1 Покрещук о. О., Фурса с. Я. Питання імплементації міжнародно- правових норм у законодавство України про виконавче провадження // Право України. № 3.- 2000.- с. 85.

² Фурса С. Я., Фурса Є. І. Загальні питання порядку звернення стягнення на грошові суми та інше майно боржника у виконавчому провадженні // Вісник академії праці і соціальних відносин. Спец­ випуск.- К., 2000.- С. 316.

Фурса С. Я. Мирова угода і процедура її затвердження // Митна справа. Науково-аналітичний журнал. № 2.- 2001,- С. 16-24.

147

м-их актів законодавства Союзу РСР» до прийняття від­повідних актів законодавства України на її території за­стосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції (254к/96-ВР) і зако­нам України. Оскільки в Україні відсутній законодавчий акт, який регулював би діяльність третейського суду, в тому числі утворюваного сторонами для вирішення кон­кретного господарського спору, на території України в частині, що не суперечить Конституції і законам Украї­ни, діє Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємства­ми, організаціями і установами, затверджене постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від ЗО грудня 1975 р. № 121 (з наступними змінами і допов­неннями). При цьому, незважаючи на загальну компетен­цію третейських судів щодо вирішення більшості спорів, крім спорів між громадянами, що виникають з трудових і сімейних правовідносин, та спорів між організаціями, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів за державним замовленням, третейські суди практично не розглядають спорів між сторонами, однією з яких є громадянин. Це положення можна пояснити тим, що рішення третейських судів не володіють в основному законною силою з моменту їх винесення, а можуть переглядатись за заявами заінтере­сованих осіб обласним, міським (міст Києва і Севастопо­ля) судами, Верховним Судом Республіки Крим. Отже, крім особливостей розгляду первісним судом, третейські рішення не мають властивих їм ознак до моменту вико­нання, оскільки в разі невиконання рішення в добровіль­ному порядку стягувач має порушувати клопотання про його виконання (ст. 35 Закону України «Про міжнарод­ний комерційний арбітраж»).

Виконання ухвал судів щодо забезпечення позову. Виділення в окремий підпункт виконання ухвал ар­бітражних судів та судів загальної юрисдикції зумов­люється значною увагою, приділеною в законодавстві цьому інституту, актуальністю цієї процедури на сучас­ному етапі розвитку правової системи, особливою про­цедурою вчинення юридично вагомих дій державним виконавцем. Так, у ст. 152 ЦПК України передбачені засоби забезпечення позову, які не мають відповідного

148

відтворення в Законі України «Про виконавче провад­ження», а саме:

1. накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

1. забороною провадити певні дії;

2. забороною іншим особам провадити платежі або передавати майно відповідачеві;

3. зупиненням продажу описаного майна, якщо пода­ но позов про право власності на дане майно або про ви­ ключення його з опису;

4. зупиненням стягнення на підставі виконавчого на­ пису нотаріального органу, коли боржник оспорює цей напис у позовному порядку.

Крім того, забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, доходи колгоспників за пра­цю в колгоспі, пенсію та стипендію, допомогу із соці­ального страхуванню, виплачувану при тимчасовій не­працездатності, а також на допомогу, виплачувану касами взаємодопомоги колгоспів, крім позовів про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцт­вом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, про відшкодування збитків, заподіяних розкраданням державного або громадського майна, не дозволяється. Забезпечувати позови до державних під­приємств, установ, організацій, колгоспів, інших коопе­ративних організацій, їхніх об'єднань, інших громадсь­ких організацій дозволяється тільки у формі заборони провадити певні дії.

Отже, процедура забезпечення позову регламентуєть­ся особливими процесуальними заходами, яких повинен дотримуватись не тільки суд, який виносить відповідну ухвалу про забезпечення позову, а й державний викона­вець при її виконанні.

Особливість виконання судових ухвал щодо забезпе­чення позову зумовлена часом їх виконання і строком їх дії, а саме: за ст. 156 ЦПК України - ухвала про забезпе­чення позову виконується негайно; за ст. 155 ЦПК Ук­раїни - вжиті заходи щодо забезпечення позову зберіга­ються до набрання рішенням законної сили. Отже, цим положенням підкреслюється тимчасовість вжитих захо­дів. При визнанні законності позовних вимог позивача, що забезпечуються відповідними заходами, вчиненими

149

державним виконавцем, у рішенні суду повинно бути зазначено про подальшу «долю» відповідних заходів щодо забезпечення позову. Таким чином має відтворю­ватись правовий зв'язок діяльності різних державних юрисдикційних органів в одній правовій системі.

Останнє положення не відтворюється в Цивільному процесуальному кодексі, положення якого не врахову­ють особливість сучасної правової системи України. Так, у ст. 156 ЦПК України зазначається, що ухвала про за­безпечення позову виконується в порядку, встановлено­му для виконання судових рішень, тобто фактично конс­татується виконання її державною виконавчою службою. В той же час у ст. 9 Закону України «Про державну ви­конавчу службу» говориться про можливість виконання рішень суду іншими органами. Хоча в цій статті не ви­світлюється такий орган, як нотаріат, але, безумовно, ча­стина ухвал суду про забезпечення позову має спрямову­ватись не до державної виконавчої служби, а безпосе­редньо до нотаріусів України. Тут мається на увазі дія Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, затверджена Наказом Мініс­терства юстиції України 09.06.1999 № 31/5. Цим Поло­женням зокрема передбачається, що підставами для вне­сення в Єдиний реєстр відомостей про накладені заборо­ни відчуження та арешти об'єктів нерухомого майна є повідомлення судових і слідчих органів про накладення арешту на об'єкт нерухомого майна. Тобто в цьому ви­падку залучення державного виконавця для накладення заборони відчуження об'єктів нерухомого майна буде зайвим. Це положення можна підкреслити тим, що в За­коні України «Про нотаріат» взагалі не значиться така уповноважена державою владна посадова особа, як дер­жавний виконавець, якій надане право примусового ви­конання рішень судів.

Положення зумовлює необхідність конкретизації дій із забезпечення позову не тільки в Законі України «Про виконавче провадження», а й безпосередньо в Ци­вільному процесуальному кодексі, Законі України «Про нотаріат» щодо можливості державного виконавця на­кладати арешт на об'єкти нерухомого майна, отримувати відомості від нотаріусів про укладені боржником угоди тощо. Тобто відповідне ст. 9 Закону положення має увійти й до проекту Цивільного процесуального кодексу,

150

а саме, що ухвали суду мають забезпечуватись податко­вими органами, установами банків, кредитно-фінансо­вими установами, а також нотаріусами України.

З аналізу ст„ 154 ЦПК України іцєд© заміни одного способу забезпечення позову іншим, а також допущення кілька забезпечень, можна встановити іншу особливість виконавчого провадження такої ухвали суду - вона має визначати розмір позовної вимоги позивача. Так, засоби забезпечення позову повинні накладатись у відповіднос­ті до загальної суми, яка б не перевищувала позовної. Але ж за ст. 103 ЦПК України позивачу належить право збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог чи відмовлятися від позову. Тому такі дії позивача мають призводити до відповідних змін у заходах щодо забезпе­чення позову, а не тільки з часу набрання рішенням суду законної сили може відбуватись зміна у виконавчому провадженні.

В цій же статті регламентується право відповідача з дозволу суду або судді замість допущеного забезпечення внести в депозит позовну суму. Але вч. 2 ст. 154 ЦПК України не говориться про те, яким чином оформлюєть­ся відповідний дозвіл суду та на який депозитний раху­нок вноситься позовна сума. На наш погляд, такий дозвіл повинен оформлюватись відповідною ухвалою, яка пе­редається у державну виконавчу службу для того, щоб державний виконавець мав підстави для невжиття або анулювання уже вжитих заходів. За сучасними повнова­женнями суду, який відокремлений від виконавчого про­вадження, існування в нього депозитного рахунку важко обґрунтувати навіть забезпеченням позову, оскільки ці дії належать до повноважень державної виконавчої служ­би. Тому слід вважати, що позовна сума має вноситись на депозитний рахунок державної виконавчої служби.

Щодо питань накладення заборони провадити певні дії, забороною іншим особам провадити платежі або пе­редавати майно відповідачеві, то ці повноваження вва­жається залишати під юрисдикцією суду. Тобто пропо­нується не передавати державній виконавчій службі, а саме державному виконавцю, повноважень щодо засто­сування ст. 6 Закону України «Про виконавче провад­ження» до зобов'язаної особи. Державний виконавець має лише доводити до відома тих осіб, прав та обов'язків яких стосується відповідне обмеження, накладене судом

151

у порядку забезпечення позову і, можливо, контролювати виконання ухвали суду. З аналізу повноважень, процеду­ри діяльності суду є можливість констатувати, що у суду є відповідні засоби доведення таких відомостей до зо­бов'язаних осіб. Тобто відповідні відомості про ухвалу суду можуть доводитись до відома відповідачів та інших заінтересованих осіб у судовому засіданні або шляхом відправлення відповідного повідомлення поштою, крім того, у штаті судів передбачені кур'єри, які можуть вру­чити ухвалу суду під розпис заінтересованої та зо­бов'язаної особи. Тому доцільно вважати, що покладати на державного виконавця відповідні повноваження прос­то нелогічно.

На цьому етапі ми розглядали засоби забезпечен­ня позову лише при застосуванні їх як окремих засобів. У той же час слід підкреслити, що може виникнути не­обхідність виконання ухвали суду, в якій буде зазначено про застосування цілого комплексу заходів забезпечення позову, коли на момент винесення ухвали суду не буде визначено конкретних заходів забезпечення позову. То­му комплексне виконання ухвали суду про забезпечення позову може покладатись на державну виконавчу служ­бу, якщо суд не визнає доцільним винести кілька ухвал щодо окремих суб'єктів, які зобов'язані будуть вжити певних заходів для забезпечення позову.

Виходячи ж із тимчасовості вчинених заходів щодо забезпечення позову, необхідно ставити питання про оплату проведених державною виконавчою службою за­ходів. Оскільки при вирішенні справи судом не на ко­ристь позивача вжиті заходи втрачають свою силу, і майно не буде реалізуватись тощо. Отже, у державної виконавчої служби може не залишитись відповідних об'єктів, за рахунок яких можна було б покрити власні витрати. Тому постає питання, чи можна вважати їх оплаченими одночасно з оплатою державного мита за розгляд справи в суді, чи вони оплачуються окремо і ким? На нашу думку, це питання потребує уваги. Так, загальним є порядок, коли дії щодо забезпечення позову не провадяться, оскільки це випливає із ст. 149 ЩІК України. Підставами ж для вжиття заходів щодо забезпе­чення позову є наступне утруднення чи неможливість виконання рішення суду. Оскільки це стосується особли­востей окремих категорій справ, а також враховуючи, що

152

забезпечення позову провадиться не судом, а державною виконавчою службою, то в ст. 158 ЦГЇК України доціль­но визначити заінтересованість державної виконавчої служби у відшкодуванні понесених витрат на забезпе­чення позову. З огляду на те, що заходи щодо забезпе­чення позову мають вживатись негайно, то витребувати відповідної оплати наперед нереально. Крім того, стави­ти питання про виконання ухвали суду лише після опла­ти відповідних дій неможливо, адже це не узгоджувати­меться із загальнообов'язковістю рішень, ухвал і поста­нов суду. Тому після вжиття заходів щодо забезпечення позову у державної виконавчої служби виникає право щодо відшкодування відповідних витрат, що мають бути відшкодовані позивачем або відповідачем.

3.2. Правові акти несудових органів як підстава виконавчого провадження

Постанови, винесені органами (посадовими особа­ми), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбаче­них законом, мають виконуватись особою з моменту їх винесення, якщо інше не встановлено Кодексом про адміністративні правопорушення та іншими законами Ук­раїни, Постанова про накладення адміністративного стяг­нення звертається до виконання органом (посадовою осо­бою), який виніс постанову. Отже, державною виконав­чою службою постанови виконуються лише у випадках:

• коли постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення в межах їхньої компетенції.¹

• коли вони не оскаржені або не опротестовані про­ курором (статті 287-297 КпАП);

• коли строк давності звернення постанови до вико­ нання не перевищує трьох місяців, за винятком випадків, передбачених законом (ст. 303 КпАП).

Слід зазначити, що відповідальність за адміністратив­ні правопорушення одночасно передбачається як в нор­мах матеріального права, так і в Кодексі про адмініетра-

¹ Див. додаток № 4.

153

тивні правопорушення. Наприклад, у відповідності до ст. 5 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р„, Державний комітет України у справах захисту прав споживачів, його органи в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі здійснюють дер­жавний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів у центральних і місцевих органах державної виконавчої влади та господарюючими суб'єктами - підприємствами (їхніми об'єднаннями), уста­новами, організаціями незалежно від форм власності, громадянами-підприємцями та іноземними юридичними особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і мають право: 12) накладати на винних осіб у випадках, передбачених законодавством, адміністративні стягнення; 13) накла­дати на господарюючі суб'єкти сфери торгівлі, громад­ського харчування і послуг, в тому числі на грома-дян-підприємців, стягнення, передбачені ст. 23 цього Закону, в порядку, що визначається Кабінетом Мініст­рів України. Повноваження органів виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів регламентуються й Кодексом про адміністративні правопорушення, а саме ст. 244-4.

Рішення державних органів, прийняті з питань во­лодіння і користування культовими будівлями та майном, регламентується Законом України «Про свобо­ду совісті та релігійні організації. Так, у ст. 17 цього За­кону визначаються повноваження обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. За рішенням цих органів культові будівлі та майно, що становлять державну власність, передаються організаціями, на ба­лансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій без­оплатно.

Інші положення цієї норми викладені не зовсім вдало. Так, передбачається, що культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їхньою взаємною згодою. За відсутності такої згоди дер­жавний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною грома-

154

дою окремого договору. Поняття ж «почергове користу­вання» не має відповідного тлумачення, а тому при його застосуванні можуть виникати певні спірні ситуації.

З аналізу іншого положення, яке стосується договорів про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна, випливає, що дого­вори можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Поняття «почергове користування» має регла­ментуватись цивільним законодавством, але це поняття в ЦК знову-таки не розкрите, а тому можуть виникнути спори щодо його застосування в реальних договорах. Зо­крема, в законі передбачається, що рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним ко­дексом України. Рішення, не оскаржене до суду протя­гом місяця з дня його прийняття, а в разі оскарження -після прийняття судом постанови про відмову в задово­ленні скарги (статті 248¹²-248¹⁴ ЦПК), може бути вико­нане примусово органом державної виконавчої служби.

Отже, рішення обласних, Київської та Севастопольсь­кої міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим мають виконуватись дер­жавною виконавчою службою, якщо вони не оскаржені до суду. Питання про те, що самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається, має бути також регламентованим на предмет забезпечення виконання цієї умови закону. Вважається, що воно виконується також за рішенням від­повідних державних органів про звільнення незаконно захопленої культової будівлі.

З аналізу наведених вище положень можна зробити загальний висновок, що рішення обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим можуть сто­ суватись лише об'єктів, які знаходяться у державній вла­ сності й перебувають в управлінні та володінні держав­ них установ або релігійних організацій. Якщо культові споруди перебуватимуть у власності інших суб'єктів, то спір між ними має розглядати суд і його рішення мо­ же примусово виконуватись державною виконавчою службою. _, ,

155

Можливість виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у

передбачених законом випадках державною виконавчою службою за чинним Законом «Про виконавче провад­ження» суперечить самому Закону України «Про Антимо-нопольний комітет України». Так, за ст. 24 цього Закону рішення Антимонопольного комітету України є обов'яз­ковими для виконання. З питань примусового поділу мо­нопольних утворень, а також накладання штрафів за по­рушення антимонопольного законодавства Антимоно-польний комітет України, адміністративні колегії, державні уповноважені та голови територіальних відділень Комі­тету виносять відповідні постанови. Стаття ж 25 цього Закону визначає, що з метою захисту інтересів держави, споживачів та суб'єктів господарювання Антимонополь-ний комітет України та державні уповноважені Коміте­ту у зв'язку з порушенням антимонопольного законодав­ства державними органами, юридичними та фізичними особами подають заяви (позови) до суду чи арбітражного (тепер господарського) суду, в тому числі про:

• стягнення не сплачених у добровільному порядку штрафів та пені;

• припинення суб'єктами господарювання порушен­ ня антимонопольного законодавства;

• зобов'язання виконати рішення Антимонопольного комітету України;

• з інших підстав, передбачених законом.

Таким чином, з 2000 року постанови Антимонополь­ного комітету України за Законом «Про внесення змін до Закону України «Про Антимонопольний комітет Ук­раїни» не є підставою для примусового виконання державною виконавчою службою, і це положення по­требує відтворення в Законі «Про виконавче провад­ження».

Рішення інших державних або недержавних орга­нів у випадках, передбачених законом, можуть стати підставою для примусового виконання лише в разі пря­мої вказівки про це у відповідних законодавчих актах. Наприклад, в юридичній літературі до рішень, що під­лягають примусовому виконанню Державною вико­навчою службою, відносять рішення товариських су-