граничних норм технологічного заміщення ресурсів.

Аналіз ефективності у сфері виробництва має два взаємопов’язаних аспекти: внутрішньогалузева ефективність – розподіл і використання ресурсів усередині галузі та міжгалузева ефективність – оптимальний розподіл ресурсів між галузями, трансформація структури виробництва.

Оптимальне розміщення ресурсів у галузі між окремими фірмами досягається, коли галузь випускає максимально можливий обсяг продукції і неможливо перерозподілити ресурси так, щоб збільшити випуск і знизити витрати. Це означає, що кожна фірма працює, застосовуючи технологічно та економічно ефективний способи виробництва, ресурси в галузі використовуються повністю. Технологічна ефективність дозволяє кожній фірмі максимізувати обсяг випуску за наявних обмежених ресурсів, а економічна ефективність дозволяє мінімізувати витрати виробництва заданого обсягу випуску.

2. Ефективність у споживанні. Вона показує взаємовигідність добровільного обміну благ між індивідуумами і характеризується рівністю граничних норм заміщення між будь-якими парами товарів для всіх споживачів.

Аналіз ефективності у споживанні й обміні дозволяє зробити два важливих висновки:

• якщо кожен учасник обміну максимізує свою корисність і при цьому відбувається взаємовигідна торгівля, то в результаті встановлюється рівновага, за якої розподіл благ є ефективним за споживанням і обміном;

• кожний ефективний розподіл є конкурентною рівновагою.

3. Ефективність на ринку продуктів. Структура випуску продукції є ефективною, якщо неможливо збільшити добробут хоча б одного індивідуума, не зменшуючи добробуту інших шляхом зміни структури продукції, що випускається. Рух униз по кривій виробничих можливостей, що має негативний нахил, супроводжується збільшенням виробництва одних товарів і скороченням виробництва інших, тобто зміною структури виробництва. Гранична норма трансформації (MRT) показує, від якої кількості одиниць одного товару варто відмовитися, щоб одержати кожну додаткову одиницю альтернативного товару, дотримуючись кривої виробничих можливостей. Вона виражається як відношення граничних витрат виробництва двох товарів. Ефективність на ринку продуктів досягається в тому разі, якщо дотримується умова MRT = MRS для всіх споживачів.

Макроекономіка

1. Визначити предмет, об’єкт та суб’єкти макроекономіки, основні види їх економічної діяльності. Навести та обґрунтувати логічну модель макроекономіки.

Макроекономіка – економічна наука, що досліджує сутність, результати і наслідки спільної економічної діяльності всіх учасників народного господарства.

Макроекономіка — наука, що вивчає закономірності функціонування національної економіки, тобто функціонування економіки країни в цілому (або її частини, галузі), такі загальні процеси і явища як інфляція, безробіття, бюджетний дефіцит, економічне зростання, державне регулювання тощо.

Предметом макроекономіки є ефективність функціонування економічної системи.

Економічна система – упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Об'єктом макроекономіки є економічна система, що являє собою певним чином упорядковану систему зв’язків між виробниками і споживачами всіх матеріальних і нематеріальних благ і послуг.

Об’єктом макроекономіки є національна економіка. Національна економіка в широкому розумінні – це сукупність домашніх господарств, підприємств (бізнес-фірм), відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території. У вузькому розумінні під національною економікою розуміють ділові підприємства та об’єкти інфраструктури.

Виділяють економічні системи: традиційна(натуральна), планова або командно-адміністративна або централізована, ринкова економіка вільної конкуренції(кінець 19-поч.20),ринкова або соціально-орієнтована або регульована економічна система(др..пол.20-до сьогодення)

Суб'єкти макроекономіки:

Сектор домашніх господарств.

Підприємницький сектор.

Держава сектор

Зовнішній економічний сектор.

Сектор домашніх господарств включає всі приватні господарства країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб. Домашнє господарство – економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, забезпечує ними економіку й використовує отримані за це прибутки для купівлі товарів і послуг, які задовольняють матеріальні потреби його членів.

Домашні господарства відіграють подвійну роль у економіці: як постачальники всіх економічних ресурсів (земля, праця, капітал, підприємництво) та як основа видаткової групи в національному виробництві. Вони є отримувачами доходу (заробітної плати, ренти, процента, прибутку). Витрати домашніх господарств – податки, власне споживання та заощадження. В цілому домашні господарства здійснюють такі види економічної діяльності: 1) пропонують фактори виробництва; 2) споживають частину отриманого доходу; 3) заощаджують.

Підприємницький сектор – це сукупність усіх фірм, що зареєстровані та діють у межах країни з метою отримання прибутку. Фірма – це ділова одиниця, яка використовує куплені у домашніх господарств ресурси для виробництва товарів та послуг і володіє та керує одним чи багатьма підприємствами. Підприємницький сектор здійснює такі види економічної діяльності: 1) пред’являє попит на фактори виробництва; 2) пропонує результати своєї діяльності; 3) інвестує.

Домашне господарство + підприємн.сектор= приватний сектор економіки

Державний сектор – це всі державні підприємства, інститути та установи. Основне завдання держави полягає у створенні суспільних благ, які надходять споживачам на безоплатній основі (безпека, досягнення фундаментальної науки та вирішення загальнодержавних програм, соціальної та виробничої інфраструктур). Держава також формує правове середовище для діяльності економіки, здійснює перерозподіл доходів.

Види економічної діяльності:

збір податків, здійснення держ.закупівель,визначення пропозиц.грошей для всіх макроекономічних суб’єктів.

Зовнішній економічний сектор включає всі економічні суб’єкти, що знаходяться за межами даної країни, а також іноземні державні інститути. Вплив закордону на вітчизняну економіку здійснюється через взаємний обмін товарами, послугами, капіталом та національними валютами.

Суб’єкти макроекономіки беруть участь у кругообігу всіх матеріальних і грошових засобів які утворюють економічні мікроорганізми.

1. Підприємницький сектор купує ресурси у домашніх господарств.

2. Домашні господарства купують у підприємств (фірм) товари та послуги.

3. Держава (уряд): а) купує товари у підприємств та ресурси у домашніх господарств; б) виплачує заробітну плату працівникам бюджетної сфери; в) орендує або купує земельні ділянки; г) надає суспільні блага та послуги домашнім господарствам і підприємствам (фірмам).

4. Домашні господарства й підприємницький сектор сплачують податки уряду.

5. Уряд надає трансфертні платежі домашнім господарствам та дотації фірмам.

Трансфертні платежі – це державні виплати індивідам, які не обумовлюються їх безпосередньою участю в суспільному виробництві. До урядових трансфертів належать допомога по безробіттю, пенсії ветеранам, допомога людям похилого віку і хворим. Дотації – урядові платежі, що надаються окремим підприємствам і домашнім господарствам, які виробляють або споживають певні товари та послуги.

Ринкова економіка може бути тільки системою ринків. Із багатьох ринків Дж. М. Кейнс виділив чотири основних: 1) ринок благ (товарів та послуг); 2) ринок грошей; 3) ринок цінних паперів; 4) ринок праці.

1. Ринок благ – це ринок, на якому здійснюється купівля-продаж товарів та послуг. Він об’єднує всі товари та послуги в якесь благо як об’єкт сукупної купівлі та продажу. Виробником (продавцем) виступають фірми, а споживачами (покупцями) – домашні господарства, держава та фірми.

2. Ринок грошей – ринок, на якому здійснюється купівля-продаж грошей; це ринок короткотермінових кредитних операцій, де попит на гроші та їх пропозиція визначають рівень процентної ставки (тобто ціну грошей). Продавцем на даному ринку виступає держава, а покупцями – домашні господарства, фірми та держава.

3. Ринок цінних паперів – ринок, на якому здійснюється купівля-продаж цінних паперів. Продавцями виступають держава і фірми, а покупцями – держава, фірми та домашні господарства.

4. Ринок праці – ринок, на якому здійснюється купівля-продаж робочої сили за цінами, що складаються під впливом співвідношення попиту та пропозиції робочої сили. Продавцем на даному ринку виступають домашні господарства, а покупцями – фірми, держава та домашні господарства.

Кожен із цих ринків посідає в структурі макроекономіки важливе місце та виконує особливі функції. Взаємодія між цими ринками забезпечує механізм руху макроекономіки та відображується в усіх макроекономічних моделях.

Тепер об’єднаємо всі ці ринки в один макроринок та доповнимо його такими обов’язковими макроекономічними зв’язками:

1. Фірми та домашні господарства сплачують державі податки;

2. Держава здійснює дотації фірмам та трансфертні платежі домашнім господарствам;

3. Фірми частину отриманого прибутку перетворюють на інвестиції

(майбутня пропозиція), а домашні господарства частину доходу – на заощадження (майбутній попит);

4. Держава частину бюджету використовує на фінансування

неринкового сектору економіки (наука, освіта, охорона здоров’я, державний апарат, оборона тощо);

5. Держава перебуває в кредитних відносинах із закордоном.

У результаті перед нами макроринок як об’єкт макроекономічного аналізу.

2. Розкрити роль макроекономіки як теоретичної основи економічної політики держави. Проаналізувати основні види економічної політики.

Іноді макроекономіку називають теоретичною основою економічної політики держави. Таке визначення обумовлене тим, що її висновками керуються ті, хто формує і здійснює економічну політику.

Центральною проблемою макроекономіки є проблема динамічної рівноваги, взаємодії різних її елементів. З огляду на це економіку можна уявити як систему взаємозв’язків. Тому той, хто хоче керувати всією системою, повинен розуміти сутність її головних внутрішніх зв’язків.

Таким чином, оскільки рівновага є справді центральною проблемою економіки, макроекономіку можна визначити як науку про умови загальної рівноваги в економіці, засоби її підтримання та наслідки порушення.

Економічна політика – це сукупність макроекономічних цілей та засобів їх досягнення; цілеспрямована система заходів держави у сфері суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ. Вона покликана відображати економічні інтереси суспільства, усіх соціальних груп і спрямована на зміцнення національної економіки.

Економічна політика передбачає варіанти вирішення економічних проблем і приводить у дію їхні механізми. Здійснення завдань економічної політики може спричинити зміни економічної системи, її удосконалення, що знаходить відображення в наступному розвитку теоретичної економіки. Зауважимо, що економічна політика існує принаймні у таких проявах: як фіскальна (бюджетно-податкова), монетарна (грошово-кредитна), соціальна (політика доходів) та зовнішньоекономічна політика.

Фіскальна політика – це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних закупівель з метою цілеспрямованого впливу на соціально-економічний розвиток країни.

Монетарна політика – це розробка та здійснення системи заходів, з допомогою яких держава здійснює грошову пропозицію та регулювання грошової маси для стабілізації економіки. Монетарну політику проводить центральний банк країни (у нашій державі – Національний банк України, який застосовує такі методи: операції на відкритому ринку, зміна рівня мінімальної резервної норми та зміна облікової ставки).

Соціальна політика – політика, спрямована на боротьбу з інфляцією через обмеження зростання заробітної плати й цін. Цю політику інакше називають контролем за цінами й заробітною платою.

Зовнішньоекономічна політика – заходи уряду, які впливають на обсяги зовнішньої торгівлі. Розрізняють два основних види зовнішньоекономічної політики – протекціонізм (політика захисту національних виробників від іноземних товарів) та фритредерство (торгівля з незначними тарифними і нетарифними бар’єрами або взагалі без них).

3. Розкрити сутність та навести кількісну визначеність валового внутрішнього продукту, чистого внутрішнього продукту, національного доходу. Розкрити їх зв’язок з платіжним балансом.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це ринкова вартість річного обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених у країні з ресурсів, що належать як резидентам країни, так і іноземцям.

Резиденти – фізичні особи, що постійно проживають у країні; юридичні особи, які зареєстровані та функціонують у межах даної країни.

Кінцевий продукт – це товар, який купується для кінцевого використання. Проміжний продукт – товар, який купується з метою його подальшої обробки чи перепродажу. Наприклад, костюм – кінцевий продукт, а проміжний – вовна, пряжа, пошиття костюма та його реалізація. Саме тому до розрахунку ВВП включають тільки кінцевий продукт.

Крім того, до валового внутрішнього продукту не включається:

– вартість товарів, які вироблені домашніми господарствами для власного споживання, а не для ринку (наприклад, столяр виробив для себе меблі тощо);

– продукція, що виробляється на присадибних ділянках для власного споживання;

– продукція, яка виробляється в тіньовій економіці. Хоча така продукція й виробляється для продажу, але держава не володіє інформацією про неї , тому офіційна статистика її врахувати не може.

Тіньова економіка – економічна діяльність, яка не враховується офіційною статистикою та не оподатковується (неформальна складова тіньової економіки), а також діяльність, котра являє собою небезпеку для суспільства (підпільна складова тіньової економіки).

Існують методи розрахунку ВВП за виробленою продукцією (виробничий метод); за витратами на виготовлену в країні продукцію та за доходами, отриманими в результаті виробництва продукції.

При розрахунку ВВП виробничим методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки: ВВ – ПС = ДВ (2.1), де ВВ – валовий випуск; ПС – проміжне споживання; ДВ – додана вартість. Тобто за кожною галуззю економіки спочатку розраховується валовий випуск, який потім зменшується на величину проміжного споживання. Отриманий показник характеризує сукупну вартість кінцевої продукції або додану вартість, створену всіма галузями економіки.

Розрахунок ВВП за витратами:

ВВП = CВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ (2.2), де:

ВВП – валовий внутрішній продукт; СВ – споживчі витрати домашніх господарств;ВІ – валові внутрішні приватні інвестиції;ДЗ – державні закупівлі; ЧЕ – чистий експорт.

Першою складовою розрахунку ВВП за витратами є особисті споживчі витрати (СВ) – витрати домашніх господарств на товари поточного споживання (одяг, їжа, енергія тощо), товари тривалого користування (предмети побуту, транспортні засоби) та послуги (житло, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, інше).

Другою складовою розрахунку ВВП за витратами є валові приватні внутрішні інвестиції (ВІ) – витрати фірм на: придбання обладнання, машин, механізмів, нових технологій; зведення будинків і споруд; створення товарно-матеріальних запасів; амортизацію – інвестиції на заміщення капіталу, який був зношений у процесі виробництва протягом року; а також витрати домашніх господарств на придбання житла (будинків, квартир).

Таким чином, валові приватні внутрішні інвестиції складаються з амортизації та чистих інвестицій (чистого приросту обсягів основного капіталу): ВI = A + ЧІ (2.3).

Третьою складовою розрахунку ВВП за витратами є державні закупівлі (ДЗ) – урядові видатки на купівлю товарів та послуг колективного споживання та державне інвестування економіки. Державні закупівлі – це різниця між державними витратами та трансфертними платежами.

Четвертою складовою розрахунку ВВП за витратами є чистий експорт (ЧE) – різниця між обсягами експорту та імпорту. Експорт – товари й послуги, вироблені у країні та продані покупцям інших країн. Імпорт – витрати окремих суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на товари й послуги, вироблені в інших країнах.

На величину чистого експорту впливають такі фактори: 1) рівень світових цін на продукцію, що імпортується та експортується; 2) зміна курсу національної валюти до твердої валюти; 3) митне регулювання.

Позитивний чистий експорт веде до збільшення сукупних витрат порівняно з їхньою величиною у закритій економіці і, відповідно, спричиняє збільшення ВВП. Від’ємний чистий експорт веде до зниження сукупних витрат порівняно з рівнем витрат у закритій економіці і, відповідно, – до зменшення ВВП.

Розглянемо обчислення ВВП за доходами.

ВВП = ЗП + рента + процент + прибуток + A + НП (2.4), де:

ВВП – валовий внутрішній продукт;ЗП – заробітна плата;А – амортизація; НП – непрямі податки.

Заробітна плата – це грошова винагорода за працю найманих працівників, включаючи відрахування до страхових фондів.

Рента – це доходи, які отримують домашні господарства за надані в оренду землі, житло, приміщення, нерухоме майно тощо.

Процент – дохід власників грошового капіталу, що заощаджується домашніми господарствами, який вони отримують від підприємців (фірм) за користування позичкою.

Прибуток – дохід, який отримують власники одноосібних господарств. Він складається з чистого прибутку приватних підприємств (некорпоративний прибуток) та прибутків корпорацій (прибуток = некорпоративний прибуток + корпоративний прибуток). Некорпоративний прибуток – це податок на прибуток та нерозподілений прибуток. Корпоративний прибуток використовується за такими напрямами: а) частина прибутку перераховується до державного бюджету у вигляді податків – ППК (податки на прибуток корпорацій); б) друга частина виплачується акціонерам у вигляді дивідендів, утворюючи в кінцевому підсумку елемент сімейних доходів; в) третя частина прибутків корпорацій створює так званий нерозподілений прибуток корпорацій (НПК). Він іде на відновлення використаного капіталу, інвестується в створення нових об’єктів виробництва або купівлю обладнання.

Амортизація – це еквівалент величини знецінення основного капіталу за рік.

Непрямі податки – податки, які входять у ціну товару. До непрямих податків належать:

– податок на додану вартість – податок, який встановлюється як процент до доданої вартості, тобто податок на різницю між вартістю товарів, проданих фірмою (підприємством) і вартістю матеріалів та послуг, куплених фірмою в інших фірм;

– акцизний збір – податок, що накладається на купівлю специфічного товару або групи товарів (наприклад, алкогольні напої чи тютюнові вироби);

– мито – податок, який накладає держава на імпортні та експортні товари;

• ліцензійні платежі тощо.

Важливо зазначити, що обсяг витрат, здійснених суспільством на закупівлю товарів і послуг у даному році, повинен дорівнювати грошовим доходам, отриманим товаровиробниками в тому ж році. Якщо при визначенні ВВП виявиться, що сума витрат перевищує суму доходів, це означає, що країна живе в борг, за який рано чи пізно потрібно розраховуватись.

В економічній теорії та практиці розраховують номінальний та реальний ВВП. Номінальний ВВП – це загальний обсяг виробництва, який обчислюється в поточних ринкових цінах (фактичні ціни того року, який є предметом обліку або аналізу). На величину номінального ВВП впливає динаміка обсягу виробництва та динаміка рівня цін.

Реальний ВВП – це загальний обсяг виробництва, який обчислюється в постійних цінах (фактичні ціни того року, котрий приймають за базовий у разі обчислення макроекономічної динаміки). Реальний ВВП точніше показує динаміку фізичного обсягу виготовленого продукту, тому що не враховує зміну рівня цін. На величину реального ВВП впливає лише зміна обсягів виробництва. Реальний ВВП можна розрахувати шляхом коригування номінального ВВП на індекс цін.

Індекс цін (Іц) відображає відносну зміну середнього рівня цін (РЦ) за певний період часу. При його визначенні ціни базового року приймаються за 100%.

Якщо величина індексу цін менша за одиницю (Іц<1), то відбувається коригування номінального ВВП у бік збільшення, яке називається інфлюванням. Якщо ж величина індексу цін більша за одиницю (Іц>1), то відбувається дефлювання – коригування номінального ВВП у бік зменшення.

Дефлятор ВВП = (2.9), де:ВВПн – номінальний ВВП, ВВПр – реальний ВВП.

Дефлятор ВВП використовується з метою визначення рівня інфляції. Оскільки на цей індекс впливають структурні зрушення, які компенсують підвищення цін на окремі товари, вважається, що дефлятор ВВП недооцінює зростання загального рівня цін.

Індекс споживчих цін та дефлятор ВВП дають різні характеристики зміни рівня цін. Це пояснюється тим, що між цими двома індексами існує три суттєві відмінності:

1) дефлятор ВВП відображає зміну цін на всі вироблені товари та надані послуги, а індекс споживчих цін – тільки на ті товари, що входять до складу споживчого кошика;

2) дефлятор ВВП не відображає зміну цін на імпортні товари, оскільки імпорт не входить до складу ВВП. Але до споживчого кошика входять імпортні товари, тому в індексі споживчих цін знаходить відображення зміна цін і на імпортні товари;

3) дефлятор ВВП є поточно зваженим (індекс Пааше), а індекс споживчих цін є базисно зваженим (індекс Ласпейреса). Проте на практиці відмінність між цими двома індексами незначна, і вони обидва досить добре відображають тенденцію та швидкість зміни цін. Залежно від мети дослідження завжди можна підібрати той індекс, який найбільшою мірою відповідає поставленому завданню.

Валовий національний продукт (ВНП) – ринкова вартість річного обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених із ресурсів, що належать резидентам країни, незалежно від того, де ці ресурси застосовуються – у національній економіці чи за кордоном.

ВНП не враховує доходи, зароблені компаніями, розташованими в країні, але які перебувають у володінні іноземців, а також доходи іноземців, які працюють у країні.

Взаємозв’язок між ВВП та ВНП має такий вигляд: ВНП = ВВП + доходи, які отримали резиденти з-за кордону у зв’язку з їхньою участю у виробництві ВВП інших країн (заробітна плата, проценти, дивіденди), – доходи, оплачені резидентами іноземних країн, за участь у виробництві ВВП даної країни (заробітна плата, проценти, дивіденди).

ВВП = ВНП – чисті надходження факторів від інших країн.

Чистий внутрішній продукт – ринкова вартість річного обсягу кінцевих товарів та послуг за винятком відрахувань на споживання капіталу (амортизації – щорічних відрахувань, що показує розмір капіталу, спожитого в процесі виробництва).

ЧВП = ВВП – A (2.10), де:ЧВП – чистий внутрішній продукт;ВВП – валовий внутрішній продукт;А – амортизація.

Розрахунок ЧВП за витратами:

ЧВП = ВВП-A = CВ+(ВІ-A)+ДЗ+ЧE = CВ+ЧІ+ДЗ+ЧЕ (2.11), де:

ЧВП – чистий внутрішній продукт;

ЧІ – чисті інвестиції (ЧІ= ВІ-А).

Розрахунок ЧВП за доходами:

ЧВП = ВВП – A = ЗП + рента + процент + прибуток + НП (2.12), де:

ЧВП – чистий внутрішній продукт;ЗП – заробітна плата;НП – непрямі податки.

Важливим макроекономічним показником є національний дохід (НД).

Національний дохід – це дохід, який створено факторами виробництва в результаті їхньої участі в процесі виробництва поточного обсягу ВВП, або вартість ресурсів, що використовуються для виробництва обсягу продукції в поточному році.

Національний дохід розраховується шляхом вилучення з вартості чистого внутрішнього продукту непрямих податків.

НД = ЧВП – НП (2.13), де:

НД – національний дохід;ЧВП – чистий внутрішній продукт;НП – непрямі податки.

Національний дохід – це сукупний дохід, який заробляють власники факторів виробництва: робочої сили (заробітна плата найманих працівників), землі (земельна рента) та власники капіталу (прибуток і процент) за рік. Він вважається заробленим доходом.

НД = ЗП + рента + процент + прибуток (2.14), де:

З точки зору постачальників ресурсів національний дохід є вимірювачем доходів, які вони отримують від участі у поточному виробництві. З точки зору фірм (підприємств) національний дохід є вимірювачем цін факторів виробництва або ресурсів.

Національний дохід відображає ринкові ціни економічних ресурсів, які використовуються на створення обсягу виробництва даного року.

Платіжний баланс – це статистичний звіт, поданий у формі бухгалтерських рахунків, про торгові та фінансові угоди економічних суб’єктів країни із закордоном за певний проміжок часу, як правило за рік. Він відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей і сумою їх вилучень із країни.

Платіжний баланс - це балансовий рахунок міжнародних операцій як вартісне вираження всього комплексу світогосподарських зв язків країни у формі співвідношення надходжень та платежів.

Іншими словами, це кількісне і якісне вартісне відображення масштабів, структури й характеру зовнішньоекономічних операцій країни, її участі у світовому господарстві.

Останнім часом додатково до платіжного балансу, який відображає відомості про рух потоків цінностей між країнами, складають і баланс міжнародних активів і пасивів країни, що відображає її міжнародний фінансовий стан.

За економічним змістом розрізняють платіжний баланс на певну дату і за певний період.

Платіжний баланс на певну дату існує у вигляді співвідношення платежів і надходжень, які із дня в день постійно змінюються.

4. Розкрити сутність, навести кількісну визначеність особистого доходу та доходу кінцевого використання. Показати їх вплив на рівень життя населення.

Особистий дохід – це дохід, отриманий сім’ями та окремими індивідами до сплати податків.

Особистий дохід можна отримати, коли від національного доходу відняти внески на соціальне страхування, податки на прибуток корпорацій, нерозподілений прибуток корпорацій і додати суму трансфертних платежів. Він розподіляється на споживання, заощадження і сплату податків.

ОД = НД- ВСС-ППК-НПК+ТП (2.15), де:

ОД – особистий дохід;

НД– національний дохід;

ВСС – внески на соціальне страхування;

ППК – податок на прибуток корпорацій;

НПК – нерозподілений прибуток корпорацій;

ТП– трансфертні платежі.

Дохід кінцевого використання – це частина особистого доходу, яка залишається в розпорядженні домашніх господарств після сплати індивідуальних податків та використовується ними на споживання й заощадження.

ДКВ = ОД-(ОПП+ПМ+ПС) (2.16), де:

ДКВ – дохід кінцевого використання;

ОД – особистий дохід;

ОПП – особистий прибутковий податок;

ПМ – податок на майно;

ПС – податок на спадщину.

Дохід кінцевого використання являє собою суму споживчих витрат домашніх господарств та заощаджень.

ДКВ = СВ+З (2.17), де:

СВ – споживчі витрати домашніх господарств;

З – заощадження.

Співвідношення між основними показниками національних рахунків можна виразити наступним чином: валовий внутрішній продукт мінус амортизація дорівнює чистому внутрішньому продукту; чистий внутрішній продукт мінус непрямі податки дорівнює національному доходу; національний дохід мінус внески на соціальне страхування, податки на прибуток корпорацій, нерозподілений прибуток корпорацій та плюс трансфертні платежі дорівнює особистому доходу; особистий дохід мінус особисті податки (особисті прибуткові податки, податки на майно та податки на спадщину) дорівнює доходу кінцевого використання.

Рівень життя - ступінь задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб населення.

5. Проаналізувати фази економічного циклу. Сутність розриву валового внутрішнього продукту. Розкрити найважливіші заходи антикризової політики держави.

Економічний цикл (цикл ділової активності) – це періодичний підйом або спад фактичного ВВП на фоні загальної тенденції до зростання.

Економічний цикл характеризується періодичним зростанням та падінням ділової активності, яке проявляється у формі невідповідності взаємопов’язаних показників – темпу економічного зростання, інфляції, рівня безробіття. В загальному вигляді економічний цикл – це результат коливання різних показників економічної активності (темпів зростання ВВП, загального обсягу продажів, загального рівня цін, рівня безробіття, завантаження виробничих потужностей тощо).

Фаза циклу

ПІК

В економіці спостерігається повна зайнятість, і виробництво працює на повну потужність. Рівень цін має тенденцію до підвищення, а зростання ділової активності припиняється.

РЕЦЕСІЯ (СПАД)

Виробництво та зайнятість скорочуються, проте ціни не завжди мають тенденцію до зниження. Вони падають тільки в тому випадку, коли спостерігається депресія (глибокий і тривалий спад).

НИЖЧА ТОЧКА СПАДУ (ДНО)

Найнижча точка спаду (депресії): виробництво і зайнятість досягають найнижчого рівня.

ПІДЙОМ

(ПОЖВАВЛЕННЯ)

Виробництво та зайнятість зростають. Рівень цін може підвищуватися, аж поки не буде досягнуто повної зайнятості й виробництво не почне працювати на повну потужність.

Причинами циклічності можуть бути:

– технічні нововведення (НТР);

– політичні й випадкові події (наприклад, війни, “перебудова” в СРСР та перехідний період у нових незалежних державах)

– зміни в кредитно-грошовій політиці (коливання обсягів грошової маси);

– нестача національних інвестицій;

• зміни цін на нафту, газ та інші види сировини тощо.

Якщо ж цей сукупний попит недостатній, то сектору фірм невигідно виробляти товари та послуги у великому обсязі, і тому ВВП скорочується. При вищому рівні сукупних витрат сектор фірм, збільшуючи обсяги виробництва, отримуватиме прибуток, і ВВП зростатиме. Окремі економічні цикли суттєво різняться між собою за тривалістю та інтенсивністю, проте всі вони складаються з одних і тих самих фаз.

При цьому циклічно змінюються обсяг випуску, рівні зайнятості, безробіття, інфляції, процентної ставки, обсяг грошової маси тощо. Проте основними індикаторами фази циклу служать:

– рівень зайнятості;

– рівень безробіття;

– обсяг випуску.

Фактичний обсяг випуску коливається при цьому навколо потенційного рівня ВВП, під яким розуміється реальний ВВП в умовах повної зайнятості ресурсів. Він опускається нижче цієї позначки під час спаду, потім поступово повертається до неї, а інколи навіть перевищує цей рівень під час чергового підйому економіки. Коливання фактичного обсягу ВВП навколо потенційного характеризується показником, який має назву “розрив ВВП”.

Розрив ВВП = (3.1), де

ВВПф – фактичний ВВП;

ВВПп – потенційний ВВП.

Коли ВВПф менший за ВВПп, ідеться про відставання ВВП – це обсяг продукції, який економіка втрачає через неповне використання свого виробничого потенціалу.

Економічний цикл характеризується його тривалістю, а також рушійними силами, які зумовлюють генезис і механізм його проходження. За цими ознаками всі економічні цикли поділяються наступним чином:

– цикли Китчина тривалістю 3-5 років, що обумовлюються динамікою відносної величини запасів матеріально-технічних цінностей на підприємствах;

– цикли Джаглера з періодичністю 7-11 років як підсумок взаємодії багатьох грошово-кредитних факторів;

– цикли Кузнєца. Їхня тривалість становить двадцять років, а рушійними силами є зрушення у відтворювальній структурі виробництва;

• цикли Кондратьєва, або довгохвильові цикли, котрі тривалістю 40-60 років. Їхня головна рушійна сила – радикальні зміни в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова.

Найважливіші заходи антикризової політики

1.У періоди бумів 2.У періоди депресії

Грошово-кредитна політика

1.Продаж державних цінних паперів на відкритому ринку

2.Купівля державних цінних паперів на відкритому ринку

1Підвищення норми обов’язкових банківських резервів

2Зниження норми обов’язкових банківських резервів

1Підвищення облікової ставки

2Зниження облікової ставки

Фіскальна політика

1Скорочення витрат держбюджету

2Додаткові витрати держбюджету

1Збільшення податкових ставок

2Зменшення податкових ставок

Політика заробітної плати і тарифів

1Зниження заробітної плати

2Збільшення заробітної плати

Політика державних інвестицій

1Скорочення державного будівництва

2Прискорення виконання інвестиційних програм

6. Визначити сутність, причини, види безробіття та розкрити методику визначення втрат валового внутрішнього продукту від циклічного безробіття.

Безробіття – це вимушена незайнятість робочої сили, що виникає внаслідок постійного порушення рівноваги між попитом і пропозицією праці як на інтегрованому ринку праці, так і в його різних секторах.

Повна зайнятість економічних ресурсів означає залучення до економічного обігу всіх ресурсів, придатних для виробництва товарів і послуг, включаючи й такий як робоча сила. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим. Тому він називається потенційним і вимірюється з допомогою потенційного ВВП. З макроекономічної точки зору, повна зайнятість ресурсів, передбачає недовикористання тільки 10-20% виробничих потужностей та безробіття на його природному рівні.

В умовах неповної зайнятості фактичний обсяг виробництва менший від потенційного. За цих умов певна частина працездатного населення залишається без роботи, виникає вимушене безробіття. Зайнятість і безробіття – головні індикатори макроекономічної нестабільності.

Зайнятість населення – це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу. Вона визначається чисельністю осіб, які виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату або з метою отримання інших видів доходу.

Рівень зайнятості визначається відношенням числа зайнятих до чисельності населення у віці від 16 років і старше

Рівень зайнятості = (3.2).

Все населення країни можна поділити на зайнятих, безробітних та осіб поза робочою силою. Зайняті та безробітні разом становлять робочу силу, або економічно активне населення.

Робоча сила – це здатність до праці; сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини, які вона може використати для виробництва товарів та послуг.

РС = зайняті + безробітні (3.3), де:

РС – робоча сила.

До робочої сили включають усіх працездатних, у тому числі й безробітних, які активно шукають роботу (окрім дітей до 16 років, пенсіонерів, студентів, інвалідів, ув’язнених, домогосподарок, недієздатних). А також тих, хто працює неповний робочий день (тиждень, місяць, рік), тобто вони безробітними не рахуються. Це явище називають прихованим безробіттям.

Зайняті – це люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, що мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, страйк чи відпустку. До цієї категорії належать і зайняті неповний робочий день.

Безробітні – ті, хто не має роботи, але активно шукає її або чекає, щоб повернутися на попереднє місце роботи. Отже людина вважається безробітною, коли вона: а) без роботи; б) робить активні спроби знайти роботу; в) готова одразу ж стати до роботи.

До осіб поза робочою силою відносять: а) осіб до 16 років і тих, що перебувають у спецустановах (наприклад, психіатричних диспансерах, виправних закладах тощо); б) осіб, які вибули зі складу робочої сили (дорослі, які потенційно мають можливість працювати, але не працюють і не шукають роботу, перебувають на пенсії, надто хворі, щоб працювати, або просто не шукають роботу). Осіб поза робочою силою називають економічно неактивним населенням.

Рівень безробіття визначається відношенням числа безробітних до чисельності робочої сили.

Характеризуючи стан безробіття, найчастіше оперують трьома взаємопов’язаними поняттями: фрикційне, структурне та циклічне безробіття.

Фрикційне безробіття – безробіття, яке виникає внаслідок добровільної зміни місця роботи. Воно пов’язане з професіональними, віковими, регіональними міграціями працівників. Особи найманої праці, залишивши попереднє місце роботи, шукають собі інше. Відмінна ознака цього виду безробіття – добровільність і нетривалість. Таке безробіття є неминучим і певною мірою бажаним, адже працівники шукають більш кваліфіковану й оплачувану роботу, що забезпечить їм вищі доходи, а суспільству – більший обсяг сукупного продукту.

Структурне безробіття – безробіття, яке виникає внаслідок невідповідності між попитом і пропозицією на робочу силу за професією, кваліфікацією тощо. Воно є результатом змін у технології, техніці і структурі виробництва, структурі споживчого попиту, що зумовлюють невідповідність структури робочих місць професіональній структурі робочої сили. Цей вид безробіття, як правило, має довготривалий характер, вимагає додаткових затрат від суспільства й окремих осіб на перекваліфікацію, зміну місця проживання. Структурне безробіття також неминуче для суспільства, але від фрикційного відрізняється необхідністю здобути нову професію, перекваліфікуватись, щоб зайняти інше робоче місце.

Безробіття, яке є необхідною умовою для нормального розвитку ринку праці і складається із фрикційного та структурного безробіття, називається природним.

ПРБ = ФБ + СБ (3.5), де:

ПРБ – природний рівень безробіття;

ФБ – фрикційне безробіття;

СБ – структурне безробіття.

Рівень природного безробіття нині оцінюється у 5,5–6,5% від числа працездатних. Ще 30-35 років тому він визначався у 3%, що свідчить про зростання мобільності робочої сили (це збільшує добровільне безробіття) та прискорення темпів науково-технічного прогресу (це збільшує структурне безробіття).

Циклічне безробіття – безробіття, яке виникає внаслідок загального спаду виробництва і скорочення попиту на ринку праці. Коли сукупний попит на товари та послуги зменшується, зайнятість теж скорочується, а безробіття зростає. З цієї причини циклічне безробіття іноді називають безробіттям, пов’язаним із дефіцитом попиту. В періоди економічного спаду циклічне безробіття доповнює фрикційне і структурне, а в періоди економічного піднесення воно відсутнє.

Циклічне безробіття дорівнює різниці між фактичним безробіттям та природним рівнем безробіття.

ЦБ = ФРБ - ПРБ (3.6), де:

ЦБ – циклічне безробіття;

ФРБ – фактичний рівень безробіття;

ПРБ – природний рівень безробіття.

Безробіття зумовлене комплексом причин:

структурними змінами в економіці;

нерівномірністю розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах;

постійним прогресом техніки, особливо його революційної форми - НТР;

пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота;

диспропорційністю розвитку економіки;

обмеженістю попиту на товари і послуги тощо.

Розглянемо соціально-економічні наслідки безробіття.

По-перше, безробіття призводить до недовипуску продукції, втрати частини ВВП.

Зв’язок між рівнем циклічного безробіття та зменшенням фактичного обсягу ВВП, порівняно з потенційним (при повній зайнятості), показує закон Оукена.

Відповідно до закону Оукена, кожний відсоток збільшення безробіття від його природного рівня означає для економіки скорочення ВВП, порівняно з потенційним рівнем, на β%. Це можна виразити наступним чином:

х 100% = – β (ФРБ-ПРБ)

де:ВВПф – фактичний обсяг ВВП;ВВПп – потенційний ВВП;ФРБ – фактичний рівень безробіття;ПРБ – природний рівень безробіття;

β – коефіцієнт чутливості ВВП до динаміки циклічного безробіття. Він показує, на скільки відсотків відхиляється фактичний ВВП від потенційного, якщо безробіття перевищує природний рівень на 1%. Значення цього коефіцієнту оцінюється в межах 2–2,5.

Для визначення зміни фактичного ВВП у поточному періоді порівняно з ВВП у минулому періоді можна використати закон Оукена в іншому виразі:

х100%=3% – 2(ФРБпп –ФРБмп)

де:ВВПфпп – фактичний рівень ВВП у поточному періоді;ВВПфмп – фактичний рівень ВВП у минулому періоді;

ФРБпп – фактичний рівень безробіття у поточному періоді;ФРБмп – фактичний рівень безробіття у минулому періоді.

Закон Оукена водночас показує і зворотний ефект: якщо щорічний приріст ВВП буде не меншим 2,7 %, то безробіття перебуватиме на постійному (природному) рівні. Отже, рівень безробіття зростає, якщо не досягається трьохпроцентний приріст макроекономічних параметрів.

Обчислення втрат ВВП за умов циклічного безробіття можна здійснити з допомогою наступних формул.

Втрати = (ФРБ – ПРБ) х 2,5 (3.9), де:

ФРБ – фактичний рівень безробіття;

ПРБ – природний рівень безробіття.

ВВП потенц. = (ВВП факт. х 100)/ (100 – втрати) (3.10).

ВВП втрати = ВВП потенц. – ВВП фактич. (3.11).

По-друге, зменшується надходження податків до державного бюджету, оскільки безробітні не сплачують податків а отримують допомогу по безробіттю.

По-третє, погіршується якість життя безробітних і членів їхніх сімей.

По-четверте, безробітні втрачають кваліфікацію та самоповагу, відбувається моральний занепад, зростає кількість людей, схильних до дій, що суперечать суспільним нормам і цінностям.

По-п’яте, зростає соціальна та політична напруженість у суспільстві.

7. Розкрити сутність інфляції, рівень та темп інфляції. Показати відмінність між інфляцією попиту та інфляцією витрат. Розкрити сутність антиінфляційної політики держави.

Інфляція – це зростання загального рівня цін (іншими словами, падіння купівельної спроможності грошей, підвищення грошової вартості життя).

Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється з допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у процентах) та 100%.

РІ = Ісц - 100% (3.12), де:

РІ – рівень інфляції;

Ісц – індекс споживчих цін.

Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою:

Протилежним інфляції поняттям є дефляція, яка має місце, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується. Дефляція трапляється рідко.

Дезінфляція – це сповільнення темпів інфляції. В Україні періоди дезінфляції спостерігалися в 1995–1996 рр. (коли інфляція, вимірювалася чотиризначними числами) як наслідок стабілізаційної політики.

В залежності від середньорічного темпу приросту цін розрізняють: помірну (повзучу) інфляцію, галопуючу та гіперінфляцію.

Помірна інфляція – приріст цін, який становить не більше 10% на рік. Коли ціни відносно стабільні, люди довіряють грошам і охоче накопичують їх, оскільки впевнені, що рівень цін не дуже перевищить існуючий.

Галопуюча інфляція – приріст цін, який вимірюється десятками або сотнями відсотків на рік. Коли помірна інфляція переходить у галопуючу, виникають економічні спотворення. Гроші втрачають свою вартість, фінансові ринки звужуються, населення нагромаджує товари, купує нерухомість і не віддає гроші в позику за низькими номінальними процентними ставками. Люди намагаються вкласти свої гроші за кордоном, що призводить до скорочення внутрішніх інвестицій.

Гіперінфляція – приріст цін, який вимірюється тисячами відсотків на рік. Гіперінфляція, як правило, пов’язана з нерозумною державною політикою, руйнівно впливає на обсяг національного виробництва і зайнятість, може підірвати фінансову систему і прискорити крах.

Інфляція виникає під впливом багатьох факторів. Деякі види інфляції зумовлює попит, інші – пропозиція. Тому розрізняють два типи інфляції: інфляцію попиту й інфляцію пропозиції (витрат).

Інфляцію можуть стимулювати якісь зміни (у споживчих та інвестиційних витратах, урядових витратах, чистому експорті), що впливають на сукупний попит і обсяг виробництва виходить за межі потенційного.

Інфляція попиту – інфляція, що викликана зростанням сукупного попиту. Коли він збільшується швидше за виробничий потенціал економіки, ціни, намагаючись урівноважити пропозицію і попит, зростають (занадто багато грошей полюють за меншою кількістю товарів, бо видатки держави, населення і фірм ростуть швидше, ніж виробництво). Надлишкові сукупні витрати можуть бути обумовлені грошовою емісією для покриття дефіциту державного бюджету, мілітаризацією економіки та іншими причинами.

Сучасну інфляцію від просто інфляції попиту відрізняє те, що ціни починають зростати ще до досягнення повної зайнятості, оскільки витрати на працю, капітал і матеріали мають здатність збільшуватися навіть у недовантаженій економіці. Це явище відоме як інфляція витрат, або інфляція пропозиції.

Інфляція витрат – інфляція, що викликана збільшенням середніх витрат на виробництво продукції. Основними причинами підвищення середніх витрат є:

– підвищення номінальної заробітної плати;

– підвищення цін на сировину та енергоносії;

– підвищення податків.

Таким чином, інфляція витрат пов’язана зі скороченням сукупної пропозиції внаслідок несприятливих зовнішніх шоків – підвищення цін на сировину, матеріали, номінальної заробітної плати тощо, які спричиняють збільшення витрат виробництва, падіння обсягів випуску й зайнятості, зростання безробіття. Цей тип інфляції призводить до стагфляції – ситуації в економіці, коли одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.

Антиінфляційна політика – політика держави, яка спрямована на боротьбу з інфляцією та включає прямі та непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці.

Непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

– регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком;

– операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів;

– зміну обов’язкових резервів комерційних банків у центральному банку;

– зміну облікової ставки.

Прямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

– пряме й безпосереднє регулювання державою кредитів, а отже – грошової маси;

– державне регулювання цін;

– державне (за угодою з профспілками) регулювання заробітної плати;

– державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій із іноземним капіталом і валютного курсу.

8. Визначити та здійснити порівняльний аналіз функцій споживання та заощадження, їх графічна інтерпретація. Середня та гранична схильність до споживання та заощадження.

Головним компонентом сукупних витрат є споживчі витрати (СВ). У вартісній формі – це та сума грошей, яка витрачається домашніми господарствами на придбання товарів поточного й тривалого споживання та оплату послуг.

Таким чином, все, що не належить до заощаджень, не входить у вигляді податку, не перебуває на закордонних рахунках, – це споживання. Споживання населення – один з головних компонентів, які визначають розвиток економіки. На споживчі витрати припадає від 2/3 до 3/4 валового внутрішнього продукту. Структура споживання в розвинутих країнах характеризується такими даними: товари поточного споживання (харчування, одяг, енергія) – 30-35%; товари тривалого користування (предмети побуту, транспортні засоби) – 10-20%; послуги (житло, освіта, охорона здоров’я, відпочинок) – 50-55%.Для оцінки споживчої поведінки використовується відповідний показник – індекс споживчих настроїв (ІСН). Він входить до числа основних макроекономічних показників, на підставі яких складають прогнози економічного циклу. Це важливо як для короткострокового планування будь-якого бізнесу, так і для визначення економічної політики держави. На величину споживчих витрат впливає багато факторів. Головний серед них – дохід кінцевого використання, або дохід, що залишається в домашніх господарств після сплати податків і яким вони можуть вільно розпоряджатися. Але не весь дохід кінцевого використання витрачається на споживання. Певна його частина заощаджується. Заощадження – це відстрочене споживання або та частина доходу кінцевого використання домашніх господарств, яка не споживається.

З =ДКВ – СВ (5.1), де:

З – заощадження;

ДКВ – дохід кінцевого використання;

СВ – споживчі витрати домашніх господарств.

Заощадження являє собою процес, пов’язаний із забезпеченням у майбутньому виробничих і споживчих потреб.

Отже, заощадження – це економічний процес, пов’язаний із інвестуванням; частина доходу, що залишається невикористаною при витратах на поточні виробничі та споживчі потреби, накопичується.

Заощадження здійснюються як фірмами, так і домашніми господарствами. Фірми заощаджують для інвестування – на розширення виробництва та збільшення прибутку. Домашні господарства заощаджують з ряду причин, як то: мотиви забезпечення старості та передачі спадку дітям, накопичення коштів для купівлі землі, нерухомості та дорогих предметів тривалого користування.

Заощадження та інвестування здійснюються незалежно одне від одного, різними економічними суб’єктами і внаслідок різних причин.

Найпоширенішими формами заощаджень є нагромадження у вигляді готівкових грошей, рахунків у банках, придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів.

Економічні дослідження свідчать: дохід кінцевого використання є визначальним фактором споживання і заощадження

Однією з найважливіших у макроекономіці є функція споживання, яка показує співвідношення між споживчими витратами й доходом кінцевого використання як у статиці, так і в динаміці. Функція споживання, яка була запроваджена Дж. Кейнсом, ґрунтується на припущенні, що існує стабільний емпіричний зв’язок між споживанням та доходом. Розглянемо графік функції споживання.

Якби споживчі витрати повністю дорівнювали доходу, то графік функції споживання набув би форми бісектриси. В будь-якій точці бісектриси споживання повністю дорівнює доходу. Точка Б означає нульове заощадження, повне споживання доходу. Праворуч від точки Б – зона чистого заощадження, яка обмежується кривою споживання та бісектрисою. Величина чистих заощаджень завжди вимірюється вертикальним відрізком між кривою функції споживання та бісектрисою.

Обсяг споживання визначається відстанню від осі доходів до кривої функції споживання. Ліворуч від точки Б – зона переважання споживання над доходами, тобто життя в борг або за рахунок попередніх заощаджень. Перевищення споживання над доходом є “чистим від’ємним заощадженням”, його вимірюють відстанню між бісектрисою та кривою споживання. Автономне споживання – споживання, яке не залежить від доходу кінцевого використання.

Графічно функцію заощадження зображують, віднімаючи по вертикалі функцію споживання від лінії бісектриси. Розглянемо графік функції заощадження, яка є дзеркальним відображенням функції споживання.

Обсяг заощаджень визначається відстанню від лінії доходу до кривої функції заощадження. Ця відстань повністю збігається з відстанню від кривої споживання до бісектриси на попередньому графіку функції споживання. Точка Б на графіку так само показує нульове заощадження. На відрізку ліворуч від точки Б заощадження домашніх господарств є від’ємними (функція заощадження лежить нижче нульової горизонтальної лінії). З наведених графіків функцій споживання та заощадження видно, що і споживання, і заощадження прямо залежать від доходу, зростаючи зі збільшенням доходу і зменшуючись при його скороченні.

Оскільки споживчі витрати прямо залежать від доходу кінцевого використання, то функція споживання математично виражається таким чином: CВ = f (ДКВ) (5.2).

Щоб математично вивести функцію заощадження, слід зазначити, що свої заощадження населення спрямовує на фінансові ринки. Тому заощадження не тільки є функцією доходу, а й залежить від процентної ставки (ПС). Ця залежність розглядатиметься нижче. Функція заощадження математично виражається так:

З = f (ДКВ,ПС) (5.3), де:З – заощадження;ДКВ – дохід кінцевого використання;ПС – процентна ставка.

Функція заощаджень надалі пов’язується з функцією інвестицій і застосовується для пояснення рівноваги на ринку інвестицій.

Враховуючи формули 5.1, 5.2 та 5.3, можна зробити висновок, що і функція споживання теж залежить від процентної ставки, але залежність ця опосередкована через тенденції заощадження і є зворотною: що вища процентна ставка, то більші заощадження й менші споживчі витрати, тобто: CВ = f (ДКВ, ПС) (5.4 ).

Залежність споживання та заощадження від доходу називається схильністю до споживання та заощадження. Розрізняють середню та граничну схильність до споживання та заощадження. Середньою схильністю до споживання (ССС) називають частку доходу кінцевого використання, що спрямовується на споживання (у відсотках).

(5.5).

У довгостроковій перспективі ССС має тенденцію стабілізуватися.

Середньою схильністю до заощадження (ССЗ) називається частка доходу кінцевого використання, що спрямовується на заощадження (у відсотках).

(5.6).

Оскільки ДКВ = CВ + З, то ССС + ССЗ = 100% або 1 (5.7).

Середня схильність до споживання має перевищувати середню схильність до заощаджень, тобто ССС > ССЗ (5.8). Наприклад, у США ССС = 0,96. Висока середня схильність до споживання означає низьку середню схильність до заощаджень. У США середня схильність до заощаджень становить 0,04.

У деяких інших країнах середня схильність до споживання становить: Канада – 0,9; Велика Британія – 0,89; Франція – 0,88; Нідерланди та Німеччина – 0,87; Японія – 0,86; Італія – 0,84.

Термін “гранична” використовується в економічній теорії в значенні “додаткова”. Таким чином, гранична схильність до споживання або заощадження характеризує тенденцію в зміні величини споживання або заощадження в міру того, як змінюється рівень доходу.

Гранична схильність до споживання (ГСС) показує, яка частка додаткового доходу кінцевого використання спрямовується на додаткове споживання.

(5.9).

Основний психологічний закон Дж. Кейнса – закон, згідно з яким у разі збільшення доходу кінцевого використання домашніх господарств їхня гранична схильність до споживання зменшується.

Гранична схильність до заощадження (ГСЗ) вказує на співвідношення між додатковими заощадженнями та додатковим доходом кінцевого використання, який спричинив ці заощадження.

(5.10).

Сума граничних схильностей до споживання і заощадження за умов будь-якої зміни в доході кінцевого використання завжди дорівнює 100% або одиниці:

ГСС + ГСЗ = 1,0 або 100% (5.11).

Гранична схильність до споживання набуває значення в інтервалі від 0 до 1, тобто одна додаткова одиниця доходу кінцевого використання збільшує обсяг споживання, але на величину, меншу від одиниці. Кожна грошова одиниця доходу, яка не споживається, заощаджується.

Світова практика свідчить: зі збільшенням доходу зростають також і споживання, і заощадження, але при цьому гранична схильність до споживання має тенденцію до зниження, а гранична схильність до заощадження – до зростання. Проте багато економістів вважають, що для економіки в цілому граничні схильності до споживання та заощадження відносно постійні.

Заощадження певним чином впливають і на споживання. Якщо є заощадження, населення має можливість у поточному періоді споживати більше, ніж отримано доходу. Таку ситуацію називають “ефектом заощадження”. За умов стабільної економіки цей ефект незначний. Але за умов нестабільності – посилення інфляції, відсутності захисту вкладів від інфляції – населення починає збільшувати поточне споживання за рахунок минулих заощаджень, що значно посилює “ефект заощадження”.

Якщо в економіці діє “ефект заощадження “, то набирають чинності такі нерівності:

ССС>1; ССЗ<0;

ГСС>1; ГСЗ<0.

Тобто за таких умов e економіці виникають чисті від’ємні заощадження.

Фактори споживання та заощадження, що не залежать від доходу

Розглянувши поведінку щодо споживання та заощаджень домашніх господарств залежно від доходу, проаналізуємо ширше коло факторів, які впливають на споживання й заощадження. Всі інші фактори споживання та заощадження, крім доходу кінцевого використання, ми будемо називати недоходними факторами.

До факторів споживання й заощадження, які не залежать від доходу (недоходні фактори) належать:

Перше, багатство. Під багатством розуміють як нерухоме майно (будинки, автомобілі, телевізори та інші предмети довготермінового користування), так і фінансові кошти (готівкові гроші, заощадження на рахунках, акції, облігації, страхові поліси тощо) якими володіє населення. Домашні господарства заощаджують, утримуючись від споживання, щоб накопичувати багатство. За інших рівних умов, що більше нагромаджено багатства, то менші стимули до заощаджень. Тобто збільшення багатства зміщує графік споживання вгору, а графік заощаджень – униз.

Друге, податки. Відомо, що податки сплачуються частково за рахунок споживання та частково за рахунок заощадження. Зниження податків підвищує дохід кінцевого використання, а тому збільшує як споживання, так і заощадження. І навпаки.

Третє, рівень цін. Зростання цін скорочує споживання та заощадження – і навпаки. Даний висновок безпосередньо стосується аналізу багатства як фактора споживання. Зміни рівня цін змінюють реальну вартість, або купівельну спроможність деяких видів багатства. Реальна вартість фінансових коштів, номінальна вартість яких вимірюється в грошах, буде зворотною до зміни ціни. Це і є ефект багатства.

Четверте, відрахування на соціальне страхування. Збільшення цих відрахувань призведе до скорочення поточних споживання й заощадження. Але потрібно враховувати, що на рішення домашніх господарств стосовно споживання і заощадження впливає чинна система соціального забезпечення. Що краще соціальне забезпечення, то менші заощадження домашніх господарств протягом трудового життя.

П’яте, очікування. Очікування можуть бути пов’язані з майбутньою зміною цін, доходів, виникненням дефіциту тощо. Якщо ці очікування несприятливі, то домашні господарства змушені здійснювати закупки наперед, що в поточному році збільшує споживання та зменшує заощадження. Очікування приросту грошових доходів у майбутньому зумовлює збільшення поточних витрат.

Шосте, споживча заборгованість. Якщо в попередній період заборгованість зросла, то в поточному періоді домашні господарства будуть змушені зменшити споживання та заощадження, аби ліквідувати минулу заборгованість. І навпаки, коли споживча заборгованість зменшилася, поточний рівень споживання й заощаджень може зрости.

Сьоме, процентна ставка. Зміна ставки процента впливає на співвідношення між поточними та майбутніми споживанням і заощадженням. Коли процентна ставка зростає, поточне споживання зменшується, а заощадження зростають, що збільшить майбутнє споживання, забезпечене поточними заощадженнями. Таким чином, домашні господарства заміщують частину споживання в поточному періоді збільшенням споживання в майбутньому.

Фактори, які не залежать від доходу (недоходні фактори), впливають на споживання та заощадження, зміщуючи їх графіки у відповідний бік. Використовуючи формули 5.9 та 5.10 і враховуючи недоходні фактори споживання й заощадження, можна записати:

∆СВ = ∆СВа + ГСС х ∆ДКВ (5.12);

∆ З = ∆ За + ГСЗ х ∆ ДКВ (5.13), де:

СВа, За – автономне споживання і заощадження, яке не залежить від доходу, а змінюється лише під впливом нецінових факторів.

Автономне споживання в довгостроковому періоді має тенденцію наближатися до нуля.

9. Розкрити інвестиційний механізм: чинники інвестиційного попиту, чистий прибуток від інвестування, інвестиційна функція, графічна інтерпретація.

Інвестиції є другим, після особистих споживчих витрат, компонентом сукупних витрат. Під інвестиціями прийнято розуміти використання заощаджень із метою створення нових виробничих потужностей і капітальних активів. До інвестицій належать усі витрати на придбання основного капіталу, житлове будівництво і зміна запасів. Інвестиції в основний капітал – це інвестиції в основні виробничі фонди: машини, устаткування, капітальне будівництво підприємств. У цілому 70% всіх інвестицій – це інвестиції в машини та устаткування. Інвестиції в житлове будівництво – це витрати на підтримку житлового фонду й будівництво нового житла. На житлове будівництво припадає 25% усіх інвестицій. Запаси – це резерви сировини, напівфабрикатів на стадії незавершеного виробництва або готових виробів, які належать фірмам. Інвестиції в запаси означають їх зміну за певний період, причому зростання запасів свідчить про додатні інвестиції, а їх скорочення – про від’ємні інвестиції. На зміни в запасах припадає приблизно 5% усіх інвестицій.

Таким чином, інвестують і фірми, і домашні господарства. Фірми купують інвестиційні товари для збільшення капіталу й заміни діючого капіталу в процесі його вибуття. Домашні господарства купують житло, що також є інвестиціями.

Отже, інвестиції суттєво впливають на сукупний попит, обсяг національного виробництва, зайнятість. Крім того, інвестиції сприяють нагромадженню фондів підприємств і створюють основу для економічного зростання в майбутньому. Якщо ж інвестиції використовуються нераціонально, це призводить до заморожування виробничих ресурсів і скорочення обсягів національного виробництва.

Загальний обсяг інвестицій визначається як валові інвестиції. Вони розподіляються на дві групи: одна частка спрямовується на збільшення основного капіталу, інша – на відшкодування його зношення, тобто на амортизацію. Оскільки в кожному періоді знецінюється конкретна частка капіталу, формулу валових інвестицій можна записати так:

ВІ = ЧІ + кА К п.р. (5.14), де:ВІ – валові інвестиції;ЧІ – чисті інвестиції;кА – коефіцієнт амортизації;К – вартість об’єктів основного капіталу; п.р. – поточний рік.

При цьому ЧІ = К п.р. + 1 – К п.р. (5.15).

З формул 14 та 15 можна вивести таку залежність

(5.16).

Рівняння 5.16 є базовим для визначення потреби у валових інвестиціях за умов розширеного відтворення, коли має місце нагромадження капіталу.

Майже всі інвестиції здійснюються фірмами, а не домашніми господарствами. Але домашні господарства, приймаючи рішення про споживання й заощадження, спрямовують частину своїх доходів на фінансові ринки, а фірми звертаються на фінансові ринки по кредити, які використовуються на інвестування.

Отже, інвестиції створюються заощадженнями, а фінансові ринки дають змогу домашнім господарствам перерозподілити свої доходи в часі.

Сукупний попит на інвестиції залежить від очікуваної норми чистого прибутку та процентної ставки

Сутність впливу цих факторів на інвестиційний попит полягає у наступному.

По-перше, фірми інвестують з метою одержання чистого прибутку. Чистий прибуток – та частка валового прибутку від реалізації інвестиційного проекту, яка залишається після сплати податку на прибуток та процентів за інвестиційні кошти. Інвестиції будуть приносити чистий прибуток лише тоді, коли на одиницю інвестиційних витрат підприємство матиме більші прибутки в кожному наступному році, тобто якщо зростає капіталовіддача. Запишемо рівняння:

ЧП = ∆ВВП - (∆ПВ + ∆ПП) (5.17), де:

ЧП – чистий прибуток;

∆ВВП – приріст ВВП, викликаний чистими інвестиціями;

∆ПВ – приріст поточних витрат;

∆ ПП – приріст податку на прибуток.

Але інвестори орієнтуються не на фактичний, а на очікуваний чистий прибуток (ОЧП) – чистий прибуток, який очікується від вкладання інвестицій. З урахуванням необхідності зростання капіталовіддачі можна записати формулу очікуваної норми чистого прибутку:

(5.18), де:

ОНЧП – очікувана норма чистого прибутку;

ОЧП – очікуваний чистий прибуток;

ЧІ – чисті інвестиції.

Таким чином, основним стимулом до інвестування є рівень очікуваної норми чистого прибутку. Можна сказати, що ОНЧП є метою інвестування.

По-друге, інвестиційні витрати пов’язані з джерелом їх фінансування.

Досить поширеним джерелом фінансування є банківський кредит. Тому важливу роль у динаміці інвестицій відіграє процентна ставка. Якщо ОНЧП – це мета інвестування, то процентна ставка – це ціна інвестицій, яку фірма повинна сплатити, щоб позичити грошовий капітал, потрібний для придбання реального капіталу. Для прийняття рішення інвестори зіставляють очікувану норму чистого прибутку та процентну ставку. Якщо процентна ставка нижча від ОНЧП, то інвестиції будуть прибутковими, на них виникає попит. Якщо, навпаки, інвестиції будуть збитковими, попиту на них не буде.

При прийнятті інвестиційних рішень суттєву роль відіграє не номінальна, а реальна процентна ставка. Номінальна процентна ставка – фактична процентна ставка на ринку позичкового капіталу (визначається в поточних цінах), а реальна процентна ставка – це номінальна процентна ставка мінус темп інфляції.

ПСр = ПСномін. – ТІ (5.19), де:

ПСр – реальна процентна ставка;

ПСномін. – номінальна процентна ставка;

ТІ – темп інфляції, у %.

Слід зазначити, що реальна процентна ставка вимірює дійсні витрати на одержання позики. Тому інвестиції залежать від реальної процентної ставки, а не від номінальної процентної ставки.

Зв’язок між реальною процентною ставкою та інвестиціями виражається формулою: ВІ = – f (ПСр) (5.20).

Це рівняння показує, що інвестиції є функцією процентної ставки. Причому знак (-) означає, що між попитом на інвестиції і процентною ставкою існує обернена залежність.

Зі зростанням реальної процентної ставки попит на інвестиції скорочується, тому що вони стають дорожчими.

Графіки функції попиту на інвестиції – в залежності від очікуваної норми чистого прибутку й реальної процентної ставки зображені на рисунках 5.3 та 5.4, де АDінв. – сукупний попит на інвестиції.

У макроекономічному аналізі базовою моделлю інвестиційного попиту є модель, у якій інвестиції є функцією процентної ставки. В такій моделі процентна ставка – основний фактор, який визначає інвестиційний попит, а очікувана норма чистого прибутку – стала величина й диференціюється за окремими інвестиційними проектами. У графічній формі ця модель має такий вигляд.

Отже, доцільність інвестування та інвестиційний попит виникають за умов, коли очікувана норма чистого прибутку більша від реальної процентної ставки. При заданому рівні ОНЧП що нижча реальна процентна ставка, то більший попит на інвестиції. Тому крива інвестиційного попиту набуває вигляду негативно похилої лінії.

Крім процентної ставки на інвестиційний попит впливають фактори, які змінюють рівень очікуваної норми чистого прибутку за даної процентної ставки. Умовно їх можна назвати факторами, що не залежать від процентної ставки. До них належать:

1. Технологічні зміни. Технічний прогрес, тобто розробка нового більш продуктивного устаткування, зменшує середні витрати на виробництво продукції або підвищує її якість. Унаслідок цього зростає норма чистого прибутку від інвестування, що викликає зростання інвестиційного попиту за даної процентної ставки.

2. Рівень забезпеченості основним капіталом. Від того, як кожна галузь виробництва забезпечена основним капіталом, залежить очікувана норма чистого прибутку від додаткових інвестицій. Якщо виробничі потужності певної галузі задовольняють попит на її продукцію, то інвестування буде стримуватися. Недостатність виробничих потужностей стимулює збільшення інвестицій із метою нарощування виробництва відповідно до попиту.

3. Витрати на придбання, експлуатацію та обслуговування устаткування. Якщо ці витрати скорочуються, то очікувана норма чистого прибутку збільшується, а інвестиційний попит зростає. І навпаки.

4. Податки на підприємця. Приймаючи інвестиційні рішення, підприємці розраховують на очікуваний прибуток після сплати податків. Тому збільшення податків негативно впливає на інвестиції. І навпаки.

5. Очікування. Метою інвестування є чистий прибуток. Інвестиції – це насамперед ризик стосовно того, що дохід від них перевищить витрати на них. Якщо економічні умови в країні погіршуються, фірми утримуються від інвестицій. Навпаки, коли фірми сподіваються на пожвавлення в недалекому майбутньому, попит на інвестиції зростає. Крім того, якщо фірми очікують, що зростання виробництва товару призведе до різкого скорочення попиту на нього навіть при зниженні ціни, то немає стимулів вкладати у виробництво цього товару інвестиції. І навпаки.

Фактори, що не залежать від процентної ставки збільшують або зменшують сукупний попит на інвестиції, переміщуючи криву попиту на інвестиції вправо чи вліво. На відміну від них, процентна ставка викликає зміщення по самій кривій попиту на інвестиції.

Інвестиції залежать від рівня оподаткування й узагалі податкового клімату в даній країні. Занадто високий рівень оподаткування не стимулює інвестиції, хоча питання про те, які ставки податку вважати високими чи низькими, навряд чи може бути вирішене однозначно.

Інвестиційний процес реагує на темпи інфляційного знецінення грошей. В умовах галопуючої інфляції, коли калькуляція витрат є досить невизначеною, а процеси реального капіталоутворення стають непривабливими, скоріше перевага буде надана спекулятивним операціям.

Існує безпосередня пряма залежність між інвестиціями і валовим внутрішнім продуктом.

Саша Сидоренко 10-19 макро

Булка 20-26 макро єк предприятия 1-4

5. Сутність та класифікація трудових ресурсів підприємства. Продуктивність праці персоналу та шляхи її підвищення.

Розрізняють поняття "трудові ресурси" і "трудові ресурси підприємства (персонал)" підприємства.  Трудові ресурси - це частина населення працездатного віку, що володіє необхідним фізичним розвитком, знаннями і практичним досвідом для роботи в народному господарстві. До трудових ресурсів відносять як зайнятих, так і потенційних працівників.  Трудові ресурси підприємства (персонал) - це сукупність  працівників різних професійно-кваліфікаційних  груп, зайнятих на підприємстві і які входять  у його обліковий склад. Усі працівники підприємства поділяються на дві групи:  -    промислово-виробничий персонал, зайнятий виробництвом і його обслуговуванням;  -    непромисловий персонал, зайнятий в основному в соціальній сфері діяльності підприємства.  По характеру виконуваних функцій промислово-виробничий персонал (ПВП) підрозділяється на чотири категорії: робітників, керівників, фахівців і технічних виконавців (службовців).  Робітники - це працівники, безпосередньо зайняті виробництвом продукції (послуг), ремонтом, переміщенням вантажів і т.п. До них також відносяться прибиральниці, двірники, гардеробники, охоронці.  У залежності від характеру участі у виробничому процесі робітники, у свою чергу, поділяються на основних (виробляючих продукцію) і допоміжних (обслуговуючий технологічний процес).  Керівники - працівники, що займають посади керівників підприємств і їхніх структурних підрозділів (функціональних служб), а також їхні заступники.        Фахівці - працівники, що виконують інженерно-технічні, економічні й інші функції. До них відносяться інженери, економісти, бухгалтери, соціологи, юрисконсульти, нормувальники, техніки й ін.       Технічні виконавці (службовці) - працівники, що здійснюють підготовку й оформлення документів, господарське обслуговування (діловоди, секретарі-друкарки, табельники, креслярі, копіювальниці, архіваріуси, агенти й ін.). 

Продуктивність праці — показник, що визначається кількістю продукції, виробленої в одиницю часу (година, зміна, рік) або кількістю часу, витраченим на виробництво одиниці продукції.Застосування продуктивності праці як показника дозволяє оцінити ефективність праці як окремого працівника, так і колективу працівників.

Для виміру продуктивності праці використовуються два показники: виробіток і трудомісткість.  Виробіток - це кількість продукції, зробленої в одиницю робочого часу чи що приходиться на одного середньострокового працівника в рік (квартал, місяць).  Трудомісткість характеризує витрати робочого часу на виробництво одиниці  продукції чи роботи.   Виробіток - найбільш розповсюджений і універсальний показник праці. Для його виміру використовують натуральні, умовно-натуральні і вартісні (грошові) одиниці виміру.  Одиниці трудомісткості – нормо-години. Праця, витрачена на виробництво продукції, може бути виражена у людино-годинах, людино-днях чи середньостроковою чисельністю працюючих.  У залежності від способу вираження обсягу продукції розрізняють три основних методи виміру продуктивності праці: натуральний, трудовий і вартісний.  При натуральному методу рівень продуктивності праці обчислюється як відношення обсягу продукції у фізичних одиницях виміру до середньострокової чисельності персоналу.  При трудовому методу обсяг продукції обчислюється в нормо-годинах.  Рівень продуктивності праці вартісним методом визначається шляхом розподілу обсягу продукції в грошовому вираженні на середньострокову чисельність персоналу.  У залежності від складу витрат, що включаються в трудомісткість продукції, розрізняють наступні її види:  а) технологічна трудомісткість (витрати праці основних робітників);  б) трудомісткість обслуговування виробництва (витрати праці допоміжних робітників);  в) виробнича трудомісткість (витрати праці основних і допоміжних робітників);  г) трудомісткість керування виробництвом (витрати праці керівників, фахівців і службовців);  д) повна трудомісткість (витрати праці всього промислово-виробничого персоналу).  Фактори підвищення продуктивності праці можна класифікувати по трьох напрямках:  1) фактори, що створюють умови для росту продуктивності праці: рівень розвитку науки, підвищення кваліфікації працівників, зміцнення трудової дисципліни, скорочення плинності кадрів і ін.)  2) фактори, що сприяють росту продуктивності праці: матеріальне і моральне стимулювання, удосконалювання оплати праці, упровадження науково і технічно обґрунтованих норм праці, упровадження прогресивної технології й ін.  3) фактори, що безпосередньо визначають рівень продуктивності праці на підприємстві: механізація й автоматизація виробничих процесів, поліпшення якості праці, ліквідація простоїв, усунення браку, удосконалювання керування й організації праці й ін.  Базою підвищення рівня продуктивності праці є науково-технічний прогрес.  Ріст продуктивності праці завжди виявляється у наступних формах: - скорочення витрат праці на одиницю виробленої споживацької вартості, що виражається в економії матеріальних і трудових ресурсів; - ріст маси споживацьких вартостей, що виробляються в одиницю часу, що відображається не у витратах, а в результатах праці; - зміна співвідношення між живою та упредметненою працею зі зменшенням витрат сукупної праці; - збільшення маси та норми прибавочного продукту. Вимір продуктивності праці стосується трьох взаємопов'язаних питань: - економічного змісту продуктивності праці; - - визначення показників, які могли би служити кількісною мірою виміру рівню продуктивності праці; - принципів порівняння показників продуктивності праці в часі та просторі.

5. Сутність заробітної плати та функції, що вона виконує. Форми та системи оплати праці.

 Ціна праці — це заробітна плата. Заробітна плата — це величина грошової винагороди, яка виплачується найманому робітникові за виконання певного завдання, обсягу робіт або виконання своїх службових обов’язків протягом деякого часу. Розрізняють номінальну(нарахована й отримана працівником заробітна плата за певний період) й реальну заробітну плату (кількість товарів і послуг, які можна придбати за номінальну).

Функції з/п:

-відтворювальна(забезпечення працівників та членів їхніх сімей необхідними життєвими благами для відновлення робочої сили, для відтворення поколінь, залежить від визначення рівня мінімальної ставки на державному рівні)

-стимулювальна(встановлена залежність розміру з/п від якості та кількості затраченої праці, що заохочує працівників)

-регулювальна/ресурсно-розміщувальна(оптимізація розміщення робочої сили)

-соціальна(забезпечення соціальної справедливості при розподілі доходу між найм. працівниками)

— відрядна — оплата за кожну одиницю продукції чи виконаний обсяг робіт;

— почасова — оплата за відпрацьований час, але не календарний, а нормативний, який передбачається тарифною системою.

Проста почасова форма оплати праці - це оплата за кількість відпрацьованого часу (годину) з урахуванням кваліфікації працівника.

Погодинно-преміальна форма оплати праці використовується для підвищення матеріальної зацікавленості працівників у результатах їхньої праці.

Окладно-преміальна форма оплати праці - це оплата праці керівників і спеціалістів за посадовим окладам, який відображає їхню кваліфікацію, а залежно від досягнутих результатів виплачують премію за їх високу якість роботи.

Пряма відрядна форма оплати праці - це відрядна розцінка, котра визначається діленням годинної ставки, що відповідає розряду конкретної роботи, на годинну норму виробітку.

Відрядно-прогресивна форма оплати праці передбачає зростання відрядної розцінки зі збільшенням виробництва продукції, виконання робіт чи надання послуг протягом встановленого робочого дня, зміни.

Акордна форма оплати праці застосовується коли виконавцю (виконавцям) заробітну плату нараховують за певну виконану роботу.

Опосередковано-відрядна форма оплати праці застосовується для допоміжних робітників, розмір заробітної плати яких ставиться в залежності від результатів праці робітників, яких вони обслуговують.

Відрядна форма оплати праці в бюджетних установах має обмежене застосування.

Домінантною формою оплати праці в бюджетних установах є почасова, яка має два різновиди - штатно-окладну та погодинну систему.

Штатно-окладна система оплати праці передбачає встановлення кожному працівникові місячного окладу (ставки) відповідно до посади, яку він обіймає.

Погодинна система оплати праці передбачає наявність погодинних тарифних ставок. Зокрема, встановлено ставки погодинної оплати праці працівників усіх галузей економіки за проведення навчальних занять.

5. Основна та додаткова заробітна плата: сутність, призначення, вплив на підвищення продуктивності праці персоналу.

Згідно з чинним законодавством для обліку, аналізу та планування витрати на оплату праці поділяють на:

— основну заробітну плату: встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робочих і посадових окладів для службовців, незалежно від форми і систем оплати праці, прийнятих на підприємстві; б) процентних чи комісійних нарахувань у залежності від обсягу доходів (прибутку), отриманих від реалізації продукції (робіт, послуг), у випадках коли вони є основною заробітною платою; в) суми авторського гонорару працівникам мистецтва, редакцій газет і журналів, телеграфного агентства, видавництв, радіо, телебачення й інших підприємств і оплата їхньої праці, здійснювана по ставках (розцінка) авторського (постановочного) винагороди, нарахованого на даному підприємстві.

—додаткову заробітну плату: виплачується у вигляді виплат за перевиконання норм праці при відрядній формі заробітної плати, а також доплат, надбавок, премій, винагороду за вислугу років, за результатами роботи підприємства за рік, оплата за роботу у вихідні і святкові (неробочі) дні, у понаднормове час, процентні і комісійні винагороди, виплачувані додатково до тарифної ставки (окладу), суми виплат, зв'язаних з індексацією заробітної плати працівників, оплата щорічних основних і додаткових відпусток.

—інші заохочувальні та компенсаційні витрати.

Отже, основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу згідно зі встановленими нормами праці. Додаткова заробітна плата, на думку різних вчених, доповнює основну і є не що інше, як винагорода за працю понад встановлені норми. Оплата праці є основною умовою мотивації до праці, вона є мотивом і стимулом праці.

5. Основні фонди підприємства: роль, основні елементи, облік та оцінка.

Основні фонди - це частина засобів виробництва, які діють у процесі виробництва протягом тривалого періоду часу, зберігають при цьому впродовж усього періоду натурально-речовинну форму і переносять свою вартість на продукцію по частинах у міру зносу у вигляді амортизаційних відрахувань. Згідно з системою бухгалтерського обліку, до основних фондів відносяться засоби праці з терміном служби більше 12 місяців чи протягом нормального виробничого операційного циклу. Основні фонди поділяються на основні виробничі і основні невиробничі фонди.

Основні фонди на підприємствах плануються та враховуються згідно з їх класифікацією в натуральному та вартісному (грошовому) вираженні. Обидва види обліку проводяться паралельно, доповнюючи один одного.

Підприємства визначають в натуральних показниках кількість засобів праці, які їм потрібні для забезпечення нормальної господарської діяльності. Облік основних фондів у натуральному обчисленні дозволяє здійснювати їх планування і аналіз їх використання, визначати виробничу потужність підприємства та виявляти ступінь ефективності використання виробничих площ.

Планування і облік основних фондів в натуральних показниках здійснюються на основі матеріалів інвентаризації основних фондів, паспортів підприємства, технічних паспортів окремих об’єктів обліку та карток пооб’єктного обліку.

Облік основних фондів в грошовому обчисленні є необхідним для визначення їх вартості, динаміки і структури – як в цілому, так і по групах для нарахування амортизації і характеристики процесу відтворювання основних фондів, для розрахунку і аналізу показників ефективності виробничо-господарської діяльності підприємств.

Оцінка основних фондів – це грошове вираження їхньої вартості.

У зв’язку з тим, що основні засоби функціонують у виробництві тривалий час, зношуються поступово, а умови їх відтворювання постійно змінюються, існує кілька видів оцінки основних фондів: первісна вартість основних фондів; первісна вартість основних фондів з урахуванням зносу ( залишкова); відновлена вартість основних фондів; відновлена вартість основних фондів з урахуванням зносу.

Первісна вартість основних фондів – це сума витрат на виготовлення або придбання засобів праці, їх транспортування, монтаж та інші витрати, що пов’язані з уведенням їх в дію. За цією вартістю основні фонди ураховуються на балансі підприємства протягом усього терміна їх служби. Недоліками цього методу оцінки вартості основних фондів є  вираження її  у змішаних цінах (цінах різних років), а також те, що цей метод не відображає ступінь зносу основних фондів.

Залишкова вартість основних фондів являє собою різницю між первісною вартістю та сумою зносу. Залишкова вартість показує у змішаних цінах ту частину вартості основних фондів, яка на даний час збереглася в них і яка буде перенесена на вироблену продукцію в майбутніх періодах.

Відновлена вартість основних фондів – це вартість їх відтворювання або придбання в умовах і за цінами даного року. Необхідність розрахунку відновленої вартості основних фондів пов’язана з тим, що в умовах тривалого використання засобів праці і високих темпів інфляції первісна вартість основних фондів перестає відповідати її реальної оцінки. Відновлена вартість основних фондів може бути отримана тільки в результаті їх переоцінки. Недоліком цього методу оцінки вартості основних фондів є те, що вона не показує величину їх зносу.

Відновлена вартість основних фондів з урахуванням їх зносу відображає величину вартості засобів праці, яка ще не перенесена на вироблену продукцію, але яка обчислена в цінах року їх переоцінки. Економічне значення цього методу полягає в тому, що він дозволяє визначити фактичну вартість діючих основних фондів і темпи їх росту, порівнювати обсяги основних фондів окремих підприємств і галузі, надає ставлення про галузеву будову основних фондів та їх розміщення на території держави.

5. Методи оцінки та показники використання основних виробничих фондів.

Методи оцінки вже вказані в №8.

Показники ефективності використ. осн. фондів:

Фондовіддача (Фв грн/грн): де Q — обсяг товарної (валової, чистої") продукції підприємства за рік; Sсеред — середньорічна вартість основних фондів підприємства

Оберненим показником до фондовіддачі є фондомісткість (Фм, грн/грн)

Фондоозброєність праці (Фо. тис, грн/чол) : де Ч — середньооблікова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.

Середньорічна вартість основних фондів (Sсeред):

де Sпоч — вартість основних фондів на початок року, грн;

Sвв — вартість введених протягом року основних фондів, грн;

Твв — кількість місяців до кінця року, протягом яких функціонуватимуть введені основні фонди;

Sвив — вартість виведених з експлуатації основних фондів протягом року, грн;

Твив — кількість місяців до кінця року з моменту виведення з експлуатації основних фондів.

Часткові показники використання основних фондів:

— коефіцієнт екстенсивного завантаження устаткування (КеКСТ);

— коефіцієнт інтенсивного завантаження (КІ1ГГ);

— коефіцієнт інтегрального використання основних фондів (Кцпнр);

— коефіцієнт змінності роботи обладнання (Кзм).

Коефіцієнт екстенсивного завантаження устаткування по групі обладнання цеху визначають за формулою

де Фд, Фн — дійсний і номінальний фонд часу роботи обладнання за певний період, відповідно, год.

де Фк — календарний фонд часу, дні;

В, С — вихідні і святкові дні;

tзм — тривалість зміни, год;

Ззм — кількість змін роботи обладнання на добу.

Кекст — на робочому місці обчислюють так:

Коефіцієнт інтенсивного завантаження по групі обладнання обчислюють за формулою

де tфакт — фактично витрачений час на виготовлення одиниці продукції, н-год;

tнорм — технічно обґрунтована норма часу на одиницю продукції, н-год;

Коефіцієнт інтенсивного завантаження на робочому місці визначають за формулою

де m — кількість видів деталей, що обробляються на робочому місці;

tшт — норма часу на одну деталь і-го виду, н-год;

Ni — обсяг випуску деталей і-го виду, шт.

де tмащ.і — машинний час обробки одної деталі і-го виду, н-год;

Коефіцієнт інтегрального використання основних фондів визначають так:

Коефіцієнт змінності обчислюють за допомогою таких виразів:

де Взм — кількість відпрацьованих верстато-змін;

Вд — кількість відпрацьованих верстато-днів;

Фд — дійсний фонд часу роботи всього обладнання, год;

Фді — дійсний фонд часу роботи всього обладнання при однозмінній роботі, год.

Для оцінювання й аналізу процесу відтворення основних фондів підприємств використовується система взаємопов'язаних показників. Найважливішими з них є коефіцієнти оновлення і вибуття основних фондів:

а) коефіцієнт вибуття:

де Sл— вартість ліквідованих основних фондів за певний період (рік), грн;

Sп — вартість основних фондів на початок періоду, грн;

б) коефіцієнт оновлення:

де Sв — вартість введених основних фондів за певний період, грн;

Sк — вартість основних фондів на кінець періоду, грн.

Виробнича потужність — це максимально можливий випуск продукції підприємством за певний час (зміну, добу, місяць, рік) у встановленій номенклатурі і асортименті при повному завантаженні обладнання і виробничих площ.

Виробнича потужність визначається в натуральних одиницях при обмеженій номенклатурі виробів і у вартісному виразі при широкому асортименті.

На величину виробничої потужності підприємства впливають такі фактори: кількість обладнання; його потужність; режим роботи підприємства; кваліфікаційний рівень робітників; структура основних фондів.

Виробничу потужність верстата, обладнання, агрегата (Впв) обчислюють так (одиниць/період):

де Тшт — прогресивна норма часу на одиницю продукції, год/одиницю.

Виробнича потужність потокової лінії (BПпл) (одиниць/період):

де r — такт потокової лінії, год/одиниць.

Виробничу потужність агрегатів неперервної дії (ВПпл), наприклад, доменних печей, обчислюють за формулою (т/період)

де Фк — календарний фонд часу роботи доменної печі, год/рік;

tпл — час на одну плавку, год/плавк;

q — обсяг металу, що виплавляється за одну плавку, т/плавка.

Вихідну виробничу потужність у вартісному виразі, тобто потужність на кінець розрахункового періоду (року) (ВПВИХ), обчислюють за виразом (грн)

де ВПвх — виробнича потужність на початок періоду, грн;

ВПвв — введена в плановому періоді виробнича потужність, грн;

ВПвив — виведена за плановий період виробнича потужність, грн.

Середньорічну виробничу потужність (Впсер.р) підприємства, цеху, обчислюють за формулою

де к — кількість місяців експлуатації обладнання з певною потужністю протягом року.

5. Амортизаційна політика підприємства та її вплив на ефективність діяльності підприємства.

Амортизаційна політика – це цілеспрямована діяльність підприємства з вибору та застосування одного з можливих методів амортизації з метою максимізації обсягу власних фінансових ресурсів протягом амортизаційного періоду. Основне питання амортизаційної політики – який метод амортизаційних відрахувань обрати. Амортизаційні відрахування – це частина вартості засобів праці, яка переноситься на вироблену продукцію, це складова амортизаційного механізму, яка показує ступінь зношення засобів праці. Існують такі методи:

Прямолінійний метод, полягає у тому, що річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об’єкта основних засобів.

Метод зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток алишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації.

Метод прискореного зменшення залишкової вартості – річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації.

Кумулятивний метод – річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується та кумулятивного коефіцієнта.

Виробничий метод – місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації.

„Податковий” метод – сума амортизаційних відрахувань кварталу, визначається шляхом застосування норм амортизації до балансової вартості груп основних фондів на початок розрахункового кварталу.

Вибір оптимального методу нарахування амортизації для оновлення основних засобів дасть можливість керівнику своєчасно реагувати на зміни ринкового середовища, підвищити конкурентоспроможність підприємства та професійно приймати рішення щодо розміру його прибутку й грошового потоку.

Найефективнішою схемою нарахування амортизації є не застосування єдиного методу та жорстких норм, а їх комбінація. Збільшення амортизаційних відрахувань спричиняє зростання витрат на виробництво продукції, а отже за фіксованого рівня цін зменшує прибуток підприємств. Однак розміри збільшення амортизаційних відрахувань і зменшення прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств, не збігаються, бо кошти, які спрямовуються на амортизацію основних фондів, не оподатковуються, на відміну

від прибутку. А навпаки, ще й зменшують останній до оподаткування. Тому для підприємств вигідніше збільшувати суму амортизаційних відрахувань в основне джерело фінансування технічного розвитку підприємств в умовах ринкової економіки, забезпечуючи їм пом’якшення податкового режиму.

5. Оборотні засоби підприємства, їх структура. Показники використання оборотних засобів підприємства

Оборо́тні за́соби — засоби, що перебувають у розпорядженні підприємства і можуть бути переведені в готівку протягом одного виробничого циклу або року.

Оборотні засоби включають запаси матеріалів, залишки готової продукції, дрібне знаряддя з тривалістю використання не меншою 1 року, а також готівку; грошові засоби, вкладені у виробничі оборотні й обігові фонди, джерелами утворення яких є власні й прирівняні до них позикові й залучені засоби.

Джерелом формування оборотних засобів підприємства є власні і залучені засоби. До власних належать виділені підприємству при його утворенні кошти (якщо підприємства державні), статутні фонди недержавних підприємств, а також поповнення цих фондів. Залученими оборотними засобами є кредити банків, якими покривається нестача власних оборотних засобів.

Ступінь використання оборотних засобів характеризується так системою показників:

1) Коефіцієнт оборотності оборотних засобів визнач скільки оборотів можуть зробити оборотні засоби за певний р рахунковий період часу і показує кількість продукції, що припадає 1 грн. вартості оборотності засобів:

де Q_ПР — річний обсяг випущеної продукції, грн.;

ОФ_СР.Р. – середньорічна вартість оборотних засобів.

  2)      Фондомісткість характеризує, яка вартість оборотних засобів припадає на 1 грн. Вартості випущеної продукції:

Цей показник обернений до коефіцієнта оборотності.

  3)      Період обороту оборотних засобів визначає кількість днів, на яку припадає один оборот оборотних засобів:

де Д_К — кількість календарних днів в періоді, що розглядається.

4)      Коефіцієнт збереження оборотних засобівхарактеризує ефективність використання останніх і визначається за формулою:

де Н_О.З.— сумарний норматив оборотних засобів.

5)      Рентабельність оборотних засобів характеризує також ефективність їх використання:

де П_Б — балансовий прибуток підприємства.

5. Основні напрями ефективного використання матеріальних ресурсів.

Серед основних шляхів підвищення ефективності діяльності підприємства можна виділити два напрямки підвищення вище згаданих показників – організаційний, технологічний та ресурсний.

В межах організаційного напрямку здійснюється пошук можливостей підвищення ефективності тих процесів, що відбуваються на підприємстві. При цьому насамперед увага звертається на ефективність управління.

Важливою складовою ефективності підприємства, а отже, і значним резервом її підвищення, є організація виробничого процесу. У конкретних умовах підприємства слід проаналізувати всі аспекти, що визначають ефективність організації робіт – від рівня робочого місця окремого робітника чи спеціаліста до рівня підприємства в цілому. Для виробничих підприємств, ураховуючи, звичайно, специфіку їх діяльності, особливу увагу треба звертати на можливості застосування більш ефективних типів виробництва (масового, великосерійного).

В межах технологічного напрямку основним є вирішення проблеми технологічного відставання особливо актуальне для українських підприємств. Причому проблема ця є комплексною і має, принаймні, два компоненти: матеріальний та нематеріальний. Перший з них - це удосконалення технічної бази, а другий - організаційно-правові проблеми. На думку багатьох економістів, подолання технічного і технологічного відставання потребує не просто переходу на сучасні технології, а впровадження комплексу відносин, що називається корпоративною культурою. Така культура має запозичуватись, звичайно, у найпередовіших компаній з тривалим досвідом роботи в ринковому середовищі.

Ресурсний напрямок відображає першочергову необхідність аналізу ефективності використання наявної матеріальної бази виробництва та живої праці. При цьому слід враховувати рівень завантаження обладнання в часі, структуру собівартості продукції, що виготовляється, з точки зору співвідношення в ній часток амортизації, матеріальних витрат, витрат на оплату праці. Зазначені показники слід розглянути в динаміці, а також по можливості порівняти з показниками найближчих конкурентів. Для оборотних фондів найважливішим показником є швидкість їх обороту, отже, слід проаналізувати чинники її збільшення, зокрема такі:

- зменшення обсягів незавершеного виробництва;

- удосконалення системи матеріально-технічного забезпечення з метою оптимізації виробничих запасів;

- прискорення реалізації готової продукції (активізація маркетингової діяльності);

- зменшення обсягів дебіторської заборгованості.

Крім того, слід звернути увагу і на інші напрямки раціоналізації використання матеріальних ресурсів: проаналізувати основні причини втрат та нераціонального використання ресурсів; забезпечити обґрунтоване нормування витрат матеріалів; організувати використання вторинних ресурсів; створити систему заохочення за економію сировини, енергії та матеріалів й відпрацювати її дійовість; акцентувати увагу на використанні сучасних високотехнологічних матеріалів.

Щодо аналізу ефективності використання трудового потенціалу підприємства, то тут слід зосередити увагу на таких аспектах: внутрішньозмінні втрати робочого часу; втрати робочого часу внаслідок плинності кадрів; рівень використання засобів механізації, автоматизації праці та комп'ютерної техніки; аналіз системи стимулювання працюючих; визначення професійно-кваліфікаційної структури працюючих.

5. Нематеріальні ресурси та активи підприємства.

До нематеріальних ресурсів належать ті, що не мають під собою матеріальної основи, але здатні приносити прибутки або користь підприємству (фірмі) досить тривалий час. Основною особливістю таких ресурсів є відсутність можливості визначити загальний конкретний розмір користі, що вони приносять. Усі нематеріальні ресурси поділяються на об'єкти промислової та інтелектуальної власності. До об'єктів промислової власності належать: • винаходи; • промислові зразки; • раціоналізаторські пропозиції; • ноу-хау; • товарні марки та товарні знаки; • гудвіл. Винаходом називається принципово нове технічне вирішення існуючої виробничої проблеми, що дає позитивний ефект для галузі народного господарства. Промисловим зразком називається розроблена автором або авторським колективом модель виробу, що буде випускатися на даному підприємстві. Промисловий зразок буває об'ємним, плоским (малюнок) або комбінованим і застосовується для демонстрації продукції на презентаціях та виставках. Зразок вважається новим, якщо сукупність властивостей нового виробу невідома в жодній з країн до фіксації його пріоритету. Раціоналізаторська пропозиція — це корисна рекомендація відносно техніки та технологій, що використовуються на окремо взятому підприємстві. На відміну від винаходів вона може бути вже відомою на інших підприємствах або в галузях народного господарства, але на даній фірмі має застосовуватись вперше: це вдосконалення використовуваної техніки, виготовленої продукції, способів контролю, спостереження та дослідження; покращання техніки безпеки; підвищення продуктивності праці, ефективності використання енергії, матеріалів тощо. Ноу-хау передбачає певний досвід підприємства у якій-небудь сфері його діяльності: науково-технічній, виробничій, управлінській, комерційній, фінансовій та ін. Ноу-хау не захищається охоронними документами, але і не оприлюднюється. Вони мають конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобуття яких підприємство витрачає значні кошти. В буквальному перекладі "ноу-хау" означає "знати, як зробити". Товарні знаки та товарні марки — це оригінальні символи, якими товар даної фірми відрізняється від товарів конкурентів. Гудвіл є сформований імідж фірми, складовими якого є досвід, ділові зв'язки, престиж товарних знаків, стала клієнтура, доброзичливість та прихильність споживачів тощо. До об'єктів інтелектуальної власності належить: ? інформаційна діяльність, пов'язана з одержанням інформаційних матеріалів, їх обробкою, зберіганням, використанням та поширенням; ? програмне забезпечення; банк даних, що характеризується сукупністю програмних, організаційних та технічних засобів, призначених для централізованого накопичення та використання інформації; ? база даних; ? база знань, а також твори літератури та мистецтва. Права на використання об'єктів промислової та інтелектуальної власності називаються нематеріальними активами підприємства. Окремі елементи нематеріальних активів мають особливості правового захисту, до яких належать патент та авторське право. Патентом називається документ, що видається державою (державним органом) особі або підприємству з наданням їм виключного права використання зазначеного в патенті винаходу або раціоналізаторської пропозиції. Патентовласник утворює монополію на промислове або інше комерційне використання нематеріальних ресурсів і в разі необхідності може заборонити будь-кому їх використовувати без певного дозволу. Авторське право являє собою систему правових норм, що визначають виключне право авторів наукових, літературних та художніх творів на використання плодів своєї праці. Реалізувати право власності на нематеріальні ресурси може або сам їхній власник, або довірена особа чи підприємство. Дозвіл на використання таких ресурсів називається ліцензією. Він передбачає, що користувач (ліцензіат) буде використовувати об'єкти промислової або інтелектуальної власності впродовж зазначеного в ліцензії терміну і сплачуватиме винагороду власникові (ліцензіару). Така винагорода може сплачуватись у вигляді встановлених певних ставок до обсягу чистих продажів, собівартості виробництва, до вартості одиниці ліцензійної продукції (роялті) або як разова за весь період користування (пашуальна виплата). Фактично пашуальна виплата є платою за ліцензію.

5. Сутність, види виробничої потужності підприємства.

Виробнича потужність підприємства - це максимально можливий випуск про­дукції необхідної якості в передбаченій номенклатурі за певний час (зміну, добу, місяць, рік) при повному завантаженні обладнання та виробничих площ у прийнятому режимі роботи з урахуванням застосування передової технології, організації виробництва і праці. 

Наука та практика господарювання виокремлюють три види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну.

Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівництва нового підприємства: вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудомісткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути досягнута протягом нормативного терміну її освоєння. Поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства.

Резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати в певних галузях національної економіки:

• електроенергетиці і газовій промисловості — для покриття так званих пікових навантажень в електро- та газових мережах, надійного забезпечення енергоресурсами споживачів на період виконання ремонтно-аварійних робіт;

• харчовій індустрії — для переробки істотно збільшеного обсягу сільськогосподарської сировини, що швидко псується, у високоврожайні роки;

• на транспорті — для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці;

• в машинобудуванні та інших галузях — для підготовки виробництва та освоєння випуску нових видів устаткування (агрегатів, приладів) і конструкційних матеріалів тощо.

15. Типи виробництва, змістовна характеристика кожного з них.

Під типом виробництва слід розуміти сукупність його організаційних, технічних та економічних особливостей, тобто комплексну характеристику організації і технічного рівня підприємства, обумовлену ступенем його спеціалізації, складністю та стійкістю товарної номенклатури, розмірами і повторюваністю випуску виробів, а також масштабами виробництва.

Залежно від рівня концентрації і спеціалізації розрізняють три типи виробництва:

- одиничне;

- серійне;

- масове.

Тип виробництва на підприємстві визначається типом виробництва провідного цеху, а тип виробництва цеху - характеристикою дільниці, де виконуються найвідповідальніші операції і зосереджена основна частина виробничих фондів. Віднесення підприємства до того чи іншого типу виробництва носить умовний характер, оскільки на підприємстві і навіть в окремих цехах може мати місце сполучення різних типів виробництва.

Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою виготовлених виробів, малим обсягом їх випуску, виконанням на кожному робочому місці різнорідних операцій.

У серійному виробництві виготовляється обмежена номенклатура виробів невеликими партіями. За одним робочим місцем, як правило, закріплено виконання кількох операцій.

Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою і великим обсягом випуску виробів, безперервно виготовлюваних протягом тривалого часу на ву-зькоспеціалізованих робочих місцях.

Тип виробництва впливає на особливості його організації, на економічні показники функціонування підприємства, на структуру собівартості виготовлюваної продукції, на рівень оснащеності виробництва тощо.

16. Принципові основи планування. Система планів підприємства. Методи планування діяльності та розвитку підприємства.

Планування являє собою процес визначення цілей, які підприємство передбачає досягти за певний період, а також засобів, шляхів та умов їх досягнення. Воно об'єднує структурні підрозділи підприємства загальною метою, надає усім процесам однонаправленість і скоординованість, що дозволяє найбільш повно і ефективно використовувати наявні ресурси, комплексно, якісно та якомога швидко вирішувати різноманітні завдання управління. Процес планування в максимальній мірі має передбачити всебічне вивчення дійсності, тенденцій та закономірностей розвитку об'єкта планування та середовища його діяльності. Найбільш загальною науковою основою планування е система об'єктивних економічних законів і, в першу чергу, закону попиту та пропозиції.

Поряд з загальними принципами управління і планування існують і специфічні принципи планування, до яких відносять цільову направленість (цілепокладання), системність, безперервність, збалансованість, оптимальність використання ресурсів, адекватність об'єкту та предмету планування.

Система планів підприємства повинна базуватися на вищезазначених принципах. Суб’єктами системи планування в цьому розумінні є процеси планування й контролю, а результатами — інформація, відображена в планах і звітах. Водночас, елементами системи планування варто вважати керівників-управлінців та інших професіоналів, котрі, власне, і здійснюють відповідні планово-контрольні розрахунки, результати яких містяться у планах та звітах. Система планування може бути визначена як цілеорієнтована взаємозв’язана сукупність планів і звітів. І в цьому аспекті розгляду суб’єктами системи також залишаються керів­ники-управлінці та професіонали, які розроблять плани й готують звіти.

Планування здійснюється за допомогою різних методів, які класифікуються за певними ознаками. Розглянемо їх:

1. Ознака: вихідна позиція для розробки плану. Методи: ресурсний (враховує ринкові умови господарювання та наявні ресурси, застосовується при монопольному становищі), цільовий (використовується приконкурентній боротьбі, враховує потреби ринку, попит на продукцію).

2. Ознака: принципи визначення планових показників. Методи: екстраполяційний (визначає проміжні та кінцеві значення планових показників, на основі цих показників в минулому, припускають збереження їх в майбутньому), інтерполятивний (за цим методом підприємство встановлює цілі для досягнення в майбутньому і виходячи з неї визначає довжину планового періоду та проміжні планові показники).

3. Ознака: спосіб розрахунку планових показників. Методи: спробно-статистичний (використання фактичних статистичних данних за попередні роки), чинниковий (планові значення показників визначаються на основі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників), нормативний метод (планові показники розраховуються на основі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді).

4. Ознака: узгодження ресурсів та потреб. Методи: балансовий (суть - розробка спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких - напрямки витрати ресурсів, в іншій - джерела їх надходження), матричний (побудова моделей взаємозв'язків між виробничими підрозділами та показниками).

5. Ознака: варіантність плану. Методи: одноваріантний (інтуїтивний), поліваріантний, економічно-математичний (застосування економічно-математичного моделювання).

6. Ознака: спосіб виконання розрахункових операцій. Методи: ручний, механізований, автоматичний

7. Ознака: форма подання планових полказників. Методи: табличний, лінійно-графічний, логіко-структурний.

17. Класифікація витрат підприємства і структура собівартості продукції.

Витрати можна класифікувати за наступними ознаками:

1) за способами віднесення витрат на собівартість одиниці продукції:

а) прямі (пов’язані з виробництвом конкретних видів продукції);

б) непрямі або накладні (витрати, пов’язані з виробництвом взагалі);

2) за однорідністю складу витрат:

а) прості — економічно однорідні;

б) комплексні — економічно різнорідні витрати, але однакового цільового призначення;

3) за видами видатків:

а) за економічними елементами (в основу класифікації покладена економічна однорідність витрат);

б) за статтями калькуляції;

4) за характером зв’язку з обсягом виробництва:

а) умовно-постійні;

б) умовно-змінні.

Витрати, що утворюють собівартість продукції, групуються відповідно до їхнього економічного змісту за наступними елементами:

1) матеріальні витрати (за винятком вартості поворотних відходів);

2) витрати на оплату праці;

3) відрахування від витрат на оплату праці;

4) амортизація основних фондів;

5) інші витрати.

Структура собівартості — це її склад за статтями калькуляції або елементів витрат з урахуванням частки кожного елемента (або складової) у повній собівартості продукції, що випускається.

Існує два способи, за допомогою яких можна розрахувати собівартість:

1) за елементами витрат (об’єднані в окремі групи за економічним змістом);

2) за статтями калькуляції (в цьому випадку робиться акцент на поділ витрат по їх ролі, призначенням і місцем виникнення).

Під елементами витрат розуміють:

• матеріальні витрати;

• амортизацію;

• виплату зарплати працівникам;

• відрахування в соціальні фонди;

• інші витрати.

18. Методи формування ціни продукції (послуги) на підприємстві.

Методи ціноутворення - це способи формування цін на товари і послуги. Розрізняють затратні і параметричні методи ціноутворення. Витратні методи засновані переважно на обліку витрат виробництва і реалізації продукції, параметричні - на обліку техніко-економічних параметрів товарів.

Витратні методи. До витратних методів ціноутворення відносяться методи повних, стандартних і прямих витрат. Метод повних витрат - це спосіб формування цін на основі всіх витрат, які незалежно від свого походження списуються на одиницю того або іншого виробу. Основою визначення ціни є реальні витрати виробника на одиницю продукції, до яких додається обгрунтований фірмою прибуток. Метод застосовується підприємствами, положення яких близьке до монопольного, і збут продукції практично гарантований.

Метод стандартних витрат дозволяє формувати ціни на основі розрахунку витрат за нормами з урахуванням відхилень фактичних витрат від нормативних. Його перевага полягає в можливості управління витратами за відхиленнями від норм, а не за їх повною величиною. Відхилення по кожній статті періодично співвідносяться з фінансовими результатами, що дозволяє контролювати не тільки витрати, але й прибуток. Метод забезпечує безперервне співставлення витрат.

Метод прямих витрат - спосіб формування цін на основі визначення прямих витрат виходячи з кон'юнктури ринку, очікуваних цін продажу. Практично всі умовно-змінні витрати залежать від обсягу випущеної продукції і розглядаються як прямі. Решта витрат відносяться до фінансових результатів.

Параметричні методи. Параметричні методи ціноутворення грунтуються на обліку техніко-економічних параметрів товарів. До них відносяться методи питомої ціни, балів і регресії. Метод питомої ціни використовується лише для орієнтовних оцінок, щоб уникнути грубих помилок. Метод балів доцільно застосовувати при формуванні цін на товари, параметри яких різноманітні і не піддаються безпосередньому кількісному порівнянню (зручність, дизайн, потужність, колір). Метод регресії дозволяє моделювати зміну цін в залежності від сукупності їх параметрів, суворо визначати аналітичну форму зв'язку, а також використовувати рівняння регресії для визначення цін товарів, що входять в даний параметричний ряд. У результаті формується взаємопов'язана система цін на товари.

19. Прибуток і дохід як основні показники фінансових результатів діяльності підприємства.

Прибуток — це грошове вираження між вартістю реалізованої продукції і витратами на її виробництво. В умовах ринкової економіки він є узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємств, метою їхньої діяльності. Розрізняють прибуток обліковий (бухгалтерський), економічний і нормальний.

Обліковий (бухгалтерський) прибуток — це різниця між ціною реалізованої продукції і витратами на її виробництво. Нормальний прибуток — це винагорода за підприємницьку діяльність, складова витрат виробництва. Економічний прибуток — це різниця між обліковим і нормальним прибутком. Економічний прибуток - це загальний дохід підприємства за вирахування усіх витрат виробництва (зовнішніх і внутрішніх, включно і з прихованими витратами).

У підприємницькій діяльності виділяють такі форми прибутку, як балансовий і чистий прибуток.

Балансовий прибуток — це загальна сума прибутку від усіх видів виробничо-господарської діяльності за вирахування збитків, яких зазнало підприємство за певний період. Його відображають у бухгалтерському балансі підприємства.

Прибуток чистий (залишковий) - це частина балансового прибутку, яка залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків, рентних, та інших обов'язкових платежів до бюджету, виплати відсотків за кредити тощо.

Дохід — це:

1. Гроші або матеріальні цінності, одержувані державою, юридичною та фізичною особою внаслідок якої-небудь діяльності (виробничої, комерційної, посередницької і т. ін.)

2. Прирощення вартості підприємства за рахунок продажу товарів і послуг.

Ва́ловий дохі́д підприє́мства (чистий продукт) — це виручка від реалізації продукції, за виключенням матеріальних затрат. Він становить грошову форму чистої продукції підприємства. В масштабах суспільства валовий дохід (чистий продукт) являє собою національний дохід.

Складовими валового доходу є змінний капітал (оплата праці) і додаткова вартість (прибуток). Тобто його структура безпосередньо зачіпає інтереси безпосередніх виробників, власника підприємства і суспільство в цілому. Тому вкрай важливою проблемою є проблема розподілу валового доходу. В розподілі валового доходу можна виділити два етапи:

1) розподіл валового доходу на фонд оплати праці і прибуток;

2) розподіл прибутку.

Чистий дохід — виручка від реалізації за вирахуванням ПДВ і акцизів.

20. Прибуток і рентабельність, їх значення і види.

Прибуток – див. вище.

Значення прибутку. В ринковій економіці він є головною метою і найважливішим критерієм ефективності господарської діяльності підприємницьких структур. Водночас прибуток є основним джерелом забезпечення внутрішньогосподарських потреб підприємств, формування дохідної бази бюджетних ресурсів різних рівнів, позабюджетних та благодійних фондів.

Рентабельність загальна – відношення балансового прибутку до середньорічної вартості виробничих фондів за їх початковою оцінкою. Рентабельність – це якісний, вартісний показник ефективності виробництва, що характеризує рівень віддачі витрат або ступень використання ресурсів, що є в наявності, в процесі виробництва і реалізації продукції.

Залежно від мети аналізу діяльності підприємства розрізняють: 1) Рентабельність продукції – характеризує вигідність виробництва продукції, яка випускається або реалізується підприємством; цій показник використовується при внутрішньогосподарських аналітичних розрахунках, при контролі прибутковості, при впровадженні нових видів продукції;

2) Загальний рівень рентабельності (виробництва): цей показник характеризує прибутковість підприємства відносно до всіх ресурсів, які є в розпорядженні підприємства. Такий рівень рентабельності показує, скільки прибутку приходиться на 1грн вкладеного капіталу;

3) Рентабельність виробничих фондів називається рентабельністю виробництва, що не зовсім вдало, оскільки у формуванні прибутку беруть участь всі види діяльності підприємства, що і не були пов'язані з його основними виробничими фондами:

4) Рентабельність сукупних активів характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства:

5) Рентабельність власного {акціонерного} капіталу показує ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів.

21. Типова схема розподілу прибутку підприємств різних форм власності.

Процес формування політики розподілу прибутку повинен вирішувати наступні задачі:

- забезпечення одержання власниками необхідної норми прибутку на інвестований капітал (25% чистого прибутку державних підприємств повинно направлятись на виплату дивідендів)

- забезпечення пріорітетних цілей стратегічного розвитку підприємства за рахунок реінвестованого прибутку

- забезпечення стимулювання трудової активності і додаткового соціального захисту персоналу

- забезпечення формування в необхідних розмірах резервного та ін. фондів підприємства.

Принципи розподілу прибутку:

- зв’язок політики розподілу прибутку підприємства з загальною стратегією розвитку

- стабільність політики розподілу прибутку(ПРП)

- передбачуваність ПРП

- пріорітетність врахування інтересів і менталітету власників підприємства (велика кількість власників вимагає готівкових дивідендів, їх не цікавить розвиток підприємства; вузьке коло акціонерів прагне розвивати підприємство і підвищити ціну акцій )

- оцінка ефективності розробленої політики розподілу прибутку підприємства

Фактори, що впливають на політику розподілу прибутку підприємства:

1. Зовнішні:

- правові обмеження

- податкова система (в Україні ставка податку однакова для прибутку, що капіталізується і споживається )

- альтернативні зовнішні джерела формування фінансових ресурсів

- темп інфляції

- стадія кон’юнктури товарного ринку

- прозорість фондового ринку.

Внутрішні:

- рівень рентабельності діяльності підприємства

- інвестиційні можливості реалізації прибуткових проектів

- стадія життєвого циклу підпрємства

- рівень концентрації управління

- рівень поточної платоспроможності підприємства.

22. Прямі і непрямі податки, їх вплив на ефективність діяльності підприємства.

Прямі податки — податки, що стягуються державою безпосередньо з доходів або майна платника податків. Прямі податки - встановлюються на доход та майно фізичних та юридичних осіб, які проводять сплату податків. Прямі податки встановлюються безпосередньо шодо платника, їх розмір залежить від масштабів об'єкта оподаткування. До таких податків відносяться податок з доходів фізичних осіб, податок на прибуток, податок на майно та ін.

Непрямі податки - це податки на товари і послуги, сплачені в ціні товару або включені в тариф. Оскільки непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг, їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів. Це так звані податки на споживання. До них відносяіься податок на додану вартість, акцизний збір, мито.

Податки впливають на виробничу діяльність підприємств, на їх прибутковість, платоспроможність, фінансову стійкість, можливість формування фінансових ресурсів для інвестиційної діяльності, конкурентоспроможність продукції. Рівень цього впливу залежить від системи оподаткування - самого складу податків, рівня їх фіскальності, методів їх стягнення, стабільності та досконалості податкової системи. Вплив окремих податків на доходи бюджету і діяльність підприємств залежить, насамперед, від бази оподаткування - чим більш широка база даного податку, тим суттєвішою може бути сила його впливу.

23. Класифікація інвестицій підприємства.

Інвести́ція, капіта́льні вкла́дення — господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції.

Їх можна класифікувати за певними ознаками. 1. За видами інвестицій: - виробничі (капітальні) інвестиції – вкладення у виробничі ресурси: основні засоби і предмети праці; - фінансові інвестиції – вкладення коштів у цінні папери, цільові банківські вклади депозити, придбання паїв тощо;

- інтелектуальні інвестиції – вкладення коштів у об’єкти інтелектуальної власності. Якщо інвестиції здійснюються з метою створення новинок або їх впровадження у виробництво, то такі інвестиції називають інноваційними;

- реінвестиції — операції, які передбачають здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій.

2. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміють безпосередньо участь інвестора у вкладенні коштів у вибраний ним об’єкт. Непрямі інвестиції – це інвестиції, які пов’язані з інвестуванням, що опосередковуються інвестиційними або іншими посередниками. 3. За терміном інвестування розрізняють короткострокові і довгострокові інвестиції. Короткострокові – вкладення капіталу на період до одного року (короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Довгострокові інвестиції – це вкладення коштів на період понад один рік. 4. За формою власності. Інвестиції поділяють на: приватні, державні, іноземні і спільні. До приватних інвестицій відносять вкладення коштів фізичними особами або недержавними підприємствами. Державні інвестиції – це вкладення коштів центральними або місцевими органами влади за рахунок бюджету, позабюджетних фондів і позикових коштів та вкладення державних підприємств. Іноземні інвестиції – це вкладення коштів іноземних громадян, юридичних осіб і держави. Спільні інвестиції – це вкладення коштів резидентів і нерезидентів.

24. Визначення ефективності виробничих інвестицій.

Ефективність виробничих інвестицій (капітальних вкладень) характеризує економічні, соціальні або інші результати і господарську доцільність їхнього здійснення.

Економічну ефективність виробничих інвестицій можна визначити за допомогою показників їх абсолютної та порівняльної економічної ефективності. Абсолютна ефективність капітальних вкладень показує загальну величину їх віддачі та обчислюється співставленням величини економічного ефекту з величиною самих затрат.

Розрахунки порівняльної ефективності капітальних вкладень здійснюють тоді, коли треба вибрати кращий із можливих проектів інвестування виробництва. Порівнювані варіанти виробничих інвестицій часто відрізняються один від одного розподілом загальної суми капіталовкладень по роках інвестування. Тому оцінку ефективності капіталовкладень здійснюють з врахуванням фактору часу.

1. Сукупний попит АD і сукупна пропозиція АS, їх суть і графічне зображення. Вплив нецінових чинників (детермінант) на криві АD і АS.

Сукупний попит АD — це сукупна величина обсягу продукції, яку готові купити усі субєкти національної економіки за даного рівня цін та за інших однакових умов. Він визначається величиною грошових видатків, які передбачають витратити на придбання товарів та послуг домогосподарства, приватні підприємці, урядові установи, та витрат на чистий експорт.

Сукупний попит складається з таких структурних елементів: попит на споживчі товари та послуги С; попит на інвестиційні товари І; попит на товари та послуги з боку держави СР; попит на наш експорт з боку іноземців X. Таким чином: AD=C+I+CP+X.

Сукупний попит залежить від цінових та нецінових чинників. Ціновим чинником є рівень цін. Залежність між сукупним попитом і рівнем цін обернено пропорційна. До нецінових чинників сукупного попиту належать доходи населення, його наміри щодо майбутнього придбання товарів та послуг, рівень податків і відсоткової ставки тощо. Саме вони визначають зміни усіх чотирьох компонентів сукупного попиту. Так, зміни у споживчих витратах викликаються загальною величиною доходів населення, очікуванням їх зміни, заборгованістю споживачів, зміною податкового тиску. Зміни в інвестиційних витратах повязані з рівнем прибутків та відсоткових ставок, очікуваними доходами від інвестицій, рівнем використання потужностей. Зміни в урядових видатках визначаються політикою уряду, його політичним курсом. А зміни у чистому експорті є результатом змін валютних курсів: падіння курсу національної валюти збільшує чистий експорт, бо останній стає вигідним, тоді як зростання валютного курсу робить вигідним імпорт, а отже негативно позначається на чистому експорті.

Р-рівень цін, У — ВВп

На криву сукупного попиту впливають нецінові детермінанти, що спричиняють її зсув вправо або вліво. Якщо, наприклад, збільшуються грошові доходи домогосподарств, то збільшуються їх витрати на придбання товарів та послуг. Тому при незмінному рівні цін товарів та послуг буде купуватися більше, а це означає, що сукупний попит зросте і його крива переміститься вправо в положення СПд1. А коли збільшаться податкові ставки, то зменшаться як споживчі, так і інвестиційні витрати, що зменшить і сукупний попит, крива якого пересунеться вліво, у положення СПП2.

Сукупна пропозиція AS — загальний обсяг товарів та послуг в економіці, який може бути запропонований фірмами при певному рівні внутрішніх цін. На зміни в сукупному попиті виробництво може відреаґувати як зміною рівня цін, так і обсягу випуску. Звязок між рівнем цін та обсягом сукупної пропозиції залежить від тривалості періоду, протягом якого взаємодіють сукупний попит і пропозиція, ціни і витрати у виробництві. графік як у сук попиту відповіддно до пропозиції З наведеного графіка бачимо, що крива АS відрізняється від кривої пропозиції одиничного товару мікрорівень і складається з трьох відрізків: а — горизонтальний кейнсіанський; б — висхідний проміжний; в — вертикальний класичний і неокласичний. — Кейнсіанська модель.

Крива сукупної пропозиції показує, який обсяг сукупного випуску продукції пропонує виробник на ринку за означеного рівня цін. Сукупну пропозицію можна зобразити у вигляді формули:

АS = ОР, або:

АS = заробітна плата + рента + процент + прибуток.

Форма кривої залежно від тривалості періоду, що розглядається, може бути різною короткостроковий та довгостроковий періоди.

Класична модель — модель, згідно з якою АС не залежить від РЦ, оскільки зп і ціни є абсолютно гнучкими. Класична школа економічної теорії вважає, що вся крива АБ є вертикальною, бо економіка працює на повну потужність і при повній зайнятості ресурсів. Класична модель описує поведінку економічних агентів в економіці в довгостроковому періоді понад три роки, протягом якого Р на ресурси встигають пристосуватися до цін на т-ри таким чином, щоб була повна зайнятість.. При цьому сукупна пропозиція аналізується за таких умов: обсяг випуску залежить тільки від кількості факторів виробництва та технології і не залежить від рівня цін; зміни у факторах виробництва та технології відбуваються повільно; економіка функціонує за умов повної зайнятості факторів виробництва; ціни і номінальна заробітна плата є гнучкими, їх зміни підтримують рівновагу на ринках.

Кейнсіанська модель аналізує сукупну пропозицію в економіці за короткий проміжок часу до трьох років за таких умов: економіка функціонує при неповній зайнятості факторів виробництва; ціни і номінальна заробітна плата відносно стабільні, повільно реагують на ринкові коливання; реальний обсяг продукції, реальна заробітна плата рухливіші і швидко реагують на ринкові коливання. Крива АS має позитивний нахил і є горизонтальною.

Горизонтальний відрізок кривої АS відповідає економіці у стані глибокого спаду і недовикористання всіх ресурсів. Проміжний відрізок кривої АS є висхідним і відображає таку ситуацію, коли збільшення реального обсягу національного виробництва супроводжується деяким зростанням цін як наслідок нерівномірного розвитку деяких галузей.

На сукупну пропозицію та розміщення кривої АS впливають цінові та нецінові фактори. Наприклад, зі збільшенням рівня цін на ресурси збільшуються витрати виробництва і знижується сукупна пропозиція, а крива АS зміщується ліворуч вгору і навпаки.

Зростання продуктивності праці знижує вартість одиниці продукції і збільшує можливості суспільства щодо отримання великого реального обсягу національного виробництва за даного обсягу ресурсів і витрат. Зростання продуктивності зумовлює зміщення кривої АS праворуч, а зниження продуктивності змішує АS ліворуч.

Державна політика підвищення ставок оподаткування сприяє збільшенню витрат виробництва і скороченню сукупної пропозиції, крива АS зміщується ліворуч і навпаки. 26. Макроекономічна рівновага та прояви її порушення. Циклічні коливання в економіці. Промисловий цикл і його характеристика. Особливості кризи в перехідних економіках.

Досягнення макроекономічної рівноваги — центральна проблема як макроекономічної теорії,так і макроекономіки як науки прикладної. Під макроекономічною рівновагою розуміють досягнення таких народногосподарських пропорцій, за яких динаміка економічного розвитку характеризуватиметься бажаною стабільністю: без надлишків нереалізованого суспільного продукту, але й без його дефіциту; з повною зайнятістю усіх наявних виробничих ресурсів,але й без їх нестачі;з незмінними темпами економічного зростання, які б забезпечували повнокровне розширене відтворення суспільного виробництва.

Макроекономічна рівновага означає рівність сукупного попиту АD і сукупної пропозиції АS. Це зображено графічно на рисунку 22, де РО — рівень цін; ОQ — реальний обсяг виробництва; АD — крива сукупного попиту; АS — крива сукупної пропозиції.

Перетинання кривих АD і АS визначає загальний для всієї економіки Q1 рівноважний рівень цін Р1 та рівноважний обсяг виробництва продукції.

Національний дохід НД дорівнюватиме добуткові обсягу виробництва Q1 на величину загального рівня цін Р1.

Крива сукупного попиту АD означає кількість товарів та послуг, які споживачі готові придбати за кожного можливого рівня цін. Рух уздовж кривої АD відображає зміни сукупного попиту залежно від рівня цін.

Крива сукупної пропозиції АБ показує, який обсяг сукупного випуску продукції пропонує виробник на ринку за означеного рівня цін. Сукупну пропозицію можна зобразити у вигляді формули:

АS = ОР, або:

АS = заробітна плата + рента + процент + прибуток.

Рівновага між АD і АS досягається у точці їх перетинання, при цьому виділяють три види рівноваги.

Перетинання кривих АD і АS на горизонтальному відрізку а кривої пропозиції, де рух до рівноважного реального обсягу національного продукту не супроводжується змінами рівня цін, зумовлено залученням до виробництва невикористаних ресурсів.

Криві АD і АS можуть перетинатися на проміжному відрізку кривої пропозиції б, де зміни цін виключають надвиробництво чи недовиробництво товарів і послуг.

Перетинання кривих АD і АS на вертикальному відрізку кривої пропозиції в вказує, що збільшення сукупної пропозиції практично неможливо через максимальне використання виробничих можливостей та відсутність резервів, що зумовлюють зростання цін.

За незмінної сукупності пропозиції зміщення кривої АD праворуч на кейнсіанській ділянці а збільшує реальний обсяг національного виробництва та зайнятість, але не змінює рівня цін.

На проміжному відрізку б кривої АS зростання попиту збільшує і реальний обсяг виробництва, і рівень цін. На класичному відрізку в зростання попиту збільшує ціни, але не змінює реального обсягу виробництва.

При зміщенні кривої сукупного попиту АD ліворуч спостерігається ефект храповика, сутність якого в тому, що ціни легко збільшуються, але не одразу спадають при зменшенні сукупного попиту. Тому зростання сукупного попиту в короткостроковому періоді збільшує рівень цін, а його зниження не завжди зумовлює відповідний спад цін.

Зміщення кривої сукупної пропозиції АБ також впливає на рівноважний рівень цін і обсяг національного виробництва: зміщення кривої АS ліворуч призведе до інфляції витрат і відповідного зростання цін, а зміщення праворуч — до збільшення реального обсягу національного виробництва і зниження цін.

Отже, головна умова макроекономічної рівноваги — пропорційність та збалансованість між сукупним попитом та сукупною пропозицією. Це забезпечує рівноважний обсяг національного виробництва.

Будь-яке суспільство прагне до економічного зростання, до повної зайнятості та стійкого рівня цін, а також до інших менш значних показників, що характеризують стан економіки і визначають рівень добробуту населення. Проте економічне зростання не є безперервним та рівномірним. Ринкова економіка періодично зазнає економічних криз.

Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічне зростання змінюється спадом виробництва, розквіт — кризою і депресією. Багаторічні спостереження засвідчують, що циклічні коливання мають синхронний характер. Вони відбуваються зі сталою послідовністю і, як правило, у чітко визначених часових межах. Це дає підстави розглядати циклічність як загальну закономірність економічного розвитку.

Циклічність — це специфічна форма ринкової економіки. Циклічність — це рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабах щонайменше національної економіки до другої. Епіцентром циклічного руху є криза, у якій поєднуються межа та імпульс зростання економіки. Криза утворює вихідну базу для нових капіталовкладень і нововведень, спонукаючи до оновлення на базі нової техніки, яка здатна не лише відтворити докризовий рівень прибутку, а й забезпечити вищий його рівень. У звязку з цим економічна криза несе на собі як руйнівну, так і конструктивну функцію. Криза є необхідною ланкою економічного оновлення, інструментом формування нової, вищої порівняно з попереднім розвитком системи структурних звязків, однією з найважливіших умов самоудосконалення господарського механізму.

Виробничий цикл є одним із найважливіших показни-ків виробничо-господарської діяльності підприємства, на основі якого встановлюються строки запуску виробів у виробництво,

розраховуються потужності виробничих підрозділів, визнача-ється обсяг незавершеного виробництва.

Виробничим циклом називається інтервал часу від початку до закінчення процесу виготовлення продукції, тобто час, про-тягом якого запущені у виробництво предмети праці перетво-рюються на готову продукцію.

Структура виробничого циклу складається з часу виробниц-тва, до якого входять тривалість технологічних операцій, три-валість допоміжних операцій, тривалість природних процесів та з часу перерв.

27. Інфляція, її сутність, причини, види і соціально-економічні наслідки. Антиінфляційна політика держави.

Інфляція — це знецінення грошей, породжене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги.

Інфляція виникає тоді, коли в обігу знаходиться надлишкова кількість грошей готівкових і безготівкових. Таке становище веде до їх знецінення, гроші дешевіють, а ціни набувають тенденції до зростання.

Під час інфляції має місце:

o знецінювання грошей по відношенню до золота

o знецінювання грошей по відношенню до товару;

o знецінювання грошей по відношенню до іноземної валюти.

Інфляція — це підвищення загального рівня цін. Одне із головних хворих місць — це те, що ціни мають тенденцію підійматися дуже нерівномірно. Перші підстрибують, другі підіймаються понад помірними темпами, а треті зовсім не підіймаються.

Види. Залежно від швидкості зростання загального рівня цін на товари та послуги розрізняють три види інфляції — помірна, галопуюча, гіперінфляція.

Помірна інфляція — це така інфляція, за якої зростання загального рівня цін не перевищує 5-Ю відсотків на рік. Деякі економісти вважають, що помірна інфляція може бути використана для збалансування грошово-фінансових і матеріальних ресурсів, стимулює товаровиробників у збільшенні виробництва товарів, прискоренні технічного переозброєння підприємств, змушує постійно дбати про зниження затрат живої праці.

Помірна інфляція може бути позитивним чинником розвитку суспільного виробництва в умовах ринкової економіки. В Україні вона була негативним процесом, внаслідок якого постійно існував товарний дефіцит, виникали диспропорції у вітчизняній економіці, діяв затратний механізм господарювання, утримувався великий апарат управління, знижувався життєвий рівень народу.

Галопуюча інфляція — це інфляція, коли щорічний темп зростання цін сягає від 20 до 200 відсотків. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним зростанням цін, різким знеціненням грошей, розладом економічних пропорцій, стагнацією застоєм і навіть падінням виробництва, масовим зубожінням населення країни.

Гіперінфляція — це інфляція, коли річні темпи зростання цін сягають від 500 до 1000 відсотків. Гіперінфляція, як правило, призводить до економічного паралічу, провокування гострих соціальних конфліктів і катаклізмів. Ціни на товари та послуги стають хаотичними, а колообіг реального і грошового потоків — дезорганізованим. Відбуваються значні зміни в розподілі суспільного продукту, доходів та майна. Переважно більша частина населення країни зазнає збитків на користь невеликої групи людей.

Типи інфляції

В теоріях, що опрацьовуються західними економiстами, виділяються у вигляді альтернативних концепцій інфляції попиту і інфляції витрат пропозиції. Ці концепції розглядають різноманітні причини інфляції.

Інфляція попиту — це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту. Основними причинами тут можуть бути збільшення державних витрат, збільшення попиту на засоби виробництва в умовах повної зайнятості і майже повної завантаженості виробничих потужностей, а також зростання покупної спроможності трудящих зростання заробітної плати. Внаслідок цього виникає надлишок грошей по відношенню до кількості товарів, підвищуються ціни. Таким чином надлишок платіжних засобів в обігу створює дефіцит пропозиції, коли виробники не можуть реагувати на зростання попиту.

Традиційно зміни в рівні цін пояснюються зайвим сукупним попитом. Економіка може спробувати витрачати більше, ніж вона здатна виробляти. Виробничий сектор не в змозі відповісти на цей зайвий попит збільшенням реального обсягу продукції, бо всі існуючі ресурси уже повністю використані. Тому цей зайвий попит призводить до завищених цін на постійний реальний обсяг продукції і викликаю інфляцію попиту. Суть інфляції попиту інколи пояснюють однією фразою: Надто багато грошей полює за надто малою кількістю товарів.

Інфляція витрат пропозиції спричинюється тиском на ціни з боку зростання виробничих витрат. Це передусім зростання заробітної плати, витрат на енергетичні й сировинні ресурси, а також падіння продуктивності праці, посилення монополізації виробництва і ринку, ня монополізації виробництва і ринку,зростання в структурі виробництва галузей з уповільненими темпами підвищення продуктивності праці наприклад, послуг, з високою часткою витрат на заробітну плату та низькою питомою вагою виробництва предметів споживання тощо. В усіх цих випадках, щоб зберегти обсяги виробництва і пропозиції на попередньому рівні, необхідно збільшувати грошові виплати, що призведе до зростання попиту, І отже і цін. Якщо грошові виплати не збільшувати, то вказані чинники призведуть до скорочення виробництва і пропозиції, що гри попередньому попиті теж підштовхуватиме ціни вверх. Тут теж виникне зайвий попит, що провокуватиме зростання цін.

Соціальні наслідки

По-перше, інфляція знижує життєвий рівень населення усіх верств населення.

По-друге, вона знецінює попередні грошові заощадження населення в банках, страхових полісах, щорічну рнту та інші паперові активи з фіксованою вартістю.

По-третє, інфляція посилює безробіття, підриває мотивацію до ефективної трудової діяльності, посилює соціальну диференціацію населення і соціальну напругу в суспільстві.

Для боротьби з інфляцією держава проводить антиінфляційну політику, яка передбачає:

зростання виробництва і насичення ринку товарами

структурну та конверсійну перебудову економіки

обмеження емісії грошей

скорочення дефіциту державного бюджету

стимулювання нагромаджень та інвестицій

приватизацію і стимулювання середнього і малого підприємництва

Якщо розглядати підсумки антиінфляційної політики в Україні за останній період, то можна дійти висновку, що пожорстокішання монетарної та фіскальної політики сприяло ліквідації проявів відкритої інфляції. НБУ взяв курс на гальмування темпів інфляції та досягнення фінансової стабілізації1. Для цього було вжито ряд обмежувальних заходів:

підвищено облікову ставку

відсотки за кредитними та депозитними операціями банків виведено на позитивний відносно темпів інфляції рівень

підвищено норми обовязкового резервування

запроваджено кредитні аукціони, внаслідок чого розподіл коштів між банками набув ринкового характеру

запроваджено операції з державними цінними паперами як основне джерело покриття бюджетного дефіциту.

Зазначені аспекти цієї політики спрямовувалися передусім на обмеження грошової пропозиції.

Засоби боротьби з інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.

Частіше всього проявляється наступна закономірність — чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.

Непрямі засоби включають:

1 регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.

2 регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.

3 обовязкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

4 операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

5 регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.

Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці на повну потужність по причині її недостатньої ринковості. Повноцінний ринок цінних паперів, в тому числі ринок державних зобовязань у нас відсутній, а відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу крізь куплю-продаж цінних паперів.

28. Безробіття, його зміст, причини, види, форми. Наслідки впливу безробіття на економіку. Безробіття — соціальне явище, коли кількість бажаючих отримати роботу є більшою, ніж робочих місць перевага пропозиції робочої сили над її попитом.

Факторами формування безробіття можуть бути такі: • нестача сукупного ефективного попиту; • негнучкість системи відносних цін і ставок заробітної плати і викривлення в ній, повязані з грошовою експансією держави і подальшою інфляцією; • недостатня мобільність робочої сили; • структурні зрушення в економіці; • дискримінація на ринку праці щодо жінок, молоді та національної меншості; • демографічні зміни в чисельності та складі робочої сили; • сезонні коливання в рівнях виробництва окремих галузей економіки.

Досвід переходу окремих країн до ринку свідчить про те, що в кожний період рівень зайнятості і масштаби безробіття характеризуються значними коливаннями, зумовленими сукупним впливом багатьох чинників. При цьому причини появи безробіття і його види можуть дуже різнитися.

Розрізняють відкрите й приховане безробіття. Відкрите безробіття означає існування явно незайнятого населення, приховане — наявність формально зайнятого населення.

Види. Циклічне конюнктурне безробіття виникає внаслідок коливань економіки. В фазі рецесії підприємства звільняють робочих та наймають на роботу в разі економічного підйому. Вважається, що конюнктурне безробіття зникає через 2-3 роки.

Сезонне безробіття — результат природних коливань кліматичних умов протягом року або коливань попиту. Зникає протягом року.

Природне безробіття — безробіття, яке є необхідною умовою для нормального розвитку ринку праці і складається із фрикційного та структурного безробіття.

Рівень природного безробіття нині оцінюється у 5,5 — 6,5 % від числа працездатних. Ще 30-35 років тому він визначався у 3 %, що свідчить зростання мобільності робочої сили це підвищує добровільне безробіття і прискорення темпів науково-технічного прогресу це збільшує структурне безробіття.

Фрикційне безробіття виникає, коли люди тимчасово знаходяться без роботи в результаті зміни місця праці, професій. Цей вид безробіття виникає в короткостроковому вимірі.

Структурне безробіття — виникає в результаті зміни структури економіки, викликане науково-технічним прогресом і зміною структури потрібних кадрів.

На ринку праці розрізняють також застійне і хронічне безробіття. Застійне безробіття охоплює найстійкіший контингент безробітних — бідних, бродяг, бомжів та ін. Розвиток ринкової економіки супроводжується виникненням і розширенням масштабів хронічного безробіття. Це повязано з тим, що інвестиції у створення нових робочих місць відстають від темпів зростання чисельності найманих працівників. Безробіття стає масовим і постійним, вражаючи насамперед найменш розвинуті регіони. Серед безробітних переважають жінки, спеціалісти з вищою освітою. Щодо вікового складу домінує молодь.

Згідно із Законом України Про зайнятість населення безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність підходящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, тобто це особи, що справді шукають роботу та здатні приступити до праці.

Соціально-економічні наслідки безробіття розглядаються на рівних правах із проблемами бідності та соціальної нестабільності як одна із найбільш гострих та глобальних національних проблем.

Існують два основних закони, що виражають економічні наслідки безробіття. Це закони Оукена і Філліпса. Одним із головних економічних наслідків безробіття є невипущена продукція. Американський вчений А.Оукен математично відобразив співвідношення між рівнем безробіття і відставанням обсягу валового внутрішнього продукту. Це співвідношення має назву закону Оукена: Yf-YpYp= — Uf — Up, де Yf — фактичний ВВП, Yp — потенційний ВВП, Uf, — фактичний рівень безробіття, Up — природний рівень безробіття, — емпіричний коефіцієнт чутливості ВВП до змін циклічного безробіття коефіцієнт Оукена. Припустимо, = 2,5. Тоді: якщо фактичний рівень безробіття Uf перевищує природний рівень Up на 1%, то відставання обсягу ВВП становить 2,5%. Це відношення і :2,5 або 2:5 дозволяє обчислити абсолютні втрати продукції, які повязані з будь-яким рівнем безробіття.

Кейнсіанська модель зайнятості передбачає інфляцію. За цією теорією в економіці може виникнути або безробіття, або інфляція, тобто, регуляячи рівень безробіття, можна регулявати рівень інфляції. Вагомий внесок в теоретичне осмислення взаємодії двох факторів макроекономічної нестабільності зробив австралійський економіст кейнсіанського напрямку О.Філліпс. Частіше за все його закон зображають з допомогою кривої — графіку залежності показника інфляції від показника безробіття:

Виходячи із цих та деяких інших принципів функціонування економіки, можна виокремити кілька позитивних та негативних економічних наслідків безробіття.

Позитивними називаять: створення резерву робочої сили для структурного перебудування економіки; конкуренція між робітниками як стимул до розвитку здатностей до праці; перерва у зайнятості для перенавчання та підвищення кваліфікації; стимулявання зростання інтенсивності та продуктивності праці.

Негативними ж: знецінення наслідків навчання, скорочення виробництва, витрати на допомогу безробітним, втрата кваліфікації, зниження рівня життя, недовиробництво національного доходу, зниження податкових надходжень.

Соціальні наслідки: Серед негативних впливів: загострення криміногенної ситуації, як наслідок необхідності прокормити сімю та неможливості заробити гроші легальним шляхом, посилення соціальної напруженості, як наслідок недовіри суспільства до влади, котра не може нічого вдіяти із ситуацією; ріст кількості фізичних та психічних хвороб, як наслідок зростання кількості нервових розладів на базі звільнень та нестачі коштів на елементарні потреби; посилення соціальної диференціації, як наслідок набагато чіткішої грані між працюючими та не працюючими, заможними та незаможними; зниження трудової активності, як наслідок розпачу та безнадії.

В свою чергу, позитивними впливами називають: підвищення соціальної цінності робочого місця, внаслідок зменшення їх кількості; збільшення кількості особистого вільного часу, внаслідок незайнятості; зростання свободи обрання місця роботи, внаслідок вимушеної відсутності особистих обмежень щодо вибору робочого місця; збільшення соціального значення та цінності праці, внаслідок концентрації уваги на важливості її для сімейного добробуту.

29. Вимірювання безробіття. Закон Оукена. Механізм державного регулювання зайнятості. Безробіття — соціальне явище, коли кількість бажаючих отримати роботу є більшою, ніж робочих місць перевага пропозиції робочої сили над її попитом.

Таким чином: населення = робоча сила + особи поза робочою силою, робоча сила = зайняті + безробітні.

Рівень безробіття визначається відношенням числа безробітних до чисельності робочої сили. Рівень безробіття = Безробітніробочу силух 100%.

Рівень зайнятості визначається як частка від ділення числа зайнятих до чисельності населення у віці від 16 років і старше:

Рівень зайнятості = Зайняті Особи у віці від 16 років і старше 100 %

Циклічне конюнктурне безробіття виникає внаслідок коливань економіки. В фазі рецесії підприємства звільняють робочих та наймають на роботу в разі економічного підйому. Вважається, що конюнктурне безробіття зникає через 2-3 роки. Циклічне безробіття дорівнює різниці між фактичним безробіттям та природним рівнем безробіття. ЦБ = ФРБ — ПРБ, де: ЦБ — циклічне безробіття; ФРБ — фактичний рівень безробіття; ПРБ — природний рівень безробіття.

Природне безробіття — безробіття, яке є необхідною умовою для нормального розвитку ринку праці і складається із фрикційного та структурного безробіття. ПРБ = ФБ + СБ 3.5, де: ПРБ — природний рівень безробіття; ФБ — фрикційне безробіття; СБ — структурне безробіття.

Американський вчений А.Оукен математично відобразив співвідношення між рівнем безробіття і відставанням обсягу валового внутрішнього продукту. Це співвідношення має назву закону Оукена: [ВВПф - ВВПп ВВПп ]х 100% = — ФРБ-ПРБ, де ВВПф — фактичний обсяг ВВП; ВВПп — потенційний ВВП; ФРБ — фактичний рівень безробіття; ПРБ — природний рівень безробіття; , — коефіцієнт чутливості ВВП до змін циклічного безробіття коефіцієнт Оукена. Він показує, на скільки процентів відхиляється фактичний ВВП від потенційного, якщо безробіття вище природного рівня на 1%. Значення цього коефіцієнту оцінюється в межах від 2-2,5. Припустимо, = 2,5. Тоді закон Оукена формулюється так: якщо фактичний рівень безробіття Uf перевищує природний рівень Up на 1%, то відставання обсягу ВВП становить 2,5%. Це відношення і :2,5 або 2:5 дозволяє обчислити абсолютні втрати продукції, які повязані з будь-яким рівнем безробіття.

Для визначення зміни фактичного ВВП у поточному періоді в порівнянні з ВВП у минулому періоді можна використати закон Оукена в іншому виразі:

[ ВВПфпп - ВВПфмп ВВПфмп ]х100%=3% — 2ФРБпп -ФРБмп 3.8, де: ВВПфпп — фактичний рівень ВВП у поточному періоді; ВВПфмп — фактичний рівень ВВП у минулому періоді; ФРБпп — фактичний рівень безробіття у поточному періоді; ФРБмп — фактичний рівень безробіття у минулому періоді. Закон Оукена водночас показує і зворотний ефект. Він полягає у тому, що якщо щорічний приріст ВВП буде не меншим 2,7 %, то безробіття буде на постійному природному рівні. Отже, рівень безробіття зростає, якщо не досягається трьохпроцентного приросту макроекономічних параметрів.

В умовах ринкового господарювання фактор зайнятості населення є визначальним у формуванні соціально-економічного становища країни в цілому і кожної людини зокрема. Тому однією з найважливіших функцій державного управління є вивчення і відповідне регулювання процесів зайнятості населення.

В Україні ці функції регулюються Законом України Про зайнятість населення 1991 p., який визначає правові, економічні та організаційні положення щодо регулювання зайнятості населення та його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю. Ці положення є основою правового регулювання зайнятості населення не лише на загальнодержавному, а й на регіональному рівнях.

Механізм регулювання зайнятості населення включає такі складові: розробку загальнодержавної та регіональних програм зайнятості; організацію і забезпечення, функціонування державної служби зайнятості; участь підприємств, установ і організацій у реалізації, державної політики зайнятості; функціонування Державного фонду сприяння зайнятості населення; професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовки незайнятих громадян; надання компенсацій громадянам, що втратили роботу або проходять перекваліфікацію; контроль державних органів влади за дотриманням законодавства України про зайнятість населення.

При розвязанні багатьох проблем зайнятості та безробіття важливі функції покладаються на Державну службу зайнятості. її діяльність здійснюється під керівництвом Міністерства праці і соціальної політики України та місцевих адміністрацій. Вона фінансується з Державного фонду сприяння зайнятості і звільняється від сплати податків, митних та інших зборів, що вносяться до бюджету.

30. Державний бюджет, його структура, види, функції. Державний бюджет — система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це — щорічний баланс надходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності.

Суть державного бюджету реалізується через такі основні функції: 1 розподільчу; 2 контрольну. Зміст розподільчої функції виявляється у розподілі ВВП, який є основним джерелом формування державного бюджету. Державний бюджет використовується для міжгалузевого і територіального перерозподілу фінансових ресурсів з урахуванням рівня розвитку економіки та культури на всій території. Кожен бюджет має свої власні джерела доходів. Джерелами доходів державного бюджету є податок на прибуток підприємств, обєднань і організацій; податок на додану вартість; акцизні збори; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; прибутковий податок з громадян та ін. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок різних місцевих податків та стягнень.

Державні видатки — це сукупність грошових відносин, які складаються в процесі розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства. Відповідно до законодавства України видатки республіканського бюджету спрямовуються на фінансування:

а виробничого й невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт;

б заходів у галузі освіти, науки, культури, охорони здоровя, фізичної культури, соціального забезпечення;

в загальнореспубліканських програм підвищення життєвого рівня та заходів соціального захисту населення;

г загальнореспубліканської програми охорони навколишнього середовища та ресурсозбереження;

д утримання органів державної влади й державного управління, судів, прокуратури;

е утворення резерву коштів для ліквідації наслідків стихійних явищ, аварій і катастроф;

є створення республіканських матеріальних резервів і резервного фонду та ін.