3. Процес екологізації наук

4. Історія розвитку геоекології, як науки.

Ландшафтна екологія зародилася в результаті зближення ландшафтно-географічних уявлень про природні територіальні цілісності та уявлень про ці цілісності, розвинуті в екології. За висловом А.П.А. Вінка, вона є результатом “одруження географії з біологією”. Однак таке “одруження” дало не єдиний результат – його “дітьми” є й інші науки, зокрема біогеографія, геоботаніка, біогеоценологія.

При вирішенні різноманітних завдань природокористування географи і екологи діють спільно і спостерігається тенденція до ще більшого їх зближення. Даному процесу багато в чому сприяли наукові погляди В. В. Докучаєва, а за ним - і роботи Л. С. Берга, який став широко застосовувати Докучаєвський принцип вивчення природи в ландшафтній географії. В кінці 30-х років на стику географії та екології визначено новий напрям, названий К. Тролем (Troll, 1939) екологією ландшафту. Приблизно в цей же час Л. Г. Раменський (1938) вводить поняття "екологія земель", маючи на увазі вивчення природних факторів, що визначають умови землекористування. Далі В. Н. Сукачов (1940) розвиває уявлення про геоценози, яке в подальшому переросло в його вчення про біогеоценози (Сукачев, 1964).

Отож, перефразовуючи Вінка, можна сказати, що ландшафтна екологія є результатом поєднання вихідного поняття природничої географії та вихідного поняття екології, а саме – поняття ландшафту і поняття екосистеми. Звичайно, у подальшому розуміння ландшафтної екології значно розширилося й досить швидко вона перестала розумітися в такому дещо еклектичному стилі, але саме виникнення ландшафтної екології зобов’язано ідеї такого поєднання. Вперше ця ідея чітко була проголошена в статті Карла Троля 1939 року, в якій він і запропонував назву нової науки – “Landschaftsökolоgie” (ландшафтна екологія).

Отже, на відміну від більшості наук, дату виникнення ландшафтної екології можна вказати чітко – це 1939 рік, коли не тільки з’явилася її назва, але й були обґрунтовані її зміст і місія – поєднати територіальний аналіз, властивий ландшафтознавству, з функціональним, характерним екології. Цим ми зобов’язані Карлу Тролю, який справедливо вважається засновником ландшафтної екології й дуже багато зробив для поширення її ідей. Звичайно, що ці ідеї були підготовлені попереднім розвитком ландшафтознавства, екології та інших наук. Отож ландшафтна екологія має свою передісторію й відлік її віку з 1939 року, буде спрощенням картини розвитку цієї науки.

Шлях, який пройшла ландшафтна екологія, хоч і не такий довгий, однак насичений декількома важливими поворотними пунктами. Ці поворотні пункти, як своєрідні точки біфуркації розвитку науки (див. рис. 1.3), визначають етапність цього розвитку, що ілюструє табл.

Таблиця 1

Поворотні пункти та етапи розвитку ландшафтної екології

Поворотний пункт	Дати	Етапи	Основні риси етапу	Лідери етапу
	Початок ХХ ст	І. Зародження ландшафтно-екологічних ідей	Екологізація ландшафтознавства, географізація екології, зближення цих наук	Е.Рюбель, Л.Раменський, Ф.Клементс, В.Сукачов
Стаття К. Тролля	1939 р.
Перші підручники та узагальнюючі монографії	Середина 1970-х рр..	ІІ. Оформлення вихідних ідей	Формулювання основних понять ландшафтної екології, їх узгодження в цілісну систему уявлень виникнення наукових установ і організацій з ландшафтної екології, поява перших університетських підручників і узагальнюючих наукових монографій.	К.Троль, Й.Шмітхюзен, Е.Нееф, Г.Хаазе, В.Б.Сочава, А..А. Краукліс, Х.Лезер, Я.Дрдош
Масове видання монографій	Середина 1980 рр.	ІІІ. Етап експансії ідей	Поширення ідей ландшафтної екології у різних сферах практики, у різні регіони, розширення її предмету та змісту.	З.Наве, А.Вінк, Я. та І. Зоневельди,
	80 – 90 р.р. ХХ ст	ІV. Етап структуризації	Оформлення наукових напрямків, структурних частин ландшафтної екології, її наукових шкіл, їх закріплення у монографіях та підручниках	З.Наве, Р.Форман, І. Зоневельд
V-й Світовий конгрес IALE	1999 р.	V. Етап реконцептуалізації	Намагання визначитися зі своєю специфікою, сформулювати теоретичні засади та методи на основі новітніх загальнонаукових теорій	З.Наве, Дж. Вінс, Р.Хоббс, М.Мосс
Попереду	триває

Зародження ландшафтно-екологічних ідей

Можна розрізнити три вектори, вздовж яких відбувалося зародження та зміцнення ландшафтно-екологічних ідей, які врешті й злилися в рамках однієї науки – ландшафтної екології. Ці вектори такі: 1 – екологізація ландшафтознавства, 2 – географізація екології, 3 – зближення цих двох наук.

1. Екологізація ландшафтознавства першої половини 20 ст. полягала у намаганнях ввести певні положення екології (на той час це була наука біологічна) в його теоретичний базис (такі як середовище, сукцесія, функціонування), а також запровадити деякі методи екології рослин до вивчення ландшафту. Цей процес був властивий обом центрам розвитку ландшафтознавства того часу – Німеччини та Росії (згодом – СРСР).

У Німеччині, поряд із просторовим напрямом ландшафтознавства А. Геттнера, розвивалися й інші погляди на ландшафт як на функціональну систему, що знаходиться під суттєвим впливом зовнішніх чинників.

На відміну від Німеччини, де ландшафтознавство будували географи, у Росії в цій справі приймали активну участь і біологи (ботаніки, лісівництва, еволюційної теорії тощо). Такими вченими були А.М. Краснов, Г.Ф. Морозов, Г.М. Висоцький, Л.Г. Раменський та інші. Тому тут для сприйняття екологічних ідей ґрунт був сприятливіший.

«Поняття і ознаки середовища та хазяїн» Г.М. Висоцький, наприклад, ще 1909 року висунув ідею створення карт, які він називав “фіто-топологічними”. На таких картах мали бути показані територіальні ділянки різного рангу з однаковими для рослин екологічними умовами (кліматичними, рельєфу тощо). Ландшафтознавці такі карти вважають прообразом ландшафтних карт, але за своєю суттю ідея Висоцького є геоекологічною.

«Поняття динамічності та сукцесії» Впродовж 1920–1930-их рр., на етапі становлення радянського ландшафтознавства, чимало його представників висували ідеї екологічного змісту. Так, Е. Маркус 1926 року писав про “ряди природних комплексів” (аналог сукцесійних рядів в екології). Таку саму ідею під назвою генетичних рядів ландшафту пропагував на початку 1930-их рр. О.Д. Гожев. Логічного завершення ця лінія екологізації довоєнного ландшафтознавства знайшла у роботах Б.М. Городкова 1940-их років, в яких він застосував до ландшафту не тільки поняття сукцесії, але й клімаксу.

Поряд із впровадженням в ландшафтознавство екологічних ідей Ф. Клементса (про сукцесію, ряди та клімакс і навіть про екосистему як організм), намітилася й інша екологічна лінія розвитку поняття ландшафту.

«Поняття функціональності» Вона пов’язана з уявленнями А.О. Григор’єва про фізико-географічний процес, який виникає в межах географічної оболонки внаслідок проникнення тут різних речовин одна в одну. Спираючись на ці уявлення, М.А. Первухін у 1930-их роках наголошував на тому, що ландшафт – не стільки комплекс матеріальних тіл, скільки система процесів він є виразом фізико-географічного процесу на певній території. Таке розуміння ландшафту наближало його до концепції екосистеми як єдності, зумовленої потоками енергії по трофічних рівнях.

2. Географізація (“ландшафтизація”) екології. У визначеннях екології Е. Геккеля, В. Шелфорда, А. Тенслі на територіальний аспект цієї науки безпосередньо не вказувалось. У першій половині 20 ст. одні її напрями зосереджувалися на вивченні впливу на живі організми факторів їх середовища, другі – на взаємодії популяцій між собою, треті – на залежності біологічних угруповань від кліматичних особливостей території, ґрунтів, рельєфу, ґрунтових вод. Саме розвиток третього напряму екології мав набути для становлення ландшафтної екології особливе значення. Посилення цього напряму можна вважати за географізацію, а більш точно – ландшафтизацію екології як науки.

Введення до екології аспектів «територіальності-просторовості» Вже на межі 19 – 20 ст. важливі думки щодо зв’язку рослинних угруповань із ландшафтом висловлювали Е. Вармінг, Х. Гамс, С.І. Коржинський, А.М. Краснов, І.К. Пачоський, А. Шімпер. Праці цих вчених стали фундаментом, на яких у 1920 – 1930-ті рр. сформувалося декілька наукових шкіл, які намагалися пізнати ландшафтні закономірності у територіальному розподілі рослинності, структурі та динаміці рослинних угруповань. В Європі Е. Рюбель завданням геоекології вбачав - виділення та дослідження територіальних одиниць, які є цілісними за зв’язками рослинності з компонентами ландшафту. Подібні дослідження виконував у Німеччині Р. Тюксен.

«Динаміка ландшафту» У США напрямом екології, тісно пов’язаним з ідеєю ландшафту, була “динамічна екологія”. Її теоретичною основою стали концепції сукцесії та клімаксу, які розвивав Ф. Клементс. В подальшому, ці ідеї, хоч і в суттєво зміненому вигляді, були взяті на озброєння ландшафтною екологією при вивченні динаміки ландшафтів.

В СРСР В.М. Сукачов у 1920-ті рр. зосередився на вивченні зв’язків рослинності з факторами середовища, причому одним із напрямів його досліджень був територіальний аналіз цих зв’язків. Згодом Сукачов став засновником біогеоценології, яку можна назвати екологією на рівні конкретної ділянки ландшафту.

Інший, фітотопологічний, напрям географізації американської екології розвивав Д. Найколс. Він показав, як при дослідженні рослинного покриву слід враховувати фізико-географічні чинники, починаючи від загальних кліматичних і закінчуючи місцевим.

Важливо підкреслити, що як екологізація ландшафтознавства, так і географізація екології не завершилися на етапі, що розглядається. Ці тенденції лише намітилися впродовж нього, в подальшому вони зміцнилися й свого апогею досягли в наш час. Так, екологізація визнається однією з визначальних рис сучасного ландшафтознавства (В.М. Пащенко, В.С. Преображенский та ін.), а географізація – сучасної екології (Т. Аллен, Ю.Р. Шеляг-Сосонко та ін). Екологізація ландшафтознавства – перманентний процес, який розпочався разом із виникненням цієї науки й лишається її характерною рисою впродовж вже 100 років. Аналогічну ситуацію маємо й в екології.

3. Думки про інтеграцію ландшафтознавства та екології і навіть синтезу їх в одну науку були висунуті декількома видатними вченими. «Намагання зв’язати динамічність ландшафту та екосистеми» Так, 1911 року авторитетний американський еколог Х.К. Коулс пропонував інтегрувати дві дуже впливові у тогочасному природознавстві ідеї – концепцію В. Девіса про ерозійні цикли рельєфу (в оригіналі англійською – ландшафту) з концепцією сукцесії рослинності. Коулс пропонував і назву науки, утвореної від такого злиття, – “фізіографічна екологія”. Проголосивши цю тезу, Коулс далі не пішов і зосередився на розробці її екологічного аспекту.

Натомість цей крок у 1920 – 30-ті рр. здійснив росіянин Л.Г. Раменський. До цього він багато зробив для географізації екології рослин й врешті прийшов до необхідності науки, яку в одних своїх роботах він називав екотопологією, а в інших – екологією земель. Раменський не лише обстоював доцільність такої науки, а й висунув її вихідні положення та розробив оригінальні методи екотопологічного аналізу. Ним було висунуто ціле сузір’я ідей, які зараз лежать в основі ландшафтної екології.

Зокрема, Раменський обґрунтував положення про масштабні рівні пізнання ландшафту, континуальність його меж, типи місцеположень, ієрархію територіальних одиниць ландшафту, їх ординацію тощо. Замкненість тогочасної радянської науки, а також непідготовленість її самої сприйняти ці та інші революційні ідеї Раменського не дозволили сформуватися ландшафтній екології (екології земель) на теренах довоєнного СРСР Визнання ідей Раменського сталося лише у 1960 – 1970-ті роки, коли ландшафтна екологія вже оформилась як наука.

«Намагання зв’язати територіальність та функціональність» Подібні думки щодо злиття ландшафтного підходу з екологічним висловлювалися й іншими вченими. Наприклад, 1925 троку Г.М. Висоцький висловлювався з приводу створення “покривознавства” (рос. – покрововедение), мета якого – пізнати територіальні закономірності грунтово-рослинного покриву як функціональної єдності. Польський природознавець А. Воджічко ратував за науку, яку він назвав “біологія ландшафту” і вказував на холістичну природу її об’єкта. Хоча ці та подібні пропозиції не знайшли підтримки, але вони стали тим ґрунтом, на якому проросли ідеї ландшафтної екології. Їх, однак, слід було чітко сформулювати.

К. А. Фредерік писав, що межа між екологією та географією ніколи не була чіткої, "так як екологія часом займається і ландшафтами ... на зразок географії ..., географія не тільки часом, а систематично займається біоценозами на зразок екології".

Наближення географії та екології відбувалось і за рахунок формування нових теорій і концепцій. Так зблизив екологію та географію системний підхід, який був використаний для трактування природного середовища екологами і географами. Вчення про екосистеми А.Тенслі (Tansley, 1935) передбачало певний організаційний і функціональний зв'язок компонентів екосистем. Необхідно відзначити, що вченню про екосистеми передувала сінекологічна концепція, введена в науку швейцарським вченим К. Шретером (Schroter, Kirchler, 1902).У швейцарській геоботанічної школі широко здійснювалося взаємопроникнення географічних та екологічних ідей. У результаті сінекологія проникла в світову біологічну науку як науковий напрям, що вивчає життя біоценозів з усіма їхніми компонентами - тваринами, рослинами, мікроорганізмами - залежно від впливу на них навколишнього середовища. Сінекологічний напрямок у біології був розвинений Д. Н. Кашкаровим (1945), який вважав головним у екології еколого-географічний метод, що ознаменувало новий етап її розвитку як науки про екосистеми всіх рівнів. У подальшому спостерігалися особливо тісні контакти між екологією рослинного світу в рамках геоботаніки і географією, зокрема, вченням про природні зони, проблеми природного районування та ландшафтознавства (Ісаченко, 1956; Сочава, 1978).