64. Особливості розвитку жанру роману в англійській літературі другої половини хх ст.

У цей час в Англії було дуже важке становище. Вона втратила свою вагомість у світі, переживала економічний занепад, до влади прийшли лейбористи, колонії почали боротись за незалежність, Лондон втратив свій авторитет, дуже почала розвиватись провінція – поширення діалектів.

40-50 роки: реалізм, основний жанр: роман, реалістична драма – антиколоніальний роман (Олдрідж, Стюард, Девідсон, Грін), робітничий (Ліндсей, Чаплін, Сілітл), університетський (Молоді розгнівані: Еміс, Вейн, Брейн, Осборн), політичний (Сноу, Олдрідж, Грін), роман-виховання (Сноу), соціально-психологічний (Грін), сатиричний/комічний (Спарк).

60-70 роки: вплив екзистенціалізму (Голдінг, Спарк, Фаулз).

60ті: поява нових тенденцій постмодернізму, нове трактування літератури, роман: університетський (Лодж, Бредбері), історичний (Фаулз – стилізація під вікторіанський роман, Барнс), біографічний (Акройд, Барнс,), роман-виховання (Фаулз "Деніел Мартін"), детективний (Фаулз "Примха"), порнографічний (Фаулз "Мантиса").

65. Філософський роман в англійській літературі другої половини хх ст. Творчість в. Голдінга.

Філософський роман розвивався в творчості Мердок, Фаулза та Голдінга. Мердок: її цінності – мистецтво та мораль, написала низку філософських праць, писала про хворобу мови – мова перестає бути засобом комунікацї, люди говорять, але не розуміють один одного, вихід – мовчання: філософія тиші, писала про проблему свободи. Творчість – те що може виправдати людське існування, але і творчості можливе мовчання. – "Первинність добра над іншими поняттями", "Вогонь і Сонце: чому Платон вигнав митців"; "Під сіткою", "Чорний принц". Фаулз – реалістична традиція + екзистенціалізм + постмодернізм. Філософська праця "Арістос. Автопортрет в ідеях". Стиль Фаулза: вічні категорії, образи-символи, життя як магічний театр, роздуми над людським буттям, намагання зрозуміти історичні події, філософські ребуси.

Вільям Голдінг – чистий філософський роман, роман-притча. Творчість: "Володар мух" (осмислення війни і фашизму, природа вивільняє зло, у цьому світі не можна почувати себе в безпеці), "Спадкоємці", "Злодюжка Мартін", "Вільне падіння" (роман у формі сповіді), "Шпиль" (гріх і праведність в одній людині), "Піраміда", "Ритуали плавання" (роман у формі дорожніх нотатків, сучасний світ бездуховний, роман-застереження), "Вогонь там внизу", філософські повісті: "Бог Скорпіон", "Клонк-Клонк", "Надзвичайний посол".

Риси творчості Голдінга: життя як трагедія нерозуміння, контакту нема; відчуття невпевненості в сучасному світі; зміщення реальності; дворівневість (алегоричне звучання); Голдінг говорить, що не треба робити, але ніколи не каже як робити правильно.

66. Постмодернізм в англійській літературі останніх десятиліть.

Виник приблизно в середині ХХ ст., досяг розквіту в 80-90 роки. Дискусія про суть постмодернізму триває і до сьогодні. Єдиного трактування назви наразі немає. Ввів це поняття Франсуа Ліотар – стаття "Постмодерний стан". Постмодернізм – це відмова від метаоповідей, метаісторій, постісторія – кінець історії, кінецб лінійного розуміння історії, історичні події тлумачаться з різних точок зору, історія будується за моделлю художнього твору. Постфілософія – чи правильно трактуються ідеї філософів? – ця філософія культивує множинність поглядів. Симулякр – копія копії, людина в сучасному світі керується ідолами, образами, а не реальними фактами та явищами.

Постмодерністи: Джон Фаулз, Пітер Акройд, Джуліан Барнс, Девід Лодж, Малкольм Бредбері, пізній Голдінг. Принципи постмодернізму в літературі: сумнів щодо основних понять в житті людини, постмодерністична чутливість, за основу беруться класичні твори, їх пародіюють, обігрують, пародія – повторення з різницею (Девід Лодж "Академічний обмін" – пародія на Джойса, нема кінцівки); експеримент з фіналами творів – або жодної кінцівки, або її половина, або кілька варіантів завершення однієї історії; змінюється позиція читача – автори зконцентрували свою увагу на тому як читач сприймає твір; метароман (роман про роман – Лодж "Мистецтво слова", роман коментує сам себе); інтертекстуальність – ніхто не винайде нічого нового, все базується на тому, що було, кожен текст можна розібрати – все базується на цитатах; недовіра до метаоповідей.