5

Спецкурс: Національні варіанти першої та другої мови

Викладач – ПАРАЩУК В.Ю.

Лекція. Особливості англійської мови як поліетнічної та поліваріантної системи. Британський національний варіант англійської мови План

1. Лінгвогеографічна характеристика англійської мови як поліетнічної.

2. Соціолінгвістична характеристика АМ як поліетнічної: система варіантів та моделей англійської мови в соціальній комунікації.

3. Лінгвістичні особливості британського варіанта англійської мови

3.1. Вимовні особливості південноанглійської вимови (Received Pronunciation, RP) як британського національного вимовного стандарту.

3.2. Лексичні відмінності британського та американського варіантів англійської мови

3.3. Граматичні відмінності британського та американського варіантів англійської мови.

4. Кокні як просторічний лондонський діалект та його вплив на літературний британський стандарт.

1. Лінгвогеографічна характеристика англійської мови як поліетнічної

Сучасна АМє поліетнічною (ПеА) =рідна мова декількох націй. За кількістю носіїв як рідної (mother tongue) - третя після хінді та китайської мов, за кількістю користувачів – перша. Мовці, котрі використовують АМ як рідну, другу або іноземну, складають прибл. 49% населення планети.

Унікальність та відмінність АМ від інших поліетнічних мов як мов-посередників – lingua francas, полягає у тому, що кількість мовців, що користується нею як іноземною (English as a foreign language/EFL) або другою (English as a second language/ESL), значно перевищує кількість її носіїв як первинної (такої, що хронологічно засвоюється першою після народження людини) (mother tongue/L1). 400 млн. носіїв англійської як первинної/рідної, при цьому 70% з них проживають у США та Великій Британії.

Відомі класифікації [Crystal 1995], [Hatim, Mason 1997] поділяють усі варіанти англійської мови на :

1) регіональні; 2) стандартні/нестандартні; 3) темпоральні; 4) соціальні; 5) ідіолектні.

Регіональні, або географічні варіанти, відображають специфіку вживання англійської мови, загальноприйняту в певному регіоні.

Так, АМ у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії охоплює такі регіональні варіанти: 1) англійську англійську, яка поділяється на південноанглійський та північноанглійський регіональні стандарти; 2) шотландську англійську 3) валійську англійську 4) північноірландську англійську.

У Великій Британії національним вимовним стандартом вважається - Received Pronunciation/RP (загальноприйнята вимова) або BBC English (до 70-ихр.р. –обов’язковий тип вимови дикторів Бі-Бі-Сі), географічна локалізація – Лондон та навколишні графства в радіусі 60 миль (home counties). Історично – вимова королівського двору, як норма – бере початок з 16-17 ст. Окрім RP, у Великій Британії особливий статус має Кокні (Cockney), просторічний діалект, яким говорять корінні лондонці Іст-Енду (робітничий район столиці), властивий римований сленг, фонетичні особливості. Саме цей діалект впливає на інноваційні процеси в RP. Estuary English/EE (англійська в дельті р. Темзи) – вимова освічених англійців на півдні Англії, поєднує риси RP та Cockney.

Англійська мова у США складається з трьох груп регіональних літературних стандартів:

1) центрально-західні діалекти (Мidwestern, Western American), які є основою для General American/Network English, що імпліцитно вважається американським вимовним стандартом;

2) північносхідноамериканські діалекти (North-Eastern American) зберігають найбільше схожих рис з британською вимовою;

2) південноамерканські діалекти (Southern American), маркерами яких є 1) nasal twang (гундосіння) – вимовляння голосних з носовим забарвленням, коли ті вживаються перед носовими сонантами, та 2) Southern drawl – протяжне вимовляння довгих голосних (фактично їхня дифтонгізація або й трифтонгізація). Ці діалекти сприймаються як найбільш локально марковані.