15. Поезія с. Жадана. Образна система, стильові особливості.

С. Жадана є одним з найяскравіших представників неомодерного дискурсу 90-х, чия творчість близька до поезії М.Семенка. Сьогодні його творчість розвивається у стилі постмодерного авангарду. У віршах поєднується розчарованість покоління, що замикало собою XX століття, з естетизмом золотої доби модернізму 20-30-х років. Лише у деяких присутня інтелектуальна гра, що зближує його з постмодерною творчістю 90-х.

У громадянській поезії автор культивує словесний потік, тяжіє до реалістичного бачення поетичного комплексу батьківщини. В його поезії закладена трагічно-іронічна тональність, суголосна поезії Франка, Маланюка з прагненням дошукатися істини. Переживається маргінальність української ментальності, її пасивна консервативність. Тут звучить туга за сповненістю держави й особи, засуджується безвільність і пасивність психіки. Його поезія як діагноз і прогноз. Чи не найбільш шоково-терапевтична, що має лінійно-зворотну побудову назад у початок 90-х. С.Жадан використовує мовні екзотизми, що свідчить про зміну культурного коду, прагнення інтегруватися в світову культуру. Це і маргінальність літератури. Як і в усій укр. літературі, у творчості С.Жадана спостерігається негативна оцінка міста, сумна тональність його урбаністичних віршів.

В останніх віршах поет прямує до соціально-громадянської тематики, що дає підстави говорити про новий етап Жадана-поета.

Остання на сьогодні збірка поета «Історія культури початку століття» (2004) привернула увагу насамперед поетичною мовою – переходом автора до вільного вірша і прозопоезії. В останній збірці Є.Жадан глибший; скований ритмом, драматичніший. Він опускається на саме дно буття з його непривабливими сторонами (проституцією, буденністю привокзальних готелів, малює пустирі, бомжів, дітей з брудними м’ячами при серці і т.п.) -він є поетом гіркої тональності. С.Жадан як професійний філолог використовує постмодерну гру стилів, навіть елементи сюрреалізму.

16. Проза с. Жадана: «Депеш мод» / «Ворошиловград»

Тексти Сергія Жадана виконують функції, що їх поклала на себе андеґраундова культура — одна з «найальтернативніших» альтернатив протестної свідомості та нонконформістського духу. Практично всі атрибути й «брендові» якості андеґраунду втілені у Жадановому прозовому тексті під назвою «Депеш Мод», який належить до ще однієї української версії цього художньо-мисленнєвого напряму.

«Депеш мод»

Сюжет у «Депеш Моді» — пошук трьома приятелями ще одного «зі своїх», щоб передати йому термінове родинне повідомлення — виступає умовним прийомом і формальним приводом для розгортання фрагментів і сценок «неформально молодіжного» життя-буття.

Серед дійових осіб (18-19р.), навколо яких обертаються основні події (чи навіть так: які обертаються навколо основних подій), — Собака Павлов (додам, один із найколоритніших і найпослідовніших представників молодіжної субкультури), Вася Комуніст (ну, цим усе сказано), Карбюратор (у тексті він ще згадується як Саша Карбюратор, а також персонаж-розповідач, який тривалий час залишається безіменним і якого в одному з діалогів називають гранично стисло — «Жадан». Між іншим, саме він — персонаж на ймення Жадан належить до найбільш рефлексивно цікавих та самобутніх, схильних до максималістськи загострених і бунтівних філіппік. Сергій Жадан із вибагливою і вишколеною послідовністю підкреслює андеґраундову харизму своїх персонажів, яка притаманна їм, так би мовити, «з голови до п’ят»: вони постійно стурбовані пошуками «водяри».

Мова персонажів «Депеш Моду» безкомпромісно адекватна «натуральному» життю, дійові особи не надто церемонно ставляться до слів; а саме слова, за концепцією тексту, є істинними речниками життєвих реалій.

За традицією андеґраундової культури, персонажі оповідання (повісті, роману) Сергія Жадана переймаються важливою справою — себто нічим не займаються, точніше, переймаються тим, що, як говорили у форматі минулого століття, «шукають себе».

Текст під назвою «Депеш Мод» — це монтаж історій та пригод, у які встряють, влипають, втрапляють персонажі цієї книжки та які просто переслідують дійових осіб Жаданової субреальності; це картинки з життя молодих «неформалів», це по-афектному натуралістична графіка емоцій, поривань, звичаїв, властивих представникам молодіжної субкультури початку 90-х (події у книжці Сергія Жадана відбуваються впродовж кількох червневих днів 1993 року).

«Фішкою» концептуально й феєрично андеґраундових персонажів (і, відповідно) тексту Сергія Жадана є «мат». Та й, до того ж, у книжці Жадана «мат» якраз і виступає найчеснішою мовою, що стирає межі між внутрішніми і зовнішніми виявами людської сутності. «Мат» — це справжній і натуральний drive «Депеш Моду». Й ще одне, мабуть, парадоксальне спостереження: найдотепніші фрагменти книжки засновані саме на «ненормативній» лексиці. Без експресивності, ейфорійності та екзальтованості брутальної мови, стилю це був би якісно зовсім інший текст, який, імовірно, міг би пройти практично непоміченим.

«Ворошиловград»

Точка дотику двох романів – це герої. Звичайно, у «Ворошиловграді» не з’являється ні Собака Павлов, ні Вася Комуніст чи Какао. Тут у ролі протагоністів – Герман Корольов, Коча та Травмований. Однак якщо придивитися до цих героїв, то це ті самі психотипи, тільки на 10–15 років старші.

Окрім цього, між двома романами можна провести ще три важливі аналогії. Перша з них – тема зникнення і пошуку. У «Депеш Моді» зникає Карбюратор, у «Ворошиловграді» – брат головного героя, Германа. В обох текстах зникнення служить своєрідним рушієм для розгортання фабули. Однак у «Депеш моді» Карбюратора таки знаходять, а у «Ворошиловграді» зникнення послужило тільки причиною для переїзду Германа.

Друга точка дотику – тема квазірелігій. У «Депеш Моді» з’являється Джонсон і Джонсон із Церкви Христа об’єднаної – абсолютно архетипний персонаж постатеїстичного сектантського бурлеску дев’яностих. У романі він відіграє радше декоративно-розважальну роль. А вже у «Ворошиловграді» Жадан описує обряди квазіштундистського руху, який, звичайно, не має нічого спільного з євангельським християнством. Але тут пресвітер, окрім розважально-декоративної, виконує також нетипову для жаданівської прози функцію – він передає месидж читачам, який можна сформулювати приблизно так: взаємодопомога і спільна відповідальність.

Ще однією точкою дотику є вкладені псевдотексти. У «Депеш Моді» Жадан «цитує», імітуючи відповідну стилістику, «Книгу №1 “Гримучий вазилін”». Цей нібито чужий цитований текст – про саморобні вибухові суміші і спосіб їхнього приготування. У «Ворошиловграді» з’являється текст подібного генезу «Історія і занепад джазу у Донецькому басейні». Ці два тексти можна трактувати як висловлення авторського супереґо. У молодечому «Депеш Моді» воно складалося з ідей активного бунту, попри зовнішню апатію, змальовану у тексті. У «Ворошиловграді» авторське супереґо вже прагне джазу в пролетарському Донбасі.

Загалом, якщо вдатися до грубого узагальнення, то «Депеш Мод» – це роман про молодь, яка шукає себе у великоміському Харкові, а «Ворошиловград» – це роман про спробу повернення.

Текст «Ворошилограда», окрім метафоричності, метонімійності, синекдохійності, також по-живому натуралістичний. Тому можна погодитися з анотацією, що визначає його як соцреалізм.