Соціально-економічний розвиток

Японське суспільство періоду Едо було становим і складалося з 4 великих груп: військовиків-самураїв, селян, ремісників і купців. Країною керували виключно представники першого стану. Поза становою системою знаходились парії (представники соціальних низів), які займалися непрестижною роботою: утилізацією відходів, прибиранням, тюремною службою. Панівними релігіями були синто і буддизм. Існувала система реєстрації населення при буддистських монастирях за місцем проживання. Християнство було заборонене, тому його послідовники перебували в підпілля. Роль офіційної ідеології країни відігравало неоконфуціанство, яке набуло особливо великої ваги в часи правління Токугави Цунайосі та період діяльності вченого Араї Хакусекі. Його вивчали в Державній академії, яку заснував Хаясі Радзан. Під впливом неоконфуціанства оформився кодекс самурайської честі бусідо.

Японська економіка періоду Едо була напівнатуральною. В країні були в обігу місцеві золоті і срібні монети, але податки і зарплата сплачувалися рисом. У зв'язку з цим важливу роль відігравало село, основний постачальник рису й одиниця тогочасного оподаткування. Японські села очолювалися головами, але рішення приймали колегіально. У них існувала система кругової поруки та взаємодопомоги. Для збереження села влада забороняла селянам продавати наділи і переселятися у міста. Завдяки такій політиці, протягом 17 століття селяни збільшили площу усіх орних земель країни удвічі, винайшли нові знаряддя праці та стали вирощувати технічні культури — коноплі, бавовну, чай, ріпак і різноманітні барвники.

Розвиток сільського господарства сприяв розвитку промисловості та транспорту. Провідними галузями стали лісове господарство, солеварництво, гончарство, виготовлення товарів широкого вжитку. Була налагоджена сітка морських і сухопутних шляхів, з'явилася все японська поштова служба гінців. Протягом двох століть японське суспільство не знало соціальних катаклізмів, через що період Едо називають добою «миру Токугава».

Функцію центрів політично-економічного і соціально-культурного життя Японії виконували міста. Найбільші з них були «столицями» тих чи інших автономних володінь і мали на своїй території замки. Найчисленнішу групу мешканців міст становили самураї. Їх обслуговували ремісники і купці, які називалися міщанами. Столицею Японії вважалося Кіото, головним містом уряду — Едо, а найпотужнішим економічним центром країни — Осака.

Часи реформ

З настанням 18 століття японське господарство охопила системна криза. Вона була спричинена крахом натуральної економіки через проникнення грошових відносин на село. Ціни на рис впали, що породило хронічний дефіцит бюджетів центрального й удільних урядів, які залежали від натуральної данини. У зв'язку з цим 1716 року сьогун Токугава Йосімуне розпочав низку все японських перетворень, які отримали назву «реформи Кьохо». Вони були спрямовані на стимулювання заощадливості чиновників, освоєння цілини та збільшення податків. Сьогун також видав «Затверджені положення про судочинство», в яких встановив стандарти для розгляду судових справ і дозволив простолюдинам скаржитися на адміністрацію. Його починання продовжив високо посадовець Танума Окіцугу. Він намагався подолати кризу шляхом розвитку товарно-грошових відносин, заохочуючи створення монопольних купецьких корпорацій. Проте втручання купецтва в політику спричинило розквіт хабарництва і реформатор був змушений піти у відставку. 1787 року господарчі перетворення продовжив Мацудайра Саданобу. Його курс отримав назву «реформи Кансей», провідною ідеєю якого стало «збагачення через заощадження». Однак соціально-економічні проблеми вирішені не були, тому після Мацудайри, справами уряду почав займатися сьогун Токугава Ієнарі. Він поновив курс на сприяння торгівлі та розвиток міст.

У першій половині 19 століття Японію вразив великий голод, що був викликаний багаторічними неврожаями. Замість того, щоби рятувати населення, сьогунат, розпочавши скуповувати рис в регіонах і відправляти його до своєї урядової резиденції. Така політика викликала збройні протести не лише селян, а й місцевого самурайства, на підтримці якого тримався уряд. Для заспокоєння суспільства сьогунат розпочав 1841 року «реформи Темпо» під керівництвом Мідзуно Тадакуні. Їх метою було повернення до традиційних методів господарювання: консервації села та гальмування торгівлі. Проте реформи виявилися непопулярними, що знову вдарило по престижу сьогунату.

Тим часом уряди західно-японських автономних уділів Сацума-хан і Тьосю-хан вийшли з економічної кризи самотужки. Вони залучили до управління талановитих самураїв з низів і активно сприяли торгівлі. Невдовзі обидва хани накопичили достатньо сил, щоби протистояти сьогунату.