МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Кременчуцький національний університет

імені Михайла Остроградського

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни «Міжнародні економічні відносини»

спеціальність 6.030601 – «Менеджмент»

(у тому числі скорочений термін навчання)

Укладач: доц. Ховрак І.В.

Розглянуто і затверджено на засіданні кафедри

від «31» серпня 2012 р.

Протокол № 1

Завідувач кафедри «Фінанси і кредит»

__________________ В.І. Глухова

КРЕМЕНЧУК 2012

Конспект лекцій з навчальної дисципліни «Міжнародні економічні відносини» для студентів денної та заочної форм навчання за напрямом 6.030601 – «Менеджмент», (у тому числі скорочений термін навчання)

Укладач к. е. н., доц. І. В. Ховрак

Рецензент к. е. н., проф. Т. В. Семко

Кафедра фінанси і кредит

Затверджено методичною радою КрНУ імені Михайла Остроградського

Протокол №________ від _______ 2012 р.

Голова методичної ради ________ проф. В. В. Костін

Тема № 10

Міжнародний науково-технічний обмін

1. Сутність та особливості міжнародного науково-технологічного співробітництва.

2. Форми, етапи, канали передачі технології та правові форми її захисту.

3. Міжнародне регулювання міжнародних науково-технічних відносин.

1

Міжнародне науково-технічне співробітництво (МНТС) – це сукупність взаємовідносин науково-технічного, виробничого, валютно-фінансового та правового характеру, які ґрунтуються на обміні результатами наукових досліджень, технологічних розробок, найсучаснішому технологічному досвіді тощо.

Характерні ознаки сучасного МНТС:

- об’єктивний характер міжнародного обміну науково-технічними знаннями.

- Поглиблення спеціалізації окремих підприємств на певних галузях науки й техніки.

- Зростання внутрішньокорпоративного обміну технологіями.

- Активна участь у міжнародній передачі технології невеликих і середніх фірм.

- Зосередження міжнародного науково-технічного обміну в межах економічно розвинених країн.

Причини розвитку МНТС:

- посилення нерівномірності економічного розвитку окремих держав;

- загострення конкурентної боротьби;

- монополізація науково-технічної продукції (НТП) ТНК;

- глобалізація світового ринку.

Суб’єкти світового ринку технологій:

- Фізичні особи;

- Університети;

- Фірми;

- Держава;

- Фонди;

- Міжнародні організації.

Об’єкти світового ринку технологій:

Речова форма:	Неречова форма
– устаткування; – технологічні лінії; – агрегати; – інструменти	– знання; – досвід; – технологічна документація

Міжнародний науково-технологічний обмін можна класифікувати:

- за сферою поширення: міждержавний, міжрегіональний, регіональний, між- і внутрішньогалузевий;

- за типом передавання технологій: комерційний, некомерційний, вертикальний (між головною та дочірньою компаніями ТНК), горизонтальний (між незалежними фірмами);

- за змістом технології, що передається (у матеріальному вигляді чи у вигляді інформаційного продукту).

2

Міжнародна передача технології – це міждержавне переміщення науково-технічних знань на комерційній і некомерційній основі.

Технологія є одним із розвинених факторів виробництва, які мають велику міжнародну мобільність.

Етапи процесу міжнародної передачі технологій:

- відбір і придбання технології;

- освоєння й адаптація придбаної технології;

- удосконалення технології, використання її в суміжних сферах науки та техніки.

Канали передачі технології: зовнішньоторговельний; внутрішньо фірмовий; між фірмовий.

Таблиця 10.1 – Форми та засоби міжнародного науково-технічного обміну

Некомерційний обмін

Комерційний обмін

1. Науково-технічна інформація: · науково-технічні публікації; · виставки, ярмарки, конференції, симпозіуми; · центри науково-технічної інформації; · міграція спеціалістів; · технічна освіта; · спостереження, збір науково-технічної інформації 2. Науково-технічне співробітництво: · спільна розробка науково-технічних програм; · співпраця в межах довгострокових програм; · діяльність міжнародних організацій із передачі технологій; · надання безкоштовної технічної допомоги

1. Ліцензійна торгівля: · видача патентів; · торгівля чистими ліцензіями; · інші види ліцензій; · франчайзинг 2. Інжинірингові послуги: · проектно-консультативний інжиніринг; · технологічний інжиніринг; · будівельний інжиніринг; · управлінський інжиніринг 3. Обмін у процесі торгівлі: · закупівля екземплярів нової техніки; · торгівля «під ключ»; · виробничі кооперативи; · торгівля комплексним устаткуванням 4. Інноваційний трансферт технологій: · створення СП; · участь в інноваційному проекті; · створення філіалів ТНК; · створення власного підприємства

У більшості країн нова технологія захищається правовими інструментами:

Патент – свідоцтво, що видається компетентним урядовим органом винахіднику й засвідчує його монопольне право на використання цього винаходу.

Ліцензія – дозвіл, що видається власником технології (ліцензіаром), захищеної або не захищеної патентом, зацікавленій стороні (ліцензіатові) на використання цієї технології протягом певного часу на певних умовах предмета ліцензії.

Копірайт (право відтворення) – ексклюзивне право автора літературного, аудио- або відеодобутку на показ і відтворення своєї роботи.

Товарний знак – символ певної організації, що використовується для індивідуалізації виробника товару, який не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу.

Міжнародна передача технології може здійснюватися в наступних основних формах:

1. Патентні угоди – міжнародна торговельна угода, за якою власник патенту поступається своїми правами на використання покупцеві патенту.

2. Ліцензійні угоди – міжнародна торговельна угода, за якою власник винаходу або технічних знань надає іншій стороні дозвіл на використання в певних межах своїх прав на технологію.

3. «Ноу-хау» – надання технічного досвіду та секретів виробництва, які забезпечують певні переваги.

4. Інжиніринг – надання технологічних знань, необхідних для придбання, монтажу й використання машин та устаткування.

5. Франчайзинг – передача фірмою-франчайзі права використання створених фірмою-франчайзером особливих прийомів і методів ведення бізнесу за товарним знаком франчайзера.

6. Технічне сприяння – надання країнам сприяння на платній або безкоштовній основі у сферах технології процесів, продуктів та управління. Із погляду ступеня залучення одержувача технічної допомоги можна виділити кілька організаційних видів технічної допомоги:

7. Технологічні гранти – безкоштовна передача розвиненими країнами технології або фінансових коштів на купівлю технології, навчання персоналу. Фінансова участь одержувача допомоги не передбачається.

Таблиця 10.2–Переваги міжнародного технологічного обміну

Експорту технології

Імпорту технології

· джерело одержання доходів; · форма боротьби за товарний ринок; · спосіб обійти проблеми експорту відповідного товару; · спосіб установлення контролю над закордонною фірмою через такі умови ліцензійної угоди, як обсяг виробництва, участь у прибутках і т.д.; · можливість доступу до іншої технології через «перехресне ліцензування»; · можливість більш ефективного удосконалювання об’єкта ліцензії за участю покупця

· доступ до нововведень високого технічного рівня; · засіб економії витрат на НДДКР; · засіб зменшення валютних витрат на товарний імпорт; · забезпечення використання національного капіталу та робочої сили; · умова розширення експорту продукції, що випускається за закордонними технологіями; · гарантія освоєння продукту або процесу за допомогою продавця.

Ліцензійна торгівля є основною формою міжнародної передачі технології. У більшості випадків предметом купівлі-продажу є права на використання за кордоном запатентованого винаходу. Ліцензії продаються на основі ліцензійної угоди.

Види ліцензійних угод:

1. Патентна ліцензія – документ, що підтверджує передачу права використання патенту.

2. Безпатентна ліцензія – документ, що підтверджує передачу права використання ноу-хау без патенту на винахід.

3. Невиняткова ліцензія – ліцензія, що залишає ліцензіарові право надавати ліцензії на цю технологію іншим ліцензіатам.

4. Виключна ліцензія – ліцензія, що передбачає монопольне право ліцензіата використати технологію та відмову ліцензіара від використання свого винаходу в межах певної території.

5. Повна ліцензія – ліцензія, що надає ліцензіатові виключне право на використання патенту або «ноу-хау» протягом терміну дії угоди та відмова ліцензіара від самостійного використання предмета ліцензії протягом цього строку.

3

Причини введення державного регулювання МНТВ:

- прагнення втримати технологічне лідерство;

- підтримка національної безпеки;

- умови міжнародних угод.

Основні міжнародні угоди з питань регулювання передачі технології:

- Паризька конвенція з охорони промислової власності.

- Договір про патентну кооперацію.

- Конвенція про видачу європейських патентів.

- Конвенція про створення Всесвітньої організації інтелектуальної власності.

Таблиця 10.3 – Міжнародні організації, що регулюють технологічний обмін

Назва, місце та рік заснування	Цілі	Органи
Європейська патентна організація (МЮНХЕН, 1973)	· видача європейських патентів; · розширення співпраці між європейськими державами в галузі охорони винаходу; · посилення патентного захисту	· Європейське патентне відомство; · Адміністративна Рада
Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) (Женева, 1970)	· Охорона інтелектуальної власності в усьому світі; · Розширення адміністративної співпраці у сфері інтелектуальної власності	· Генеральна Асамблея; · Конференція ВОІВ; · Комітет із координації; · Постійний комітет із інформації про промислову власність; · Міжнародне бюро

Тема № 11

Світова валютна система і міжнародні валютно-фінансові відносини

1. Міжнародна валютно-фінансова система.

2. Основи функціонування світової валютної системи.

3. Валютна політика: види та інструменти.

4. Еволюція світової валютної системи (с).

5. Механізм міжнародних розрахунків.

1

Міжнародна валютно-фінансова система – це історично сформована форма організації валютно-фінансових відносин, функціонуючих самостійно або обслуговуючих міжнародний рух товарів і факторів виробництва, яка закріплена в міжнародних угодах.

Валютно-фінансова система складається з двох груп елементів: валютних і фінансових.

Валютними елементами є національні валюти, умови їхньої конвертованості, валютний курс, національні та міжнародні механізми його регулювання.

Фінансовими елементами системи є міжнародні фінансові ринки та механізми торгівлі валютою, цінними паперами, кредитами.

Самостійним елементом міжнародної фінансової системи виступають міжнародні розрахунки, що обслуговують рух як товарів і факторів виробництва, так і фінансових інструментів.

Міжнародні валютні відносини – сукупність грошових відносин, які складаються між суб’єктами МЕВ у процесі обміну результатами діяльності і здійснення міжнародних розрахунків за продукцію та послуги.

Як об’єкт МВВ виступають валюти – грошові одиниці окремих країн.

Валюта – грошова одиниця, що застосовується для виміру величини вартості товару в міжнародних розрахунках. Поняття валюта означає:

1) грошову одиницю, що становить основу національної грошової системи;

2) тип грошової системи країни (золота, біметалічна, паперова);

3) іноземні гроші (грошові знаки та платіжні документи, виражені в іноземних грошових одиницях і застосовувані в міжнародних розрахунках).

2

Валютна система – це сукупність елементів, які забезпечують організацію та регулювання валютних відносин, закріплені національним законодавством і міждержавними угодами. Спочатку виникли національні валютні системи, згодом на їхній основі – світова (міжнародна) валютна система.

Національна валютна система – це форма організації валютних відносин країни, обумовлена її валютним законодавством. Особливості національної валютної системи визначаються умовами та рівнем розвитку економіки країни, її зовнішньоекономічними зв'язками, завданнями соціальної політики.

Світова (міжнародна) валютна система є формою організації валютних відносин у межах світового господарства, юридично закріплених міждержавними угодами.

Головне завдання СВС – регулювання сфери міжнародних розрахунків і валютних ринків для забезпечення стійкого економічного зростання, стримування інфляції, підтримки рівноваги зовнішньоекономічного обміну та платіжного обороту.

Функції валютної системи у МЕВ:

- формування механізмів взаємодії національної та світової грошової системи;

- формування валютних курсів;

- формування та використання міжнародної ліквідності;

- формування валютних резервів країни;

- забезпечення міжнародних розрахунків;

- забезпечення регулювання міжнародних валютних відносин і їхня стабілізація.

Основні елементи валютної системи:

- Інструменти валютного обміну.

- Режим валютного курсу.

- Валютні ринки.

- Міжнародні розрахунки.

- Система регулювання валютних і розрахункових відносин.

Валюта поділяється залежно від її належності на:

- національну валюту – законні платіжні кошти на території випускаючих її країн (долар у США, рубль у Росії);

- іноземну валюту (foreign currency) – платіжні кошти інших країн, які законно або незаконно використовуються на території цієї країни (долари в Росії, рублі на Україні).

Залежно від ступеня втручання держави у процес валютного обміну виділяють:

- вільноконвертовані валюти – валюти, що без обмежень уряду обмінюються на інші валюти;

- обмежено конвертовані валюти – валюти, при обміні яких зберігаються певні обмеження (регулювання приватних переказів, вивозу за кордон капіталів, золота, грошових знаків, ЦП; заборона на вільний обмін, обов'язковий обмін валютного виторгу за офіційним курсом; контроль за поточними валютними операціями й операціями нерезидентів);

- неконвертовані валюти – валюти, за якими зберігаються обмеження за всіма операціями як резидентів, так і нерезидентів.

Ключове значення для визначення критеріїв встановлення валютних відносин мають поняття валютний курс та валютне котирування.

Валютний курс – ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої країни.

Валютне котирування – процес встановлення курсів іноземних валют відповідно до діючого законодавства і сформованої практики. Повне котирування передбачає визначення курсу покупки. Говорять про пряме й непряме котирування валют. При прямому котируванні одиниця національної валюти прирівнюється до певної кількості іноземних грошових одиниць.

Рн = РF×R, (11.1)

де Рн – національна валюта; РF – іноземна валюта; R – валютний курс або курс котирування національної валюти (Н) до іноземної валюти ( F).

При непрямому котируванні іноземна валюта виражається в певній кількості національних грошових одиниць:

РF = Рн × R (11.2)

Таблиця 11.1 – Фактори формування валютного курсу

Економічні:	Політичні:	Психологічні:
· стан зовнішньої торгівлі; · темпи економічного зростання; · інфляція; · пропозиція грошей в економіці; · рівень безробіття; · ставки оподаткування; · попит на капітал і його пропозиція, відносні ставки відсотка	· економічна політика уряду; · політична стабільність в країні · політика центрального банку; · активність центрального банку на валютному ринку	· очікування учасників валютного ринку щодо короткострокових тенденцій валютного курсу

3

Валютна політика – елемент національної та міжнародної економічної політики, що визначає внутрішні й зовнішні аспекти діяльності держави через вплив на валюту, валютний курс, валютні операції.

Форми валютної політики:

- дисконтна валютна політика (політика, спрямована на регулювання валютного курсу, руху капіталів і платіжного балансу шляхом зміни процентних ставок по кредитах);

- девізна валютна політика (регулювання валютного курсу шляхом купівлі або продажу іноземної валюти).

Держави в якості інструментів валютної політики використовують:

Девальвація – офіційне зниження курсу національної валюти стосовно іноземних валют. Унаслідок цього стимулюється експорт і стримується імпорт товарів і послуг, створюються умови для поліпшення стану платіжного балансу країни.

Ревальвація (ревалоризація) – підвищення офіційного курсу національної валюти відносно інших валют. Використовується для боротьби з інфляцією, стимулювання активності імпортерів товарів та експортерів капіталу.

Валютна інтервенція – втручання держави у функціонування валютного ринку через активний продаж або купівлю іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти.

Валютні обмеження – система установлених законодавчо або в адміністративному порядку нормативних правил, спрямованих на обмеження валютних операцій.

Валютна блокада – сукупність таких заходів, як блокування рахунків, кредитна блокада, валютні обмеження, що системно використовуються одними країнами відносно інших країн із метою виконання останніми певних вимог.

Валютний демпінг – різновид демпінгу, за якого експорт товарів провадиться за цінами, нижче світових за допомогою заниження курсів валюти, що відображають зовнішнє знецінювання, в масштабах, що перевищують знецінювання валюти на внутрішніх ринках.

5

Основною формою валютних відносин є міжнародні розрахунки, які проводяться з міжнародних операцій (комерційних і некомерційних платежів) і відображаються в узагальненому вигляді в платіжних балансах усіх країн світу.

Міжнародні розрахунки -це:

а) комерційні платежі за грошовими вимогами і зобов'язаннями, що виникають між підприємствами, банками, установами й окремими особами різних країн, пов'язані зі світовою торгівлею, міжнародним кредитом і прямими зарубіжними інвестиціями;

б) некомерційні платежі, пов'язані з перевезенням пасажирів, страхуванням, туризмом, переказом грошей за кордон тощо.

На стан платіжних розрахунків впливають чинники:

- економічні та політичні відносини між країнами;

- становище країни на товарних і грошових ринках;

- міжнародні торговельні правила та звичаї;

- регулювання міждерж. товарних потоків, послуг і капіталів;

- відмінності в темпах інфляції в різних країнах;

- стан платіжного балансу; - конвертованість валют;

- умови зовнішньоторговельних контрактів та кредитних угод

Форми міжнародних розрахунків: 100% аванс або авансові платежі; акредитивні розрахунки.

Акредитив – це платіжний документ, за яким кредитна установа дає розпорядження іншій кредитній установі за рахунок спеціально заброньованих коштів оплатити товарно-транспортні документи за відвантажений товар чи виплатити пред’явникові акредитиву визначену суму грошей.

- Інкасо (банківська операція, згідно з якою банк за дорученням свого клієнта і на основі розрахункових документів отримує грошові суми від покупця з подальшим зарахуванням цих сум на рахунок самого клієнта);

- розрахунки з використанням векселів і чеків;

- банківський переказ (доручення одного банка іншому виплатити переказоотримувачу визначену суму) тощо.

Узагальнене оцінювання економічного стану країни, ефективності її світогосподарських зв'язків здійснюється на підставі платіжного балансу. На підставі фактичних даних про стан платіжного балансу міжнародними фінансовими установами, зокрема МВФ, приймаються рішення про надання конкретним країнам фінансової допомоги для стабілізації платіжного балансу та подолання його дефіциту.

За формою складання платіжний баланс - це статистичний звіт, у якому в систематизованому вигляді наведені сумарні дані про зовнішньоекономічні операції резидентів даної країни з резидентами інших країн (нерезидентами) за певний період.

Структура платіжного балансу:

А. Поточний рахунок

• (А1): торговельний баланс - враховано експорт-імпорт товарів, немонетарного золота, давальницької сировини, вартість ремонту;

• (А2): баланс послуг - основними є транспортні, туристичні, будівельні, фінансові, страхові, комунікаційні послуги;

• (А3): доходи - включено доходи працюючих за кордоном та інвестиційний доход (дивіденди з прямих і портфельних інвестицій, відсотки на залучений капітал).

• (А4): поточні трансферти - безвідплатне (некомпенсоване) надання матеріальних і фінансових активів урядовими структурами (іноземна допомога, сплата податків, виплата пенсій) або приватними особами.

B. Рахунок капіталу

• списання урядових (або офіційних) і приватних боргів;

• придбання нерухомості;

• отримання доходів від мігрантів;

• передача нерухомості іноземним посольствам;

• інші нефінансові та невиробничі доходи (патенти, лізинг).

С. Фінансовий рахунок

• (С1): ПІІ - включають як акціонерний капітал, так і реінвестовані прибутки;

• (С2): портфельні інвестиції - розрізняють операції з акціями та борговими зобов’язаннями (коротко- і довгострокові облігації, інструменти грошового ринку, деривативи) уряду, центрального банку, комерційних банків та інших секторів економіки.

• (С3): інші інвестиції - торговельні кредити, іноземні позики, операції з іноземною валютою, кредити МВФ, операції за депозитами і лізинг.

D. Помилки і пропущення

• Різниця між кредитовими і дебетовими записами, що виникають внаслідок часових і вартісних розбіжностей, а також неможливості отримання всієї належної інформації.

E. Резервні активи

• (Е1) - валютні резерви складають: монетарне золото, спеціальні права запозичення МВФ, іноземна валюта, резервна позиція в МВФ.

• (Е2) - використання позик МВФ

• (Е3) - операції виняткового фінансування:

а) окремі трансферти (списання державного боргу, отримання грантів від МВФ та інших міжнародних фінансових організацій);

б) прямі та портфельні інвестиції, що виникли внаслідок реструктуризації зовнішнього боргу (приміром, обмін боргових зобов’язань на акції підприємств);

в) зовнішні запозичення уряду і центрального банку на світових фінансових ринках (банківські позики, облігації);

г) іноземні позики приватного сектора з урядовими гарантіями та субсидіями (пільговий обмінний курс, знижена процентна ставка тощо);

д) “проблемне” обслуговування державного боргу (реструктуризація поточного боргу, виплата заборгованості минулих періодів, прострочені платежі).

Інформаційні джерела складання платіжного балансу:

- Спеціалізовані статистичні видання: International Trade Statistics, International Transaction Reporting System, Enterprise Surveys;

- Матеріали статистичних досліджень домашніх господарств (оцінка туризму, міграції робочої сили);

- Урядові звіти (діяльність державного сектора);

- Публікації інших міжнародних організацій.

Інформаційні джерела складання платіжного балансу в Україні:

Міністерство статистики

- дані системи національних рахунків;

- індекси інфляції споживчих і оптових цін;

- структура собівартості в експортних галузях;

- дані про неформальну торгівлю (за методом екстраполяції результатів одноразових обстежень спеціально визначених митних пунктів і споживчих товарних ринків);

- щоквартальні дані про імпорт товарів у географічному розрізі;

- зведені статист. дані щодо зовнішньої торгівлі у спеціальному форматі;

- дані з імпорту послуг;

- статистична звітність з обліку прямих і портфельних інвестицій.

Міністерство економіки

- прогнозні розрахунки динаміки основних макроекономічних показників;

- інформація про розвиток економіки в цілому та окремих її галузей;

- довідкові ціни на основні товари i послуги, що експортуються (імпортуються);

- дані про умови торгівлі;

- дані про торговельний режим.

Держмитком

- дані про експорт-імпорт товарів;

- оцінка гуманітарної допомоги;

- дані про неформальну (або стихійну) торгівлю.

Тема № 15

Проблеми інтеграції України до системи світогосподарських зв’язків

1. Необхідність і значення інтеграції України до світового господарства і МЕВ.

2. Національні економічні інтереси України у сфері МЕВ

3. Сучасний стан і перспективи розвитку економічних відносин України і Європейського Союзу.

4. Участь України в економічній інтеграції країн СНД та інших інтеграційних угрупованнях.

5. Україна – член СОТ: зовнішні детермінанти економічного розвитку країни.

1

Участь України в сучасних інтеграційних процесах об'єктивно зумовлена потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства, до якої призвели односторонній її розвиток у межах високо спеціалізованих СРСР і РЕВ, деформовані зовнішньоекономічна політика та механізми зовнішньоекономічної діяльності, нерозвинені товарно-грошові відносини і національні ринки товарів, послуг, праці та капіталу.

Для ефективної й організаційно оформленої інтеграції України в сучасні світогосподарські зв'язки необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні передумови.

Основні політико-правові передумови інтеграції:

- політичне визначення України;

- забезпечення територіальної цілісності та створення адекватної системи національної безпеки;

- безумовне виконання міжнародних зобов'язань, особливо в сфері прав людини; запровадження прийнятної форми громадянства;

- перегляд існуючої практики політичних зв'язків із державами колишнього СРСР;

- пряма участь у регіональних і глобальних політичних процесах;

- формування відповідного законодавства і вироблення ефективних механізмів та інструментарію його виконання.

Економічні передумови інтеграції формуються завдяки таким чинникам:

- економічному та інституційному забезпеченню суверенітету;

- оцінці економічного потенціалу і напрямів структурної перебудови;

- розробленню та реалізації обґрунтованої програми переходу до ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення й приватизації, соціального захисту населення;

- оцінці експортного потенціалу, виробленню експортно-імпортної стратегії та адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

- запровадженню національної грошової одиниці з включенням її в систему міжнародних розрахунків;

- розв'язанню проблеми зовнішньої заборгованості та розподілу активів колишнього СРСР шляхом відповідних переговорних процесів.

До основних соціально-культурних передумов інтеграції належать:

- відродження і виховання почуття власної гідності, створення умов соціально-культурної життєздатності народів України;

- формування сучасної, орієнтованої на світові пріоритети системи народної освіти;

- розвиток контактів з українцями, які проживають за межами України.

Формування інфраструктурних передумов насамперед пов'язане з:

- розвитком транспортних комунікацій (морських, наземних, повітряних), необхідних для нормальної життєдіяльності суверенної держави (національні авіакомпанії, флот, транспортні корпорації);

- розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з включенням їх до міжнародних систем.

Формуючи інтеграційну стратегію і тактику, слід враховувати особливості України як потенційної учасниці міжнародних економічних угруповань:

- відсутність досвіду державності, необхідність здобуття справжнього суверенітету;

- нерозробленість політико-правових регуляторів та інструментів;

- нерозвиненість ринкових відносин;

- інерція погіршення економічного стану;

- запас соціальної витримки населення, який виснажується.

Інтеграція України у світове господарство можлива різними, але водночас взаємопов'язаними шляхами:

- через активну та ліберальну зовнішньоекономічну політику; за рахунок формування середовища, сприятливого для іноземного підприємництва й інвестування та транснаціоналізації високомонополізованих підприємств;

- через укладання двосторонніх міждержавних економічних угод та участь у багатосторонніх міжурядових переговорах; за рахунок інтенсифікації

- східноєвропейських інтеграційних процесів та формування передумов інтеграції в західноєвропейські інтеграційні структури.

На процеси включення України до сучасної системи світогосподарських зв'язків впливають конкретні внутрішньо- і зовнішньоекономічні фактори, що формуються в системі передумов, особливостей і шляхів інтеграції.

Важливе значення має такий довгостроковий фактор, як структурна перебудова національної економіки, орієнтована на сучасні техніко-технологічні, економічні, екологічні і соціальні стандарти. Існує ціла низка негативних проблем пов’язаних із структурою економіки України:

- велика питома вага фізично та морально застарілої техніки в складі основних виробничих фондів (понад 60%);

- диспропорції в системі самозабезпечення ключових галузей життєдіяльності країни (майже повна зовнішня паливно-енергетична залежність; задоволення потреби в електротехнічних і кабельних виробах, продукції текстильної, целюлозно-паперової та медичної промисловості лише наполовину; відсутність виробництва каучуків, ряду продуктів органічного синтезу, устаткування для легкої промисловості, переробних галузей агропромислового комплексу тощо);

- незбалансованість галузевої структури промисловості з точки зору її соціальної орієнтації (потенціал промисловості на 90% формують важкі галузі; питома вага виробництва предметів споживання становить близько 30%, тоді як у розвинених країнах вона досягає 50-60%).

Включення України до будь-яких інтеграційних угруповань у такому стані, без чіткого бачення перспектив структурної реорганізації, може призвести не лише до консервації, а й до посилення негативних тенденцій у всіх галузях національної економіки. І навпаки, участь України в інтеграційних процесах за умов цілеспрямованої внутрішньої структурної політики дасть змогу ефективніше й швидше виправити деформовану економіку, виходячи з таких пріоритетів структурної переорієнтації:

- науково-технічне та технологічне оновлення виробництва із забезпеченням його конкурентоспроможності шляхом глибокої модернізації. Зменшення ресурсомісткої за рахунок ефективного використання власних паливно-сировинних ресурсів;

- підвищення рівня внутрішньої збалансованості національної економіки для зменшення зовнішньої залежності в розвитку її ключових галузей за рахунок формування системи власної міжгалузевої кооперації та забезпечення повних виробничих циклів;

- формування умов для соціальне орієнтованого розвитку національної економіки за рахунок, з одного боку, цілеспрямованої трансформації її структури, з другого - завдяки забезпеченню балансу споживчого ринку з доходами населення, підвищенню мотивації до праці, фінансовій макростабілізації.

2

Поява категорії «національні економічні інтереси» (національні інтереси в економічній сфері) пов'язана із становленням будь-якої країни незалежною.

Економічні інтереси - це усвідомлена людьми економічна потреба, тобто потреба, яка пройшла, переломилася через людську свідомість. На рівні держави ці інтереси об'єднуються в системну сукупність національних економічних інтересів і вже становляться відображенням суспільної думки, тобто є виразом конкретних економічних інтересів людей.

Основні риси економічних інтересів.

1) економічні інтереси є проявом економічних відносин і водночас - суперечностей у економічній сфері.

2) економічні інтереси народжені об'єктивною необхідністю задоволення матеріальних і духовних потреб людей, це відображення в свідомості людини його потреб. Крім того, економічні інтереси є формою руху цих потреб.

3) структура економічного інтересу містить об'єкт (на що спрямований інтерес) і суб'єкт (хто має інтерес). Зв'язок між ними не безпосередній, він переломлюється через свідомість людей.

4) економічні інтереси виявляються в економічному житті, тобто в функціонуванні економічної сфери, в вигляді сукупності певних економічних форм (інструментів).

5) зміст економічного інтересу поряд з ціллю включає ще й засіб досягнення її. Поміж цими структурними елементами інтересу існує діалектична єдність.

Національні економічні інтереси 1-го рівня:

- об'єктивна необхідність задоволення всією сукупністю ресурсів зростаючих матеріальних і духовних потреб людей;

- оптимальне забезпечення потреб економіки в різного роду ресурсах, необхідних для її ефективного функціонування;

- задоволення потреб економіки в ефективно діючому економічному механізмі, заснованому на засадах ринкової економіки;

- забезпечення відповідності потреб економічної системи в ефективній структурі державного управління і регулювання;

- збалансованість між національними і регіональними інтересами в економічній сфері;

- збалансованість між нац ек інтересами і економічними інтересами первинних ланок народного господарства;

- збалансованість між національними інтересами в економічній сфері і міжнародними економічними інтересами та економічними інтересами інших країн.

Сукупність національних економічних інтересів 2-го рівня можна поділити на дві групи:

1) пов'язані із реформуванням економічної сфери і створенням її інфраструктури, яка б задовольняла потребам ринкової економіки;

- створення умов для активізації розвитку економічних суб'єктів та розвитку вітчизняних науково-технічного та інноваційного потенціалів і підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

- запровадження економічного механізму збереження і відтворення природних, трудових, інтелектуальних, енергетичних ресурсів і основних фондів країни, а також економічного стимулювання найефективнішого їх використання;

- здійснення бюджетної реформи на основі розробки і прийняття Бюджетного кодексу, що надавало би можливість систематично виконувати бюджетні призначення і ліквідувати нецільове використання бюджетних коштів;

- суттєве вдосконалення податкової системи на основі розробки і прийняття Податкового кодексу, який би, з одного боку, вирішував проблему наповнення дохідної частини бюджету, а з іншого, заохочував підприємства в ефективній роботі;

- вдосконалення і розвиток грошово-кредитної системи з метою забезпечення грошовою масою і кредитами потреб економіки і населення;

- реформування системи залучення вітчизняних і іноземних інвестицій у національну економіку з метою забезпечення самовідтворення національної економіки і економічного зростання країни;

- прискорення розвитку національної банківської системи на чолі з незалежним Національним банком України, що дозволило би мати потужний банківський сектор, спроможний забезпечувати достатнє фінансування національної економіки і суспільства;

- створення повноцінного фондового сектору, спроможного забезпечувати перебудову національної економіки, залучення збережень населення і підприємств в її розвиток, а також надійний захист майна громадян і економічних суб'єктів;

- реформування системи оплати праці;

- розвиток і становлення потужного ринку страхових послуг, який би ефективно захищав майнові і соціальні інтереси населення, фінансові інтереси банків, інвесторів, підприємств і організацій;

- реформування пенсійної системи, медичного і соціального забезпечення.

2) пов'язані із вирішенням найгостріших проблем сьогодення в економіці країни.

- забезпечення збалансованості структури зовнішньої торгівлі, що передбачатиме як задоволення потреб внутрішнього ринку і захист вітчизняних товаровиробників з використанням прийнятих у міжнародній практиці засобів, так і розвиток експортного потенціалу;

- спроможність економіки країни функціонувати в режимі розширеного відтворення;

- наявність міцних і конкурентноспроможних транснаціональних корпорацій, створених за участю вітчизняних підприємств;

- подолання платіжної кризи і забезпечення економічної і фінансової стабілізації в країні;

- легалізація тіньової економіки в офіційну, повернення тіньових капіталів з-за кордону і забезпечення їх вкладення в розвиток національної економіки;

- ліквідація заборгованості із заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат;

- забезпечення стабільності національної грошової одиниці і її конвертованості, утворення достатнього золотовалютного запасу країни;

- поступове зниження інфляції і доведення її до 5% на рік;

- досягнення і підтримання позитивного зовнішньоторговельного сальдо і сальдо платіжного балансу.

Зрозуміло, що реалізація національних економічних інтересів 2-ї групи можлива на ґрунті забезпечення інтересів 1-ї групи.

3

Історія договірних відносин України з ЄС

- 1994: Укладання Угоди про партнерство та співробітництво (УПС)

- 01.04.1998: УПС набуває чинності – строком на 10 років

- Указ Президента «Про Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу» від 11.06.1998 р.

«Отримання… статусу асоційованого члена ЄС є головним зовнішньополітичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі…»

- Закон України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», 21.11.2002 р.

«Початок наступного етапу процесу адаптації законодавства… буде пов’язаний, зокрема, з… укладанням Угоди про асоційоване членство України в Європейському Союзі…»

«Виконання Загальнодержавної програми сприятиме досягненню критеріїв для укладення угоди про асоціацію з Європейським Союзом…»

- 2004: ЄС започатковує Європейську політику сусідства

передбачає укладання з країнами-сусідами «нових посилених угод» із «поглибленими та всеохоплюючими» зонами вільної торгівлі

- 2007: Початок переговорів щодо «нової посиленої угоди»

- 2008: Початок переговорів щодо ЗВТ як частини «нової посиленої угоди» (Україна – член СОТ)

- 2008: Паризький саміт Україна-ЄС «Нова посилена угода»

«…Нова угода між Європейським Союзом і Україною буде угодою про асоціацію, яка залишає відкритим питання щодо шляху майбутнього поступового розвитку відносин ЄС – Україна».

Порядок денний асоціації Україна – ЄС є практичним інструментом підготовки до реалізації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС до моменту набуття нею чинності. Його розроблено на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції, спільної участі, спільної відповідальності та спільної оцінки. Документ має гнучкий характер, що передбачає щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.

Порядок денний асоціації:

05.06.09 схвалено на засіданні Української частини Ради з питань співробітництва Україна - ЄС;

16.06.09 політично схвалено на спільному засіданні Ради з питань співробітництва;

26.10.09 відповідно до процедури ЄС затверджено Радою ЄС;

23.11.09 набув чинності після обміну нотами відповідно до правил процедури Ради з питань співробітництва.

У лютому 2010 р. співголовами Ради з питань співробітництва підписано Рекомендацію Ради щодо імплементації Порядку денного асоціації.

В рамках Порядку денного асоціації сторони на щорічній основі затверджують пріоритети співробітництва та здійснюють моніторинг його реалізації, а також готують Спільний звіт про виконання зазначеного документу. Для проведення оцінки прогресу імплементації Порядку денного асоціації утворено Спільний Комітет на рівні старших посадових осіб. Передбачається проведення засідань Комітету регулярно, щонайменше раз на рік, а також консультацій у вигляді відеоконференцій. Комітет зі Сторони ЄС очолює Гуннар Віганд, Директор з питань Росії, Східноєвропейського сусідства та Західних Балкан Європейської служби зовнішніх відносин, українську частину Комітету очолює директор Департаменту європейської інтеграції Секретаріату Кабінету Міністрів України.

У лютому 2010 р. співголовами Ради з питань співробітництва підписано Рішення Ради щодо створення спільного Комітету старших посадових осіб. Комітетом схвалено Керівні принципи його діяльності.

25 листопада 2009 р. (м. Брюссель) відбулося установче засідання Спільного Комітету.

15 січня 2010 р. відбулась перша відеоконференція, присвячена підготовці першого засідання Спільного Комітету у м. Києві.

26 січня 2010 р. (м. Київ) проведено друге засідання Спільного Комітету. Визначено Пріоритети Порядку денного асоціації на 2010 рік.

14 квітня 2010 р. відбулась друга відеоконференція, під час якої сторони обговорили результати імплементації Порядку денного асоціації (інформація українською та англійською) та пропозиції Української Сторони до спільних заходів з реалізації його пріоритетів на 2010 рік.

15 червня 2010 р. на Чотирнадцятому засіданні Ради з питань співробітництва Україна – ЄС схвалено перший Спільний звіт Спільного Комітету на рівні старших посадових осіб.

23 вересня 2010 р. проведено чергову відеоконференцію Спільного Комітету, під час якої сторонами обговорено поточний стан виконання Порядку денного асоціації, підготовку другого Звіту про його виконання та можливість внесення змін до тексту Порядку денного асоціації.

20 травня 2011 р. проведено третє засідання Комітету. Сторони схвалили в цілому Перелік пріоритетів Порядку денного асоціації Україна – ЄС на 2011-2012 роки, пропозиції Комітету щодо внесення змін до Порядку денного асоціації, Другий Спільний звіт Комітету про імплементацію Порядку денного асоціації. Зазначені документи були представлені та схвалені на засіданні Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС (26 жовтня 2011 р., м. Київ).

З Української Сторони органами виконавчої влади відповідно до Розподілу компетенції здійснюється моніторинг виконання ПДА та щоквартальне інформування про результати роботи.

Крім того, згідно рішення Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС (26 листопада 2011 р., м. Київ) та з метою удосконалення механізму виконання Порядку денного асоціації Україна – ЄС сторонами узгоджено Керівні принципи підкомітетів щодо організації роботи з моніторингу виконання Порядку денного асоціації та Спільний розподіл компетенції з його виконання.

15 травня 2012 р. на П’ятнадцятому засіданні Ради з питань співробітництва Україна – ЄС схвалено зміни до Порядку денного асоціації Україна – ЄС для підготовки імплементації Угоди про асоціацію, Другий спільний звіт Спільного Комітету на рівні старших посадових осіб про імплементацію Порядку денного асоціації та Повідомлення Спільного Комітету на рівні старших посадових осіб щодо імплементації Порядку денного асоціації Україна – ЄС для Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС.

19 грудня 2011 р. на Саміті Україна – ЄС оголошено про завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, яка виходить за рамки подібних угод, укладених ЄС з країнами Центральної та Східної Європи.

30 березня 2012 р. на рівні глав переговорних делегацій відбулося парафування Угоди про асоціацію. Започатковано роботу щодо перекладу проекту на українську і 22 офіційні мови держав-членів ЄС. Вживаються заходи з підготовки Угоди до підписання та подальшої імплементації, зокрема підвищується ефективність внутрішньодержавної системи координації співробітництва з ЄС та готується Програма з імплементації Угоди про асоціацію (на виконання пункту 123.2 Програми економічних реформ на 2010 – 2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава»).

Загалом у 2007-2012 рр. відбувся 21 раунд переговорів щодо Угоди про асоціацію та 18 раундів переговорів щодо створення зони вільної торгівлі.

4

СНД створена після розпаду СРСР шляхом підписання 8 грудня 1991 р. Угоди про створення співдружності незалежних держав керівниками Республіки Білорусь, РФ та України.

Ця угода була ратифікована Верховною Радою України 10 грудня 1991 р. із застереженнями, викладеними у Заяві Верховної Ради України від 20 грудня 1991 р. Згідно із Заявою, зокрема, «Україна заперечує перетворення співдружності незалежних держав на наддержавне утворення із своїми органами влади і управління», « ...заперечує надання співдружності незалежних держав статусу суб’єкта міжнародного права», «Координаційні інститути в рамках співдружності не можуть мати владний характер, а їхні рішення є рекомендаційними».

Оскільки Україна не визнає міжнародної правосуб’єктності СНД Статут СНД Україною підписано не було. Відтак, Україна не є державою-членом, а має статус держави-засновниці та держави-учасниці СНД.

Україна не бере участі у військово-політичних угодах, спрямованих на створення оборонного союзу в межах СНД, а відтак – не є стороною Договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Україна не бере участі й у Колективних силах СНД для підтримання миру поза егідою ООН чи ОБСЄ.

Крім того, де-юре Україна не є членом Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД, хоча делегації Верховної Ради України беруть у засіданнях МПА активну участь.

У цілому ж, Україна утримується від будь-яких дій в рамках СНД, якщо це не відповідає курсу нашої держави на інтеграцію до європейського політичного, економічного та правового простору.

Водночас, у питаннях багатостороннього співробітництва з державами-учасницями СНД, які відповідають національним інтересам України і органічно поєднуються з курсом України на європейську інтеграцію, позиція нашої держави є досить активною.

Так, лише у 2011 році за ініціативи України на території нашої держави проведено понад десяток значних заходів по лінії СНД: засідання Ради міністрів закордонних справ СНД, засідання Економічної ради СНД з бізнес-форумом «Ялтинські ділові зустрічі», Шостий Форум творчої та наукової інтелігенції СНД, Міжнародний інноваційний Форум, засідання багатьох галузевих органів СНД.

Останнім часом Україна бере участь у всіх засіданнях керівних органів СНД на максимально високому рівні, приєдналася до Правил процедури вищих органів СНД та Положення про Національного координатора, призначила Національного координатора (Перший віце-прем’єр-міністр України В.І.Хорошковський), поновила участь у Місії спостерігачів від СНД на виборах і референдумах, приєднується до окремих органів галузевого співробітництва і переглядає застереження до низки документів СНД.

Протягом 2011 року в рамках СНД Україною підписано 15 міждержавних та 36 міжурядових документів, серед основних – Договір про зону вільної торгівлі; Програма інноваційного співробітництва до 2020 року; Рамкова програма у сфері використання атомної енергії до 2020 року «Співробітництво Атом-СНД»; Рішення щодо створення Ради зі співробітництва у сфері фундаментальної науки; Заходи з проведення у 2011 році Року підвищення продовольчої безпеки; Програма співробітництва у протидії незаконній міграції на 2012-2014 роки; Концепція співробітництва у сфері культури та інші.

Як видно з переліку підписаних Україною документів, основними напрямками багатосторонньої співпраці в рамках СНД для України протягом 20 років були і залишаються, насамперед, економічний, соціальний, гуманітарний, боротьба з новими викликами та загрозами.

Зусилля України завжди були спрямовані на інтенсифікацію та підвищення ефективності взаємодії в економічній сфері й, насамперед, на формування повномасштабної зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень. Україна брала активну участь у підготовці нового Договору про зону вільної торгівлі в рамках СНД, який був підписаний 18 жовтня 2011 року у ході засідання Ради глав урядів СНД. Основні його положення регулюють умови торгівлі України з державами СНД, у тому числі й з членами Митного союзу.

Участь України в СНД за соціальним та гуманітарним напрямками багатосторонньої співпраці дозволяє вирішувати певні питання правового та соціального захисту трудящих-мігрантів, надання правової допомоги, пенсійного та соціального забезпечення різних категорій населення, охорони здоров’я, повернення в Україну депортованих осіб, національних меншин, низку інших питань, що не врегульовані на двосторонньому рівні.

У цілому, у співробітництві з СНД українська сторона виходить з наступного:

- Співдружність – це міжнародний форум, який довів свою дієздатність;

- відносини з пострадянськими країнами є важливим напрямом реалізації зовнішньополітичних та економічних інтересів;

- зміцнення зв'язків з сусідами і найближчими партнерами відповідає базовим інтересам нашої держави у сферах безпеки й економіки;

- кожна з держав СНД має право самостійно визначати напрями та форми своєї участі в СНД за принципом «формат зацікавлених сторін»;

- Україна є відкритою для консультацій у будь-якому конкретному випадку, коли виникатиме потреба у розширенні своєї участі в діяльності СНД (останні приклади – процес приєднання України до Ради з гуманітарного співробітництва та до Міждержавного Фонду гуманітарного співробітництва);

- наша держава зацікавлена у співпраці з пострадянськими державами у дво- та багатосторонньому форматі, насамперед з питань впровадження зони вільної торгівлі, диверсифікації джерел постачання енергоресурсів тощо;

- Україна ставить за мету збереження рівних можливостей і прав кожної держави Співдружності у схваленні ключових рішень в її рамках.

5

СОТ - це міжнародна організація, метою якої є розробка системи правових норм міжнародної торгівлі та контроль за їх дотриманням. Головними цілями СОТ є забезпечення тривалого і стабільного функціонування системи міжнародних торговельних зв’язків, лібералізація міжнародної торгівлі, поступове скасування митних і торговельних обмежень, послідовне проведення справедливої торговельної політики; забезпечення прозорості торговельних процедур.

Україна розглядає членство в COT як системний фактор подальшого розвитку національної економіки, лібералізації зовнішньої торгівлі і створення передбачуваного прозорого середовища для залучення іноземних інвестицій.

Процес вступу України до СОТ розпочався 30 листопада 1993 року, коли до Секретаріату ГАТТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі) було подано офіційну заявку Уряду України про намір приєднатися до ГАТТ.

В ході переговорного процесу з приєднання України до СОТ було проведено 17 офіційних та низку неофіційних засідань Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до цієї організації.

Загалом переговорний процес щодо вступу України до COT передбачав дві головні складові: завершення двосторонніх переговорів з доступу до ринків товарів та послуг з країнами-членами Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до COT (РГ) та гармонізацію законодавства України відповідно до вимог угод COT.

25 січня 2008 року у ході останнього засідання країн-членів РГ було схвалено проект Звіту Робочої групи разом з консолідованим розкладом по тарифах та специфічними зобов’язаннями України у сфері послуг.

5 лютого 2008 року у Женеві відбулося засідання Генеральної Ради СОТ, на якому було підписано Протокол про вступ України до СОТ.

10 квітня 2008 року Верховна Рада України прийняла законопроект «Про ратифікацію Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі». 16 квітня 2008 року Закон про ратифікацію був підписаний Президентом України. Згідно з процедурами СОТ, з 16 травня 2008 року Україна набула повноправного членства у цій Організації.

Набуття членства у СОТ забезпечило міжнародно-правову основу торговельних стосунків між Україною та країнами-членами Організації, створило позитивні передумови для соціально-економічного розвитку держави.

Тема № 16

Економічна єдність світу і глобальні проблеми МЕВ

1. Сутність та рівні економічної глобалізації.

2. Рушійні сили та наслідки глобалізації.

3. Глобальні проблеми МЕВ і СГ.

4. Моделі економічного розвитку. Глобальні інвестиційні цикли. (с)

1

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства стає розгортання процесів глобалізації, які суттєво впливають на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрямки й визначають тенденції розвитку національних економік. Вперше в наукове використання термін глобалізація ввів американський науковець Т. Левітт у 1983 р.

Глобалізація світового господарства - процес посилення взаємозв'язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в:

- утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів;

- становленні глобального інформаційного простору,

- перетворенні знання на основ. елемент суспільн. багатства,

- створенні інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;

- формуванні ТНК;

- тяжінні світової економіки до єдиних стандартів, цінностей та принципів функціонування.

Рівні прояву глобалізації

На рівні галузі глобалізація визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузі в певній країні взаємопов'язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні.

Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взаємозв'язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Існують кілька головних показників, що визначають ступінь інтегрованості економік різних держав до глобальної економіки, серед яких:

- співвідношення зовнішньоторговельного обігу та ВВП;

- прямі іноземні інвестиції (ПП), які спрямовуються в економіку країни та з країни, і портфельні інвестиції;

- потік платежів роялті до країни та з країни, пов’язаних із переданням технології.

Глобалізація на світовому рівні визначається економічними взаємозв'язками між країнами, що відбиваються на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу й ноу-хау, що постійно зростають.

2

Передумови (рушійні сили) глобалізації:

1. Виробничі, науково-технічні та технологічні

- Стрімке зростання масштабів виробництва.

- Перехід до більш ефективного технологічного способу виробництва.

- Поява якісно нового покоління засобів транспорту, їхня уніфікація.

- Швидке розповсюдження знань внаслідок наукового чи інших видів інтелектуального обміну.

- Стрімке скорочення завдяки передовим технологіям транспортних, телекомунікаційних витрат на обробку, зберігання та використання інформації, що сприятиме глобальній інтеграції національних ринків.

2. Організаційні

- Виробничо-господарські форми міжнародного підприємництва (ТНК).

- Діяльність міжнародних організацій (ООН, МВФ, Світового банку).

3. Економічні

- Лібералізація торгівлі товарами та послугами.

- Високий рівень концентрації та централізації капіталу, стрімке зростання похідних фінансових інструментів, скорочення терміну здійснення міжвалютних угод.

- Запровадження з боку міжнародних організацій єдиних критеріїв макроекономічної політики, уніфікація вимог до фіскальної, регіональної, аграрної, антимонопольної політики.

- Посилення тенденції до уніфікації та стандартизації (на технологію, екологію, бухгалтерську, статист. звітність).

Позитивні наслідки глобалізації

- Поглиблення спеціалізації та МПП.

- Забезпечення економії на масштабах виробництва, що потенційно знижує витрати та сприяє стійкому економічному розвитку.

- Зростання виграшу від торгівлі внаслідок залучення всіх зацікавлених сторін.

- Стимулювання міжнародної конкуренції та розвиток НТП і НТР.

- Підвищення продуктивності праці.

- Надання додаткових можливостей національним економікам для користування більш значним обсягом і дешевшими фінансовими ресурсами.

- Консолідація ресурсів, що надає можливість вирішення проблем всепланетарного масштабу.

- Кінцевою метою має стати підвищення добробуту населення планети в цілому.

Негативні наслідки глобалізації

- Переваги глобалізації розподіляються вкрай нерівномірно між країнами світу.

- Поглиблення конфліктів на регіональному, національному та міжнародному рівнях.

- Нерівномірність розподілу переваг у розрізі окремих галузей національних економік.

- Імовірна деіндустріалізація національних економік.

- Імовірність контролю над окремими національними економіками з боку ТНК, держав-кредиторів.

- Ймовірність дестабілізації фінансової сфери, потенційна регіональна чи глобальна нестабільність.

- Зростання зовнішніх боргів, передусім, перед міжнародними фінансовими організаціями, що перешкоджає подальшому економічному прогресу.

- Зростання безробіття у глобальних масштабах.

3

Глобалізація світогосподарських зв’язків загострює глобальні проблеми людства, які можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між державами й соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів усіх країн світу і можуть бути вирішені лише внаслідок їхньої взаємодії.

Критерії зарахування до глобальних проблем:

- Планетарний характер проблем, їхній вплив на всі народи світу та групи країн, що їх представляють.

- Необхідність докладання загальних зусиль усіх держав до їхнього розв’язання.

- Вплив проблеми як детермінанти розвитку економічного та соціального життя в усіх регіонах світу.

- Невирішеність проблеми призводить до подальшого регресу виробничих сил та умов життя усієї цивілізації.

Усі глобальні проблеми сучасності взаємозалежні, взаємозумовлені, й ізольоване їхнє вирішення неможливе.

Усі глобальні проблеми (звичайно, умовно) можна поділити на політичні, економічні, демографічні, соціальні й екологічні.

Найнебезпечнішими для людства є політичні проблеми:

- війни і миру, «гонки» озброєнь у глобальному масштабі;

- економічного й політичного протистояння Сходу та Заходу, Півночі та Півдня;

- вирішення регіональних релігійних і військово-політичних конфліктів у Європі, Азії й Африці.

На друге місце вийшли екологічні проблеми:

- знищення природних ресурсів;

- забруднення навколишнього середовища;

- збіднення генофонду Землі.

Різноманітними в різних регіонах світу є демографічні проблеми. (Для країн третього світу характерний «демографічний вибух», а в розвинених країнах спостерігаються старіння й депопуляція населення).

Численні соціальні проблеми (охорона здоров'я, освіта, наука, культура, соціальне забезпечення) вимагають для свого вирішення великої кількості коштів і підготовки кваліфікованих спеціалістів.

За останні два десятиріччя найбільших успіхів людство досягло у вирішенні глобальних економічних проблем — сировинної й енергетичної. Проте, у багатьох районах світу ще одна економічна проблема — продовольча, є дуже гострою.

Зрозуміло, що будь-яка класифікація глобальних проблем не може бути вичерпною й абсолютно об'єктивною. Це пояснюється тим, що більшість проблем мають і політичні, і соціальні, й економічні корені і тісно взаємопов'язані.

Основні проблеми: