ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………..

РОЗДІЛ 1. Становлення системи сталінізму…………………………………

1. Політична боротьба 20- х рр. XX ст. та узурпація влади Й. Сталіним…

2. Сутністьта основні риси сталінізму………………………………………

3. Сталінізм крізь призму концепцій тоталітаризму………………………..

РОЗДІЛ 2. Сталінізм в політичному житті країни…………………………

2.1. Сталінізм, як основна передумова бюрократизації суспільства та монополія комуністичної партії на владу………………………………………

2.2. Політичні процеси в період сталінізму……………………………………...

2.3. Культ харизматичного вождя……………………………………………….

РОЗДІЛ 3. Економіка СРСР в епоху сталінізму………………………………

3.1. Курс на індустріалізацію та колективізацію. …………………………….....

3.2. Особливості економічного розвитку держави в період Другої світової війни…………………………………………………………………………………

3.3. Розбудова і розвиток економіки у повоєнний період……………………….

РОЗДІЛ 4. Сталінізм в духовній та культурній сфері……………………….

4.1. Монополія сталінізму як єдиної державної ідеології……………………….

4.2. Культура, освіта та наука ………………………………………

4.3. Становище церкви в період сталінізму ………………………………………..

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………………………………….

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ СТАЛІНІЗМУ

1. 1. Політична боротьба 20-х років хх століття та узурпація влади й.Сталіним

Одночасно і паралельно з утворенням вірного і відданого Й. Сталіну оточення у ВКП(б), починаючи із середини 20-х років з’явилися групи комуністів, які прагнули не допустити, чи хоча б загальмувати наростаючий процес концентрації величезної влади в руках одного діяча, а також згуртувати під прапорами ленінізму більшовицьке ядро партії. Тим більше, що в «сталінщини» в той час уже з’явилася визначена соціальна база і внутріпартійна опора. Але серед сил, що виступали проти єдиновладдя, була відсутня та єдність, яка необхідна була для того, щоб зупинити наростаючий вплив і панування в партії однієї особистості. Це пояснювалося тим, що учасники опозиції Й. Сталіну переслідували різні цілі, обумовлені, в остаточному підсумку, боротьбою за владу. При всьому тому у квітні1922 року, одразу після XI з’їзду партії,пленум ЦК обрав Йосифа Віссаріоновича Генеральним секретарем РКП(б) і він отримав добре функціонуючий апарат, сформований за 5 років Я. М. Свердловим та М. М. Крестинським. І хоча ця адміністративна посада не давала якихось особливих прав, вона відкривала шлях до великої влади [13, с. 154]. Від людини, котра готувала питання для Політбюро,а потім контролювала виконання рішень, залежало багато чого. До того ж не всі поточні питання виносились на обговорення, їх можна було вирішувати в робочому порядку. Генеральний секретар Й. Сталін вміло цим користувався.

Незабаром В. Ленін сильно захворів і вийшло спеціальне рішення ЦК, яке забороняло навантажувати його роботою, хвилювати і навіть читати йому газети. Мабуть, єдиною людиною, котру Й. Сталін ставив вище за себе, і підкорятися якій не вважав принизливим, був Володимир Ілліч. Лиш не багатьох Й. Сталін ставив врівень з собою, всіх інших вважав нижче. Чим більше закріплювався він при владі, тим помітніше це відчувалося. Усвідомлення своєї посередності Й. Сталін ніс в самому собі. Звідси була і його потреба до лестощів. Овації в свою славу Й. Сталін заохочував і траплялося, розстрілював тих, хто мало йому аплодував. Він упивався власною владою, проявляв особисту мстивість,злопам’ятство, садизм та інші ниці пристрасті, властиві його натурі. Однак В. Ленін був і залишався для нього вождем та вчителем, раз і назавжди визнаним авторитетом. Хвороба В. Леніна, що дедалі загострювалася, дуже хвилювала Йосифа Віссаріоновича, він турбувався про те, щоб створити для одужання вчителя всі необхідні умови [32, с. 215].

Окрім фактів піклування Й. Сталіним про В. Леніна виключно з шани та поваги до вождя, не можна скидати з рахунків припущення про те, що повне відключення Володимира Ілліча від поточних справ на той час влаштовувало честолюбного Йосипа Джугашвілі, котрий не терпів контролю, порад, колективних рішень. Як вже говорилося, Й. Сталін володів виключно геніальною здатністю розбиратися в людях і бачити їх наскрізь. Саме тому він дуже вміло підбирав кадри. Людей талановитих та самостійних у керівництві знищував та оточував себе виконавцями, котрі ніяк не могли конкурувати з ним, та й до того ж боялися цього більше від вогню. Глибоко знаючи людей та глибоко їх зневажаючи, Й. Сталін ставивсядо них як до сирого матеріалу, з яким можна робити все, що завгодно, здійснюючи в історії певний замисел своєї особистості та долі.

В. Ленін першим забив тривогу, розуміючи, що погіршення стану його здоров’я може перешкодити його виступу на XII з’їзді партії, який наближався. У грудні 1922−січні 1923 роках він продиктував своїм секретарям листа до з’їзду, згодом названим «політичним заповітом», у якому містилася пряма вказівка змістити Й. Сталіна з посади Генерального секретаря[58].

В. Ленін у «Заповіті» писав: «Сталін занадто грубий, і цей недолік, цілком терпимий в середовищі та в спілкуванні між нами, комуністами, стає нестерпним на посаді генсека. Тому я пропоную товаришам обдумати спосіб зміщення Сталіна з цього місця і призначити на це місце іншу людину, яка у всіх інших відносинах відрізняється від товариша Сталіна тільки однією перевагою, а саме, більш терпима, більш лояльна, більш ввічлива і більш уважна до товаришів, менше примхлива і т. д.» [10, с. 161].

«Тов. Сталін, ставши генсеком, зосередив у своїх руках неосяжну владу, і я не впевнений, чи зуміє він завжди досить обережно користуватися цією владою», — говорить далі В. Ленін [15, с. 289].

Й. Сталін, коментуючи «Заповіт», як звичайно, за допомогою софізму, зводить всю справу до брутальності, відволікаючи увагу від інших своїх якостей, про які говорив В. Ленін. Тим часом саме ці якості і мали вирішальне значення.

В. Ленін сумнівався, що Й. Сталін зуміє досить обережно користуватися неосяжною владою генсека. Володимир Ілліч вимагав, щоб генсек був більш лояльний. Значить, Й. Сталін і тоді вже був недостатньо лояльний. А лояльний – значить вірний, відданий, чесно виконуючий свої обов’язки.

Й. Сталін недостатньо вірний інтересам партії, недостатньо відданий, недостатньо чесно виконує свої обов’язки. Саме в цьому суть характеристики, даної В. Леніним Й. Сталіну. І якщо ці свої риси при В. Леніні він ще приховував, маскував, придушував, то після смерті Володимира Ілліча дав їм повну волю. Якщо за життя В. Леніна Й. Сталін був недостатньо лояльним, вірним інтересам партії, то тепер він відкинув убік партійну порядність і чесність, все підкорив інтересам свого честолюбства і владолюбства [58].

Далі В. Ленін відзначає нетерпимість Й. Сталіна до думок інших. Ця якість в поєднанні з першим – нелояльністю, нечесністю – призвели до того, що він, не терплячи біля себе людей самостійної, незалежної партійної думки, людей, що духовно, ідейно, теоретично стояли вище, спираючись на партапарат і ГПУ, вибив їх з керівних посад, звів наклеп,роздув їхні минулі помилки і винайшов десятки нових, обдурив партію,тероризував партійні маси і на місце зганьблених керівників партії поставив людей обмежених у теоретичному відношенні, неосвічених і безпринципних, але ручних, покірних підлесників, готових «визнати будь-яку його теорію за ленінську, будь-яку його статтю за історичну» [32, с. 285].

У Політбюро Й. Сталін майже завжди залишався мовчазним і похмурим. Тільки в колі людей рішучих і не зв’язаних забобонами він ставав привітнішим. У в’язниці він легше сходився з кримінальними арештантами, ніж з політичними. Грубість представляла органічну властивість Й. Сталіна. Але з плином часу він зробив з цієї властивості свідоме знаряддя.

З своєї сторони Й. Сталін взявся контролювати дотримання В. Леніним установленого лікарями режиму абсолютного спокою. Після консультацій з лікарями 24 грудня 1922 року, було вирішено, що В. Ленін може диктувати щодня протягом 5-10 хвилин, але ці записи не повинні носити характер поштової кореспонденції, що йому не слід приймати відвідувачів, і що люди, які оточували В. Леніна, не повинні інформувати його про поточні політичні події.

Відповідно до запису в щоденнику чергових секретарів, зроблені Фотієвою Л. О., у Володимира Ілліча створилося враження, що не лікарі дають указівки Центральному Комітету, а Центральний Комітет дав інструкцію лікарям, який повинен бути його лікувальний режим [59].

У березні 1923 року після чергового приступу В. Ленін втратив здатність до активної діяльності і 21 січня 1924 рокупомер. Параліч і смерть В. Леніна виявилися для Й. Сталіна політичним порятунком, хоча немає ніяких свідчень, що він сприяв прискоренню подібного результату. Тому не дивно, що виникнення культу В. Леніна збіглося з періодом його хвороби і смерті. Ленінські ідеї демократії і бачення світлого майбутнього знаходили відгук у серцях народу, і тільки його особисті протести стримували ріст загального преклоніння перед ним. Після смерті В. Леніна Й. Сталін наполіг на тому, щоб забальзамувати тіло і виставити його на загальне поклоніння в спеціальному склепі наплощі для тих, хто не встиг попрощатися з Вождем у день похорону [10, с. 165].

Ще 8 жовтня 1923 року Л. Троцький, який був тоді членом Політбюро, направив у ЦК заяву, у якій говорив про свій протест проти бюрократизації партійного апарату, згортання внутрішньої демократії і принципів виборності. Виражав він там і протест проти сформованого партійного керівництва, самого Й. Сталіна, проти насаджуваної ним недемократичної «секретної ієрархії» [45, с. 218].

15 жовтня 1923 року в ЦК РКП(б) надійшов ще один документ, відомий як «Заява 46-ти», підписаний діячами партії, які йшли за Л. Троцьким, а також комуністами стривоженими становищем у партії. Цей документ, багато в чому схожий із заявою Л. Троцького, може вважатися однією із серйозних спроб змістити Й. Сталіна з посади Генсека, обмежити надмірну владу секретарів ЦК. Ці документи, а також розгорнута на сторінках «Правди» і в парторганізаціях дискусія, у центрі якої стояли питання партійної демократії, могли зіграти свою роль у тому, щоб змістити Й. Сталіна з посади Генсека, але цього не трапилося в силу різних обставин.

Серед них можна виділити відсутність у цих документах прямої вказівки; компромісний характер постанови спільного засідання Політбюро ЦК і президії ЦКК від 5 січня 1925 року. Незабаром, однак, питання про те, що Й. Сталін не може бути Генеральним секретарем, стало відкритим.

На XIV з’їзді партії в 1925 році Й. Сталін уже мав досить сил для встановлення єдиновладдя. Для цього він вибрав таку тактику: надав підтримку М. Бухаріну по основних питаннях діяльності партії і суспільно-політичного життя країни. Це дало підставу Г. Зинов’єву і Л. Каменєву обвинуватити Політбюро і ЦК у «куркульському ухилі». Зокрема Л. Каменєв заявив: «Ми проти того, щоб створювати теорію «вождя». Ми проти того, щоб робити «вождя» [47, с. 265]. Це була перша спроба в історії партії відсторонити від керівництва Й. Сталіна. Ця заява Л. Каменєва на з’їзді зробила ефект бомби, яка розірвалася, але потерпіла поразку. До цього часу Й. Сталіну вдалося залучити на свій бік ряд членів партії і підкорити собі партійний апарат. Не останнє значення тут мала і та обставина, що разом зі Й. Сталіним виступав один з найвизначніших членів партії – М. Бухарін. Йосип Віссаріонович не без допомоги М. Бухаріна використовував сформовану ситуацію для «відсікання» від керівництва партії спочатку Л. Троцького, а потім Л. Каменєва і Г. Зинов’єва.

Й. Сталін у ході нової дискусії зайняв єдино вірну для себе тактичну позицію: зіставляючи численні цитати, він показав, що недавно ці люди самі обвинувачували один одного в невірності В. Леніну і ленінізму, і показав, таким чином, їх безпринципність. Іншу, більш важку роботу у суперечці з Л. Троцьким, Л. Каменєвим і Г. Зинов’євим, Й. Сталін надав М. Бухаріну і його послідовникам. Це містило в собі досить хитрий хід: відтіснити і М. Бухаріна, і його однодумців від прямих зв’язків з партійним апаратом і переважної більшості партійних мас. Посварити між собою Л. Троцького і М. Бухаріна, а потім «вийти» переможцем з цієї сутички [47, с. 268].

XV з’їзд партії в грудні 1927 року підтвердив виведення з Політбюро, а потім і виключення з партії Л. Троцького, Л. Каменєва і Г. Зинов’єва (також були виключені ще 75 видатних діячів партії). У 1928 році ряд опозиціонерів заявили про свою відмову від опозиційної діяльності і підпорядкування рішенням партії, у тому числі Л. Каменєв і Г. Зинов’єв. Вони й були відновлені в партії. Проти троцькістів репресії були посилені, вони були заслані у віддалені райони країни чи поміщені у в’язниці. Сам Л. Троцький у 1928 році був висланий за межі СРСР, а опозиція його ідейно й організаційно розгромлена. З волі Сталіна учасники опозиції стали зображуватися як «вороги народу» і шпигуни іноземних держав [47, с. 272].

У 1928-1929 роках М. Бухарін і його послідовники О. Риков, М. Томський, А. Зліпків, Д. Марецький, Е. Цетлін та інші – починають виступати проти політики проведеної Й. Сталіним.

Проаналізувавши положення справ у партії й у суспільстві, вони зрозуміли, наскільки пагубний курс проводиться Й. Сталіним. Вождь і його оточення вели політику, яка розколювала робітничий клас і селянство, насаджувала бюрократичні методи в партійному житті, була диктатом у взаєминах із братерськими партіями. Особлива ставка робилася на загострення класової боротьби. Таким чином, у центрі полеміки, що розгорнулася, стояли питання соціалістичного будівництва в СРСР і тактики Комінтерну. Розбіжності набули політичного характеру, до чого прагнув Й. Сталін і чого не боявся М. Бухарін, теоретик і ідеолог партії, вихований на принципах ленінської демократії. Його, на відміну від Г. Зинов’єва і тим більше Л. Троцького, не цікавило захоплення посади генсека. Для правильного розуміння подій, які розгорталися, варто мати на увазі політичне розміщення сил до цього часу в Політбюро. Й. Сталіна твердо підтримували тільки В. Молотов, В. Куйбишев, К. Ворошилов [43, с. 189].

Одним з перших документів, які мали відношення до нової ситуації, був лист М. Бухаріна Й. Сталіну датований 1-2 червня 1928 року. У ньому відзначалося, що в керівництва партії відсутній цілісний план виконання рішень XV з’їзду ВКП(б), у ньому вказувалося на наростання з боку Й. Сталіна курсу на вживання надзвичайних заходів у селі, проведення в життя лінії відмінної від наміченої партійним з’їздом. Подальший розвиток події одержали на пленумах ЦК у липні 1928 року та на зборах Московської парторганізації у вересні того ж року, у доповіді М. Бухаріна присвяченій п’ятій річниці з дня смерті В. Леніна, у його публіцистичних виступах у друкованих органах. Особливістю виступів М. Бухаріна і його соратників було те, що вони не носили фракційного характеру, не були «правим» чи яким-небудь іншим ухилом у партії. Швидше за все, можна говорити про протиборство, що відбувалося, в плюралізмі думок чи у рамках Політбюро ЦК партії в ленінському дусі. Загострення відбувається в 1929 році при розгляді на засідання Політбюро ЦК і Президії ЦКК заяви М. Бухаріна від 30 січня, а потім спільної декларації М. Бухаріна, О. Рикова і М. Томського від 9 лютого – так званої «платформи трьох» [20, с. 272].

У цих документах були поставлені питання про неприпустимість внутрішньої політики Й. Сталіна – «військово-феодальної експлуатації села» і політики у відношенні Комінтерну. У повний голос пролунала пропозиція про необхідність корінної зміни складу Політбюро. Це мало на увазі пряме відсторонення Й. Сталіна від керівництва партією, але відкрито про це не говорилося і не писалося, а це був фатальний прорахунок М. Бухаріна і його прихильників. Таким чином, ще одна реальна можливість змінити розстановку сил була упущена.

Зі своєї сторони Й. Сталін скористався ситуацією, яка створилася. Він перейшов у рішучий наступ з метою зміцнити свої позиції. У ході цього використовувалися різноманітні методи: консолідація свого оточення, перетягання на свою сторону тих членів Політбюро ЦК, які вагалися, і керівників місцевих партійних організацій, які симпатизували сталінському надзвичайному курсу [29, с. 138].

У квітні 1929 року був проведений Об’єднаний пленум ЦК і ЦКК, а в червні – пленум Виконкому Комінтерну. У своїх виступах М. Бухарін почав нову спробу обґрунтувати свої позиції в питаннях подальшого будівництва соціалізму і протистояти прагненням Й. Сталіна, представити його як організатора нової опозиції курсу партії, яким він насправді і не був. Для Вождя народів необхідно було підтвердження «загострення класової боротьби» і у відсутності такого в дійсності треба було використовувати те, що малося. Він перейшов у лютий наступ, його промова «Про правий ухил у ВКП(б)» одержала підтримку більшості учасників цього форуму. Характерно, що Й. Сталін вів свою боротьбу з М. Бухаріним цілеспрямовано, використовуючи всі можливі засоби. Його завданням було не тільки принизити і деморалізувати своїх опонентів, але і не допустити їх об’єднання для боротьби з ним. Тому він став домагатися публічного визнання їх помилок. Результатом стало виведення М. Бухаріна зі складу Політбюро ЦК у листопаді 1929 року. Потім пішло звільнення від посади члена президії Виконкому Комінтерну, а О. Риков і М. Томський одержали попередження. Але до повної перемоги було ще далеко. Дуже сильно ускладнювало боротьбу зі сталінською надмірністю те, що кожна публікація М. Бухаріна в друці кваліфікувалася як антипартійний виступ. І якщо критикуєш Й. Сталіна – виходить, нападаєш на партію.

Утвердження всевладдя Й. Сталіна завершується на лютнево-березневому Пленумі ЦК ВКП(б) в 1927 році. Незважаючи на опір Й. Сталін остаточно закріпив своє одноособове панування в партії й у державі. Проявилося це й у тім, що після Пленуму почалося планомірне масове знищення кадрів партії, які мали ленінське загартування і досвід підпільної боротьби [20, с. 277].

Таким чином, усунувши своїх конкурентів, Й. Сталін здобув перемогу та зосередив у своїх руках державну владу. Ця перемога була результатом загального відходу від ленінської концепції будівництва соціалізму, укорінення командно-адміністративного стилю управління справами держави і суспільства, посилення сліпого підпорядкування вождю, придушення самостійності партійних і державних кадрів. Можна однозначно стверджувати, що єдиновладдя Й. Сталіна склалося не відразу. Роки потрібні були для того, щоб Генеральний секретар узурпував владу. Так, поступово, але неухильно виростала своєрідна піраміда диктаторської, антинародної влади, на вершині якої виявився всемогутній Й. В. Сталін.