31. Психодинамічний напрям щодо психологічно зрілої особистості.

На початку 20-х років Фрейд переглянув свою концептуальну модель психічного життя і ввів в анатомію особистості три основних структури: ід (воно), его і суперего. Це було названо структурною моделлю особистості, при цьому Фрейд був схильний вважати їх скоріше процесами, чим структурами. Фрейд віддавав величезне значення цьому розподілу:

ІД. Слово “ід” походить від латинської “воно” і, за Фрейдом, означає винятково примітивні, інстинктивні й уроджені аспекти особистості. Ід функціонує цілком у несвідомому і тісно пов'язане з інстинктивними біологічними спонуканнями (їжа, сон, дефекація, копуляція).

ЕГО (від лат. “ego” - Я) - це компонент психічного апарата, відповідального за прийняття рішень. Его прагне висловити і задовольнити бажання ід відповідно до обмежень, що накладаються зовнішнім світом. Его одержує свою структуру і функцію від ід, еволюціонує з нього і запозичує частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповідати вимогам соціальної реальності. Спираючись на силу логічного мислення его здатне спрямовувати поведінку в потрібне русло, щоб інстинктивні потреби задовольнялися безпечним способом. Его виступає в ролі “виконавчого органу” особистості і є цариною протікання інтелектуальних процесів і вирішення проблем.

Суперего – останній компонент особистості, що розвивається, функціонально означаючи систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийнято в оточенні індивідуума. Будучи морально-етичною силою особистості, суперего є наслідком тривалої залежності від батьків. Далі функцію розвитку бере соціум (школа, однолітки і т.д.).

За 3. Фрейдом, особистість людини приречена на постійний внутрішній конфлікт, що виникає через “взаємовідносини” трьох компонентів структури особистості.

Психологічно зріла особистість у психодинамічному напрямку характеризується відокремленими один від одного «Я», «Воно» і «Над-Я» і котрі не втягнуті в тяжкі конфлікти, характерні для дитини і невротика."Я" в якості "стержня особистості" зазнає багато змін протягом життя людини внаслідок того, що йому доводиться засвоювати великі області, які належать "Воно" і "Над-Я".

32. Психологічно зріла особистість з позиції вітчизняної психології

Проблема оцінки розвитку особистості відноситься до такої, що не втрачає своїй актуальності в психології.

А.Н. Леонтьев указував, що особистість – це особлива якість, котру індивід здобуває в суспільстві, у сукупності відносин, суспільних по своїй природі, у які індивід утягується. Задоволення людиною предметно-речовинних потреб приводить до низведення їх лише до рівня умов, а не внутрішніх джерел розвитку особистості: особистість не може розвиватися в рамках потреб, її розвиток припускає зсув потреб на творення, що не знає границь. Цей висновок має принципове значення.

Психологи, що розробляють теорію особистості, вважають, що людина як особистість являє собою відносно стійку психологічну систему. Згідно Л.І. Божович, психологічно зрілою особистістю є людина, здатна керуватися свідомо поставленими цілями, що визначає активний характер його поводження. Ця здатність обумовлена розвитком трьох сторін особистості: раціональної, вольовий, емоційної.

Саме всебічний, гармонічний (а не потворно – однобокий) розвиток кожної людини і є головною умовою народження особистості, що вміє самостійно визначати шлях свого життя, своє місце в ній, свою справу, цікаву й важливу для всіх, у тому числі й для нього самого».

Центральної, смислоутворюючою характеристикою людини є його спосіб відношення до іншої людини. Ця думка присутня в багатьох психологів, але в С.Л. Рубінштейна вона виражена з особливою яскравістю й глибиною: «...найперше з перших умов життя людини – це інша людина. Відношення до іншої людини, до людей становить основну тканину людського життя, її серцевину. «Серце» людини все виткано з його людських відносин до інших людей; те, чого воно стоїть, цілком визначається тим, до яких людських відносин людина прагне, які відносини до людей, до іншої людини вона здатна установлювати. Психологічний аналіз людського життя, спрямований на розкриття відносин людини до інших людей, становить ядро справді життєвої психології. Тут разом з тим область «стику» психології з етикою».

Братусь Б.С., опираючись на слова відомих учених і мислителів, говорить про те, що «особистість як специфічна конструкція, що зводить не до інших вимірів, не є самодостатньої, у собі самої несучий кінцевий зміст. Зміст цей знаходиться залежно від складних відносин, зв'язків із сутнісними характеристиками людського буття. Інакше кажучи, сутність особистості й сутність людини відрізняються друг від друга тим, що перше є спосіб, інструмент, засіб організації досягнення другого, а виходить, перше одержує зміст і виправдання в другому».

Як і все живе, життєвий процес, відношення до іншого несе в собі вихідне, рушійне протиріччя. Це протиріччя, боротьба протилежно спрямованих тенденцій, векторів є, з одного боку, розгляд людини як самоцінності, як безпосередньо родової істоти, а з іншого боку – розуміння її як засобу, підлеглого зовнішньої мети. Наближення до першого й протистояння другому – основна умова розвитку людини як людини. Умовами й одночасно критеріями цього розвитку є: відношення до іншої людини як до самоцінності, як до істоти, що персоніфікує в собі нескінченні потенції роду людина (центральне системоутворююче відношення); здатність до децентрації, самовіддачі й любові як способу реалізації цього відношення; творчий, цілетворний характер життєдіяльності; потреба в позитивній волі; здатність до вільного волез’явлення; можливість самопроектування майбутнього; віра в здійсненність наміченого; внутрішня відповідальність перед собою й іншими, минулими й майбутніми поколіннями; прагнення до знаходження наскрізного загального змісту свого життя».