11. Етапи формування валютно-економічного союзу.

Початком інтеграційних процесів у Європі вважається створення шістьома країнами в 1951 р. Європейського об’єднання вугілля та сталі, яке згодом поступово розширювалося й перетворилося на Європейський Союз (ЄС), до складу якого до 1 травня 2004 р. входило 15 європейських держав (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція). 1 травня 2004 р. до ЄС приєдналися ще 10 країн (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чехія). До початку дев’яностих років держави ЄС створили “Спільний ринок”, у рамках якого забезпечується вільне пересування товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів. Тобто валютному союзу передував митний союз – були скасовані митні збори та обмеження щодо взаємної торгівлі, уведений єдиний митний тариф на ввіз товарів з третіх країн з метою зменшення іноземної конкуренції в Європейському Економічному Союзі (ЄЕС). Також склався спільний аграрний ринок і був введений особливий режим регулювання сільськогосподарських цін. Митний союз доповнювався елементами міждержавного узгодження економічної та валютної політики. Країни ЄЕС зрозуміли необхідність подальшої більш глибокої інтеграції у валютній сфері. У 1979 р. була створена Європейська Валютна Система (ЄВС), метою якої було досягнення економічної інтеграції, створення зони європейської стабільності із власною валютою, захист “Спільного ринку” від експансії долара. Тобто Є ВС – це регіональна валютна система, яка є підсистемою світової валютної системи.

На основі “плану Делора” була розроблена Маастрихтська угода про Європейський Союз, яка передбачала поетапне формування валютно-економічного союзу. Ця угода була прийнята в 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) і набула чинності з листопада 1993 р. Відповідно до Маастрихтської угоди країни ЄЄ вводять єдину європейську валюту поступово – у три етапи.

Перший етап (1990-1993 pp.) передбачав проведення всіх підготовчих заходів. Були ліквідовані всі обмеження на вільне пересування капіталів у межах Європейського Союзу. Особлива увага приділялася зближенню економічних та фінансових показників у країнах ЄС.

Протягом другого (1994 р. – 31 грудня 1998 р.) організаційного етапу був створений Європейський Центральний Банк (ЄЦБ). Також була підготовлена необхідна правова та інституціональна база для введення євро. У травні 1998 р. були визначені країни-члени ЄС, які будуть брати участь у третьому етапі переходу до євро. Ними стали 11 з 15 держав ЄС. На цьому етапі від участі в зоні євро відмовилися Великобританія, Данія та Швеція, а Греція за своїми фінансовими та економічними показниками не відповідала вимогам Маастрихтської угоди. 31 грудня 1998 р. відбулася презентація валютного курсу євро на світових валютних ринках.

Третій – заключний – етап (1 січня 1999 р. – 1 липня 2002 р.) почався з моменту введення євро в безготівковий обіг. З 1 січня 1999 р. почали фіксуватися валютні курси євро до національних валют країн ЄС, а також відносно інших валют світу. Почала здійснюватися єдина грошово-кредитна та валютна політика ЄВС. З 1 січня 2001 р. в зону євро була допущена Греція. У готівковий обіг монети та банкноти євро увійшли з 1 січня 2002 р. і до липня 2002 р. ними користувалися 12 країн-учасниць зони євро на рівні з національними валютами, які поступово вилучалися з обігу. У різних країнах ЄС були передбачені різні терміни повного вилучення національних валют з обігу, але всі вони призупинили свою дію до 1 липня 2002 р. Починаючи з цього моменту, обміняти національні валюти на євро можна було тільки в Центральних банках.

Великобританія, Данія та Швеція на даний момент не входять до зони євро і користуються євро як будь-якою іншою іноземною валютою. Серед інших причин дотримання ними такої позиції слід відзначити небажання цих держав ліквідувати свої національні валюти, побоювання щодо втрати національного суверенітету, а також інші економічні та політичні мотиви.