Розділ 6

У 20-х роках ХХ ст. український музичний простір набуває нових рис: розвиваються та поширюються такі жанри, як опера, композиторські пісні, яким характерне ліричне звучання, емоційне піднесення, використання елементів фольклору, оновлюється київська хорова школа. У Києві з’являються талановиті діячі хорового співу: О. Кошиць, М. Леонтович, П. Козицький, Я. Яциневич, К. Стеценко, Я. Калішевський, М. Вериківський, родоначальник української музичної класики та етнофольклорних інтересів університетського студентства М. Лисенко, якому належить особлива роль у процесі відродження національної музичної культури. Світогляд цього великого митця формувався на терені української народної музики, багатовікових традиціях хорового співу, а творчість Т. Шевченка стала для композитора вершиною. М. Лисенко – перший український композитор, який, підійшовши до пісенного фольклору по-науковому, виробив власні оригінальні методи обробки народних пісень, підняв цю галузь музичної творчості на значно вищий професійний рівень, заснував у Києві Музично-драматичну школу (1904).

Саме тоді народна пісня у хоровому викладенні почала свій тріумфальний шлях.

У становленні та розвитку музичної освіти початку ХХ ст. важливе значення мали школи, гуртки і музичні товариства національної української спрямованості Києва, Одеси і Полтави, а також школи духовного відомства з їх міцними традиціями культового хорового співу. За участю М. Лисенка були організовані хори студентської та робітничої молоді. Концерти хорів М. Лисенка проходили в Театрі Бергоньє (тепер Театр ім. Лесі Українки), в залі купецького зібрання (нині будинок Національної філармонії). Кошти від концертів ішли на допомогу 183 студентам Київського університету, відданих у солдати за виступ проти царського уряду. Незважаючи на погрози і заборони з боку властей, він щороку організовував проведення шевченківських вечорів і концертів у Києві, а також зібрав та обробив кількасот українських народних пісень, зокрема веснянок, колядок, щедрівок, які були видані в декількох збірниках. М. Лисенко написав багато пісень на тексти Т. Шевченка, І. Франка, М. Старицького, Л. Українки, популярні опери «Чорноморці», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», створив близько 80 вокальних та фортепіанних творів, дитячі опери «Пан Коцький», «Зима і весна», «Коза-дереза». У постановці опери «Коза-дереза» брала участь Леся Українка. Ці вистави першими побачили київські глядачі, а пісні з них стали відомі по всій Україні. «На хвилі національного відродження виникають національний театр, музика, образотворче мистецтво, переважають національні елементи в архітектурі. Спостерігаємо спалах зацікавленості історією, мовою та культурою українського народу. Так, у 1870-х рр. у Києві було засноване наукове товариство, що мало назву «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства». Одним із активних членів цього товариства був М. Лисенко. Саме з його ініціативи на засідання товариства було запрошено кобзаря О. Вересая, який виконував українські думи і пісні, а композитор прочитав реферат «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних О. Вересаєм».

Взагалі епоха 1-ої половини ХХ ст. характеризувалась масовістю та доступністю хорового мистецтва.

Національні хорові традиції України продовжували інтенсивно розвиватися і визначали нові імена професійних хорових диригентів, серед яких ім’я композитора К. Стеценка – українського композитора, хорового диригента і музично-громадського діяча, продовжувача національного напряму української музики, розпочатого М. Лисенком. Ось як пише про нього директор Меморіального музею К. Г. Стеценка Валентина Умрик у своїй статті «Кирило Григорович Стеценко. До 125-річчя від дня народження»: «За дорученням української влади разом із М. Леонтовичем, О. Кошицем, Я. Степовим організував музичний відділ при Міністерстві освіти УНР, а згодом його очолив. Він видав шкільний співаник, підручник гри на кобзі, розробив докладні програми навчання співу для єдиної трудової школи».

К. Стеценко став одним із організаторів і диригентом Першого українського національного хору. «Це був колектив ентузіастів, який два роки працював без оплати, вважаючи свою працю національним покликанням. Уже в перших концертах хор представив громадянству творчість провідних українських композиторів – Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича. У червні 1919 року вперше відбулися концерти, повністю присвячені творчості Кирила Стеценка. Програма рясніла новими творами: «Живи, Україно», «Слава Вкраїні», «Радійте, співайте», «Над нами ніч», «До пісні» та ін. Надзвичайний успіх концертів сприяв тому, що ці твори підхопили інші хорові колективи, вони мали великий резонанс».

К. Стеценко по праву вважається одним із фундаторів української церковно-духовної музики. Чільне місце в його творчості зайняло створення церковно-релігійних творів, основні з них: «Панахида», «Всенічна», три «Літургії», п’ять українських релігійних кантів, церковний хор «Хваліть ім’я Господнє», «Херувимська», «Милість спокою», «Хвалітесь, братіє» та ін.

«Він був блискучим хормейстером і знавцем виражальних можливостей хору, його барв, ефектів… Хорові композиції (особливо церковна музика. – В.К.) – найбагатший внесок Стеценка в українську культуру». Його кращі хорові твори «Сон», «Веснонько-весно», кантати «Шевченкові», «Єднаймося» увійшли до скарбниці української класичної музики. Він «посів особливе місце в історії української музики як композитор, який підсумував досягнення своїх попередників і відкрив нові шляхи розвитку музичного мистецтва України післяжовтневого періоду». К. Стеценко залишив нащадкам вагомі скарби світської і духовної музики, створивши чотири кантати, понад п’ять десятків чудових хорових творів, музику до ряду театральних вистав. Важливе значення мають його численні обробки українських народних пісень.

За часів УНР та Гетьманщини, коли молода Україна намагалася розбудувати свою державність, співробітник Міністерства народної освіти Василь Ємець (молодий бандурист-віртуоз, а пізніше видатний музикант, бандура якого підкорила весь світ і навіть Голлівуд) створив першу в історії новітньої України Капелу зрячих співаків-бандуристів. 3 листопада 1918 р. у Києві (Театр Бергоньє) відбувся перший концерт Кобзарського хору. Пісні «Козацький похід», «Про Морозенка», «Та літав орел», «Пісня про смерть козака», «Гей, на горі та женці жнуть», «Я сьогодні щось дуже сумую», «Ми – гайдамаки» та багато інших проспівали в той вечір бандуристи. До речі, велика заслуга у тріумфі Кобзарського хору належала й кубанцю Михайлові Телізі (майбутньому чоловікові видатної поетеси Олени Теліги), який був учасником і співтворцем цього колективу. В. Ємець називав його «одним із ліпших членів… київської Капели кобзарів». Це був час Гетьманату, і, як згадує В. Ємець, прихильник кобзарства гетьман Павло Скоропадський підтримав цю справу, наказавши підготувати законопроект із кошторисом на такі заходи: утримання Капели кобзарів; відкриття при ній школи гри на бандурі; заснування притулку для сліпих та старих кобзарів; заснування кобзарського музею тощо. Це зумовило появу великої кількості самодіяльних ансамблів і капел бандуристів. «Так, у 1918 р. в Україні організовано Першу київську художню капелу бандуристів (від неї веде родовід Національна капела бандуристів України), якою керував В. Ємець. Її виступи сприяли створенню численних самодіяльних і професійних ансамблів і капел бандуристів. У 1922 р. на Миргородщині було створено капелу бандуристів ім. М. Кравченка, … у 1925–1928 рр. організовано капели бандуристів у Харкові, Полтаві, Конотопі, Шишаках, Крюкові, Умані, Одесі, Борисполі. Створення капел набуває масового характеру. У 1935 р. Київська і Полтавська капели об’єдналися, унаслідок цього була організована Державна зразкова капела бандуристів УРСР (керівник М. Михайлов)».

Слід наголосити, що капели бандуристів у подальшому стали базою для створення різноманітних оркестрів народних інструментів, і не тільки в Україні. З 1923 р. Український Громадський Комітет запросив В. Ємця очолити школу й ансамбль бандуристів у Подєбрадах та Празі. Разом з ним успішно працював та грав і М. Теліга.

Мистецьким дивом вважається всесвітньо відома самодіяльна Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка, заснована відомим бандуристом Григорієм Китастим (1907–1984) в Києві (1941 р.) з подальшим перебуванням у Детройті (США). Переживши різні невдачі, капела успішно гастролювала по Європі, Північній Америці та Австралії. У 1991 р. (за два місяці до проголошення незалежності) та 1994 р. з величезним успіхом гастролювала по Україні, здобувши Національну премію ім. Тараса Шевченка. Після перших гастролей в Україну в 1991 р. київська газета «Культура і життя» писала: «Якщо порівняти Українську аматорську капелу з США з нашою професійною Державною заслуженою капелою УРСР, то порівняння не на користь останньої». Звучання, ансамблевість, злагодженість, майстерність виконавців, національний дух репертуару, що відтворює історію народу, любов до пісні і бандури – незмінні у цьому колективі. «З часу прибуття в Америку з постійним осідком в Детройті (штат Мічиган) Капела здійснила понад 600 концертів, побувала з гастролями на трьох континентах, у тринадцяти країнах… . Репертуар капели вміщує 450 творів для хору і бандури. Кращі з них записані на 26 платівках, 9 аудіокасетах, 5 відеокасетах, 8 компакт-дисках…

Додому, в Україну, капела повернулася вперше й поцілувала рідну землю через 50 років». Духовно-культурне піднесення позитивно впливало на розвиток музичної культури та диригентсько-хорової освіти в Україні.

Ще один беззаперечний лідер хорового мистецтва – О. Кошиць, вихованець Київської духовної академії, який уособлював тенденцію до високої професійно-хорової культури. Він був керівником хорів духовної академії, пізніше – університету, Оперного театру Києва та інших колективів. Педагогічна праця О. Кошиця й М. Лисенка, пов’язана з організацією хорового колективу, з аранжуванням пісень, зреалізувалася в діяльності відкритої у 1904 р. М. Лисенком Музично-драматичної школи. Він усіляко підтримував О. Кошиця, який почав культивувати академізацію обробок українських народних пісень. «В глибині душі, – писав він, –…я завжди мріяв про те, щоб вивести пісню на концертову естраду як самооцінну, художню одиницю; я вбачав у ній не тільки етнографічний матеріал, а й усі певні для цілком викінченого і по-мистецькому розвиненого музичного твору... В такому вигляді, на мою думку, українська пісня повинна була утворити цілком самостійну галузь музично-вокального мистецтва, а також і композицію у вигляді аранжировки і хорової обробки пісні». У матеріалах «Українського історичного журналу» (№3 за 1997 р.) підтверджується, що «у 1917 році в ході діяльності Секретарства освіти серед документів Музичного відділу Департаменту мистецтв (Музичний відділ) збереглися дописи, доповідні записки, серед яких записка від 20 липня 1917 р. до Української Центральної Ради видатного хормейстера О. Кошиця з обґрунтуванням необхідності ретельного збереження безцінного скарбу української народної пісенної спадщини».

Високо оцінюючи музичні здібності українців, він твердив, що «ні один народ не говорить у своїй колективно-музичній творчості, в своїй пісні, такою тонко-художньою психологічною мовою… Ні один народ не писав своєї історії піснею, тільки народ український», і наполягав на тому, що українське відродження має розпочинатися з повернення народу народної пісні. А зробити це, на думку О. Кошиця, мало Генеральне секретарство освіти шляхом її популяризації, поширення між співочими товариствами та сільськими хорами, які пропонувалося заснувати в якомога більшій кількості.

Окремо обґрунтовували необхідність українізації церковного співу на основі так званого «Київського розспіву». Поширення пісенної та національної спадщини в народі покладалося на народні хори та хорові товариства. У датованій 12 листопада 1917 р. відозві-анкеті музичного відділу Генерального секретарства освіти знову і знову наголошувалося на ролі музики і особливо пісні у виховному процесі, зокрема було написано: «Історія національних рухів показує, що пісні народні у відродженню народів завжди займали одно з найперших місць».

Зберігся ще один власноручний лист О. Кошиця від 8 грудня 1917 р., в якому він розповідає про створений у Петрограді ще в перші місяці революції із співаків різних гвардійських полків український хор, який згодом переїхав в Україну. О. Кошиць вважав корисним «для національної справи» відрядити цей хор із патріотичними українськими концертами як по українському фронту, так і по всій Україні, забезпечивши його окремим вагоном для проїзду».

У 1919 р. було засновано Українську республіканську капелу під керівництвом О. Кошиця, основу репертуару якої складали хорові обробки українських народних пісень М. Лисенка і К. Стеценка, хорові цикли аранжувань календарно-обрядових пісень, створені О. Кошицем. Незважаючи на те, що капела складалася із співаків-аматорів, її виконавський рівень був надзвичайно високим. Це підтверджують численні схвальні відгуки в зарубіжній періодиці. Капела під орудою О. Кошиця стала одним із перших українських аматорських хорових колективів, що здійснював активну концертну діяльність у європейських культурних центрах – Брюсселі, Лондоні, Парижі, Празі. Від тріумфальної поїздки О. Кошиця за кордон (1919) розпочалося знайомство світової громадськості з професійним хоровим мистецтвом України. Українська пісня стає сенсацією 20-х років XX ст. Перші концерти у Празі викликали зливу відгуків у пресі з неймовірно теплими словами захоплення та подяки. Музикознавець, професор празького Карлового університету Зденек Неєдлі писав: «Мистецтво Української Республіканської капели так глибоко народне, що з нього безпосередньо промовляє до нас своєрідна чиста душа українського народу... Слухаючи цих співів, ми самі стаємо ніби кращими, бо що саме може піднести людину, як не такий чистий людяний погляд на світ...». Він же дав найвищу оцінку аранжировці української народної пісні для хору. А чеський поет та диригент професор Ярослав Кржічка зазначає геніальні голоси, особливо баси, прекрасний звук закритих голосів, яким хор імітує ліру, ідеальний стрій, інтонування. Швейцарський часопис і французька «Юманіте» написали про українську капелу 1140 статей. У Бельгії у 1920 р. капелу слухала їхня королева, у Голландії говорили, що «українці співають так, що їхній спів проходить крізь мозок і кості», англійці написали 40 рецензій, у Німеччині 50 різних газет вмістили захоплені рецензії після 22 концертів у Берліні.

Виступи українського національного хору змусили американців звернути увагу на розвиток акапельного співу в США, якого раніше тут майже не існувало. Світ переконався: Україна має «античну цивілізацію, пречудовий, багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси» (Париж). Значення для України цієї поїздки не можна переоцінити, великий скарб, пісню, яку Б. Лепкий називав «благовісницею кращого життя», світ зрозумів і прийняв, як земля приймає сонячну енергію. Сам О. Кошиць полонив усіх не тільки своєю музикальністю, але й як дуже цікава високоосвічена особистість. Відзначався колосальною ерудицією та пам’яттю. Був знаменитим промовцем, веселим, дотепним, темпераментним й дуже чутливим. Виходив на сцену бадьоро, елегантно, з усмішкою, і кожного разу пісні під його диригуванням звучали по-новому, хористи мусили його розуміти і підкорятись. Виконання пісень великий маестро доводив до досконалості. У 90-х роках в Україні у видавництві «Рада» вийшла книжка О. Кошиця «Спогади». Його щоденник «З піснею через світ» розпочинається розповіддю про зустріч з головою Директорії Симоном Петлюрою, визначаються найважливіші події, факти, прізвища людей, назви країн і міст, де довелося побувати, виступати з концертами. З болем у серці автор пише про поневіряння капели на чужині в ті буремні роки, без матеріальної і моральної підтримки, про внутрішнє життя колективу.

Хорові твори П. Демуцького, О. Кошиця посіли одне з чільних місць в репертуарі не лише аматорських, а й професійних народних хорових колективів, а зібрані ними фольклорні матеріали, українські народні пісні (лірницькі, козацькі, канти тощо), систематизовані й упорядковані за тематикою і жанрами, є значним внеском в українську музичну фольклористику.

30–40-і роки ХХ ст. позначені появою професійних народних хорових колективів. У 1930 р. створено перший в Україні театр української пісні «Жінхоранс» під керівництвом В. Верховинця. Це був театр української пісні, у якому через залучення складних синтетичних форм народну пісню було піднято до рівня сценічного театрального жанру. Творчу індивідуальність колективу визначали: жіночий склад, відповідна тематична і жанрова спрямованість репертуару, органічне поєднання хорового співу, народної хореографії і театральної гри, синтез фольклорної та професійної традицій. Всі учасники цього ансамблю мали бути і акторами, особлива розстановка групи на сцені підкреслювала новаторство В. Верховинця. У вступній статті до книжки «Теорія українського народного танцю» поет М. Рильський пише, що, «приїхавши до Києва, цей своєрідний ансамбль показав зовсім нову форму мистецтва – циклічний концерт, у якому малювалося життя українця-трудівника, від колиски до могили супроводжене піснею».

Чимало зробив В. Верховинець і як композитор. Його пісні, аранжировки народних мелодій вирізняються добрим смаком та відчуттям стилю. Під авторитетним впливом М. Лисенка митець зумів зібрати й опрацювати багато народних пісень, які видав у 1912 р. під назвою «Українське весілля». Ця збірка і дотепер не втратила своєї наукової і мистецької актуальності. Із хоровою та пісенною творчістю В. Верховинця можна ознайомитись у його збірках «Хорові твори» (К., 1966) та «Пісні і романси» (К., 1969), до яких увійшли найкращі твори композитора. У 1935 р. «Жінхоранс» реорганізовано в театр народної пісні «Веселка», до складу якого увійшли чоловіча хорова група і оркестр народних інструментів.

У 1940 р. засновано Гуцульський ансамбль пісні і танцю під орудою Я. Барнича. Художніми засадами творчості колективу були: опертя на гуцульський пісенно-обрядовий фольклор, локальний колорит виконавських інтерпретацій шляхом використання етнічного музичного інструментарію, створення масштабних концертних програм на основі хорових, танцювальних і музично-інструментальних обробок фольклорних жанрів (серед найпопулярніших – «Аркан» і «Гуцулка на царині»). Протягом 1937–1940 років було організовано цілий ряд професійних хорових колективів: ансамбль пісні і танцю «Донбас», ансамбль пісні і танцю «Подолянка» та ін.

Хорова культура в Україні початку XX ст. як одна з провідних мистецьких галузей мала особливе значення в суспільно-політичному та культурно-громадському житті України, зокрема в м. Києві. Сучасна музика – ще одна золота сторінка в історії культури України. М. Лисенко, К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць, П. Демуцький зробили вагомий внесок у створення національної школи хорового співу. У їх діяльності композиторська творчість поєднувалася з хоровим виконавством, що сприяло розвитку та професіоналізації світських хорових капел.

У 1930–60-х роках хорове мистецтво України розвивається завдяки діяльності визначних хормейстерів: П. Козицького, М. Вериківського, Г. Верьовки, Н. Городовенка, М. Тараканова, О. Гончарова, О. Минківського, О. Сороки, Є. Вахняка, К. Пігрова.

Українське народне хорове виконавство традиційно досліджується в системі музичної фольклористики (А. Гуменюк, А. Іваницький, М. Молдавін, Л. Ященко), що істотно розширює межі мистецтвознавчої проблематики. Поглиблення наукового інтересу до проблем народного хорового виконавства припадає на 80–90-і роки ХХ ст. У працях авторитетних українських дослідників (О. Бенч-Шокало, Т. Булат, С. Грици, Є. Єфремова, А. Іваницького, І. Ляшенка, Л. Пархоменко, І. Юдкіна та ін.) з’ясовуються питання етнокультурних витоків хорового співу, форм його побутування, спадкоємності фольклорних музичних традицій, етнохудожніх цінностей української пісенної культури. Найпоширеніший тип унікального народного багатоголосся – поліфонічне виконання підголоскового складу, яким користуються кращі хори України: Національний академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Черкаський державний заслужений український народний хор, Поліський народний хор «Льонок» та ін. «У ритміці та принципах голосоведення найпоширеніше виявляється самобутність народної поліфонії... виразний мелодичний малюнок у кожному голосі».

Ряд цінних записів українських багатоголосних пісень здійснили відомі фольклористи: Є. Ліньова (Опыт записи фонографом украинских народных песен. – М., 1905), А. Конощенко (Українські народні пісні з нотами (три випуски: 1908–1909), В. Ступницький (Сборник народных песен великорусских и малорусских. – Волчанск, 1916), видатний чеський етнограф Л. Куба (Ludvik Kuba, Slovanstvo ve svych zpevech. – Kniha VI: Pesne ruske. – 1888. – С. 8). Збірка «Українське народне багатоголосся», підготовлена співробітниками Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР, є першою спробою більш-менш повної публікації зразків даного виду українського музичного фольклору.

Яскравим прикладом якісних перетворень і широкого розповсюдження хорового мистецтва був Г. Верьовка. 11 вересня 1943 р. в Харкові Григорієм Гуровичем було створено народний хор. У своїй диригентській діяльності він поєднував стилістичні риси народного і академічного співу, як композитор працював здебільшого в галузі хорової масової пісні, займався обробками народних пісень, багато які з них стали істинно народними: «Ой чого ти, земле, молодіти стала», «І шумить, і гуде», «Шахтарочка» та ін. У цьому колективі утворився органічний синтез хорового співу, народно-хореографічного і музично-інструментального мистецтва; багатоманітність жанрово-стильової палітри репертуару; індивідуалізація виконавського стилю. Поєднання у складі колективу мішаного хору, оркестру народних інструментів і хореографічної групи сприяло розширенню його виконавських можливостей.

У 1965 р. Державному українському народному хору присвоєно ім’я Г. Верьовки. Усе, пов’язане з життям та діяльністю цього видатного митця, Елеонора Верьовка-Скрипчинська зберегла і зібрала у кімнаті-музеї. Її турботами видана вся музична спадщина композитора у семи томах, збірка «Народні пісні у записах Григорія Верьовки», книжка «Григорій Верьовка» (Спогади), систематично організовувалися концерти з творів композитора, вечори його пам’яті у Києві та Чернігові.

Кілька десятиліть у XX ст. український хоровий спів не був представлений ні на міжнародних фестивалях, ні на конкурсах. Це були лише поодинокі виступи (1953 р. – Румунія, 1957 р. – Бельгія). І ось у 1966 р. Національний заслужений академічний народний хор ім. Г. Верьовки з концертною програмою вперше виїхав за кордон на гастролі до Корейської Народної Республіки, а у 1967 р. колектив був запрошений у Мексику, згодом – у Монреаль на «Експо-67». Потім – гастролі по Франції, Іспанії, Португалії, країнах Латинської Америки.

З 1966 р. колектив побував у 50-ти країнах світу, і, відколи до нього прийшов Анатолій Авдієвський, його виступи супроводжує незмінний успіх. Талановитий хормейстер, А. Авдієвський одразу полонив і виконавців, і слухачів тільки йому притаманною творчою одухотвореністю, своєрідним відчуттям глибин і багатющих можливостей мистецтва хорового співу. У багатьох країнах світу саме він уособлює «український спів» як художнє явище сучасного мистецького процесу в світовій культурі. Записи цього колективу, відгуки преси довели, що висока художня майстерність – це, насамперед, синтез кращих виконавських традицій народного хорового співу з досягненнями світового хорового професіоналізму. У сучасному відродженні української хорової культури, у світовому визнанні українського хорового виконання велика заслуга хору ім. Г.Верьовки, який перший показав за кордоном різноплановий репертуар, куди входили зразки і українського фольклору, і кращі здобутки композиторської творчості різних стилів, часів і напрямків. «…Ще ніколи наша публіка не бачила такого захоплюючого, такого прекрасного видовища…», «здавалося, зал вибухне від безкінечних овацій…», – відгуки про виступи хору.

Після такого прориву хорового мистецтва України його справжній вихід у світ і розквіт взаємних контактів (концертів, гастролей, фестивалів, конкурсів) починається з кінця 1980-х років. 1990-ті роки принесли українському хоровому співу давно заслужене визнання в усіх країнах світу. Роки незалежності – це справжнє відродження хорової культури України. Відгук з американської преси підтверджує визнання світом українського хорового співу: «…концерт відбувся у переповненій глядачами найпрестижнішій залі американської столиці – Центрі мистецтва ім. Джона Кеннеді. Чарівні українські пісні, що змінялися вогнистими танцями, викликали зливу овацій і захоплені відгуки глядачів».

Понад шістдесят років Національний заслужений академічний український народний хор ім. Григорія Верьовки дарує людям усього світу можливість насолоджуватися колоритною українською піснею. Нині діапазон хору сягає від етносу та фольклору до класичних обробок а капела та пісень сучасних композиторів, від вокально-хореографічних сцен, композицій та народних дійств до фольк-опери Є. Станковича «Цвіт папороті», в якій народні мотиви вдало синтезуються із сучасними прийомами композиторського письма та аранжування. Хор ім. Г. Верьовки в усі роки був і залишається центром народної музичної культури, завдяки якому зі сцени багатьох країн світу на повний голос залунала українська народна пісня. Вірна соратниця, помічниця і дружина Елеонора Скрипчинська, «природою наділена аналітичним розумом, рідкісною інтуїцією, спостережливістю і дивовижною пам’яттю» [15], коли не стало Григорія Гурійовича, очолила хор і до 1966 р. старанно продовжувала виконавські традиції та творчі настанови першого художнього керівника колективу. Вона – заслужений діяч мистецтв УРСР, професор державної консерваторії, відомий за межами нашої Батьківщини хоровий диригент, «музикант незбагненої ерудиції та непохитної репутації, примітної тими труднощами, які поставали перед нею, і тими мистецькими вершинами, яких вона досягла». Педагогічне мистецтво Е. Скрипчинської М. Кречко називає «золотим колосом, який є результатом багатьох складових музичного, психологічного, морального і чисто людського характеру… Це ідеальний професіоналізм у співдружності з найтоншим музичним смаком: комплексний всеохоплюючий підхід у навчанні та вихованні молодого музиканта». Її педагогічний та диригентський досвід на ниві хорового мистецтва продовжили видатні митці: заслужені артисти України В. Міщенко, В. Суржа, А. Божок, Л. Колесникова, М. Кречко, народний артист України, професор С. Павлюченко, патріарх української диригентської школи.

Будучи керівником оркестрової групи та викладачем студії Українського народного хору ім. Г.Верьовки, пройшовши школу хорового та оркестрового диригування, на початку 70-х років він став першим художнім керівником та головним диригентом ансамблю пісні і танцю Червонопрапорного Західного прикордонного округу (з 1991 р. – ансамбль пісні і танцю Прикордонних військ України), а з 1990 р. – професором Київського державного інституту культури (нині КНУКіМ). Очолюючи кафедру народного пісенного виконавства, він створив справжню школу народного співу, унікальний студентський хор, у програмі якого використовував немало своїх оригінальних обробок українських народних пісень. Народний хор кафедри – провідний навчально-творчий колектив України. Злагоджене і високопрофесійне звучання цього молодого колективу майбутніх викладачів народного співу та диригування дає надію, що народний хоровий спів в Україні займе гідне місце і вартий поваги.