Культура Момояма

Японську культуру другої половини 16 — початку 17 століття прийнято називати культурою Момояма, за назвою однієї з резиденцій Тойотомі Хідейосі. Ця культура базувалась на ідеях пишноти, багатства і влади. Найхарактернішими зразками їхнього втілення стали японські замки з величними головними баштами у Адзуті, Осаці, Момоямі, Хімедзі та інших містах. Ззовні ці споруди прикрашалися позолотою, а всередині — картинами тогочасних першокласних художників Кано Ейтоку, Кано Санраку, Хасегави Тохаку та інших. Замки мали театральні сцени для вистав но, куди запрошувалися відомі актори труп Кандзе і Компару, і кімнати для чайних церемоній, які відвідували майстри, такі як Сен но Рікю.

Серед простого люду, особливо у великих містах, поширилися гедоністичні (радість, щастя) настрої та мода на все яскраве і нове. Саме у народному середовищі зародився «дивакуватий» танець кабукі, який згодом розвинувся у окремий вид театрального мистецтва. Водночас з'явився новий жанр римованої прози дзьорурі, який виконувався під награванням новітнього для того часу музичного інструменту сямісен.

Однією з головних рис культури Момояма була її відкритість до європейських впливів. Завдяки єзуїтам до Японії потрапили нові знання в галузі астрономії, медицини, друкарства, морської навігації і живопису. Японці настільки захоплювались іноземним, що часто стали носити європейський одяг і навіть робили «південних варварів» темами своїх картин і оповідань. Японська мова також збагатилась рядом португальських та іспанських слів.

Період Едо

Третій сьогунат і політика «ізоляції»

Після смерті Тойотомі Хідейосі місце все японського лідера зайняв Токугава Іеясу. 1600 року, заручившись підтримкою більшості володарів, він розбив у битві при Секігахара опозицію роду Тойотомі і за наступні 15 років ліквідував цей рід. 1603 року Іеясу отримав від Імператора посаду сьогуна і відкрив новий сьогунат у місті Едо. Час існування цього останнього самурайського уряду називають періодом Едо (1603–1867).

В добу панування сьогунату Японія була федерацією. Одна четверта частина усіх земель країни належала роду сьогунів Токугава, а решта — трьом сотням регіональних володарів даймьо (прибуток яких перевищував 10 000 коку, називалися даймьо). Останні поділялися на групи «родичів», «давніх васалів» і «нових васалів», залежно рівня залежності від сьогуна. Всі володарі мали власні автономні уділи хани (князівство), розмір яких визначав центральний уряд. Для профілактики повстань він обмежував політичні права підлеглих «Законами для військових домів», а також виснажував фінанси їхніх автономій обов'язковими відрядженнями до урядової резиденції в Едо. Сьогунат також конфіскував усі земельні володіння Імператорського двору, зобов'язавшись утримувати його власним коштом.

На початку 17 століття самурайський уряд був зацікавлений у контактах з європейськими країнами і припинив переслідування християн. Прагнучи розширити міжнародну торгівлю і зосередити у своїх руках левову частку прибутку від неї, сьогунат впровадив у 1604 році ліцензування японських кораблів, які вирушали закордон, переважно у країни Південно-східної Азії. Проте протистояння в Японії протестантських Англії та Голландії з одного боку та католицьких Іспанії і Португалії з іншого, загрожувало втягнути японський уряд у конфлікт цих держав. У зв'язку з цим Японія повела курс на обмеження контактів з Європою та її колоніями, що згодом отримав назву сакоку (ізоляція Японії).

1614 року сьогунат заборонив християнство, вбачаючи у ньому інструмент іноземного політичного впливу. Десятки тисяч японських християн були репресовані, а виїзд японців закордон, де вони потенційно могли прийняти хрещення, став неможливим. Через це 1637 року частина селян і самураїв острова Кюсю, які сповідували заборонену релігію, підняли антиурядове повстання у Сімабарі. Сьогунат придушив його за рік і 1639 року, аби остаточно винищити християнство, заборонив усім європейським і американським суднам прибувати до Японії. Виняток з цього правила становила Голландія. Її кораблі, які надали допомогу у розправі з повстанцями, отримали монопольне право торгувати на штучному острові-резервації Дедзіма у Нагасакі.

Протягом 17 — середини 19 століття, незважаючи на розрив із Заходом, Японія продовжувала підтримувати дипломатичні і торговельні зв'язки зі своїми традиційними партнерами: Китаєм, Кореєю, Рюкю і айнами. Уряд торгував з ними на Дедзімі, Цусімі, Сацумі та півдні Хоккайдо.