1 Фурса с. Я. Окреме провадження в цивільному процесі України // Вид-ао Київського ун-ту.- к., 1999- с. 161-163.

141

може бути відчужений, у разі застосування примусового стягнення шляхом реалізації предметів з прилюдних тор­гів (аукціону) їхнє повернення власнику може бути ускла­днене тощо.

Законом України № 2539-Ш від 21.06.2001 р. арбіт­ражні суди були перейменовані в господарські, але від­повідних змін не було внесено до Закону України «Про виконавче провадження». Процедура та основні аспекти-розгляду справ господарськими судами не мають суттє­вих відмінностей від цивільного судочинства, за винят­ком попереднього претензійного звернення до відповіда­ча, а також строку набрання рішенням законної сили. Рішення господарського суду набирають законної сили після закінчення 10-денного строку з дня його прийняття і підлягають обов'язковому виконанню підприємствами, установами, організаціями, службовими особами (ч. З ст. 85 ГПК). Оскільки рішення господарських судів сто­суються юридичних осіб, то в основному вони виконую­ться установами банків, на розрахунках яких перебува­ють кошти відповідача. В разі відсутності коштів на роз­рахункових рахунках боржника державним виконавцем провадиться стягнення майна боржника - юридичної особи. Рішення господарського суду можуть стосуватись і не майнових прав сторін тощо.

Рішення господарського суду першої інстанції може бути оскарженим до апеляційної або касаційної інстан­цій. Але касаційна скарга (подання) може бути подана (внесена) протягом одного місяця з дня набрання рішен­ням місцевого господарського суду чи постановою апе­ляційного господарського суду законної сили.

На цьому етапі необхідно встановити, що в теорії ци­вільного процесу відрізняють рішення суду:

1. Про присудження.

2. Про визнання (про встановлення юридичних фактів).

Лише рішення про присудження можуть виконува­тись державними виконавцями, а всі інші рішення не по­винні надходити до державної виконавчої служби. Так, у справах, що виникають з адміністративно-правових від­носин, рішення в основному видаються на руки заінтере­сованим особам і надсилаються державним установам, які мають його виконувати. Це положення випливає із статей 243, 243-5, 243-10, 243-15, 243-20, 243-25, 248, 248-9, 248-14, 248-26 ЦПК. Слід зазначити, що із даного

142

переліку статті 248-9, 248-26 ЦПК мають назву «вико­нання рішення суду». Така назва свіщчить не тільки про зміст рішення, а й про порядок їхнього виконання, який не має ніякого відношення до діяльності державного ви­конавця, оскільки всі вищезазначені .даного виду провад­ження носять зобов'язальний харакпер щодо посадових осіб сфери управлінської діяльності вчинити певні дії, що передбачені судовим рішенням. У разі ж невиконан­ня рішення суду зазначеними вище суб'єктами настає адміністративна, кримінальна відповідальність.

Винятком із загального правила дуія цього виду про­вадження є категорія справ про стягнення з громадян не­доїмки по податках, самооподаткуваїнню сільського на­селення і державному обов'язковому' страхуванню. Так, ст. 253 ЦПК передбачається, що викоінання рішення суду про стягнення недоїмки провадиться відповідним орга­ном стягнення за правилами, встановленими законодав­ством України. Тобто в цьому випадку виконання рішен­ня покладається не на державного виконавця, а на орга­ни, що мають повноваження до викоінання рішень суду. Про це, зокрема, йде мова в ст. 9 Закону «Про виконавче провадження». Але з аналізу Закону України «Про поря­док погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. випливає: по-перше, що податкові, митні органи та установи Пенсійного фонду України і устано­ви Фонду соціального страхування України є лише конт­ролюючими органами (ст. 2 Закону); по-друге, із п. 73.2 Закону випливає нове поняття «посадові особи», у тому числі державні виконавці, які прийняли рішення про ви­користання активів. Таким чином, державні виконавці можуть діяти і при погашенні зобов'язань платників по­датків, коли наявних власних коштів боржника недо­статньо для погашення заборгованості.

Примусовому виконанню підлягають ухвали судів у цивільних і господарських справах: зі питань забезпечен­ня позову (ст. 156 ЦПК, ст. 67 ГПК); про стягнення су­дових штрафів (статті 44, 48, 53, 153, 164, 172, 174 ЦПК; ст. 9 ГПК); про поворот виконання (статті 420-422 ЦПК, ст. 122 ГПК).

Загальні вимоги до судових рішень у цивільних спра­вах викладені у статтях 203-208, 211 ЩІК, а в господар­ських справах - у ст. 83 ГПК.

143

Слід зазначити, що окремі ухвали судів загальної юрис­дикції не виконуються державною виконавчою служ­бою, а надсилаються для виконання безпосередньо від­повідним підприємствам, установам, організаціям, дер­жавним та іншим органам, посадовим особам, які несуть відповідальність за ухилення від виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, в порядку та розмірах, перед­бачених законодавством.

Підставами виконання є вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень. За ст. 51 КК України до осіб, визнаних винни­ми у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань, які підлягають примусовому вико­нанню, а саме: І) штраф; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 7) кон­фіскація майна.

За ст. 28 КІЖ України передбачено, що особа, яка за­знала матеріальної шкоди від злочину, має право при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обви­нуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відпові­дальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом із кримінальною справою. Тому, постановляючи вирок, суд за ст. 324 КПК Украї­ни повинен вирішити такі питання: 7) чи підлягає задо­воленню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, та чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікуван­ня, якщо цивільний позов не був заявлений; 8) що зроби­ти з майном, описаним для забезпечення цивільного по­зову і можливої конфіскації майна; 10) визначити розмір та осіб, зобов'язаних відшкодувати судові витрати,

Таким чином, необхідно відокремлювати поняття «вироки суду» в «частині покарання» і «майнових стяг­нень»,

Вироки судів за ст. 55 КК у частині позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, не зважаючи на положення ст. 43 Конститу­ції України, можуть обмежувати право засудженого на свій розсуд обирати роботу або вид діяльності на такі строки: як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

144

До заборонених для засудженого ■ лежати платні й безоплатні, постійні обіймаються за призначенням ві, а до забороненої діяльності - йк тощо), так і неслужбова (управління портом). Тому у вироку суду слід точи мати які посади чи займатися якою діади но засудженому. Позбавлення права -заЦ¹'? діяльністю тягне за собою заборон) щ^ ! обіймати пов'язані з нею посади. Таккй^; ся до виконання судом, який його вині;,й;-₈/ , діб з дня набрання ним законної сили Дд-.;

ВИКОНаННЯМ Вироку Про ЗВІЛЬНеННЯ 3 П)Сі||5|

виконавцеві пред'являється вирок чи іищ^. яку відкривається виконавче провадасшіцк¹' думку, таке виконавче провадження має ці нення при його здійсненні, а саме: ^р% служби діють у межах адміністративне^). льність потребує постійної уваги і.вирц правова система допускає працю за осющцК боти та за сумісництвом тощо. Тому врцц певну відповідальність за невиконанні щ державному виконавцю проводити дщ^ контроль вироку суду. Більш виправдні^' обов'язків за виконанням вироків судії уц. лення права займати певні посади б діяльністю на осіб, які здійснюють гляд, ніж на державних виконавців. Ця лена їхнім більшим досвідом у таких становищем, що вони й так у багать<х нюють нагляд за цими особами.

Статтю ж 389 КК, яка передбачає Ццщ; ухилення від покарання, не пов'язанеє ;_№ волі, на наш погляд, необхідно перові ня від сплати штрафу або позбавлені і' певні посади чи займатися певною засудженою до цих видів покарань, а давством карається виправними робга^ двох років або обмеженням волі нагоіі Водночас ця норма не враховує, щ ос отримувала дохід від незаконної і

¹ Штефан М. Й., Омельченко М. П., Шт&щ л судових рішень // Юрінком Інтер.- К., 2001.- < Зі,

Слід зазначити, що окремі ухвали судів загальної юрис­дикції не виконуються державною виконавчою служ­бою, а надсилаються для виконання безпосередньо від­повідним підприємствам, установам, організаціям, дер­жавним та іншим органам, посадовим особам, які несуть відповідальність за ухилення від виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, в порядку та розмірах, перед­бачених законодавством.

Підставами виконання є вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень» За ст. 51 КК України до осіб, визнаних винни­ми у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань, які підлягають примусовому вико­нанню, а саме: 1) штраф; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 7) кон* фіскація майна.

За ст. 28 КПК України передбачено, що особа, яка за­знала матеріальної шкоди від злочину, має право при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обви­нуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відпові­дальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом із кримінальною справою. Тому, постановляючи вирок, суд за ст. 324 КПК Украї­ни повинен вирішити такі питання: 7) чи підлягає задо­воленню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, та чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікуван­ня, якщо цивільний позов не був заявлений; 8) що зроби­ти з майном, описаним для забезпечення цивільного по­зову і можливої конфіскації майна; 10) визначити розмір та осіб, зобов'язаних відшкодувати судові витрати.

Таким чином, необхідно відокремлювати поняття «вироки суду» в «частині покарання» і «майнових стяг­нень».

Вироки судів за ст. 55 КК у частині позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, не зважаючи на положення ст. 43 Конститу­ції України, можуть обмежувати право засудженого на свій розсуд обирати роботу або вид діяльності на такі строки: як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

144

До заборонених для засудженого посад можуть на­лежати платні й безоплатнії, постійні та тимчасові, які обіймаються за призначенням і вибором, керівні, рядо­ві, а до забороненої діяльності -тне службова (лікарська тощо), так і неслужбова (управління особистим транс­портом). Тому у вироку суду слід точно зазначити, обій­мати які посади чи займатися якою діяльністю забороне­но засудженому. Позбавлення права займатися певною діяльністю тягне за собою заборону для засудженого обіймати пов'язані з нею посади. Такий вирок звертаєть­ся до виконання судом, який його виніс, не пізніше трьох діб з дня набрання ним законної сили. Для контролю за виконанням вироку про звільнення з посади державному виконавцеві пред'являється вирок чи виписка з нього, на яку відкривається виконавче провадження.¹ Але, на нашу думку, таке виконавче провадження має певні усклад­нення при його здійсненні, а саме: державні виконавчі служби діють у межах адміністративних округів, ця дія­льність потребує постійної уваги і витрат часу; сучасна правова система допускає працю за основним місцем ро­боти та за сумісництвом тощо. Тому варто б передбачити певну відповідальність за невиконання вироку суду, і державному виконавцю проводити лише періодичний контроль вироку суду. Більш виправданим є покладення обов'язків за виконанням вироків судів у частині позбав­лення права займати певні посади або займатися певною діяльністю на осіб, які здійснюють адміністративний на­гляд, ніж на державних виконавців. Ця пропозиція зумов­лена їхнім більшим досвідом у таких категоріях справ та становищем, що вони й так у багатьох випадках здійс­нюють нагляд за цими особами.

Статтю ж 389 КК, яка передбачає відповідальність за ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, на наш погляд, необхідно переглянути. Ухилен­ня від сплати штрафу або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю особою, засудженою до цих видів покарань, за чинним законо­давством карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк. Водночас ця норма не враховує, що особа фактично отримувала дохід від незаконної діяльності. Тож усі не-

¹ Штефан М. Й., Омельченко М. П., Штефан С. М. Виконання судових рішень // Юрінком Інтер.- К., 2001.- С. 35.

145

законно отримані доходи мають стягуватись до Держав­ного бюджету.

Постановами судді чи суду у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопору­шення, які можуть стати підставами примусового вико­нання, є постанови, за якими застосовуються такі заходи адміністративної відповідальності:

• штраф - у разі його несплати правопорушником у п'ятнадцятиденний термін з дня вручення йому постано­ ви про накладення штрафу, а в разі оскарження або опротестування такої постанови - не пізніш як через п'ятнадцять днів з дня повідомлення про залишення скар­ ги або протесту без задоволення. Постанова про накла­ дення штрафу надсилається для примусового виконання до відділу державної виконавчої служби за місцем про­ живання порушника, роботи або за місцезнаходженням його майна в порядку, встановленому законом (стат­ ті 307-309 КгіАЩІ);

• оплатив вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення,- виконується державним виконавцем щляхом здачі державним виконавцем такого предмета для реалізації в порядку, встановленому законом, і пере­ дачі сум, виручених від реалізації оплатно вилученого предмета, колишньому власникові з відрахуванням ви­ трат, пов'язаних із проведенням виконавчих дій (стат­ ті 311-312 КпАПП);

• конфіскація предмета, який став знаряддям вчи­ нення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, та грошей, одержаних внаслідок вчи­ нення адміністративного правопорушення, виконуються державними виконавцями шляхом вилучення конфіско­ ваного предмета і примусового безоплатного звернення цього предмета у власність держави, в порядку, встанов­ леному законом (статті 313-316 КпАПП).

Мирова угода, затверджена судом, є підставою для державного виконання. Щодо мирової угоди, то в ци­вільному процесі вона зазначається в статтях 67, 103, 107, 108, 115, 122, 136, 179, 227, 304, 332 ЦПК України, а у виконавчому провадженні - в положенні ч. З ст. 29 Закону України «Про виконавче провадження», в якій йдеться про те, що сторони виконавчого провадження можуть укладати мирову угоду, але остання має затверд-

146

жуватися судом. Отже, мають узгоджуватись норми ЦПК України із нормами Закону України «Про виконав­че провадження». Крім того, можна встановити, що ми­рові угоди укладаються як у межах цивільного процесу, так й у виконавчому провадженні. Оскільки сторони на умови мирової угоди погоджуються в добровільному по­рядку й кожна із сторін володіє правом заперечення про­ти її укладення, то мирові угоди мають виконуватись у добровільному порядку. Якщо одна із сторін з будь-яких причин не виконує умов мирової угоди, то в іншої сто­рони виникає право на примусове виконання умов миро­вої угоди шляхом передачі її до виконавчої служби для примусового виконання.

Рішення третейських судів відповідно до законів України можуть стати підставою відкриття виконавчого провадження. З аналізу чинного законодавства випливає, що повноваження з розгляду справ третейськими судами випливають із норм ЦПК та спеціальних нормативних актів. Так, за Законом України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 2 грудня 1997 р. № 671/97-ВР при Торгово-промисловій палаті України діють Міжнарод­ний комерційний арбітражний суд і Морська арбітражна комісія, діяльність яких регулюється законодавством України. За Законом України «Про міжнародний ко­мерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. № 4002-ХН визначається підвідомчість справ міжнародному комер­ційному арбітражу, процедура розгляду справ та зазна­чається про фактичне ототожнення понять «третейсь­кий» і «арбітражний» суди.

Широке поняття третейського суду та процедури його діяльності роз'яснюється в листі Вищого арбітражного суду України № 02-5/57 від 17.02.1997 р. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окре-