1 Тітов в. Про деякі проблеми виконавчого провадження // Право України.-1999-№ 11.-с. 64-68.

44

Гласність судового процесу та повне фіксування його технічними засобами загалом не властиві, на погляд ав­торів, для сучасного виконавчого провадження, крім де­яких його стадій. Так, реалізація стягненого майна через аукціони, торги не тільки проходить у гласній атмосфері, а й порушення умов (недотримання) гласності може бути підставою для визнання торгів такими, що не відбулись. Тому принцип гласності властивий виконавчому про­вадженню.¹ Але загальним для всіх етапів цей принцип важко назвати, оскільки процедура вчинення виконавчо­го провадження залежить від об'єктів стягнення, іноді потребує вжиття негайних заходів тощо. Крім того, ви­значаючи можливим порушення прав боржника на недо­торканність житла, доцільно обмежити поширення інфор­мації про цей аспект. Примусове стягнення для боржни­ка - це неприємний з морального боку процес, тому за загальним правилом він має здійснюватись не тільки із суворим дотриманням умов законності, а й із певним об­меженням кількості осіб, що братимуть участь в описі майна. Отже, питання гласності виконавчого проваджен­ня має характеризуватися непоширенням відомостей, якщо цього не вимагають обставини виконавчого провад­ження, і воно потребує додаткової регламентації в залеж­ності від стадії та конкретних дій державного виконавця. Тобто в цивільному процесі гласність - це загальне пра­вило, з якого робляться винятки при розгляді справи у закритому засіданні суду (ст. 10 ЦПК України), а для ви­конавчого провадження не слід без нагальної потреби надавати широкого розповсюдження інформації про за­стосування примусового стягнення.

При цьому не слід відносити понятих до суб'єктів, присутність яких свідчить про безсумнівну гласність ви­конавчого провадження. їхню участь необхідно пов'язу­вати із забезпеченням принципу законності. Потенційна роль цих суб'єктів як свідків повинна розцінюватись як можливість та необхідність у майбутньому підтвердити правомірність дій державного виконавця. Це положення ш>жна аргументувати тим, що судовий процес € гласним, незалежно від участі свідків при розгляді справи по суті.

можливість і необхідність фіксування процесу дер-

с »^™™£?1;Л'-^{ОмельчетоМ}- ^П> Штефан С. М. Виконання судових рішень // Юршком Інтер.- к., 2001.- С. 59-60.

45

жавного виконання технічними засобами - ці аспекти на сучасному етапі розвитку виконавчого провадження вза­галі не передбачені законодавством, а також не розгля­дались теоретиками права. Якщо порівняти за значенням виконавче провадження з іншими правоохоронним про­цесами та із судочинством, то доцільно й необхідно ста­вити питання про фіксування процесу виконання техніч­ними засобами. Це надасть виконавчому провадженню ознак об'єктивності, дисциплінуватиме державного вико­навця при здійсненні ним наданих владних повноважень, забезпечить докази законності дій державного виконавця тощо. Реальна ж можливість забезпечення державної ви­конавчої служби оргтехнікою насамперед залежить від сучасного економічного стану України. Нині в державних виконавчих службах ще не вистачає оргтехніки. Тому для широкого фіксування технічними засобами запису вико­навчого процесу, на наш погляд, час ще не настав, але не важко передбачити, що в майбутньому це питання буде .позитивно вирішено.

Отже, можна вважати, що виконавчому провадженню властиві особливі принципи діяльності й вони зумовлю­ють особливість процедури виконавчого провадження. Однак не варто ці принципи закріплювати в законодав­стві та вводити їх окремими нормами до структури зако­ну¹. Тож слід погодитися з авторами законопроекту, що принципи діяльності державної виконавчої служби не повинні входити до структури закону. Останнє положен­ня випливає з того, що принципи права доцільно зазна­чати в тих нормативних актах, які регламентують діяль­ність органів, наділених повноваженнями правоаналізу. Наприклад, до компетенції суду належить вирішення всіх правовідносин, що виникають у державі, й за від­сутності регламентації таких правовідносин він має пра­во застосовувати аналогію законодавства і права. Держав­ний виконавець повинен чітко додержуватись процедури вчинення виконавчого провадження, тож, на відміну від суду, не може орієнтуватись на принципи права, а зо­бов'язаний чітко дотримуватись вимог закону.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку про

¹ Фурса С, Щербак С. Принципи організації та діяльності держав­ної виконавчої служби // Підприємництво, господарство і право.-2001.-№ 8.-С. 81-85.

46

досить тривалий історичний розвиток інституту вико­навчого провадження України, що бере свій початок ще з часів Київської Русі, та значну еволюцію законодавства про виконавче провадження, розпочинаючи з норматив­ного закріплення примусового виконання рішень і за­вершуючи сучасністю. Переважно цей інститут закріп­лювався в чинних ЦПК як дореволюційного, так і радян­ського періодів. Сьогодні ж існує окреме законодавство, що регулює виконавче провадження, яке нами розгляда­ється не в системі цивільного процесуального законодав­ства, а відокремлено від нього.

У зв'язку з цим пропонується розглядати інститут виконавчого провадження в системі адміністративного права, визначаючи метод правового регулювання у ви­конавчому провадженні як санкціонований примус, що полягає в обов'язку державного виконавця вчиняти лише санкціоновані державою виконавчі дії у визначеному за­коном процесуальному порядку. Правовідносини у вико­навчому провадженні виникають у зв'язку з невиконан­ням боржником своїх обов'язків, які зазначені в рішенні суду або іншого юрисдикційного органу, в добровільному порядку, тоді держава фактично санкціонує, дозволяє за­стосовувати при примусовому виконанні рішення заходи примусового виконання, які чітко передбачені законо­давством про виконавче провадження. Мається на увазі, що, з одного боку, держава чітко визначила процедуру, засоби примусового виконання рішень, врегулювала по­рядок звернення та підстави застосування державного примусу і, таким чином, санкціонувала потенційну мож­ливість примусу до зобов'язаної особи в чітких межах виконавчого провадження. З іншого ж боку, стягувач, подаючи встановлені законом документи до державної виконавчої служби, санкціонує примусове стягнення до конкретного боржника як наслідок невиконання остан­нім своїх обов'язків у добровільному порядку.

Шляхом виконавчого провадження здійснюється пра-возахисна функція держави в силу здійснення у виконав­чому провадженні остаточного захисту прав громадян і юридичних осіб, що є фактичним продовженням право-захисної функції суду. Виконавче провадження розпочи­нається лише з моменту встановленого повноважними органами правопорушення і стосується відновлення по­рушених прав у межах, що визначені законом та рішен-

47

ням суду. Відомо, що захист прав громадян та юридич­них осіб здійснює цілий ряд державних органів (суд, господарський суд, органи нотаріату, адміністративні органи), але саме у виконавчому провадженні захист прав набуває реального змісту.

Принципи діяльності державної виконавчої служби поділяються на загальні та спеціальні. До загальних принципів слід віднести принцип законності, принцип верховенства права, принцип реординації, принцип сприяння громадянам, установам, підприємствам і орга­нізаціям у здійсненні їхніх законних прав та охороню-ваних законом інтересів. До спеціальних - принцип обов'язковості вимог державного виконавця, принцип своєчасності, повноти виконання і неупередженості дер­жавного виконавця, принцип безпосередності, принцип пріоритетності звернення стягнення на майно боржни­ків - громадян, принцип одноособовості прийняття рі­шення в конкретному виконавчому провадженні, прин­цип доступності й гарантованості захисту прав стягува­на та боржника.

РОЗДІЛ II

ПРАВОВІДНОСИНИ,

ЩО ВИНИКАЮТЬ У ПРОЦЕСІ

ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ СУДІВ ТА