Оформлення вихідних ідей

Це формулювання й було зроблене німецьким біогеографом Карлем Тролем у статті, яка побачила світ у 1939 році. Цю статтю можна вважати етапною в розвитку ландшафтної тому, що тези цієї статті були схвально сприйняті у науковому середовищі. Вона стала поштовхом до формування вихідних ідей ландшафтної екології й її оформлення як наукового напряму.

Друга світова війна відволікла вчених від розробки ідей Троля, однак одразу ж по її завершенню процес оформлення ландшафтної екології почався бурхливо. Цьому в значній мірі сприяла діяльність Карла Троля, який у серії статей 1950 – 1960-их рр. і виступах на численних конференціях пояснював і розвивав далі свої ідеї. Особливе значення мала стаття К. Троля 1950-го року, в якій він визначив ряд понять ландшафтної екології, ввів нові поняття (зокрема екотопу) і намітив програму ландшафтно-екологічних досліджень. Зокрема Троль вказував, що у перспективі ландшафтна екологія має включати дослідження не тільки природи, а й культури і традицій людей. На думку В.Б. Сочави (1978), погляди Троля сприяли переламу в розвитку німецького ландшафтознавства – від хорологічної парадигми Геттнера воно перейшло на екологічну парадигму.

Тролю можна закинути й введення в обіг двох назв однієї науки (ландшафтна екологія та геоекологія), що й досі викликає непорозуміння. Однак, ці “нестиковки” в формулюваннях К. Троля не зменшують величі його постаті для ландшафтної екології. Головне – він затвердив ідею про ландшафтну екологію як оригінальний і корисний напрям наукових пошуків. В запалі боротьби за утвердження цієї ідеї складно не припуститися неточностей та суперечливостей формулювань. Небагато вчених-засновників нової науки уникли цього.

Погляди К. Троля щодо ландшафтної екології були сприйняті в німецькомовному науковому середовищі – в обох на той час роз’єднаних Німеччинах, а також у Швейцарії.

Й. Шмітхюзен у 1942 р. дещо розширив розуміння ландшафтної екології Троля й вважав, що об’єктом її дослідження мають бути не тільки природні, а й культурні ландшафти. Е. Нееф у 1950-их роках також наголошував на тому, що ландшафтна екологія, хоч і є природничою наукою, повинна включати суспільство та його впливи на ландшафт. Згодом обидва ці видатні вчені розвинули наукові положення, які суттєво зміцнили теоретичний базис ландшафтної екології. Нееф спробував ввести систему аксіом, на яких має ґрунтуватися вивчення ландшафту, ввів поняття потенціалів геокомплексів, просторових рівнів аналізу ландшафту тощо. Крім Неефа та Шмітхюзена ландшафтну екологію у німецьких державах розвивали Х. Барш, Г. Ріхтер, Г. Кароль, Г. Хаазе та ін., у Швейцарії – Х. Лезер і Т. Мосіманн, у колишній Чехословаччині – Я. Демек, Я. Дрдош, М. Ружічка.

Поряд із Середньою Європою вихідні ідеї ландшафтної екології формулювалися також на просторах колишнього СРСР. Академік В.Б. Сочава – ботанік за освітою, який через геоботаніку прийшов до ландшафтознавчого сприйняття природи, обґрунтував у 1960 – 1970-ті роки науку, яку він назвав “вченням про геосистеми”. Сочава вважав, що інтерпретація ландшафту не як генетично зумовленої структури (ПТК), а як динамічної системи, вимагає інших дослідницьких підходів, пов’язана з ширшою науковою проблематикою, змушує до інтеграції географії з іншими науками – насамперед з теорією систем та екологією. Аби наголосити на цих відмінностях Сочава і запропонував назву “вчення про геосистеми”. В своїх останніх статтях він визнавав, що “вчення про геосистеми” – це ландшафтна екологія західноєвропейських вчених.

Загалом Сочава та його послідовники А.А. Краукліс, В.С. Михеєв, В.А. Снитко та ін. розробили цілісну систему положень, яка, за їх визнанням, більше узгоджувалася з геоекологічними уявленнями німецьких вчених.

А. Г. Ісаченко вважав,що "вивчення взаємовідносин між рослинністю і фізико-географічним середовищем стояло завжди в центрі уваги геоботаніків,звідси і розуміння фітоценозу (і біоценозу) у російській геоботаніці завжди було географічним "(1956,с. 255).

Завершенням етапу формулювання вихідних положень у ландшафтній екології можна вважати час виходу університетських підручників з неї. Це свідчить про те, що ідеї сформовані, ув’язані між собою у несуперечливу схему й їх життєздатність перевірена практикою. Наука оформилася настільки, що її основи можна викладати як навчальну дисципліну. Для ландшафтної екології таким переломним моментом стала середина 1970-их років. У 1976 році Х. Лезер видав перший підручник з ландшафтної екології, який витримав декілька видань. З’явилися також перші узагальнюючі наукові монографії з ландшафтної екології – чеха Я. Демека (1974), німця Й. Шмітхюзена (1976), французів Ж. Трікара та Ж. Кіліана (1978).

Ландшафтна екологія 1950 – початку 1980-их років оформилася в рамках природничої географії. Це визнавали більшість вчених, які працювали над її розбудовою. Причому, в тих країнах, де ландшафтознавство вже було добре розвиненим (Німеччина та СРСР), ландшафтна екологія вважалася його напрямом або частиною. Там, де ландшафтознавство не мало глибоких традицій (Швейцарія, Голландія), ландшафтну екологію вважали за самостійну науку, але належну до фізичної географії.