5.4. Оцінка майна

Проведення оцінки майна одна з найскладніших про­цесуальних дій, оскільки від результатів цього процесу залежить з одного боку реальність виконання вимог стя­гувача, а з іншого - охорона від порушення майнових прав боржника.

Загальним є правило, що оцінка майна боржника про­вадиться державним виконавцем за ринковими цінами, які діють на день проведення оцінки, крім випадків, коли оцінка провадиться за регульованими цінами.

Але оцінити процент зносу одягу та взуття і визначи­ти, які з них мають зношеність більш, як на 50 відсот­ків,- це складна задача, і в певній мірі її вирішення має суб'єктивні ознаки. Доцільно, в цьому випадку мати на увазі товарний вигляд. Тобто в тих випадках, коли річ має суттєві пошкодження та втратила товарний вигляд, остаточна мета стягнення - покриття майнових вимог стягувача втрачається. Отже, при оцінці майна необхідно брати до уваги, що наступною процесуальною дією має бути реалізація майна, а зберігання та реалізація некон­диційного майна, крім збільшення витрат на виконавче провадження, не призведе до бажаних результатів. Тому речі, що мають суттєві дефекти, підлягають оцінці з ура­хуванням можливості їх подальшої реалізації.

Передбачене в законі положення про те, що оцінка майна проводиться державним виконавцем за ринковими

241

цінами, які діють на день її проведення крім випадків, коли оцінка провадиться за регульованими цінами, сто­сується того регіону України де провадиться виконавче провадження. Так, державне регулювання цін і тарифів передбачено Законом України «Про ціни і ціноутворен­ня» від 3 грудня 1990 року (із змінами і доповненнями). Статтею 9 цього Закону передбачено, що державні фік­совані та регульовані ціни і тарифи встановлюються державними органами України. Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» затверджено повноваження центральних ор­ганів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про ціни і ціно­утворення» Кабінетом Міністрів України можуть вводи­тися методи державного регулювання цін і тарифів. От­же, в разі опису майна, на яке встановлені регульовані ціни, державний виконавець зазначає регульовані ціни і не приймає заперечень, щодо їх дійсності з боку борж­ника або стягувача.

У тому випадку, коли предмет викликає у державного виконавця сумніви у його реальній ціні, можуть бути за­пропоновані декілька підходів до вирішення цієї ситуації з урахуванням позиції сторін виконавчого провадження та особливостей стягнення.

Якщо оцінити окремі предмети складно (наприклад, у разі оцінки живописних полотен) і альтернативного майна немає для покриття всієї суми стягнення або у випадку конфіскації майна, державний виконавець для проведення оцінки описаного майна залучає у встановленому порядку експерта (спеціаліста), зокрема фахівців науково-дослід­них інститутів судових експертиз або суб'єктів підприєм­ницької діяльності, що мають відповідну ліцензію Мініс­терства юстиції України. У цьому разі оплата їх праці здійснюється зі спеціального фонду виконавчого провад­ження. Витрати на оплату винагороди експерту або спеці­алісту в установленому порядку стягуються з боржника. Якщо стягувач чи боржник заперечує проти проведення

242

оцінки державним виконавцем, оскільки не погоджується з оцінкою конкретних предметів, то останній у встановлено­му порядку призначає експерта чи спеціаліста для визна­чення вартості майна. Витрати за проведену експертизу несе сторона, яка заперечує оцінку майна, проведену дер­жавним виконавцем. В цьому випадку доцільно виносити постанову про призначення експертизи з визначенням під­став її призначення та особистим підписом сторони, яка заявила клопотання про оцінку майна експертом.

Оскільки обом сторонам виконавчого провадження надане право заперечувати проти оцінки майна держав­ним виконавцем, а також враховуючи той аспект, що стягнення проводиться в інтересах стягувача та остаточ­но може бути йому запропоноване в якості компенсації його вимог. У зв'язку з цим, доцільним є положення про вирішення спірності ціни майна в деяких випадках за погодженням обох сторін виконавчого провадження.

Запропоноване в ч. 2 ст. 57 цього Закону положення про право сторін заперечувати можливість державним виконавцем проводити оцінку майна при його описі в деякій мірі може використовуватись сторонами для затя­гування виконавчого провадження. Особливо це стосу­ється виконавчого провадження щодо конфіскації майна. Однак, при конфіскації майна без задоволення вимог кредиторів вартість описаного майна в першу чергу ін­тересує фінансові органи, а не боржника, тому було б доцільно в цьому випадку призначати експертну оцінку описаного майна лише за ініціативою державного вико­навця, а боржника позбавити права заперечувати проти проведення державним виконавцем оцінки. Отже, в цьо­му випадку державний виконавець зможе описати все майно зазначивши вартість того майна, в ціні якого він не сумнівається, а інше опише лише стосовно його характер­них особливостей, а після вилучення проведе експертну оцінку його вартості за місцем подальшого зберігання. Але в цьому випадку реалізація конфіскованого майна має здійснюватись лише після набрання вироком суду закон­ної сили і тільки після сплину десятиденного терміну (авт.), в який зацікавлені особи зможуть захистити свої правав разі опису неналежного боржнику майна.

Забезпечення прав сторін потребує уточнення стосовно їх прав на оскарження оцінки майна до суду, оскільки в разі відсутності заперечень проти оцінки окремих предме-

243

тів опису, проведеного державним виконавцем, та відсут­ності заперечень проти проведення державним виконав­цем оцінки, сторони мають позбавлятися права на таке оскарження.

Закон не передбачає заміни експерта або спеціаліста, в разі незгоди з їх висновком стосовно ціни майна, оскільки відвід останніх має бути вмотивованим об'єк­тивними обставинами, передбаченими ст. 17 цього Зако­ну. Враховуючи також процесуальну неможливість при­значення повторної або додаткової експертизи, оскільки таке положення не передбачено законом, є можливість зробити висновок про встановлення ними остаточної ціни майна у виконавчому провадженні. Тому саме їх оцінку сторони можуть оскаржити до суду.

Крім того, доцільно поширити дію ч. З ст. 57 цього Закону та надати право на оскарження оцінки майна тре­тім особам, майно яких під час опису знаходилось у боржника, коли воно було реалізованим. Коли ж зацікав­лені власники звертаються з позовом про виключення майна з акта опису, ціна майна, переважно, не буде мати юридичного значення, крім випадків розподілу спільної сумісної або спільної часткової власності.

5.5. Звернення стягнення на майно боржника, яке знаходиться в інших осіб

Підстави знаходження майна боржника в інших осіб можуть бути найрізноманітнішими. До таких підстав мо­жуть належати: передача на зберігання (вклади в банківсь­ких установах), договори оренди, передача речей в корис­тування за довіреністю тощо. Однак частина перша та друга ст. 53 Закону «Про виконавче провадження» перед­бачає стягнення майна, яке знаходиться в інших осіб, ли­ше в тому випадку, коли це право на майно боржника має безспірний характер. В цьому випадку зазначені треті особи зобов'язані на запит державного виконавця надати у визначений ним строк відомості про належне боржни­кові майно, що знаходиться у них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржникові. Тобто відносно третіх осіб виконавче провадження носить лише добровільний характер. Права на огляд приміщень третіх осіб у держав­ного виконавця не має (ст. ЗО Конституції України).

У разі спірності таких прав боржник вправі звертатись

244

з позовом до таких володільців (орендарів тощо) майном чи в передбачених законом випадках може уступити право вимоги кредитору.

Коли треті особи не з'явились на виклик державного виконавця, не надали відомостей про належне боржни­кові майно або не передали його, державним виконавцем може бути накладено на них стягнення у вигляді штра­фу, який не звільняє їх від виконання вимог державного виконавця. Для отримання відповідного дозволу на огляд приміщення третіх осіб державний виконавець має звер­татись до відповідних органів.

Передача належного боржнику майна провадиться з обов'язковим його описом, у присутності свідків неза­лежно від місця вчинення провадження (у приміщенні державної виконавчої служби чи у приміщенні належно­му третій особі) у добровільному чи примусовому по­рядку, з обов'язковим його вилученням.

Таким чином, коли право боржника на майно доку­ментально не підтверджено, то державний виконавець звертається до користувачів майна з пропозицією про його видачу йому на підставі відповідної заяви боржника або кредитора. В разі доведеності прав кредитора на майно, державний виконавець звертається з вимогою до третіх осіб про його видачу.

Якщо право користування або оренди майна у третіх осіб має за законом або договором тривалий характер, і відсутні підстави для розірвання відповідного договору, або договір може бути розірваний на невигідних умовах, то таке право власності боржника може бути відчужене з урахуванням його умов, які передаються до нового влас­ника. Це положення не стосується випадків некомерцій-них прав третіх осіб на майно, наприклад, права корис­тування на підставі довіреності або договору доручення, що не мають під собою зобов'язань щодо платного кори­стування майном (ч. 3.145 ЦК України).

Крім того, потребує відповідної регламентації питан­ня щодо можливості стягнення майна громадянина, яке належить йому в результаті здійснення підприємницької діяльності, а саме права власника, учасника або заснов­ника підприємства при наявності у них особистих боргів. Оскільки за загальним правилом (ч. 2 ст. 32 ЦК України) юридична особа не відповідає за зобов'язаннями власни­ка або засновника, то відчуженню в цьому випадку під­лягає не майно юридичної особи, а право участі в ньому,

245

належне боржнику. Тому вважається неможливим звер­нення стягнення на грошові та матеріальні внески заснов­ників, доходи підприємства, що є його власністю як суб'єкта господарювання. При розгляді вищезазначених прав лише в якості колективної власності неодмінно по­рушиться право юридичної особи як самостійного пра-восуб'єкта цивільного та господарського права.

Тому пропонується, для визначення вартості права влас­ника, учасника або засновника підприємства на підставі п. 10 ч. З ст. 5 Закону «Про виконавче провадження» засто­совувати право державного виконавця на притягнення до участі спеціалістів для оцінки майна, а в даному випадку призначати аудиторську перевірку діяльності підприємства з метою встановлення вартості права вищезазначених осіб.

У разі, коли власник підприємства не може забезпечити виконання особистих боргів можна говорити про примусо­ве стягнення всього цього права або часткової реалізації цього права шляхом реорганізації підприємства, яке в на­ступному буде засноване на колективній формі власності.

При колективній формі власності, на якій засноване підприємство, право на виконання замість боржника його майнових зобов'язань має бути надане в першу чергу спів­власникам підприємства для отримання права на частку боржника.

Державному виконавцю в цьому випадку необхідно перевірити статут та установчий договір підприємства, що створюється на колективній формі власності, на предмет встановлення форми відповідальності його учасників або засновників та наявності у його співвласників привілеєво­го права на придбання відповідного права боржника.

Крім того, є можливість використати шлях добровіль­ного виходу із учасників або засновників суб'єкта госпо­дарської діяльності, який регламентується в установчих документах, для звернення стягнення на майно боржника і належні йому доходи як підприємця.

5.6. Зберігання майна, на яке накладено арешт

Особливість зберігання майна, на яке накладено арешт, має під собою такі правові моменти: зберігач майна при­значається державним виконавцем; зберігана майна не віднесено до учасників виконавчого провадження (гла-

246

ва 2 Закону); особа, якій передано майно на зберігання, може отримати право користування цим майном, вина­городу за його зберігання, а також на неї покладається певна відповідальність за збереження цього майна. Всі ці аспекти в їх сукупності свідчать про адміністративний характер правовідносин, що виникають при здійсненні заходів щодо збереження майна, крім розміру винагоро­ди, який визначається за цивільною угодою зберігача з державним виконавцем. Однак не з усіма положеннями, запропонованими в законі, можна однозначно погоди­тись без відповідного їх тлумачення.

Поняття призначення зберігача майна державним ви­конавцем можна розуміти як його право зобов'язати будь-яку особу зберігати майно. Однак, таке право дер­жавного виконавця законом не передбачене. Тому під цим поняттям доцільно розуміти процесуальну дію у ви­значенні конкретного зберігача та передачу їм цього майна під розписку в акті опису. При цьому у державно­го виконавця завжди має бути альтернативний варіант збереження майна. Наприклад, за попередньою домовле­ністю або договором із суб'єктом, який займається схо­вом майна. Доречно, при можливості відвести спеціальне приміщення у державній виконавчій службі, однак це положення не може бути підставою для безкоштовного зберігання або зберігання за підвищеними цінами. Потен­ційне існування альтернативного варіанту збереження майна потрібне на випадок відмови всіх учасників вико­навчого провадження від взяття обов'язку щодо збере­ження майна, а можливість застосування примусу в да­ному випадку стосовно осіб, що не мають обов'язків, неможлива. Такий обов'язок не може покладатись ні на боржника та його родичів, ні на його представника, ні на інших осіб без їх згоди на це. Аналогічно передбачене в п. 6 ч. З ст. 5 цього Закону, право державного виконавця використовувати нежилі приміщення, що є в комуналь­ній власності, та інші приміщення - для тимчасового зберігання вилученого майна, лише за згодою власника.

Загальний характер правовідносин, що виникають після визначення зберігача і процесуального оформлення дого­вору, є можливість кваліфікувати за статтями 413-424 ЦК.

Можливість особи користуватись описаним майном залежить від наявності обмеження права користування майном. Якщо таке обмеження державним виконавцем

247

накладено, то користування майном є неправомірним та навпаки. Доцільно для цього передбачити спеціальні бланки для опису майна, в яких робити відповідні познач­ки щодо можливості користування майном. Однак на­явність дозволу на користування майном не повинна призводити до його знищення або зменшення цінності.

Якщо під час збереження майна (при відсутності за­борони користування ним) державний виконавець вста­новить його пошкодження, то зберігач повинен відшко­дувати вартість завданої шкоди. При наявності ж забо­рони, яка має бути відповідним чином відображена в акті опису, зберігач майна має відшкодувати вартість майна та відповідати за ст. 6 Закону за невиконання законних вимог державного виконавця.

Стосовно розміру винагороди та інших умов зберігання майна крім відмітки у акті опису про зберігана майна, коли ним не є боржник або його родич доцільно укладати пись­мову угоду, в якій обумовити строк та інші конкретні умови зберігання. Стосовно загального порядку та умов зберіган­ня державний виконавець має користуватись Інструкцією.

Крім винагороди за зберігання майна в деяких випад­ках зберігач вправі вимагати відшкодування витрат по догляду за майном, коли погодні або інші умови вимага­ли від цієї особи здійснення необхідних дій щодо його збереження та не були обумовлені угодою про винагороду.

Порядок і умови зберігання майна, на яке накладено арешт, зазначеного в частині п'ятій статті 55 цього Зако­ну, визначаються Національним банком України, а щодо іншого майна - Міністерством юстиції України.

При накладенні арешту на майно і до його реалізації воно знаходиться під юрисдикцією держави, тому потре­бують особливої кваліфікації правопорушення, спрямовані проти держави. Раніше відповідальність за неналежне збереження майна мала кримінальний характер і кваліфі­кувалась за ст. 182 КК. Через виділ державної виконавчої служби з системи судових органів ця норма при накла­денні арешту державним виконавцем не може бути засто­сованою без відповідних змін у КК. Стаття 388 КК може застосовуватись лише при виконанні рішень або вироків суду, однак за ст. З Закону «Про виконавче провадження» державною виконавчою службою виконуються рішення не тільки суду, а більш ширшого кола суб'єктів. Тому державний виконавець зобов'язаний попередити зберігача

248

майна в окремих випадках про кримінальну відповідаль­ність та цивільну. Державному виконавцю надані повно­важення щодо визначення заходів, які мають застосовува­тися для зберігання майна, тому в разі порушення його розпоряджень можуть застосовуватися додаткові заходи відповідальності, що передбачені законодавством.

5.7. Звільнення майна з-під арешту

Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту. Для забезпечення реального захисту прав осіб, які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, доцільно передбачити можливість їх звернен­ня з позовом до суду також через державного виконавця. Така процедура подання заяви спростить повідомлення державного виконавця про розгляд справи в суді та стане підставою для обов'язкового зупинення виконавчого про­вадження (п. 7 ст. 34 цього Закону). В цьому випадку вико­навче провадження підлягає обов'язковому зупиненню до вирішення справи судом. Однак знов необхідно було б уточнити, що зупинення виконавчого провадження мало б стосуватись лише описаного або арештованого майна, спір­ність прав на яке заявлене в позовній заяві.

На вимоги про виключення майна з опису поширю­ється передбачений ст. 71 ЦК трирічний строк позовної давності. Однак реальність повернення майна в натурі залежить від строку пред'явлення позову, оскільки в разі продажу майна в порядку виконавчого провадження, власник втрачає право витребування його в натурі від добросовісного набувача, що отримав його сплатно (ч. 2 ст. 145 ЦК України), і може розраховувати лише на ком­пенсацію його вартості.

Підставами для визнання права на звільнення майна з-під арешту можуть бути: право власності на описане майно або право володіння ним. Вимога про звільнення частини описаного майна або окремих предметів, чи час­тин предметів може зумовлюватись правом спільної су­місної власності подружжя, правом спільної часткової власності, правом спільної сумісної власності селянсько­го (фермерського) господарства. До цього необхідно до­дати, що ці права мають бути законними та в майбут-

249

ньому відповідним чином доведені, тільки в цьому разі вони отримають судовий захист.

Можливість звернення за судовим захистом щодо ви­ключення майна з опису на підставі цієї статті має місце в тому випадку, коли опис проводився державним вико­навцем, а не тоді, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі. Слід також додати, що порядок оскарження неправомірних дій державного виконавця під час проведення опису чи арешту майна має здійснюватись в порядку ст. 8 цього Закону та на під­ставі глави 31 -А ЦГЖ до суду, а не на підставі даної норми.

Для більш докладного розуміння дії цієї норми доціль­ но ознайомитись з Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про ви­ ключення майна з опису» від 27.08.1976 р. (із змінами і доповненнями). «,

5.8. Реалізація арештованого майна

Різноманітність видів майна, на яке може бути зверне­но стягнення, а також різні види торгівельних установ, суб'єктів господарювання дають можливість для визна­чення певного загального порядку реалізації майна. Крім того, простежуючи права стягувача та боржника на різних етапах виконавчого провадження, можна дійти висновку, що це положення на етапі реалізації майна залишено без відповідної уваги і правової регламентації. Однак, вихо­дячи із змісту статті 61 Закону «Про виконавче прова­дження», яка не надає однозначного права державному виконавцю самому вирішувати шляхи реалізації майна між переліченими в цій статті способами реалізації, та враховуючи положення ст. 29 зазначеного Закону можна говорити про право сторін виконавчого провадження щодо висловлення своїх доводів та міркувань з цього приводу.

Зокрема, в цьому Законі зазначається, що реалізація арештованого майна, за винятком майна, виключеного за законом з обігу, здійснюється державним виконавцем шляхом його продажу через торговельні організації, від­повідні структури Міністерства фінансів, на прилюдних торгах, аукціонах, якщо інше не передбачено законом, у двомісячний строк з дня накладення арешту. Продаж майна боржника, за винятком нерухомого майна, здійс­нюється спеціалізованою організацією на комісійних та

250

інших договірних началах, передбачених законом. Про­даж нерухомого майна боржника здійснюється шляхом проведення торгів спеціалізованими організаціями, які мають право здійснювати операції з нерухомістю в по­рядку, передбаченому законодавством України. Порядок реалізації майна, зазначеного в частині п'ятій статті 55 цього Закону, визначається Національним банком Украї­ни, а іншого майна - Міністерством юстиції України.

Слід також розглянути можливість укладення двосто­ронніх довгострокових угод з суб'єктами господарювання з метою наступної пропозиції сторонам конкретних місць реалізації майна, з урахуванням його особливостей. Так, продукти та інші речі, що швидко псуються передаються на реалізацію негайно після накладення на них арешту, що викликає необхідність наперед знати, куди конкретно їх передати. Тому пропонується мати певний перелік суб'єк­тів господарювання, з якими укладено відповідні угоди.

Отже, якщо сторони дійдуть згоди з цього приводу, це питання має вирішуватись за їх рекомендацією, якщо ні -державний виконавець може на свій вибір визначити спосіб та місце реалізації майна. Це положення стосуєть­ся тих випадків, коли на відповідне майно не визначено спеціального способу реалізації.

Доречно застосовувати при реалізації майна також Правила торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами, затверджені наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18 грудня 1995 року № 168 та інші нормативні акти, які визнача­ють загальний порядок комісійної (статті 395-412 ЦК України) та інших видів торгівлі.

Провідною формою реалізації майна, що має переваги за законом, слід визнати реалізацію майна через спеціа­лізоване державне підприємство «Укрспецюст» Міністер­ства юстиції України, яке створене відповідно до поста­нови Кабінету Міністрів України від 14 липня 1999 року № 1270. Цьому підприємству не можуть надаватись ли­ше повноваження щодо реалізації майна та продажу об'єктів нерухомості з прилюдних торгів. Умови, на яких укладається угода про реалізацію майна цим під­приємством або іншими суб'єктами господарювання, за винятком нерухомого майна, визначаються на договір­них, комісійних та інших началах.

Порядок реалізації арештованого майна затвердже-

251

но наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 року за № 42/5, зареєстровано в Міністерстві юсти­ції України 19 липня 1999 року за № 480/3773 (із зміна­ми і доповненнями). До визначення в законі умов реалі­зації арештованого нерухомого майна або проведення аукціонів чи прилюдних торгів діє Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 року за № 745/4038.

Іноземна валюта, цінні папери, ювелірні та інші побу­тові вироби із золота, срібла, платини і металів платино­вої групи, дорогоцінних каменів і перлів, а також лом і окремі частини таких виробів реалізуються за порядком, встановленим Національним банком України.

Загальний строк реалізації майна, до якого не входить нерухоме майно, та те майно, порядок реалізації якого встановлюється Національним банком України, передба­чений у три місяці і п'ять днів. Первісна ціна майна має відповідати тій, яка зазначалась при здійсненні його опи­су або встановлена експертом, а також на підставі рі­шення суду, в разі оскарження оцінки майна до суду. При цьому за первісною ціною майно може продаватись лише протягом двох місяців, а потім його переоцінюють державний виконавець за участі представника торгівель-ної організації. Зазначене в законі поняття «присутність стягувана та боржника при здійсненні процесу переоцін­ки майна» доцільно розуміти як можливість їх впливу у визначених ст. 29 та ч. З ст. 57 Закону межах на нове ці­ноутворення та, одночасно, як необхідність їх повідом­лення про цю обставину. Однак явка їх є необов'язко­вою. Особливо слід зазначити, що на цьому етапі за до­мовленістю боржника і стягувана вони можуть укласти мирову угоду щодо передачі майна боржника стягувачу в рахунок погашення заборгованості.

Потребує уточнення положення щодо переоцінки майна і в тому разі, коли виконавче провадження стосовно описа­ного майна зупинялось на значний строк (на нашу думку, більше ніж на два місяці), оскільки вартість майна може змінитись по відношенню до зазначеної в акті опису.

Стосовно права боржника або стягувача запросити для переоцінки експерта або оспорювати нову ціну, то

252

воно не передбачене в цій статті. Але реальна можли­вість виникнення суперечок на цьому етапі в майбут­ньому може стати підставою для регламентації меж пе­реоцінки майна, наприклад, 10%.

Наступним етапом реалізації майна є його продаж за новою ціною протягом місяця. В разі непродажу майна державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому визначитися щодо залишення за собою непроданого майна та надає строк у п'ять днів для прий­няття остаточного рішення. Однак майно в цей термін знаходиться у продажу до тих пір, доки стягувач не за­явить, в письмовій формі, про своє бажання залишити за собою непродане майно. В разі згоди державний викона­вець вилучає ці предмети у торгівельного підприємства і передає їх стягувачеві, про що складає акт передачі.

Загальний порядок передачі майна боржника, за яким стягувачем є іноземний громадянин, юридична особа або держава, навіть у випадку неможливості його реалізувати, має здійснюватись у відповідності до чинного законодав­ства України, яке не передбачає можливості передачі на­ціональних культурних та історичних цінностей, що пере­бувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культур­ного надбання. Так само не може бути предметом, що пе­редається іноземному громадянину, земельна ділянка.

У разі незгоди стягувача прийняти майно в рахунок боргу або прострочення строку в п'ять днів, наданого для прийняття остаточного рішення, майно вилучається у торгівельної організації і повертається боржнику. При цьому, натомість поверненого майна може вилучатись і передаватись на реалізацію інше належне боржнику майно. При відсутності у боржника іншого майна вико­навчий документ повертається стягувачеві без виконання.

Законом встановлена можливість боржника визначати послідовність реалізації майна. З цього приводу дореч­ним буде уточнення стосовно застосування цієї норми в окремих випадках. Зрозуміло, що таке право не може застосовуватись до випадків конфіскації майна, реаліза­ції предмета застави. Процес реалізації майна має узгод­жуватись із загальним положенням щодо одночасної реалізації майна за ціною, визначеною при описі, на всю суму стягнення, включаючи вимоги стягувача та ін­тереси держави, а не розглядати реалізацію кожної конк-

253

ретної речі окремо до досягнення всієї суми стягнення. В такому контексті й необхідно розуміти поняття «час­тина майна». Така сукупність та окремі речі, що входять до такої сукупності і можуть бути предметом обмірку­вання з боку боржника, державного виконавця та стягу-вача. Хоча участь стягувача в цьому конкретному випад­ку не передбачена, але вона повинна мати місце на під­ставі ст. 29 цього Закону. При цьому державному виконавцю надане право приймати остаточне рішення.

5.9. Черговість задоволення вимог стягувачів

Законом передбачені випадки, коли боржник не здатен за об'єктивних або суб'єктивних умов відповісти за борго­вими зобов'язаннями і наслідки встановлення такої обста­вини: для юридичних осіб - зупинення виконавчого провад­ження (п. 8 ст. 34 Закону), оскільки в разі не виконання рі­шення суду стягувачі мають порушувати справи про банк­рутство боржника, а для фізичної особи - повернення виконавчого документу стягувачеві (п. 2 ст. 40 цього Закону).

За ст. 44 Закону передбачається випадок, коли держав­ним виконавцем встановлено недостатність суми, стяг­неної з боржника, для задоволення всіх вимог за вико­навчими документами, але не встановлюється перехід від одних сум стягнення до тих, що можуть бути реально задоволені. Взагалі стаття 44 цього Закону виглядає як самостійна, яка не має логічного зв'язку з іншими про­цедурними аспектами виконавчого провадження. Тому постає питання про те, коли державний виконавець прий­має рішення про розподіл сум стягнення і чи вправі стя­гувачі впливати і не погоджутись з таким його рішен­ням? Цей аспект випливає із п. 6 ст. 35, оскільки держав­ний виконавець має право зупинити виконавче провад­ження у разі розшуку майна. Не визначено в ст. 44 й процесуального оформлення відповідного рішення про почергове задоволення вимог стягувачів.

Тому стягувачі можуть не погоджуватись із рішенням державного виконавця стосовно розподілу знайдених державним виконавцем сум стягнення і вправі вимагати проведення додаткових заходів по розшуку майна борж­ника. При цьому, цей висновок може ґрунтуватись на тому, що після ознайомлення з матеріалами виконавчого

254

провадження, вони будуть впевнені, що не всі заходи по розшуку майна боржника вчинені. Тому питання про черговість задоволення вимог стягувачів має вирішу­ватись із урахуванням думки сторін виконавчого про­вадження. Тому для розподілу стягнених сум пропону­ється зобов'язати державного виконавця виносити по­станову про це, в якій вказувати всі вжиті ним заходи по розшуку майна. Цю постанову надсилати сторонам ви­конавчого провадження і надавати строк у десять днів для її можливого оскарження (п. 2 ст. 32 Закону). Якщо постанова не буде оскаржена державним виконавцем, сума стягнених коштів боржника розподіляється між стягувачами в порядку черговості, встановленої ст. 44 цього Закону, а саме:

• у першу чергу задовольняються вимоги щодо стяг­ нення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної калі­ цтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також у зв'язку з втратою годувальника та забезпечені заставою вимоги про стягнення вартості заставленого майна;

• У ДРУГУ чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими правовідносинами, вимоги щодо виплати наданої адвокатами юридичної допомоги, ви­ плати винагороди, що належить автору за використання його твору, відкриття, винаходу, промислового зразка, на які видано відповідні свідоцтва. Після повного задово­ лення зазначених вимог задовольняються вимоги грома­ дян із соціального страхування та вимоги громадян про відшкодування збитків, заподіяних їх майну злочином або адміністративним правопорушенням.

• у третю чергу задовольняються вимоги щодо подат­ ків і неподаткових платежів до бюджету, вимоги органів страхування з обов'язкового страхування.

• у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги в порядку надходження виконавчих документів.

За Законом «Про виконавче провадження» вимоги стягувачів кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог стягувачів попередньої чер­ги. У разі недостатності стягненої суми для повного за­доволення усіх вимог однієї черги ці вимоги задоволь­няються пропорційно належній кожному стягувачеві сумі.

Але така черговість звернення стягнення хоч і відріз­няється певним гуманним змістом, але має бути уточне­ною. Так, найпершому задоволенню підлягають алімент-

255

ні зобов'язання, але вони відрізняються періодичністю сплати, а тому на момент звернення стягнення може ста­витись за загальним правилом питання лише про задово­лення заборгованості по аліментах і вони не можуть стя­гуватись наперед. По-друге, із ст. 43 Закону «Про вико­навче провадження» випливає, що в саму першу чергу стягуються виконавчий збір, накладений на боржника в процесі виконання рішення, компенсуються витрати на здійснення виконавчих дій, а грошова сума, що залиши­лася, використовується для задоволення вимог стягувача та на сплату штрафу. Таким чином, Державна виконавча служба в першу чергу «працює сама на себе» і лише по­тім задля осіб, які потребують утримання, залишились без годувальника. Крім того, суб'єкти підприємницької діяльності, що вправі претендувати на задоволенні бор­гових зобов'язань опинились знов таки у четвертій черзі, після державних органів, які вправі стягувати податки і неподаткові платежі до бюджету. Така черговість звер­нення стягнення виглядає не зовсім логічно.

Крім того, задоволення вимог стягувачів, що було здійс­нено почергово, не є підставою для закриття виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягу-вачу та закінчення виконавчого провадження. В цьому разі, вважаємо, такий захід необхідно розглядати як єди­ний варіант мирової угоди, в якому мають брати участь усі стягувачі і обов'язково боржник. Крім того, необхідно враховувати, що в разі недостатності майна боржника на момент звернення стягнення воно може звертатись і на його доходи, які він у подальшому може отримати. Таким чином, після часткового задоволення вимог стягувачів необхідно встановити «черговість претензій» на звернен­ня стягнення на наступні доходи боржника, яка має бути подібною, але з урахуванням зроблених авторами заува­жень. Тобто в разі звернення стягнення на доходи борж­ника в найпершу чергу мають задовольнятись вимоги осіб, які мають право на аліменти.

Суми, стягнені з боржника як такі, що належать до перерахування стягувачам, зараховуються державним виконавцем на депозитний рахунок відповідного відділу! Державної виконавчої служби і мають видаватися стягу­вачам у порядку черговості, але лише після встановлення всіх кредиторів боржника, який не здатен погасити всі зобов'язання.

256

; ^:: ■ і -■• • ; Розділ VI . .

ОСОБЛИВОСТІ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ, ЯКІ ХАРАКТЕРНІ БОРЖНИКА- ЮРИДИЧНОЇ АБО ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

6.1» Звернення стягнення на майно боржника - юридичної особи

На відміну від фізичної особи специфіка юридичної особи полягає переважно в колективній організації праці, тому її правовий статус в якості боржника також харак­теризується певними особливостями. Юридична особа є самостійним суб'єктом цивільного права, вона має певні права та несе зобов'язання за законодавством еро працю тощо, однак головною її відмінністю є відокремленість майна та набуття нею певних прибутків або доходів. Ось ці види майнових прав і є основними майновими об'єк­тами, на які звертається стягнення за рішеннями повно­важних органів. Крім того, особливість правового стано­вища юридичної особи на ринку товарів та послуг може характеризуватись як монопольне, і тоді у відповідному рішенні може зазначатись владна вимога про примусову реорганізацію юридичної особи.

Крім загальних аспектів, відповідальність юридичної особи зумовлена правовою формою її організації і зале­жить від її правового статусу. Так, загальним є поняття «державні підприємства, установи, організації», звернен­ня стягнення на майно яких має певні особливості. На­приклад, із ст. 20 Закону України «Про заставу» випливає, що звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше п'ятдесяти відсот­ків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється за рішенням суду або арбітражного суду. Таким чином, можна говорити про державні підприємства, які матимуть статус акціонерного, у якого не менше п'ят­десяти відсотків акцій перебуває у державній власності.

Певні особливості має відповідальність юридичної особи в різних правових ситуаціях.

257

9 2-315

За Законом «Про господарські товариства» від 19 ве­ресня 1991 року № 1576-ХІІ передбачається створення резервного (страхового) фонду у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені за­конодавством України або установчими документами товариства. Отже, з одного боку, за ст. 63 Закону «Про виконавче провадження» передбачається, що звертається стягнення на кошти, що знаходяться на рахунках борж­ника в установах банків та інших кредитних організаціях. Але в цьому разі не робиться винятків, на яких рахунках ці кошти знаходяться: резервному, страховому чи іншо­му. На нашу думку, не зважаючи на те, що в ст. 63 звер­нення стягнення на кошти, що знаходяться на розрахун­кових рахунках юридичної особи розташоване лише в третій частині, звична практика передбачає звернення на такі рахунки в першу чергу* Зокрема, передбачена така процедура: державний виконавець звертає стягнення на кошти боржника - юридичної особи, що знаходяться в кредитних установах, в порядку, передбаченому цим За­коном. Якщо даних про наявність у боржника - юридич­ної особи рахунків і вкладів у банках чи інших кредит­них організаціях немає, державний виконавець одержує такі дані у податкових органів, які зобов'язані надати йому необхідну інформацію у 3-денний строк.

Другим способом звернення стягнення має стати про­цедура пошуку і вилучення готівки в національній та іноземній валюті, яка може знаходитися в касах або ін­ших* сховищах боржника - юридичної особи. Для цього державному виконавцю знадобиться інформація про на­лежність юридичній особі магазинів, кіосків, торгових точок на ринках, укладені договори з іншими підприєм­ствами та установами тощо. Таку інформацію державний виконавець також може отримати у податкових органів, районних державних адміністрацій. Доцільно надати право державному виконавцю призначати аудиторську перевірку діяльності юридичної особи для встановлення, за результатами якої він зможе отримати Інформацію про місцезнаходження належних боржнику об'єктів та сто­совно наявності на цих об'єктах готівки.

У разі знаходження належної юридичній особі готівки в національній та іноземній валюті, вона підлягає невід­кладному вилученню після складення відповідного акта

258

державним виконавцем, копія якого вручається представ­нику боржника - юридичної особи. За ч. 2 ст. 63 цього Закону встановлено, що вилучена готівка в національній валюті не пізніше наступного дня здається в установу банку для її перерахування на рахунок стягувача для по­криття боргу за виконавчими документами, на виконав­чий збір та на покриття витрат на проведення виконав­чих дій, Але цей випадок стосується відшкодування бор­гів у взаємовідносинах між юридичними особами і він не враховує можливості покриття боргів стосовно фізичних осіб. Тому пропонується для цього варіанту класти готів­кові кошти на депозитні рахунки районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів Держав­ної виконавчої служби, з яких можливо буде робити виплати стягувачам. Про можливість такої форми звер­нення стягнення говориться в постанові Правління Націо­нального банку України від 13.07.99 № 340 «Зміни і до­повнення до Інструкції № 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України, затвердженої постано­вою Правління Національного банку України від 02.08.96 № 204». А саме, звернення стягнення на кошти борж­ників, що знаходяться на рахунках у банках, на користь фізичних осіб здійснюється державними виконавцями. Суми, стягнені з боржника на підставі платіжних вимог державних виконавців, зараховуються на рахунок відпо­відного відділу Державної виконавчої служби і видають­ся стягувачеві в установленому порядку

Готівка в іноземній валюті у той же строк здається державним виконавцем банку або іншій кредитній уста­нові, що мають право продажу іноземної валюти на внут­рішньому валютному ринку України, для реалізації її в розмірі, необхідному для покриття боргу, сплати вико­навчого збору та витрат на проведення виконавчих дій.

З іншого боку, доцільним є створення певного фонду майнової відповідальності юридичної особи. Крім того, звернення стягнення може супроводжуватись перевір­кою наявності страхових внесків юридичної особи, які можуть спрямовуватись на страхування ризиків підприєм­ницької діяльності.

9*

Наступний загальний порядок звернення на майно боржника - юридичної особи за ст. 64 цього Закону пе­редбачає, що стягнення звертається на інше майно, на­лежне боржникові на праві власності або закріплене за

259

ним незалежно від того, хто фактично використовує це майно. В цьому випадку потребує тлумачення термін «закріплене за ним майно», оскільки викликає сумнів можливість відчуження «права закріплення». Так, в ци­вільному праві звичним є поняття «тріада - право воло­діння, розпорядження, користування», які у сукупності складають право власності. Тому доцільним в цьому разі є застосування термінів права володіння і користування, які в сукупності складатимуть право оренди. Тобто, як­що об'єкт знаходиться в довготривалій оплаченій борж­ником оренді, то таке право може бути відчуженим.

Крім того, в разі відчуження об'єкта, на який мають певні права треті особи (наприклад, фактично викорис­товують майно орендарі, які оплатили таку угоду), вва­жається доцільним не порушувати їх прав і відчужувати такі об'єкти з урахуванням їх інтересів.

При зверненні стягнення на зазначене вище майно на­кладається арешт і воно реалізується у визначеній ст. 64 черговості:

• у першу чергу - майно, яке безпосередньо не вико­ ристовується у виробництві (цінні папери, кошти на де­ позитних та інших рахунках боржника, валютні ціннос­ ті, легковий автотранспорт, предмети дизайну офісів та інше майно);

• У ДРУ/У чергу - готова продукція (товари), а також інші матеріальні цінності, які безпосередньо не викорис­ товуються у виробництві;

• у третю чергу - об'єкти нерухомого майна, верста­ ти, обладнання, інші основні засоби, а також сировина і матеріали, призначені для здійснення виробництва.

З аналізу цього переліку випливає, що державою пе­редбачається захист підприємницької діяльності та ви­робництва, оскільки на засоби виробництва стягнення звертається в останню чергу. І в першу чергу це поло­ження має стосуватися: по-перше, державних підпри­ємств, підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. По-друге, звернення стяг­нення на об'єкти нерухомого майна, верстати, обладнан­ня, інші основні засоби може свідчити про перехід прав

¹ Автор вважає некоректним застосування в даній нормі таких видів майна як кошти на депозитних та інших рахунках боржника, валютні цінності, оскільки вони мають вилучатись у саму першу чергу, про що мова йшла раніше.

260

власності на засоби виробництва та в багатьох випадках про критичний стан, в якому опинився боржник - юридич­на особа. Тому зрозумілою є вимога закону стосовно по­відомлення державним виконавцем у разі необхідності Фонду державного майна України про накладення арешту на майно боржника - юридичної особи, а також дані про склад і вартість майна, на яке накладено арешт, і про роз­мір вимог стягувача. У 3-денний строк державний вико­навець повинен повідомити Фонд державного майна Ук­раїни про накладення арешту на майно підприємств-борж-ників, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, а також дані про склад і вартість майна, на яке накладено арешт, і про розмір вимог стягувача.

Але незрозумілою є умова закону стосовно повідом­лення державним виконавцем власника або уповноваже­ного ним органу про накладення арешту, оскільки в цьому випадку необхідно передбачати процедуру здійснення такого заходу і чітко визначати її умови та право зазначе­них осіб брати в ній участь та здійснювати оцінку такого майна. Тобто в цій ситуації необхідно встановити чи пе­редбачається зупинення діяльності суб'єкта господарю­вання, чи буде здійснюватись опечатування об'єкта тощо? Крім того, на цьому етапі необхідно встановлювати спосіб відчуження об'єкта як цілісного майнового комплексу чи окремих його частин, земельних ділянок тощо.

Крім того, цим Законом передбачається можливість на пропозицію відповідного органу управління чи Фонду державного майна України здійснювати державному ви­конавцю за рахунок коштів на фінансування Державної виконавчої служби публікацію у пресі повідомлення про звернення стягнення на майно боржника - юридичної особи. Така публікація, без відповідних підстав її застосу­вання може порушувати права юридичної особи відносно охорони комерційної таємниці. Доцільність такої публіка­ції є зрозумілою, оскільки це надасть можливість зверну­тись до суду тим кредиторам, які на момент арешту майна не звернули стягнення до боржника. Але, з другого боку, поширення інформації про важкий матеріальний стан боржника може негативно вплинути на його репутацію, і тому пропонується здійснювати такий захід, коли стяг­нення буде суттєвим (наприклад, таким, що вдвічі пере­вищує статутний фонд підприємства).

Потребує тлумачення й положення закону щодо

261

наслідків отримання повідомлення відповідного органу управління чи Фонду державного майна України про вчинення цими органами дій щодо порушення справи про банкрутство боржника - юридичної особи. Оскільки в цьому разі державний виконавець на підставі ст. 34 цього Закону зобов'язаний зупинити виконавче прова­дження і виносить про це постанову, то доцільність його звернення до суду із заявою про відстрочку виконання викликає сумнів. Відповідна постанова буде свідчити про підстави зупинення виконавчого провадження та про те, що виконавче провадження зупинене до вирішення справи про банкрутство боржника - юридичної особи.

Процедура підготовки державним виконавцем та про­ведення прилюдних торгів по реалізації нерухомого майна передбачає, що державним виконавцем готуються лише необхідні документи стосовно реалізації нерухомо­го майна, а прилюдні торги організують і проводять спе­ціалізовані організації, що мають право здійснювати операції з нерухомістю і з якими укладено відповідний договір Державною виконавчою службою. Так, держав­ний виконавець готує заявку, в якій зазначається міні­мальна початкова ціна майна, що виставляється на торги. Тут мається на увазі ціна, яка була визначена при прове­денні опису та оцінки майна. До заявки додаються:

1. копія виконавчого документа;

2. копія акта арешту майна;

3. документи, що характеризують об'єкт нерухомості;

4. копії документів, що підтверджують право корис­ тування земельною ділянкою чи право власності на неї, у разі продажу окремо розташованої будівлі.

У разі продажу об'єкта незавершеного будівництва державний виконавець додає до заявки також копію рі­шення про відведення земельної ділянки та копію дозво­лу місцевого органу виконавчої влади і (чи) органу міс­цевого самоврядування на будівництво.

Порядок звернення стягнення на майно при реоргані­зації та ліквідації боржника - юридичної особи передба­чає участь державних виконавців лише у разі реорганіза­ції (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення). В такому випадку стягнення за виконавчими документами звертається на кошти та інше майно тієї юридичної осо­би, на яку відповідно до закону покладено відповідаль­ність за зобов'язаннями боржника - юридичної особи.

262

У випадку ліквідації боржника - юридичної особи, в тому числі внаслідок визнання боржника банкрутом, за ч 2 ст. 65 цього Закону виконавчий документ передаєть­ся до ліквідаційної комісії для вирішення питання про подальший порядок виконання рішення у встановленому законодавством порядку. Про направлення виконавчого документа до ліквідаційної комісії державний викона­вець повідомляє стягувача.

Але наскільки це доцільно, проаналізуємо на підставі окремих нормативних актів. Так, в статтях 14, 28 Закону України «Про об'єднання громадян» застосовується по­няття відносно протизаконності діяльності об'єднань громадян, які можуть бути в цьому випадку примусово розпущені за рішенням суду. Із статті 21 Закону «Про об'єднання громадян» випливає, що кошти та інше май­но об'єднань громадян, в тому числі тих, що ліквідують­ся, не може перерозподілятись між їх членами і викорис­товується для виконання статутних завдань або на бла­годійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовується в дохід держа­ви. Таким чином, в законі застосовується термін «кошти та інше майно об'єднань громадян спрямовується в дохід держави», який необхідно розуміти як звернення стяг­нення на все майно об'єднання громадян, що здійснюва­тиметься державною виконавчою службою. По-суті, тут такий захід можна назвати конфіскацією майна, а тому необхідність створення ліквідаційної комісії викликає сумнів до тих пір, доки з претензією до об'єднання гро­мадян не звернеться хоча б один із кредиторів. Але не врегульованим залишається питання про те, чи мають одночасно в примусовому порядку ліквідуватись створе­ні госпрозрахункові установи і організації зі статусом юридичної особи, засновані підприємства, які діють на підставі ст. 24 Закону «Про об'єднання громадян».

На нашу думку, в разі заснування підприємства лише об'єднанням громадян, може ставитись питання про лік­відацію підприємства двома шляхами: через продаж ці­лісного майнового комплексу та через реалізацію окре­мих видів майна і майнових прав. Всі кошти, отримані від продажу належного об'єднанню громадян майна, мають звертатись у дохід держави. В разі ж заснування підприємства об'єднанням громадян та іншими заснов­никами, ліквідація має здійснюватися через виділення

263

належної підприємству частки і звернення її в дохід держави.^ Таким чином, процедура ліквідації не є склад­ною і цей процес разом із повідомленням у пресі можуть здійснювати державні виконавці.

Загальні умови діяльності державного виконавця сто­совно виконання рішення про заборону діяльності¹ об'єд­нання громадян визначені в ст. 82 цього Закону. Так, державний виконавець розпочинає виконання рішення про заборону діяльності об'єднання громадян за заявою органу, уповноваженого відповідно до закону здійснюва­ти легалізацію такого об'єднання, на основі виконавчого документа про примусовий розпуск даного об'єднання громадян. При цьому, легалізуючий орган може подати таку заяву разом з рішенням суду про заборону діяльності об'єднання громадян до Державної виконавчої служби після офіційного повідомлення у друкованих засобах ма­сової інформації про набрання чинності рішенням щодо заборони діяльності даного об'єднання громадян.

Після вчинення всіх дій, вказаних в рішенні суду, за­коном передбачається, що державний виконавець скла­дає акт, який підписується ним і представником легалі­зуючого органу, у якого має залишатись його копія. Ко­пія акта надсилається також до суду, який постановив рішення. Таким чином, у законі фактично підтверджу­ється позиція авторів стосовно змісту діяльності держав­ного виконавця при примусовому розпуску (ліквідації) об'єднання громадян.

Релігійні організації мають спільні та відмінні риси з громадськими об'єднаннями, але стосовно особливостей стягнення з таких юридичних осіб в Законі «Про виконав­че провадження» не зазначається як і про особливості дій державного виконавця стосовно їх ліквідації. Але за ст. 19 Закону України «Про свободу совісті та релігійні органі­зації» вони також можуть створювати видавничі, полігра­фічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогос­подарські та інші підприємства із статусом юридичної особи, які можуть здійснювати виробничу і господарську

Т ерміни, застосовані в Законі «Про виконавче провадження», по­требують приведення у відповідність до Закону України «Про об'єд­нання громадян», оскільки за ст. 28 Закону передбачається можливість застосування таких стягнень: попередження; штрафу; тимчасової за­борони (зупинення) окремих видів діяльності; тимчасової заборони (зупинення) діяльності; примусового розпуску (ліквідації).

264

діяльність. А тому в разі ліквідації мають наставати, на нашу думку, такі ж наслідки, як для підприємств гро­мадських об'єднань. Так, при відсутності правонаступ­ників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави.

Відмінними рисами для релігійних організацій є те, що після припинення діяльності релігійних організацій майно, надане їм у користування державними, громадсь­кими організаціями або громадянами, повертається його колишньому власнику. Крім того, на майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредито­рів. Отже, фактично релігійна організація не може стати банкрутом і, фактично, може не відповідати в повному розмірі по своїх боргах, а тому звернення стягнення на майно юридичної особи - релігійної організації потребує від державних виконавців особливої уваги. У разі при­пинення діяльності релігійної організації у зв'язку з по­рушенням вимог законодавства України майно, що пере­буває в її власності, за винятком культового, може без­оплатно переходити у власність держави. Культове майно має передаватися іншим релігійним організаціям (ст. 19 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»). Та­ким чином, на погляд автора, припинення діяльності релі­гійних організацій потребує створення ліквідаційної комі­сії в будь-якому разі, і в процесі ліквідації релігійної орга­нізації може брати участь Державна виконавча служба.

Немає однозначної регламентації в Законі України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» питання про те, що має наставати в разі заборони діяль­ності профспілок, їх об'єднань за рішенням місцевого суду або рішенням Верховного Суду. Але обсяг належ­ного профспілковим органам майна може бути значним, оскільки їм за ст. 35 цього Закону також надане право здійснювати необхідну господарську та фінансову діяль­ність шляхом надання безоплатних послуг, робіт, ство­рення в установленому законодавством порядку підпри­ємств, установ або організацій Із статусом юридичної особи, формувати відповідні фонди, кредитні спілки.

Однак, спеціальний статус всіх зазначених вище суб'єк­тів, на погляд автора, не поширюється на засновані ни­ми підприємства, установи або організації із статусом юридичної особи, які мають відповідати за власними

265

зобов'язаннями, а за зобов'язаннями засновників лише в межах статутних внесків.

Виконання рішення про поновлення на роботі неза­конно звільненого або переведеного працівника викону­ється негайно (пункти 1, 2 ч. З статті 25, 77 Закону «Про виконавче провадження», п. 4 ст. 217 ЦПК), а тому в рішенні суду необов'язково має зазначатись така власти­вість правового акта. Виконання рішення вважається за­вершеним з моменту фактичного допущення зазначеного працівника до виконання попередніх обов'язків на підста­ві відповідного акта органу, що прийняв незаконне рішен­ня про звільнення або переведення працівника. Такий вид виконання рішень стосується юридичних осіб, оскільки за цивільно-правовими договорами про виконання певних доручень відповідальність настає за невиконання умов договору, а не за законодавством про працю. Тому у разі невиконання власником або уповноваженим ним органом (посадовою особою) рішення про поновлення на роботі не­законно звільненого або переведеного працівника держав­ний виконавець може застосовувати до винних осіб, які не виконують законних вимог державного виконавця, штраф­ні санкції та інші заходи, що передбачені законодавством.

Але в законі не говориться про випадок, коли в рішенні про поновлення на роботі одночасно зазначається і про поновлення на роботі, і про здійснення оплати за час ви­мушеного прогулу або за час виконання нижчеоплачува­ної роботи у разі незаконного переведення (ст. 109 ЦПК). У цьому випадку державним виконавцем має контролю­ватись виконання обох обставин, що зазначаються в су­довому рішенні, і рішення буде вважатись виконаним з того моменту, коли буде виконано обидві обставини.

Останній випадок говорить про те, що в законі необ­хідно зазначати про особливості виконання не тільки відносно однієї позовної вимоги, а й декількох, об'єдна­них в одне провадження позовних вимог. Наприклад, про відібрання дитини і стягнення аліментів тощо.