1 Савула ю. Звернення до виконання рішень, вироків і постанов у ' народному суді // Радянське право.- 1991.-№ 5,- с. 21-24.

94

М. вибачитись перед 3. на зборах у присутності осіб, яким були повідомлені відомості, що ганьблять 3. Відпо­відачка не виконала рішення суду, і на неї державний виконавець тричі накладав штраф, але від публічного вибачення вона відмовилась. У цьому випадку держав­ний виконавець повинен порушити клопотання перед судом про кримінальну відповідальність М. Новий КК України не врахував положення Закону «Про виконавче провадження» щодо встановлення кримінальної відпові­дальності за зазначені дії, тому слід запропонувати внес­ти доповнення до КК України з метою узгодження цих нормативно-правових актів.

Наданий законом перелік прав державного виконавця досить розширений, але все ж таки він потребує додат­кового заходу. Варто б надати державному виконавцю . можливість здійснювати примусовий привід боржника -через органи внутрішніх справ, коли з його поведінки

■ випливає явне ухилення від явки за викликом державно­ го виконавця. Коли за відповідним повідомленням про обов'язок боржника з'явитись на виклик державного ви­ конавця і при наявності у останнього відомостей про вручення повістки та відсутності об'єктивних причин для невиконання вимог державного виконавця. Для цього слід було б доповнити ч. З ст. 5 Закону перед­ останнім абзацем: «Здійснювати примусовий привід боржника за ухилення від явки за викликом державного виконавця».

Таким чином, повноваження державного виконавця необхідно розглядати також крізь призму потреби вико­навчого провадження у своєчасному і повному виконан­ні рішень, а тому права державного виконавця і його дії можна узагальнити в такі групи:

1. Складання постанов і актів. Державний виконавець складає постанови та акти для оформлення руху вико-

. навчого провадження або для посвідчення обставин, ви-

■ явлених державним виконавцем, причому закріплюється чітке правило, згідно з яким державний виконавець кож­ ну свою дію зобов'язаний оформити відповідним доку­ ментом, що перебуває у самому виконавчому прова­ дженні, згідно чого буде помітний рух виконавчого про­ вадження з його відкриття і до закінчення.

2. Розпорядження здійснити певні дії. Вони можуть бути звернені до суб'єктів виконавчого провадження або

95

інших осіб і породжувати обов'язок адресата здійснити певні дії, за порушення яких настає відповідальність.

3. Запити або вимоги дати відзив - це різновид розпо­ ряджень, які породжують обов'язок повідомити необхід­ ні відомості.

4. Клопотання перед судом про необхідність вирішити те чи інше питання, що виникає у ході виконання і відне­ сене законом до компетенції лише суду.

5. Повідомлення, сповіщення.

Цілий ряд питань виконавчого провадження вирішує начальник відповідного відділу ДВС - він визначає роз­мір винагороди експерту (ст. 14 Закону), вирішує питан­ня про відвід державного виконавця, є розпорядником депозитного рахунку відповідного відділу ДВС, та за­тверджує вказані в законі постанови державного виконав­ця, що значно обмежує самостійність дій державного ви­конавця, зокрема при затвердженні його деяких постанов (наприклад, постанова про повернення виконавчого до­кумента стягувачеві, про зупинення, закриття та закін­чення виконавчого провадження, про витрати, пов'язані з виконанням рішення). Тому доцільно виключити із Зако­ну положення про затвердження постанов державного ви­конавця ще й начальником відповідного відділу ДВС, оскільки начальник відділу в силу ст. 8 цього Закону без­посередньо здійснює контроль за своєчасністю, правиль­ністю та повнотою виконання рішень і ніколи не позбав­лений можливості притягти державного виконавця до дисциплінарної відповідальності. Якщо ж сторони не згод­ні з діями державного виконавця, вони завжди можуть їх оскаржити в порядку, передбаченому законом.

З іншого боку, дії державного виконавця передбача­ють безпосередній примус до зобов'язаної особи, а тому важливою є не тільки можливість наступного оскаржен­ня, а й відповідна і своєчасна реакція на них, а в деяких випадках створення перешкод у їхньому застосуванні. Тому після аналізу практики діяльності державної вико­навчої служби хоча о протягом 5 років буде можливість порушувати питання про можливість і доцільність змен­шення впливу начальників відділів на діяльність держав­них виконавців і надання їм відповідно більших прав.

Аналізуючи світовий досвід, слід зазначити, що існує два основних варіанта створення системи виконання рі­шень суду та інших юрисдикційних органів. Перша пре-

96

валює у континентальній Європі - Франції, Бельгії, Люк­сембурзі, де судові виконавці є приватними особами з наданням їм відповідних ліцензій та підпорядковані ре­гіональним і Національним Палатам судових виконавців зі статусом органів самоврядування. Друга, принципово нова система, існує в США, де примусове виконання рі­шень здійснює служба маршалів, що є однією з автори­тетніших структур у системі правоохоронних органів.

У Росії вже є прецеденти створення приватних агентств, що займаються виконавчою діяльністю, але без відкриття виконавчого провадження і, звичайно, без застосування за­ходів примусового виконання, вчиняти має право які тіль­ки судовий пристав-виконавець. Це Національне агентст­во з факторингу та інвестицій, що є складовою Асоціації міжнародного співробітництва недержавних структур без­пеки, яке здійснює надання повного комплексу юридич­них послуг щодо повернення заборгованості.

Досить цікавою є практика вирішення проблем забор­гованості цим агентством. Так, у КБ «Аерофлот» не було виявлено будь-якого майна. Навіть офісне обладнання, приміщення, в якому знаходились центральний офіс та відділення, все перебувало в оренді. Але Агентство ви­явило, що підприємством були вкладені кошти в устав­ний капітал інших підприємств, воно має акції різних фірм, розміщує свої кошти на депозитах у банках. КБ порушило умови договору з Агентством та прийняло рі­шення самостійно стягнути борг. Внаслідок цих дій воно не отримало нічого, ще й стало боржником Агентства, що послужило причиною визнання його банкрутом¹.

Існування в Росії поряд із державною виконавчою службою зазначеної організації сприяє більшому гаран­туванню прав стягувачів щодо виконання рішень, але така структура, яка здійснюватиме свою діяльність на комерційній основі, безумовно, має контролюватись державними органами та бути підзвітною Міністерству юстиції. В противному разі кримінальні елементи мо­жуть проникнути до структур цих органів і здійснювати «законну діяльність» під виглядом комерційної устано­ви, застосовуючи до зобов'язаних осіб несанкціонова­ні законодавством методи, прикриваючись виконанням

97

' Головка Н., Вьтирахин А. Частини судебньїй пристав: необхо-димость, реальності», перспективи // Юрист.- 1997. № 6.- С. 30-33.

4 2—315

державної функції та певними владними повноваження­ми, кореспондованими державою.

Повертаючись до законодавства України про виконав­че провадження, слід зазначити ще один аспект діяльності державного виконавця - це доступ до відомостей, які в силу закону є комерційною таємницею юридичних осіб або громадян-підприємців, або особистою таємницею громадян, та не підлягають розголошенню згідно чинного законодавства. Крім того, законом передбачена державна, нотаріальна, адвокатська, слідча таємниця, тобто практика законодавчого закріплення такої таємниці існує. Консти­туція України, зокрема у ст. 32 проголошує, що «не допу­скається ... поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом». Тому, дотримуючись конституційних засад, доцільно бу­ло б доповнити ст. 7 Закону «Про виконавче проваджен­ня» другою частиною такого змісту:

«Державний виконавець зобов'язаний не розголошува­ти відомостей, які є охоронюваною законом таємницею (наприклад, комерційною) або конфіденційною інфор­мацією, що стали йому відомі при виконанні службових обов'язків. У випадку порушення цих вимог державний виконавець несе відповідальність згідно із чинним зако­нодавством України».

Встановивши новий правовий статус державного ви­конавця, його незалежність від судової влади і більшу самостійність у вирішенні питань виконання, законода­вець прагне до того, щоб рішення судів та інших органів здійснювалися більш ефективно, повно й реально, що, в остаточному підсумку, є гарантією забезпечення прав сторін у виконавчому провадженні¹.

2.5. Роль суду у виконавчому провадженні

Роль суду у виконавчому провадженні є досить важ­ливою і багатоаспектною. Це полягає в тому, що суд не лише здійснює контроль у виконавчому провадженні, але й вирішує цілий ряд питань виконавчого проваджен­ня. Так, за ч. 1 ст. 55 Конституції України кожному га-

¹ Щербак С. К вопросу о правовом статусе государственного ис-полнителя // Предпринимательство, хозяйство и право.- 1999.-№ 12.-С. 59-60.

98

рантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, на­віть відсутність зазначення ролі суду як контролюючого органу в ст. 8 Закону «Про ДВС» не може вплинути на загальну концепцію правової системи, в якій чітко ви­значене місце суду як контролюючого органу. Юристи звертають значну увагу на особливості судового контро­лю за діяльністю органів державної влади, особливо за діяльністю органів державного управління , а судовий нагляд за законністю адміністративної діяльності розгля­дається як вид державного контролю². Безумовно, маєть­ся на увазі зовсім інший державний контроль, ніж той, про який говорилося раніше. Специфіка судового конт­ролю полягає в тому, що він здійснюється лише при роз­гляді конкретної цивільної справи судом і лише у випад­ку звернення особи за захистом. Суд при цьому переві­ряє законність рішень, дій або бездіяльності державних виконавців, а не питання доцільності їхніх дій, і не має таких повноважень реагування на порушення законності, як інші контролюючі органи.

Враховуючи ієрархію нормативних актів, у Законі «Про ДВС» повинно бути відтворене положення ст. 55 Конституції України. Тому контролююча функція суду фактично присутня в цьому Законі, а саме в ч. 6 ст. 17, ст. 85 Закону «Про ДВС».

Деякою мірою можна погодитися з думкою російсь­кого науковця І. Б. Морозової про те, що судовий конт­роль за діями судового пристава (а в Україні, державного виконавця) все-таки є і здійснюється у трьох формах: 1) порядок попереднього (у випадках, передбачених за­коном) санкціонування судом процесуальних дій держав­ного виконавця щодо виконання; 2) процесуальний по­рядок оскарження законності та обґрунтованості поста­нов суду щодо питань, які виникають у процесі виконання; 3) процесуальний порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця.

¹ Стефанюк В. Судовий контроль за діяльністю державної влади // Право України.- 1998.- № З- С. 3-8.

² БахрахД. Н. Административное право: Учебник для вузов.- М.: Из^-во «БЕК», 1999.- С. 57.

Морозова А., Треушников М. Исполнительное производство: Учебно-практическое пособие.-М: Городец, 1999.-С. 140.

4*

99

Але таке визначення форм судового контролю не збі­гається з положеннями чинного законодавства про вико­навче провадження. З тим, що суд здійснює контроль у виконавчому провадженні, можна повністю погодитись лише у третьому випадку, тобто у випадку оскарження дій державного виконавця. Автор дослідження висвітлює це питання в розрізі не поточного контролю, що здійс­нюється іншими контролюючими органами у сфері державного управління, а як такий, що відбувається не завжди, а у випадках, коли особа звертається до суду зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця. Все ж інше, визначене автором класифікації як судовий контроль не є таким. Це лише питання вза­ємодії суду і Державної виконавчої служби, що виника­ють під час безпосереднього виконання рішень суду і лише в силу того, що ці рішення вже раніше виносив суд. Коли це рішення не суду, ніякого судового контро­лю, про який говорить автор, не відбувається.

Крім того, автор класифікації фактично змішує два зовсім різні види судового контролю - того, що здійсню­ється судом за діяльністю адміністративних органів (про який донедавна йшлося) і судового контролю, що здійс­нюється у цивільному судочинстві, тобто контроль ви­щестоящого суду за нижчестоящим, який здійснюється у випадку апеляційного оскарження рішення, а в нашому випадку ухвали суду з питань, що виникають у виконав­чому провадженні. Мається на увазі той випадок, коли, наприклад, боржнику, який звернувся до суду з клопо­танням про надання відстрочки виконання, відмовлено в його задоволенні. Не згодний з винесеною ухвалою, борж­ник оскаржує її в апеляційному порядку. Лише тоді апе­ляційний суд, перевіряючи законність і обґрунтованість такої ухвали, здійснює судовий контроль.

Автор вважає доцільним висвітлювати питання про судове рішення в контексті наступного його виконання державною виконавчою службою, хоча не за прямим зв'язком контролю за діяльністю державної виконавчої служби. Справді, конкретне, чітке рішення суду надає можливість вчасно і оперативно його виконувати та навпаки, а також зумовлює простоту контролю його ви­конання. Адже в судовому рішенні не закладається пра­вовий механізм (процедура) контролю за діями держав­ного виконавця.

100

Отже, необхідно визначити, що контролююча функція суду має не постійний і навіть не періодичний характер, а ініціюється особами, які беруть участь у виконавчому провадженні. Тобто лише з відповідним процесуальним засобом порушення цивільного процесу пов'язується контрольна функція суду, а саме зі скаргою або позов­ною заявою.

Що ж до загальної ролі суду у виконавчому провад­женні, то суд не має ні відповідних повноважень, ні про­цесуальних засобів для його участі у виконавчому про­вадженні. Діяльність суду завжди визначається окремими нормативними актами, а саме - Цивільним процесуаль­ним кодексом, Кримінально-процесуальним кодексом, Кодексом України про адміністративні правопорушення та іншими.

Тому, з одного боку, вплив судів на процес виконання має у своїй основі контрольну функцію, а з другого -процес затвердження умов мирової угоди судом можна розцінювати як безпосередній зв'язок різних державних юрисдикційних органів.

Після прийняття нового законодавства про виконавче провадження погляди вчених на роль суду у виконавчо­му провадженні виявились практично однозначними. Одностайною стала думка про те, що суд не є суб'єктом правовідносин, які виникають при примусовому вико­нанні рішень судів та інших юрисдикційних органів. Од­нак такий підхід, при якому органи судової влади повні­стю відсторонюються від процесу виконання, є непра­вильним. Закон України «Про виконавче провадження» підтверджує те, що у суду залишаються певні важелі впливу на виконавче провадження. Мова в даному ви­падку може йти лише про зменшення обсягу повнова­жень суду щодо впливу на виконавче провадження. Тому автор не поділяє думки російських учених В. В. Яркова та І. В. Решетникової щодо збереження суду у складі суб'єктів виконавчого провадження. Мова йде про фак­тичне виключення суду зі складу суб'єктів виконавчо­го провадження, але не позбавлення суду зв'язків з різ­ними юрисдикційними органами в правовій системі Ук­раїни.

¹ Решетншова И. В., Ярков В. В. Гражданский процесе- М.: Изд-во «НОРМА», 2000- С. 285.

101

ір

Законом України «Про внесення змін до деяких зако­нодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Законів України «Про ДВС» та «Про виконавче провадження» внесені зміни до розділу V ЦПК, який тепер має назву «Звернення судового рішення до виконання та поворот виконання». Таким чином, мають бути вирішені всі супе­речки щодо ролі суду у виконавчому провадженні. Отже, суд, який раніше представляли судові виконавці, більше не виконує судові рішення, а лише звертає їх до виконан­ня, що полягає у видачі виконавчого листа, а безпосеред­ньо примусове виконання судових рішень здійснюється Державною виконавчою службою відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, прове­дено відмежування виконання судових рішень від вико­нання рішень інших юрисдикційних органів. Це випливає із змісту редакції нового розділу V ЦПК, де йдеться лише про звернення до виконання судового рішення. Отже, це зайвий раз підтверджує той висновок, що виконавче про­вадження в цілому вже не можна розглядати в рамках ци­вільного процесуального права, оскільки навіть норми кодексу вже його не регламентують (вищезгаданим Зако­ном глави 45-49 ЦПК виключені).

З аналізу законодавства можна виділити функції суду, які мають безпосередній вплив на виконавче провад­ження:

1. Особлива зовнішня контрольна функція;

2. Зв'язок між рішенням або ухвалою суду та їхнім виконанням зумовлюють особливий зв'язок між діяль­ ністю суду та державної виконавчої служби, між Цивіль­ ним процесуальним кодексом та Законом «Про виконав­ че провадження», оскільки суду надані певні владні пов­ новаження, що зумовлюються не тільки законодавством, а й правосвідомістю судді;

3. Вирішення суттєвих питань виконавчого прова­ дження: видача виконавчого документа, видача дубліка­ та виконавчого документа, поновлення строку пред'яв­ лення виконавчого документа до виконання, роз'яснення рішення, розстрочка та відстрочка виконання, зміна спо­ собу і порядку виконання, поворот виконання, вирішен­ ня питання про тимчасове влаштування дитини до дитя­ чого або лікувального закладу, про оголошення розшуку боржника або дитини, видача дозволу на виконання рі­ шень іноземних судів та інших.

102

Окремо слід зупинитись на питанні забезпечення по­зову, що представляє собою додаткову гарантію захисту інтересів позивача та виражається в прийнятті заходів, спрямованих на реальне виконання судового рішення. При забезпеченні позову тісно переплітаються позовне та виконавче провадження, оскільки часто відповідач, дізнавшись про пред'явлений до нього позов, вживає за­ходів до реалізації майна, його приховування тощо. Від­так для забезпечення прав позивача передбачається про­цесуальний захід забезпечення позову, який, на наш по­гляд, не відтворений у системі права України. Виконавче провадження, яке має базуватись на ухвалі суду щодо забезпечення позову, потребує відповідної додаткової правової регламентації. Це зумовлюється тим, що про­цедура забезпечення позову передбачає значну кількість заходів, передбачених законодавством, які в свою чергу відрізняються від виконання рішень суду тимчасовим характером. Це положення мало б зумовлювати особли­ву главу Закону «Про виконання ухвал щодо забезпечен­ня позову», який мав би висвітлювати питання, пов'язані з особливістю виконання ухвал господарських судів та судів загальної юрисдикції щодо забезпечення позову.

Оскільки, на відміну від державного виконавця, суду надані повноваження щодо проявлення у визначених за­конодавством випадках певної ініціативи (ст. 149 ЦПК України), то відповідне волевиявлення суду або судді може стати підставою для виконання. Крім того, рішення або ухвала суду можуть бути викладені не зовсім конк­ретно або чітко. Державний виконавець у цьому випадку не може тлумачити рішення. Тому в ст. 28 Закону перед­бачено, що державний виконавець має право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення відповідного рішення. При цьому суд не вправі змінити його по суті. Так, п. 13 Постанови Пле­нуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. «Про судове рішення» № 11 із змінами, внесеними постановами Пленуму від 24 квітня 1981 р. № 4 та від 25 грудня 1992 р. № 13, зазначає, що «при роз'ясненні свого рішення суд в ухвалі з цього приводу викладає більш повно і ясно ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не вносячи змін у суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового роз­гляду. Якщо фактично поставлено питання про зміну

103'

рішення або внесення в нього нових даних, суд своєю ухвало*© відмовляє у роз'ясненні рішення».

Державний виконавець не має права ставити питання про незаконність або неправомірність рішення суду, оскільки цими правами наділені заінтересовані особи^ які можуть звернутись за їхнім оскарженням до касаційної або наглядної інстанцій, прокуратури України. Держав­ний же виконавець не наділений правом аналізувати рі­шення суду щодо їхньої правомірності.

Суд роз'яснює рішення, що підлягає виконанню, змінює спосіб та порядок виконання, вирішує питання відстрочки та розстрочки виконання. Ці положення на практиці викликають певні складнощі в їхньому засто­суванні та вирішенні. Тому цьому аспекту доцільно та­кож приділити значну увагу в регламентації правовід­носин.

Розглянемо випадок, коли рішенням Ковпаківського райсуду м. Суми із Л. і Л-вої було стягнуто 1060 грн. Л. звернувся до суду із заявою про надання відстрочки виконання рішення суду, посилаючись на тяжке матері­альне становище, а також на те, що у провадженні суду є справа за спором між тими ж сторонами про поділ спадкового майна. Ухвалою суду було відмовлено в на­данні відстрочки. При цьому суд обґрунтовано зазна­чив, що Л. і Л-ова мають стабільний заробіток: Л.-300 грн. на місяць, Л-ова - 400 грн., а тому Л. у змозі сплатити стягувачці присуджену з нього суму. Спір же про поділ між сторонами спадкового майна не пере­шкоджає виконанню рішення суду.

Відстрочка виконання рішення не може бути надана за справами, що випливають з особистих немайнових правовідносин, в силу їхньої специфіки і засобів захисту, які зводяться до того, що громадянин чи юридична особа може бути визнаною носієм певного права, може бути поновлено становище, що існувало до порушення права або припиненні дії, що порушують право (наприклад, позбавлення права користування житловою площею). Так, до В. був пред'явлений позов про визнання її такою, що втратила право на жилу площу внаслідок відсутності її в місці прописки тривалий час без поважних причин та не користування нею жилою площею. У судовому засі­данні В. просила надати відстрочку виконання рішення з метою збереження прописки на період навчання в інсти-

104

тугі. Судом позов був задоволений, а В. було надано від­строчку виконання рішення.

Президія Сумського обласного суду, скасовуючи рі­шення районного суду за недослідженістю обставин спра­ви, в постанові вказала на порушення ст. 207 ЦПК - у випадку визнання особи в порядку ст. 71 ЖК такою, що втратила право на жилу площу, тож примусового вико­нання рішення не потрібно і відстрочка виконання з та­ких справ необхідністю не викликана. Отже, від рішення суду потребується певна чіткість щодо не лише прав та обов'язків громадян, а й щодо роз'яснення правових на­слідків рішень суду, тобто стосовно їхнього виконання.

При відстрочці та розстрочці виконання рішення суд повинен враховувати інтереси не тільки боржника, але й стягувача. О. звернувся в суд з позовом до О-вої про ви­знання її такою, що втратила право користування житло­вою площею, посилаючись на те, що після розірвання шлю­бу відповідачка залишила двокімнатну квартиру й три­валий час нею не користується. Відповідачка пред'явила зустрічний позов про виселення із житлового приміщен­ня нової дружини О. Рішенням Ковпаківського райсуду м. Суми О. в позові було відмовлено, а зустрічний позов О-вої був задоволений. Нова дружина О. звернулась до суду із заявою про надання відстрочки виконання рішен­ня строком на три місяці, в чому їй було відмовлено. За­лишивши без змін ухвалу райсуду, судова колегія в ци­вільних справах Сумського обласного суду вказала, що нова дружина О. права на жилу площу, якою вона корис­тується, не набула, і тому суд не може надати відстрочку виконання. Крім того, суд враховував інтереси стягувач-ки - вона має дитину, проживає на приватній квартирі й позбавлена можливості користування жилою площею з огляду на проживання там нової дружини О.

При вирішенні питання про зміну способу виконання рішення суд має враховувати те, що з клопотанням про зміну способу виконання рішення може звертатись тіль-•ки державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, або самі сторони.

М. Юков та Є. Новикова¹ вважають, що можливий вибір заходу примусового виконання, але сучасна редак-

Ю ков М., Новикова Е. Определение способа принудительно-го исполнения решения суда // Советская юстиция.- 1982.- № 11 -С. 22-23.

105

ція Закону України «Про виконавче провадження» цього положення не враховує, оскільки передбачається певна послідовність вжиття заходів. Тому вважається можли­вим і доцільним суду визначати у своєму рішенні спосо­би виконання в залежності від наявних у справі юридич­них обставин.

Так, за виконавчим листом з боржника В. підлягало стягненню 70 грн. Державний виконавець звернув стяг­нення на майно В., не врахувавши, що В. працює і заро­бітна плата його складає 300 грн, Згідно зі ст. 67 Закону «Про виконавче провадження» державний виконавець повинен був звернути стягнення на суму до 118 грн. (мі­німальної заробітної плати) на заробітну плату боржни­ка, а не на його майно, оскільки виконати рішення суду зазначеним способом можна більш оперативно. Тут є можливість також встановити, що суд міг зазначити спо­сіб виконання рішення, тож на момент звернення стяг­нення у державного виконавця мають бути відповідні відомості про доходи боржника, а боржник мав можли­вість повідомити про наявність у нього відповідної заро­бітної плати.

Тому вибір способу примусового виконання повинен провадитися з врахуванням конкретних обставин справи і неможливості зміни самого рішення при зміні способу виконання.

Ухвалою про зміну способу виконання рішення суд не може змінити його по суті. В цьому контексті доцільно розглянути такий випадок. Зарічний райсуд м. Суми роз­глянув справу за позовом Л. до 3. про повернення речей і зобов'язав відповідачку повернути сервант, ліжко, крісло-ліжко, стільці, телевізор. При виконанні рішення держав­ним виконавцем було встановлено, що на кріслі-ліжку обірвана оббивка, на серванті були виявлені подряпини. Від отримання майна Л. відмовилась. Ухвалою райсуду порядок виконання рішення був змінений і з 3. була стяг­нута вартість серванту, крісла-ліжка. Постановою Прези­дії Сумського обласного суду ухвала про зміну порядку виконання рішення була скасована і вказано, що суд не з'ясував, коли пошкоджено майно - у період користуван­ня чи вже після винесення рішення. Вданому випадку були порушені вимоги ст. 200 ЦПК, якою передбачено, що при присудженні майна в натурі суд повинен вказува­ти у рішенні вартість майна, яку належить стягувати з

106

відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна в наявності не буде виявлено.

Такі випадки свідчать про суттєві помилки судів при вирішенні питань щодо застосування певних заходів ви­конання, що, безумовно, негативно впливає на діяльність державної виконавчої служби.

Таким чином, суд відіграє значну роль у виконавчому провадженні. Хоча суд уже не належить до суб'єктів ви­конавчого провадження, але у нього залишаються певні важелі впливу на виконавче провадження.