Динаміка основних структурних співвідношень в на­ціональній економіці в україні, %

Показники	Рік
	2000	2005	2006	2007	2008
Проміжне споживання у випуску товарів і послуг	57,4	58,0	56,5	56,3	56,8
ВВП (додана вартість)	42,6	42,0	43,5	43,7	43,2
Частка добувних галузей у загаль­ному випуску товарів	4,3	3,9	3,6	3,4	4,2
Частка сфери послуг у ВВП	25,8	31,3	30,9	30,6	30,7
Імпорт товарів і послуг відносно ВВП	57,4	50,6	49,4	50,6	54,9
Експорт товарів і послуг відносно ВВП	62,3	51,5	46,6	44,8	46,9
Частка оплати праці у ВВП	42,3	49,1	49,4	48,8	49,6
Частка оплати праці у загальному випуску товарів і послуг	20,2	20,6	21,4	21,2	21,4
Частка продажу вітчизняних това­рів, % до загального обсягу роз­дрібного товарообороту	64,8	70,5	67,3	64,5	63,1
Частка малих підприємств у за­гальних обсягах реалізованої про­дукції, послуг	8,1	5,5	18,8	18,1	16,3

Водночас у процесі ринкових перетворень в Україні сформу­валася протекціоністська модель економічного розвитку з харак­терними ознаками надмірної концентрації ресурсів у загально­державному секторі, вибірковою підтримкою окремих привіле­йованих підприємств. Вона стала визначальним чинником не­сприятливих структурних економічних зрушень.

2. Структурна політика: сутність, види, цілі та завдання

Передумовами для структурної трансформації та структурних зрушень 90-х років були наступні протиріччя, які стали загрозою збереження цілісності макроекономічної системи:

• суттєво послаблено позиції інвестиційно-орієнтованих видів діяльності;

• зростає частка найбільш енергоємних та екологічно шкідливих паливно-енергетичного та металургійного комплексів;

• стрімке скорочення частки легкої промисловості.

Ці обставини суттєво відрізняють економіку України від економіки ринкового типу, в якій під час класичної циклічної депресії чи структурної кризи відбувається «творче» руйнування наявної технологічної структури та будується фундамент для подальшого економічного зростання. Стратегічний ресурс розвитку – інновації – так і не був задіяний.

В економічних дослідженнях виокремлюють два підходи до про­блем структурної перебудови економіки: ліберальний та дирижистський.

За першим підходом, структурна перебудова націо­нальної економіки є природним процесом, який відбувається під впливом ринкових механізмів і дії об’єктивних економічних за­конів, передусім попиту і пропозиції. Вільне переливання капі­талів і ресурсів у найбільш прибуткові сфери діяльності забезпечує най­більш відповідну вимогам ринку структуру економіки, створює конкурентне середовище, підвищує ефективність суспільного виробництва. У такий спосіб формувалася структура економік США і Великої Британії. Але цей шлях надто тривалий і по­в’язаний зі значними соціальними збуреннями.

Дирижистська концепція надає перевагу активному державному втручанню в процеси структурної перебудови економіки. Вважається, що ефективно змінити структуру економіки можна лише при ціле­спрямованих діях уряду щодо розвитку найбільш конкурентних галузей та коригування відтворювальних процесів. Цим шляхом перебудовували економіки Японія, Південна Корея, Китай, Сін­гапур.

Структурні зрушення – сукупність кількісних та якісних змін, що відбуваються в мезо- й макропропорціях економічної системи, та обумовлюють її перехід в інший якісний стан. Структурні зрушення є най­більш непередбачуваними процесами, які супроводжуються по­рушеннями економічної рівноваги, виникненням криз та ризи­ків для економічної діяльності суб’єктів господарювання.

Структурні зрушення відображають становлення принципово нового технологічного способу виробництва, основною продуктивною силою якого є знання людей, втілені в інформаційно-інтелектуальних, комунікаційно-комп’ютерних та автоматизованих технологіях, принципами – інноваційність, ресурсозаощадливість, екологічність, інтенсифікація, інтелектуалізація, гуманізація, а фактичним каталізатором змін – різноманітні інновації.

Структурні зміни справляють безпосе­редній вплив на розвиток економіки. Такий вплив в економічній теорії називають структурним ефектом. Він є прогресивним, якщо структурні зміни супроводжуються високими темпами зростання економіки. Якщо індекс структурних змін має невели­ку величину, консервативні економічні пропорції, спостеріга­ються застій або зменшення обсягів виробництва, то такий ефект є сталим (або його немає).

Структурна ефективність відображає зв’язок між індексом зміни структури економіки і зростанням найважливіших показників. Для визначення індексу структурних змін використову­ється така формула:

де — абсолютна величина зміни питомої ваги і-го елемента структури економіки;

n — кількість структурних елементів.

Для порівняння структурних змін в економіках різних країн або у секторах (видах економічної діяльності) національної економіки розраховується індекс структурного ефекту (І_с.е). Він показує співвідношення темпів зростання (падіння) обсягу продукції до індексу структурних змін.

Розрахувати індекс структурного ефекту можна за формулою

,

де І_ВВП — індекс валового внутрішнього продукту національної економіки (валової доданої вартості секторів економіки або видів економічної діяльності).

Треба зауважити, що економіка формується під впливом багатьох чинників, а не тільки структурних зрушень. Тому доцільним є виділення впливу структурних змін з усієї сукупності чинників економічного зростання. Для цього у поглиблених дослідженнях структурного ефекту розраховується кореляційне рівняння та коефіцієнт кореляції, який показує міру зв’язку між індексом структурних змін та динамікою обсягу продукції.

Регулювання структурних зрушень в економіці є завданням структурної політики.

У широкому розумінні структурна політика дер­жави – це обґрунтування цілей і характеру структурних пере­творень, вироблення комплексу заходів щодо підтримки розви­тку тих елементів економічної системи, які забезпечують еконо­мічне зростання та розв’язання актуальних проблем розвитку національної економіки.

У світовій практиці виокремлюють два типи структурної по­літики:

• пасивну (де основний акцент робиться на дії ринкового механізму, який через попит формує структуру економіки, а дер­жава створює лише правову базу для вільного переливання капі­талу);

• активну (де структурні пропорції економіки формуються під впливом коригувальних заходів уряду).

Структурна політика ґрунтується на одній з трьох загальних концепцій:

• «обмеження держави»;

• «залучення держави»;

• «прагматичність держави».

У першому варіанті держава втручається в структурні процеси лише тоді, коли виникають суперечності, які не можуть бути ви­рішені суб’єктами господарювання.

У другому – держава роз­робляє й реалізує довгострокову програму структурних перетво­рень.

У третьому варіанті рішення щодо втручання держави в структурну перебудову національної економіки приймається з урахуванням можливих соціально-економічних і політичних на­слідків.

Головним завданням структурної полі­тики є створення умов для стійкого довгострокового економічно­го зростання виробництва й реалізації національних інтересів країни.

Заходи держави щодо регулювання структури національного господарства мають внутрішнє і зовнішнє спрямування, а за змістом проблем, які вирішують, поділяються на стратегічні і тактичні.

Реалізація структурної політики передбачає наявність цілей та завдань структурної корекції національної економіки, вико­ристання інструментарію впливу на формування та коригування основних структурних пропорцій, вироблення механізмів регу­лювання структурної перебудови національної економіки, моде­лювання наслідків впливу структурних змін на ефективність економічного розвитку.

Головним завданням структурної полі­тики є створення умов для стійкого довгострокового економічно­го зростання виробництва й реалізації національних інтересів країни.

Реалізація структурної політики передбачає наявність цілей та завдань структурної корекції національної економіки, вико­ристання інструментарію впливу на формування та коригування основних структурних пропорцій, вироблення механізмів регу­лювання структурної перебудови національної економіки, моде­лювання наслідків впливу структурних змін на ефективність економічного розвитку.

Головною метою структурної політики є збалансування на­ціональної економіки, підтримання такої її пропорційності, за якої досягається найбільш динамічний, стійкий і безкризовий розвиток національного господарства та забезпечується органіч­на інтеграція у світогосподарську економічну систему.

У програмних документах уряду України визначено такі цілі структурної політики, які мають стратегічне і тактичне спряму­вання:

• встановлення оптимальних макроекономічних пропорцій та формування раціональної структури національної економіки;

• формування інноваційної моделі економічного розвитку;

• підви­щення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва та збільшення експортного потенціалу країни;

• розвиток вироб­ництв, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію;

• зниження ресурсомісткості і насамперед енергоєм­ності виробництва;

• розвиток конкуренції через реструктуриза­цію та диверсифікацію виробництва.

Під час формування структурної політики важливе значення має вибір пріоритетних напрямів розвитку окремих видів вироб­ництв, галузей, регіонів.

До концептуальних орієнтирів структурної перебудови еко­номіки України, які створюють умови її здійснення, слід відне­сти:

• подолання технічної відсталості та оновлення технологій;

• реструктуризацію виробництва;

• збільшення порівняльних пере­ваг національних виробників відносно іноземних конкурентів;

• згортання енергоємних трудо- та матеріаломістких галузей і то­варних груп;

• розвиток ресурсозберігаючих виробництв;

• пропор­ційний територіальний розвиток;

• формування розвинутого спо­живчого сектору;

• зниження негативних наслідків структурних перетворень для ринку праці;

• підвищення соціальної орієнтації економіки.

Для національної економіки вкрай важливо реалізу­вати стратегію ресурсозбереження, яка, з одного боку, має на меті забезпечити скорочення питомого витрачання природної си­ровини на одиницю кінцевої продукції, а з іншого – зменшити негативне навантаження на навколишнє середовище.

Структурне коригування національної економіки здійсню­ється методами прямого і непрямого (опосередкованого) регулю­вання.

До методів прямого регулювання відносять:

а) визначен­ня пріоритетів структурної трансформації національної економі­ки, розроблення державних програм структурної перебудови та реструктуризації виробництва;

б) фінансове забезпечення струк­турних зрушень в економіці шляхом прямого державного інвес­тування та кредитування;

в) формування спеціальних фондів для фінансування програм структурної перебудови економіки;

г) залучення та спрямування іноземних інвестицій на цілі струк­турної трансформації економіки;

д) використання системи дер­жавних замовлень та закупівель.

Опосередковане регулювання структурної перебудови націо­нальної економіки передбачає реалізацію системи заходів, пов’язаних:

а) з наданням податкових і кредитних пільг та їх ди­ференціацією за відповідними галузями, які визначені як пріо­ритетні;

б) страхуванням і гарантуванням іноземного інвестуван­ня та кредитування галузей, які здійснюють структурне оновлення виробництва;

в) здійсненням політики прискореної амор­тизації;

г) фінансовою селективною підтримкою пріоритетних виробництв та розробленням державних програм санації підпри­ємств.

Традиційний інструментарій державного регулювання в ме­жах структурної політики в кожній країні доповнюється специфіч­ними засобами та пріоритетами відповідно до економічної ситуа­ції та цілей соціально-економічного розвитку.

Структурне коригування має бути спрямоване на перебудову відтворювальних пропорцій у національній економіці, оптимізацію співвідношення різних її комплексів (секторів) – споживчо­го, інноваційного, енергосировинного та інфраструктурного.

У світовому господарстві сталими тенденціями є:

• збільшення час­ток споживчого та інвестиційно-інноваційного секторів економі­ки;

• відносне скорочення енергосировинного та інфраструктурно­го секторів.

Таблиця 12.2

Структура реальної економіки	Україна	Світова економіка
Споживчий сектор	19,7%	до 50%
Інвестиційно-інноваційний сектор	18,2%	до 20%
Енергосировинний сектор	23,8%	до 7%
Інфраструктурний сектор	19,7%	до 30%

На сьогодні в системі державного регулювання національної економіки не задіяні необхідні інструменти оцінки і прогнозу­вання міжгалузевих переливань доданої вартості та інвестицій­них коштів, призначені для прийняття стратегічних рішень та запровадження економічної мотивації структурних зрушень.

Актуальним завданням залиша­ється перехід від факторної до інвестиційної моделі з наступним розширенням інноваційних факторів розвитку.