3. Українсько-турецькі відносини (1990 – 2008 роки)

Протягом останніх років між нашими країнами підтримується постійний діалог на найвищому рівні. З моменту набуття незалежності нашою державою Президенти України шість разів відвідували Анкару з офіційними візитами (в травні 1992 року (Л.Кравчук), листопаді 1996 та листопаді 2000 року (Л.Кучма), червні 2005 року (В.Ющенко)). Президенти Туреччини чотири рази здійснювали офіційні подорожі до Києва (березень 1991 року – Тургут Озал; травень-червень 1996, а також травень 1998 років – Сулейман Демірель; листопад 2000 та червень 2003 років – Ахмет Сезер). Постійний контакт підтримується також на рівні прем'єр-міністрів, міністрів закордонних справ, міністрів оборони, спікерів Парламентів, а також експертів двох держав незалежно від змін влади, що неодноразово відбувалася в наших країнах. [27, 51]

Серед заходів початкового періоду міждержавних відносин особливо привертає до себе увагу урочисте святкування 70-річчя Договору про дружбу та братство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1922 року. Слід зазначити, що дві країни досить швидко побудували правовий базис для реалізації двостороннього співробітництва в майже усіх сферах. Вже через три місяці після встановлення дипломатичних відносин, 4 травня 1992 року, було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою терміном на 10 років з подальшим автоматичним подовженням кожні п'ять років. Цей договір набув сили 1 червня 1994 року. Того ж дня, 4 травня 1992 року, було підписано Угоду між Урядом України і Урядом Турецької Республіки про торговельно-економічне співробітництво. Перелік двосторонніх Угод не обмежується співробітництвом в таких галузях, як енергетика, комунікації, сільське господарство, інвестиції, туризм, морське співробітництво та розподіл економічних зон у Чорному морі, а також дипломатичними та консульськими питаннями. З двосторонніх заяв слід окремо виділити Спільне Комюніке від 28 листопада 1998 року, в якому президенти України і Турецької Республіки Леонід Кучма та Сулейман Демірель засудили ті політичні сили в Росії, які на той час висували претензії щодо статусу міста Севастополь. В Спільному українсько-турецькому комюніке від 13 лютого 1998 року висловлювалось задоволення станом двосторонніх відносин. [23, 4-6]

Країни співпрацюють не тільки на двосторонньому рівні, а й в межах міжнародних установ, таких як Організація Об'єднаних Націй, Рада Європи, ОБСЄ, та організацій регіонального співробітництва (ОЧЕС, BLACKSEAFOR). Співробітництво в воєнній галузі підтримується як на двосторонньому рівні, так і в рамках Комісії Україна-НАТО та програми Партнерство заради миру. Угоду про військово-технічне співробітництво між двома країнами було підписано в 1994 році. Продовжується інтенсивна співпраця між Національною академією МВС України та Поліцейською академією Туреччини. Розвиток співробітництва в галузі безпеки об’єктивно необхідний у зв'язку з наростанням неврегульованої міграції з азійських країн через Україну, організованої злочинності та наркобізнесу. Що стосується спільної боротьби проти міжнородного тероризму, між міністерствами внутрішніх справ двох країн було досягнуто домовленості щодо налагодження співробітництва та обміну досвідом у цій галузі. [23, 7]

Саме тема відносин Україна-НАТО стала порядком денним зустрічей, що відбулись під час Стамбульського саміту НАТО в 2004 році. Як підкреслив міністр закордонних справ Туреччини Абдулла Гюль: „Україна зі своїм географічним розташуванням, історичним, культурним багатством, великим потенціалом для розвитку є особливим партнером для Туреччини та НАТО. В рамках досягнень України на сьогодні ми віримо, що Україну найближчим часом очікують великі успіхи й протягом найкоротшого терміну вона досягне своєї мети – повної інтеграції в євроатлантичні структури. Туреччина всіляко співпрацюватиме з Україною і допомагатиме їй в цьому процесі” [1]. Слід також зазначити, що обидві країни прагнуть стати членами Європейського Союзу. Зокрема переговори про вступ до цієї організації Туреччини було офіційно розпочато в жовтні 2005 року.

Під час візиту до України прем'єр-міністра Ердогана в квітні 2004 року між урядами двох держав було підписано „Спільний план дій про посилене співробітництво”, який наголошує на співпраці в сферах посилення миру, безпеки та стабільності в Чорноморському регіоні, спільній боротьбі проти тероризму та організованої злочинності, посиленні економічного виміру двосторонніх відносин, покращенні транзитного потенціалу обох країн, Європейської та євроатлантичної інтеграції, науки та технології, розвитку гуманітарних справ, екології та морських питань [1].

Що стосується співробітництва між двома країнами в економічній сфері, сьогодні Туреччина посідає четверте місце серед усіх торговельних партнерів України, поступаючись за цим показником лише Росії, Німеччині та Туркменістану. Саме з Турецькою Республікою наша держава зберігає найбільше серед усіх іноземних партнерів позитивне сальдо у двосторонній торгівлі. Україна ж знаходиться на 16-му місці серед основних торговельних партнерів Туреччини. У товарній структурі українського експорту переважають металопродукція та продукція чорної металургії, хімічні вироби, пластмаса, каучук, мінеральні продукти, деревина [7, 5]. Як бачимо, слід розширювати частку високотехнологічної продукції в структурі експорту нашої держави. Також привертає до себе увагу діяльність двосторонньої Міжурядової комісії з торговельно-економічного співробітництва, третє засідання якої відбулося 29-31 січня 2002 року в Анкарі, четверте – 25-26 лютого 2004 року в Києві. Станом на кінець 2003 року в Україну надійшло 46,02 млн. доларів США прямих турецькіх інвестицій, більшість з яких переважно до підприємств хімічної промисловості. [8, 47]

Під час свого візиту до Турецької Республіки 6-8 червня 2005 року, Президент Віктор Ющенко говорив про необхідність збільшення взаємного товарообігу та пропонував збільшити втричі нинішні три мільярди доларів на рік: „Це відповідає стратегічним інтересам України. Було б логічним поставити завдання до 2010 року збільшити товарообіг до 10 мільярдів. Необхідно створити групу високого рівня і план дій на п'ять років” [1].

На переговорах в Анкарі турецька сторона запропонувала Україні план запровадження двостороннього режиму вільної торгівлі. Нажаль, для реалізації цього проекту слід зачекати, поки наша держава стане членом Світової Організації Торгівлі. Як відомо, Туреччина входить до СОТ, і ми сподіваємось на подальшу підтримку нашим чорноморським партнером курсу України на повноправне членство в цій авторитетній організації.

Ще однією важливою галузю співробітництва стала енергетика. Обидві країни прагнуть диверсіфікувати можливості отримання нафти та природного газу, насамперед з регіону Близького Сходу та країн Каспійського басейну. В червні 2005 року в Анкарі, українська сторона висловила зацікавленість у спільному використанні нафтопроводу Джейхан-Самсун. Як підкреслив міністр палива та енергетики Іван Плачков: „Згідно з домовленістю президентів буде створено робочу групу, котра має розробити техніко-економічне обгрунтування маршруту Джейхан-Супса та можливості його використання з подальшою поставкою нафти до Одеси, а також використання нафтопроводу Одеса-Броди в прямому напрямі” [1]. Слід зазначити, що близько 80% російського природного газу потрапляє до Туреччини через територію України.

Особливо актуальним сьогодні є розвиток співробітництва в сфері охорони навколишнього середовища. Обидві країни беруть активну участь в діяльності Комісії із захисту Чорного моря від забруднення. Зокрема українськими вченими було розроблено технологію, що дозволяє збирати сірководень, що призводить до загибелі фауни в Чорному морі.

Дедалі більше інтенсіфікується діалог між обастями та провінціями України і Турецької Республіки. На завершальному етапі знаходиться проект налагодження співробітництва між АР Крим та провінцією Анталья. Між двома сторонами було досягнуто домовленості про відкриття в столиці Туреччини так званого парку Києва.

Взагалі, слід відзначити, що з моменту отримання Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало істотних суперечок. Лише випадкові інциденти в українських територіальних водах, пов'язані з правовим врегулюванням рибальства в цих місцях, час від часу створювали деяку напруженість. Питанням, успадкованим ще від Радянського Союзу, є повернення кримських татар на їхню історичну батьківщину. Туреччина надає значну підтримку в питанні влаштування кримських татар – „народу, який за цивілізаційним та історичним статусом приречений виконувати функції мосту між Україною і Туреччиною” [1]. За словами міністра закордонних справ Абдулли Гюля: „Крим – це найближча до Туреччини частина України. Туреччина сприймає кримських татар як вірних громадян України та спільноту, що забезпечить свій внесок у дружбу між двома країнами. З метою посилення стабільності України та регіону Туреччина нині стала країною-донором, що допомагає Криму. Сума допомоги, яку ми надали на сьогодні в рамках цього, сягнула 4 мільйонів доларів” [1].

Українським центром соціологічних досліджень „Взаємодія” і Атлантичною Радою України в Херсонській області України було проведене соціологічне опитування, яке дає розуміння сприйняття Туреччини і турків населенням південної частини України. Згідно з ним, майже 66% респондентів підтримують подальший розвиток співробітництва і партнерських стосунків з Туреччиною, приблизно 77% очікують зростання економічного розвитку між нашими двома країнами [1]. За словами українського дослідника Рустема Жангожи, Туреччина спроможна відігравати в Центральній Азії й на Кавказі ту ж роль для нашої держави, що і Польща в Європі [1].

Геополітично Україна і Турецька Республіка знаходяться на перехресті цивілізаційних струмів та комунікацій між Сходом і Заходом. Будучи двома сторонами транспортно-комунікаційного коридору, що зв'язує між собою Європу й Азію в єдину магістральну систему субконтиненту, вони зацікавлені одна в одній. Що важливо, наші дві країни мають плідні двосторонні відносини, що базуються на засадах рівноправ'я та вирізняються своєю гнучкістю. Отже, можна із впевненістю стверджувати, що Туреччина є найважливішим партнером для нашої держави на південному напрямі. Національним інтересам України і Турецької Республіки в Чорномор'ї відповідає його перетворення в зону миру, безпеки і співробітництва та вирішення проблем, які можливо вирішити лише за допомогою спільних зусиль.