2.2 Проблемні питання українсько-турецьких відносин і безпека Чорноморського регіону

Доводиться констатувати, що на сьогодні між Україною й Туреччиною існують конфліктні інтереси, і транспортні енергетичні коридори входять до їх числа. Ухваленням маршрутів нафтопроводу Баку-Тбілісі-Дхейхан і Транскаспійського газопроводу для транспортування туркменського газу завершився політичний етап оформлення енергомосту Каспій – Туреччина – Європа. Цим були створені об’єктивні передумови для посилення позицій Турецької Республіки в Чорноморському регіоні. Таким чином, Анкара — певною мірою конкурент Києва в питаннях зміцнення ГУАМ і транспортування енергоносіїв (у цьому контексті не випадкова турецька ініціатива щодо вироблення Пакту зі встановлення миру і стабільності на Кавказі).

Але час вимагає знайти спільне розв’язання проблем і співпрацювати разом. І якщо у своїй зовнішній політиці Україна тривалий час вимушена була балансувати між Сходом і Заходом, то на Півдні могла б знайти і твердий ґрунт під ногами і стати потужною регіональною силою. Для цього вона має проводити в Чорноморському регіоні активну зовнішню політику, спрямовану на розвиток економічного співробітництва, зміцнення взаємодовіри в політичній та воєнній сферах.

Водночас очевидно, що Анкара намагається отримати інформаційний вплив в Україні та створити позитивний образ Турецької Республіки в сприйнятті як пересічних громадян, так і політичної еліти нашої держави. Для цього Туреччина вдається до акцій гуманітарного характеру, одним із прикладів котрих є фінансова й моральна підтримка кримськотатарського народу в його стосунках з офіційним Києвом та на міжнародній арені. Поки що внаслідок цілої низки об’єктивних причин найбільш підтримують партнерські відносини з Україною Туреччина і Грузія. Азербайджан традиційно розвиває співробітництво з Туреччиною, яка в свою чергу проявляє себе дедалі ініціативніше і стає об’єктом притягання інших країн. [12, 23]

А загалом і Україну, і Росію, і Грузію, і Туреччину повинні об’єднати спільні інтереси щодо освоєння природних багатств регіону, реалізації перспективних економічних проектів, гарантування безпеки і стабільності в Причорномор’ї. Останнім часом тут відбувається процес переструктурування геополітичного простору, яке пов’язане зі зменшенням впливу Росії й посиленням ролі Туреччини. Своє належне місце прагне зайняти в Чорноморському регіоні й Україна, що також сприятиме формуванню нової системи міждержавних зв’язків у Європі, посиленню інтеграційних процесів.

2.3 Україна та Туреччина на шляху до єс: основні проблеми євро-інтеграційного процесу та перспективи їх подолання

Мало хто в середовищі політичних еліт в Україні та Туреччині ставить під сумнів важливість інтеграції обох країн до ЄС. У Туреччині вступ до ЄС розглядається як логічне завершення тієї політики модернізації, що розпочалась ще за часів Ататюрка. В Україні курс на інтеграцію до ЄС є ключовим питанням діяльності "помаранчевої" команди, що знаходиться при владі.

Однак, незважаючи на очевидну бажаність для України та Туреччини вступу до ЄС, на значні успіхи українських і турецьких демократичних перетворень, на успішність євро-інтеграційної політики обох держав, на сьогодні існують певні труднощі на шляху прийняття України та Туреччини до ЄС. Ці труднощі викликані культурними, економічними та політичними особливостями цих країн, а також складною внутрішньополітичною ситуацією в ЄС, що виникла внаслідок розширення Євросоюзу на схід. [27, 53]

В цілому можна виділити дві великі групи проблем, що стоять на шляху євроінтеграційного процесу в Україні і Туреччині. Перша група проблем пов'язана з об'єктивними чинниками, а саме — з необхідністю модернізації економік, політичних систем та законодавства країн — кандидатів на вступ до ЄС. Друга група проблем пов'язана з суб'єктивними причинами, такими як внутрішньополітична ситуація всередині ЄС.

Отже, до першої групи проблем належать: проблеми економічного характеру, що пов'язані з доволі низьким рівнем розвитку економік України та Туреччини у порівнянні з країнами ЄС. Також, сюди слід віднести проблему адаптації законодавства до європейських стандартів. До цієї групи проблем відноситься і проблема готовності суспільної думки до вступу до ЄС, адже, якщо для політичних еліт це питання вже є вирішеним, то згідно з даними соціологічних досліджень, певна частина пересічного населення в Україні і Туреччині відносяться до євроінтеграції негативно. [27, 54]

До другої групи проблем слід віднести неготовність європейського законодавства до включення України та Туреччини до ЄС, оскільки у разі прийняття цих країн, вони отримають одні із найбільших представництв у Європарламенті, а отже — стануть його найвпливовішими членами. Сюди ж відноситься і неготовність європейської громадської думки до прийняття нових членів. На сьогодні лише 37% населення 25 країн-членів ЄС бажають бачити Туреччину у своїх рядах (щоправда щодо України, то тут європейці більш поблажливі).

Водночас незрозумілі і самі перспективи ЄС, адже європейську конституцію так і не було прийнято. Все це свідчить, що питання вступу України та Туреччини до ЄС — це питання довгострокової перспективи, яке не виглядає визначеним, навіть для Туреччини.