2.3 Концепція «сродної» праці

Концепція «сродної» праці являє особливий інтерес як спосіб людської життєдіяльності.

Один із перших філософів нового часу він висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в потребу і найвищу насолоду. Суб’єктом людського щастя вважає «внутренній мир, сердечное веселіе, душевную крепость», який можна досягти слідуючи велінню своєї внутрішньої натури, пізнаного в собі бога. Якщо розглянути більш конкретно цю проблему, виявляється внутрішня натура і є «сродность» до певного виду праці. У філософії Сковороди думка про визначальну роль «сродної» праці в забезпеченні щасливого життя вперше набула загального принципу розв’язання проблеми людського щастя і смислу людського буття. В результаті праці, людина споживає продукт, який виконує функцію самозбереження життя. Лише «сродна» праця може дати істинну втіху і задоволення від самого процесу праці. Він стверджує, що праця за покликанням, праця як реалізація творчих здібностей, обдаровань і талантів справді є внутрішньою потребою і приносить вищу насолоду. За умов XVIII століття – це була утопія, але в ній схоплена надзвичайно важлива соціальна проблема.

У плані «сродної» праці Сковорода розглядає і проблему соціальної рівності. Принцип «нерівної рівності» він визнає з нерівності обдаровань і покликань, нерівності «природного» походження.

Як селянський просвітитель і син своєї доби Сковорода ще не міг піднятись до розуміння матеріально-практичної зумовленості суспільного поділу праці і його опосередкованості відносинами власності. Суспільний поділ праці він намагається перенести на природні «сродності» людини. Звідси його твердження: «Сколько должностей, столько сродностей». Тому критика соціальних вад суспільства в нього йде не по лінії вимог докорінної зміни існуючого суспільного поділу праці, а по лінії моральної перебудови світу шляхом подолання «несродної» праці у всіх сферах суспільної діяльності. Тому, що «несродна» праця – це джерело всіх суспільних вад.

Головне було побачити все ж в роботах Сухомлинського про «несродну» працю його звертання проти правління панівних класів, проти своєкористя та егоїстичних перетворень діяльності людей власним протребам. Він один із перших, хто не боявся виступити проти буржуазно-міщанського, споживацького підходу до життя.

З ученням про споріднену працю Сковороди тісно пов’язані і його педагогічні ідеї. Працюючи в Переяславській семінарії, Харківському колегіумі та домашнім вчителем, він набув значного педагогічного досвіду, який намагався теоретично узагальнити, опираючись на положення виробленого ним філософського вчення.

Оскільки Сковорода приділяє значну увагу питанням філософії моралі, то це спонукає його виробляти відповідні педагогічні принципи освіти й виховання.

2.4 Стиль філософського мислення Сковороди

Філософському мисленню Григорія Сковороди притаманне органічне поєднання раціонально-абстрактного та художнього світоспоглядань. В ньому предмети та явища осмислюються лише в абстрактно-схематичному образі, де поєднанні їх властивості. Один із найавторитетніших дослідників його творчості Д. Чижевський писав: «Філософічний стиль Сковороди – це своєрідний поворот філософічного думання від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення в образах та через образи. Він повертається від термінологічного вжитку слів до символічного їх вжитку. Сковорода пристосовує скарб філософської термінології до свого стилю думання: поняття стають символами».

Нaслiдyючи традиції неoплатoнiзмy і хриcтиянcькoї cимвoлiки отцiв цepкви, нiмeцьких мiстикiв та yкpaїнськиx миcлитeлів дoби Київcькoї Рyci, Пpocвітництва, Сковoрoда рoзглядaє cимвoли як «iпoстась icтини», як тe, щo дoпoмaгaє пiзнaти нeзeмне, вiдкривaє нoвe бaчeння peчей. Символи постають як певна множинність значень, межі між якими могли перехрещуватись, бути схожими або ж суперечити.

Він на стільки був захоплений створенням практичної філософії, що не звернув уваги на теоретичну довершеність, формальну систематизацію своїх ідей, а це і не дало підґрунтя щоб аргументовано відповісти на всі питання , які міг би поставити філософ. Це не є недоліком філософських поглядів Сковороди, це лише відбиток філософських традицій, які започаткували еллініти, де центром бачення світу була людина.

Також Сковорода відзначив у своїх поглядах двонатурність світу (видима і невидима, тобто матеріальна й ідеальна, тілесна і духовна, мінлива і вічна, залежна і визначальна).

«У цьому цілому світі, – писав Г. Сковорода, – два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей – риза, а той – тіло. Цей – тінь, а той – дерево. Цей – матерія, а той – іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя у смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, в одчаї надія».

Принцип двонатурності світу Г. Сковорода органічно пов’язує з його вченням про три «світи» – специфічні види буття (спираючись на давню філософську традицію, античну, натурфілософію М. Кузанського, Д. Бруно, філософські курси києво-могилянців, зокрема С. Полоцького): великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

Великий світ – складається із численних світів як «вінок із віночків». Першооснова – це чотири елементи: вогонь, повітря, вода й земля. Він поділив макрокосм на старий світ (бо його давно всі знають) і новий світ, що відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Та оскільки Сковорода зосереджував більше уваги на розуміння малого світу (людини), великий світ він не вивчав досконало, лише на стільки, на скільки необхідно це було для розуміння центральної ідеї його філософії – людини.

Проблему відношення духовного до матеріального Сковорода осмислював у трьох аспектах: в онтологічному, гносеологічному і морально-етичному. В онтологічному аспекті єдність духовного і матеріального охарактеризовує категоріями вічного і минущого, безконечного і конечного, загального і одиничного. В цьому зв’язку він висловлює ряд глибоких діалектичних міркувань. У гносеологічному аспекті відношення духовного і матеріального Сковорода розглядає як відношення сутності і видимості. Причому сутність він розуміє метафізично, як щось трансцендентне, потойбічне щодо видимості. Остання – лише «тінь» сутності. Що стосується розуміння матеріального і духовного у морально-етичному аспекті, то це два протилежних чинника – добро і зло. Тілесне, матеріальне як джерело і чинник зла набуває у нього незалежності від духовного як чинника добра. Тому в проекції на відношення добра і зла матеріальне і духовне в філософії Сковороди дістають достатню незалежність, що дозволяє говорити про певні риси дуалізму або про дуалістичні тенденції у світогляді українського просвітителя.

Сковорода завжди звертав увагу та наголошував на поєднанні людини з природою, не в сенсі матеріалізму, у зовнішньому поєднання, він говорить про «згідність із природою» у метафізичному розумінні основи буття. «Природа» для Сковороди – це Божественна Сутність, утаєна і притаманна зовнішньому, видимому світові і всякій живій істоті. Це творчий і активний принцип як основа видимого світу, як глибока, рушійна сила людської душі, – це її внутрішнє щастя (не в гедоністичному чи матеріалістичному розумінні цього слова) і блаженність.