1. Поняття і предмет Конституційного права України. Основним предметом регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України. Такі відносини опосередковуються правовими нормами, які складають зміст найважливійших джерел КП. Предмет КП опосередковує собою чотири групи суспільних відносин. 1) Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу. Суверенітет народу – це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй теритрорії. Суверенітет буває реальним і потенційним

2) Відносини які опосередковують будівництво, устрій держави як організації влади народу і для народу. Влада – необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числи за рахунок авторитарних методів, які передбачають нав»язування волі суб»єкта влади, застосування в разі потреби примусу. 3) Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави. Головним з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженності. 4) Відносини, що визначають характер зв»язків між державою і конкретною особою. Це: а) відносини громадянства б) відносини фундаментальних прав України в) відносини гарантій реалізації прав і свобод г) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.

Метод конституційно-правового регулювання - це сукупність способів і засобів, за допомоги яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права.У конституційній державі можуть застосовуватися лише правові методи впливу на суспільні відносини. Зокрема, в конституційно-правовому регулюванні використовуються такі методи, як установлення прав учасників суспільних відносин, покладання обов'язків і відповідальності, дозвіл або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо.Конкретні методи визначаються характером припису конституційно-правових норм. Так, уповажливі норми конституційного права містять установлення, які закріплюють повноваження відповідних суб'єктів. Наприклад, згідно з Конституцією України, «контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата» (ст. 98). Досить поширеним у конституційному праві є метод зобов'язання. Скажімо, Конституція України передбачає, що «кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов'язок суб'єктів визначати свою поведінку відповідно до встановленого припису.Метод дозволяння не пов'язаний зі встановленням припису уповажливого характеру. Такий спосіб конституційно-правового регулювання дає можливість відповідному суб'єктові діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд. Наприклад, «Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України, від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України» (ст. 87 Конституції України).У конституційному праві використовується також метод заборони: «цензура заборонена» (ч. З ст. 15 Конституції України); «на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом» (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У цьому випадку суб'єктам конституційного права забороняються відповідні дії.Застосування різних методів конституційно-правового регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.У цілому метод конституційного права характеризується:1) загальним характером;2) максимально високим юридичним рівнем;3) імперативним характером;4) універсальним характером;5) установчим характером;6) поєднанням прямого та опосередкованого регулювання.На основі проведеного аналізу предмета і методів конституційно-правового регулювання можна сформулювати визначення галузі конституційного права України як провідної галузі національного права України, що являє собою систему правових норм, які регулюють базові суспільні відносини, що виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства, закріплюючи при цьому належність публічної влади, засади її організації та форми здійснення, а також: невід 'ємні права і свободи людини і громадянина, права інститутів громадянського суспільства та їхні гарантії.Слід підкреслити, що конституційне право не поглинає і не об'єднує інші галузі права України, воно лише встановлює для них підмурів'я, основоположні принципи, тоді як норми інших галузей деталізують і конкретизують приписи конституційно-правових норм.

2.Правовий статус іноземців в Україні та його основні принципи.

Відповідно до Закону України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р. поняття “іноземець” охоплює дві категорії осіб. Ст. 1 Закону дає таке визначення: іноземцями в Україні визнаються іноземні громадяни, особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства, особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України).

Особливістю статусу іноземців і осіб без громадянства є те, що, з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюються певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

За своїм правовим статусом усі іноземці в Україні діляться на:

1. іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання;

2. іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважають такими, що тимчасово перебувають в Україні. В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання. Це можливо, якщо він:

має в Україні законне джерело існування;

перебуває у близьких родинних відносинах з громадянами України;

перебуває на утриманні громадянина України;

має на своєму утриманні громадянина України;

в інших, передбачених законами України, випадках.

Відповідно до Конституції України і Закону України “Про статус іноземців” іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок. Також іноземці можуть набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. Питання про надання статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Закон “Про статус іноземців” передбачає можливості натуралізації іноземців, тобто набуття громадянства України за умов і підстав, визначених Законом України “Про громадянство України”.

3.Порядок прийняття законів.Стадії законодавчого процесу. Законотворчість є засобом реалізації повноважень відповідних суб»єктів конституційно-правових відносин і предбачає комплекс різноманітних дій – визначення основних питань, що потребують законодавчого закріплення; встановлення мети і цілей правового регулювання, вибір форми правових актів, їх облік, створення умов для їх реалізації тощо.Створення джерел КП регламентується певним офіційним порядком здійснення правомочними суб»єктами послідовних юридичних дій, які в сукупності і складають правотворчий процесс.Законодавчий процес – це низка послідовних стадій, у процесі яких народжується законодавчий акт. В літературі є багато визначень законодавчого процесу, аналіз яких дає змогу розглядати його як:1) організаційно відокремлений комплекс тісно пов"язаних між собою дій, спрямованих на створення закону;2)сукупність відокремлених у часі дій суб»єктів, законотворчого процесу, що породжують правовідносини, які є самостійною фазою законотворчості 3)спосіб проведення створюванного акта із однієїх якості в іншу.

Законодавчий процес складається з таких стадій: *законодавча ініціатива *офіційна підготовка проекту *обговорення законопроекту *прийняття закону *оприлюднення закону. Треба додати що в літературі є різні точки зору відносно кількості таких стадій. Дехто наприклад, виносить за межі такого процесу ініціативу створення акта, попередній його розгляд, роботу над проектом у комітетах, обговорення проектів, опублікування прийнятих актів, введення їх в дію. Право законодавчої ініціативи належить депутатам у ВРУ, Президентові України, Кабміну,НБУ. Право законодавчої ініціативи – це право суб»єктів конституційно-правових відносин виносити законопроект на розгляд ВРУ згідно з передбаченою процедурою, або пропозиції про прийняття законів. Право суб»єктів законодавчої ініціативи –вимагати від ВРУ поставити й обговорити питання про включення запропонованого проекту до порядку денного сесії законодавчого органу.Тут спостерігаються офіційні відносини між суб»єктами законодавчої ініціативи іВРУ, і тому така акція не може бути винесена за межі законодавчого процесу, а є його невід»ємною частиною.

4 Конституційне право України — елемент правової системи держави. У свою чергу, воно є складною системою, що формується з багатьох взаємодіючих частин і елементів, які характеризують внутрішню структуру конституційного права і вирізняють його серед інших галузей права.

Структура конституційного права України зумовлена системними зв'язками між його нормами та інститутами, що перебувають у відповідній підпорядкованості один до одного. Нормам кожного конституційно-правового інституту притаманна внутрішня єдність, яка, в свою чергу, відрізняє їх від норм інших інститутів конституційного права. Інтеграція і диференціація норм та інститутів зумовлені особливостями тієї сфери суспільних відносин, які вони регулюють.

Система галузі конституційного права України складається з найважливіших конституційно-правових інститутів, до яких насамперед належать інститути: основ конституційного ладу; основ правового статусу людини і громадянина; територіального устрою; основ організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування; безпосередньої демократії (вибори, референдум).

Характеристика системи конституційного права України зумовлює необхідність складових частин не лише всієї галузі права, а й кожного конституційно-правового інституту в його системі. В основі співвідношення цих інститутів і їх взаємодії — реальне співвідношення і взаємодія тих сфер суспільних відносин, які є предметом конституційного регулювання.

Норми одного інституту створюють необхідні передумови для дії іншого або декількох інститутів, визначають їх зміст і спрямованість. Так, норми інституту основ конституційного ладу посідають перше місце в системі конституційного права України, оскільки в них містяться основоположні політико-правові принципи організації і функціонування держави та суспільства. Вони визначають спрямованість правового регулювання іншими конституційно-правовими інститутами.

Норми інституту основ правового статусу людини і громадянина мають забезпечувати можливість для особи користуватися всім комплексом соціально-економічних, політичних, особистих і культурних прав та свобод. Вони безпосередньо пов'язані з нормами основ конституційного ладу. Це повною мірою стосується й інститутів територіального устрою, конституційної юстиції, норм, які визначають систему державної влади в Україні та місцевого самоврядування. Значне місце в системі конституційного права посідає інститут основ правового статусу людини і громадянина, тому що згідно з Конституцією людина, її права і свободи визнаються найвищою соціальною цінністю в державі й суспільстві, головною метою функціонування всіх державних та громадських структур.

Конституційно-правовий інститут, норми якого закріплюють територіальний устрій, створює необхідні передумови для правового устрою державного апарату, системи державних органів, органів місцевого самоврядування. У системі конституційного права України цей інститут передує інститутові, що закріплює систему державних органів та органів місцевого самоврядування.

Система галузі конституційного права України тісно пов'язана зі структурою Конституції України. Але між ними є й відмінності, оскільки система галузі охоплює всю сукупність державно-правових норм, а система Конституції України —лише частину цих норм, що виявляються в основному джерелі права України — Конституції України.

5. Статус біженця в Україні.

Під терміном "біженець" розуміється іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), який внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань вимушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань та щодо якого в порядку та за умов, визначених цим Законом, прийнято рішення про надання йому статусу біженця.

Особа, яка набула статусу біженця, має право на:

вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міграційною службою переліку населених пунктів і пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців;

працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців;

охорону здоров'я та відпочинок у порядку, передбаченому законодавством для громадян України;

одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціального забезпечення в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

користування житлом, наданим у місці тимчасового проживання;

навчання в порядку, передбаченому законодавством України для іноземців;

користування надбаннями культури;

свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів;

недоторканність особи, житла, охорону законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень;

судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист майнових та немайнових прав;

вступ до легалізованих громадських організацій відповідно до їх статутів (положень).Стаття 13. Обов'язки біженця

Біженець зобов'язаний:

дотримувати Конституції та законів України, виконувати рішення і розпорядження органів державної виконавчої влади, регіонального та місцевого самоврядування;

виконувати законні вимоги державних органів і посадових осіб.

6. Президент у механізмі здійснення

державної влади”

Президент є главою держави в країнах із республіканською формою правління. Він є носієм верховної державної влади і вищим представником держави у її відносинах із іншими країнами.

В Україні пост Президента було введено через рік після прийняття Декларації про державний суверенітет і майже незабаром після схвалення Верховною Радою Концепції нової Конституції України. За Законом “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР” від 5-го липня 1991 р., яким тогочасна Конституція була доповнена главою 12 “Президент Української РСР”, Президента було визнано найвищою посадовою особою української держави і главою виконавчої влади.

Статус Президента, йього повноваження та місце, яке він посідає в політичній системі держави, визначається передусім конституційними нормами. Введення конституційного інституту Президенства було пов‘язане з необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення їх цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною незалежності. Перший Президент незалежної України був обраний всенародно 1 грудня 1991 р. одночасно із проведенням всенародного Референдуму, що підтвердив Постанову Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. про проголошення України незалежною суверенною державою.

За роки з часу впровадження в Україні поста Президента його правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений, як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади. Пізнішими змінами до Конституції України Президент визначався за статусом як глава держави та глава виконавчої влади. Цей статус було підтверджено Конституційним договором 1995 р.

За чинною Конституцією:

“Президент є главою держави і виступає від її імені”. А вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів.

Заміна статусусу Президента як найвищої особи держави на статус глави держави має принципове значення. Адже глава держави уособлює державу в цілому. Якщо інші державні структури виконують в державному механізмі певні функції - законодавствують, управляють, здійснюють правосуддя, то Президент репрезентує державу вцілому як в середині країни, так і за рубежем.

Визначення Президента виключно як глави держави обумовлює надання йому певних повноважень по відношенню до інших органів, що входять до всіх гілок державної влади. Конституцією передбачено виконання Президентом більше тридцяти важливих функцій. Наприклад, як гарант дотримання Конституції Президент може скасовувати акти Кабінету Міністрів та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. У зазначених Конституцією випадках (якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися) Президент припиняє повноваження Верховної Ради України. В свою чергу Верховна Рада має право на усунення Президента з посади в порядку процедури імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Таким чином Конституція України містить багато суттєвих положень відносно посади Президента України, його повноважень , взаємовідносин з іншими органами влади та посадовими особами. Важливо також зазначити, що в Конституції передбачено процедуру так званої “контрасигнатури”, коли укази і розпорядження Президента набувають чинності лише з моменту підписання їх відповідними посадовими особами виконавчої влади. Такий порядок досить поширений у сучасному світі.

Як глава держави Президент має постійно інформувати широку громадськість, депутатів про основні напрямки політики держави, про чергові завдання які поступають на шляху її розвитку. Саме в цьому плані Конституція встановлює , що Президент “звертається з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України”.

Запровадження в Україні інституту президентства відбувалось одночасно з виданням закону про вибори Президента. Цей закон врегулював весь спектр питань, пов‘язаний з виборами Президента. Зокрема в ньому були визначені вимоги, що ставляться до кандидата у Президенти, принципи участі громадян у виборах, організація і проведення виборів, підрахунок голосів після виборів тощо. В україні Президент обирається строком на 5 років. Одна і та сама особа не може бути Президентом більш ніж два строки підряд. Хоча буквальне тлумачення Конституції (стаття 103, частина 3) дає підстави стверджувати, що особа, яка була обрана Президентом України і двічи підряд обіймала цю посаду, може і в третє балотуватись на цей пост за умов, якщо між її попередньою легіслатурою і цими виборами хтось інший посідав пост Президента.

Аналіз конституційних повноважень Президента України, їх співвідношення з повноваженнями Верховної Ради, Кабінету Міністрів, інших державних органів свідчить, що Україну не можна віднести ні до парламентського, ні до президентського типу республік - це республіка змішаного типу, що є характерним для багатьох інших країн світу (Фінляндія, Казакхстан, Франція).

7 . Конституційно-правовий інститут - це відносно самостійний відокремлений комплекс конституційно-правових норм, що регулюють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин. Конституційно-правові інститути суттєво відрізняються між собою кількістю правових норм, предметом правового регулювання тощо. В сучасній літературі, з позицій системного підходу, виокремлюють три різновиди конституційно-правових інститутів: загальні (генеральні), головні та початкові.'Загальні конституційно-правові інститути мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) суспільних відносин. Загальні інститути об'єднують норми, що можуть суттєво відрізнятися між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні відносини. До них відносять такі інститути:1) загальних засад конституційного ладу України;2) основ правового статусу людини і громадянина;3) прямого волевиявлення (вибори, референдум);4) конституційної системи органів державної влади;5) територіального устрою України;6) конституційно-правових основ місцевого самоврядування. Головні конституційно-правові інститути в межах загальних інститутів об'єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються вужчою предметною і функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального конституційно-правового інституту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: громадянства України, принципів правового статусу людини і громадянина, основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод, правового статусу іноземців в Україні, політичного притулку.Початкові конституційно-правові інститути (субінститути¹) в межах головних інститутів об'єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту громадянства України входить початковий інститут втрати громадянства України.Для досягнення правового результату недостатньо наявності однієї правової норми, а необхідна їх сукупність для регулювання відповідної сфери суспільних відносин. Тому норми будь-якої галузі права поділяються за правовими інститутами.Конституційно-правові інститути об'єднують норми як Конституції України, так і поточного конституційного законодавства. Норми цих інститутів відрізняються за територією дії, ступенем визначеності і чіткості правових приписів, призначенням у механізмі правового регулювання та за іншими ознаками.Відокремлення конституційно-правових інститутів відбиває спеціалізацію, своєрідний «поділ праці» між окремими нормами. Юридичним критерієм виокремлення тієї чи іншої сукупності норм у конкретний правовий інститут є три ознаки. По-перше, для конституційних інститутів характерна юридична єдність правових норм. По-друге, юридичним критерієм виділення тієї чи іншої сукупності конституційних норм у конституційно-правовий інститут є повнота регулювання відповідної сукупності державно-правових відносин. По-третє, юридичним критерієм виділення тієї чи іншої сукупності конституційних норм у конституційно-правовий інститут є відокремленість норм, що створюють конституційний інститут, в розділах Конституції України, законах, інших нормативно-правових актах.До конституційно-правових інститутів відносять: основи конституційного ладу України, основи правового статусу людини і громадянина, виборче право, інститут референдуму, конституційний контроль, інститути парламентаризму, президента, територіального устрою, громадянства, місцевого самоврядування та ін. Вони суттєво відрізняються один від одного за кількістю правових норм, що в них містяться, специфікою регульованих відносин.Виходячи з цього, інститути можуть бути розподілені на генеральні, основні і субінститути. До генеральних інститутів слід віднести: основи конституційного ладу; основи правового статусу особи; основи організації і функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Ці інститути формуються в зв'язку зі специфікою окремих, найбільш широких різновидів суспільних відносин у предметі конституційного регулювання. Ці інститути адекватно відображають загальносистемні зв'язки. У них представлені всі види конституційних норм.У ієрархії конституційних норм основні інститути відповідають другому рівню стосовно генеральних інститутів. Причому за обсягом і чіткістю юридичних параметрів вони найбільшою мірою відповідають класичній моделі правового інституту. Порівняно з генеральними інститутами вони вирізняються: а) більш вузькою предметною і функціональною спеціалізацією; б) ряд з них не включає всіх видів конституційних норм, не використовує усього розмаїття засобів і способів впливу на суспільні відносини; в) водночас вони забезпечують досить детальний і цілеспрямований регулюючий вплив. Ці інститути відіграють значну роль у механізмі конституційного регулювання. Так, у межах генерального конституційного інституту основ організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування можна виділити такі основні інститути, як інститути парламентаризму, президента, конституційної юстиції, виконавчої влади, місцевого самоврядування тощо.Усередині конституційних інститутів (генеральних і основних) виділяють відносно самостійні, спеціалізовані утворення — субінститути, які являють собою досить компактні спільності конституційних норм. До них відносять такі субінститути спільності конституційних норм, які закріплюють: основні соціально-економічні права; політичні права і свободи; гарантії основних прав і свобод; основні обов'язки громадян.Є дещо спрощений варіант поділу конституційно-правових інститутів на прості й складні. Наприклад, інститут основ правового статусу людини і громадянина як складний інститут включає: інститут громадянства; інститут гарантування прав і свобод людини і громадянина. У правовому статусі іноземців, біженців, осіб без громадянства є своя специфіка. До простих інститутів можна віднести інститут депутатського запиту, інститут притягнення депутата до відповідальності. Вони належать до складнішого інституту — інституту парламентаризму.Отже, можливі обидві класифікації конституційно-правових інститутів залежно від критерію різної кількості норм, які входять до інституту, обсягу суспільних відносин, що регулюються цими нормами.