13.Види міжнародного середовища.

Політико-правове середовище являє собою систему органів законодавчої, виконавчої і судової влади та законодавчих актів, що регулює ділові операції міжнародних корпорацій, у країні-господарі. Економічне середовище являє собою сукупність економічних відносин і ресурсів країн-господарів, що визначають можливості започаткування і розвитку відділень транснаціональних корпорацій у цій країні. Соціально-культурне середовище являє собою сукупність етнічних і культурних характеристик населення приймаючих країн, що створюють відповідні національні стереотипи поведінки.

Технологічне середовище являє собою сукупність технологічних процесів, що використовуються у приймаючих країнах конкурентами та партнерами з бізнесу для виробництва товарів чи надання послуг.

14=12.

15. Сутність і структура міжнародного економічного середовища.

Міжнародне середовище –– це сукупність економічних, соціально-культурних, політико-правових та інших умов, процесів, чинників, що сприяють розвиткові міжнародної маркетингової діяльності або ускладнюють її.

Міжнародне економічне середовище — сукупність економічних умов, процесів, чинників, що сприяють чи протидіють розвиткові міжнародної маркетингової діяльності.

Плануючи вихід на зовнішні ринки необхідно вивчити економіку кожної країни. Ринкова привабливість країни визначається чотирма факторами:

1) господарською структурою, що визначає потреби в тих чи інших товарах і послугах, рівнем виробництва ВНП на душу населення, часткою експорту і т.п.

2) особливостями розподілу доходів серед основних груп населення;

3) темпами економічного росту національної економіки;

4) стабільністю курсу національної валюти.

За господарською структурою країни світу поділяються на чотири типи.

1) Країни з економікою типу натурального господарства. У рамках економіки типу натурального господарства більшість населення займається сільськогосподарським виробництвом. Велику частину виробництва вони споживають самі, а інше обмінюють на прості товари і послуги. У цих умовах для розвитку експорту відкривається не так багато можливостей. Серед країн з подібною системою господарювання можна назвати Бангладеш, Ефіопію і більшість країн Африки.

2) Країни-експортери сировини. Такі країни багаті одним чи декількома видами природних ресурсів, проте обділені в інших відносинах. Велику частину засобів вони одержують від експорту цих ресурсів.

Чилі – селітра і мідь, Заїр – кольорові метали, Саудівська Аравія, Кувейт, Оман, ОАЕ – нафта.

Подібні країни є гарними ринками для збуту гірничодобувного устаткування і т.д.

3)Нові індустріальні країни. У нових індустріальних країнах обробна промисловість створює значну частину валового національного продукту країни. Бразилія, Гонконг, Індія, Південна Корея, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Таїланд, Єгипет, Філіппіни.

4) Промислово розвинуті країни. Промислово розвинуті країни є основними експортерами промислових товарів. До промислово розвинутих країн відносяться США і країни Західної Європи. Промисловоразвинуті країни – це: Австрія, Австралія, Бельгія, Люксембург, Канада, Данія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Фінляндія, Італія, Японія, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Великобританія, США.

Аналізуючи економічне середовище, необхідно враховувати основні тенденції розвитку світової економіки:

1) активне зростання обсягів міжнародної торгівлі і, особливо, збільшення закордонних інвестицій;

2) втрата домінуючого положення США і зростання виробничої і торгової потужності ЄС і Японії;

3) становлення міжнародної валютно-фінансової системи;

4) ріст торгових бар'єрів, прагнення захистити внутрішній ринок від конкуренції й одночасне зняття торгових бар'єрів внаслідок збільшення членства у СОТ;

5) відкриття нових великих ринків у Східній Європі й у країнах СНД.