7. Основні риси постмодернізму в українській літературі.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Визначальні риси постмодернізму: -культ незалежної особистості; -потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; - бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; - використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; -зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); -суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;- сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;- запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; -як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;-іронічність та пародійність.

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.

11 Новаторство роману о. Забужко «Польові дослідження з українського сексу»

Від часу появи “зразкового” тексту українського постмодернізму – роману О. Забужко “Польові дослідження з українського сексу” змінилися соціально-політичні обставини, культура, спосіб мислення і нове покоління українських письменниць по-іншому обсервує дійсність Задуманий як твір-провокація він, безперечно, виконав свою місію і підірвав, зрушив, демонтував традиційні норми й поняття, по суті ознаменувавши собою початок нової ери в українському письменстві. Прикметно, що О. Забужко стала не просто митцем-новатором, а кинула своєрідний виклик, вийшовши поза межі подвійної маргіналізації. Дослідник Г. Грабович вірно підмітив: “Після “Польових досліджень” цілу низку традиційних прийомів у трактуванні теми чоловічо-жіночої війни треба буде скласти до музею /…/ момент перейденого етапу таки усвідомлюватиметься щораз більше, і в цьому чимале досягнення Оксани Забужко” Саме в ньому чи не вперше зявився образ нової героїні — субєктивної, інтелектуальної, творчої, яка обстоює право на автономність і свободу.

12.Покоління 80-х: Юрій Покальчук «Заборонені ігри»

80-ки - це умовна назва літератури генерації, яка в 2 пол. 80 рр 20 ст створила 1 в історії повоєнної літератури опозицію традиц. Рад. Дискурсу, представивши феномен нового літерат покоління.На творч. 80ків наклав свій відбиток суспільний злам початку 90 рр. риси 80-ків:орієнтація на культ. Здобутки європейської літерат.Також вони орієнтувалися на Кафку, Маркес, Еко. Характерними для них була орієнтація на художню форму. Відхід від нарративного спрощення до інтертекстуальності. Хотіли бути відомими на заході.Характ. урбаністичний індивідуалізм.

Ю́рій Володи́мирович Покальчу́к— український письменник, перекладач, науковець, кандидат філологічних наук, голова міжнародного відділу Спілки письменників України.Був членом літературного гурту «Пси святого Юра». Організатор і керівник музичного гурту «Вогні великого міста», який виконує пісні на його тексти.У колишньому СРСР був першим перекладачем творів Хорхе Луїса Борхеса. Перекладав Хемінгвея, Селінджера, Борхеса, Кортасара, Амаду, Маріо Варгаса Льйосу, Кіплінга, Рембо та багато інших, написав 17 художніх книг.

Автор літературно-критичних праць, 5 збірників поезій, 15 збірників повістей та оповідань, роману «І зараз, і завжди…»), книги «Українці у Великій Британії».

«Заборонені ігри» – це книга про велике, справжнє, палке кохання юнака і вдвічі старшої жінки. Вони були шалено, божевільно закохані. Але люди їх не зрозуміли. Автор подає головних героїв хоча й безумовно позитивними, але живими, не зідеалізованими. Василько Вовк – тринадцятилітній хлопець-циган, красивий, сильний, з пронизливим поглядом, який, здається, виходить не з очей, а десь із глибини. Люба Попадюк – сформована жінка, Василькова вчителька, одружена з нелюбом і вже має восьмирічну дочку. Василь походить із древнього роду Вовків – племені, проклятого дияволом. Ситуація така: у кожному поколінні є хтось, хто несе хрест прокляття. З тринадцяти років ночами він стає вовком, а вдень є людиною. Якщо до повноліття (а це п’ятнадцять років) його не покохає жінка, не народить йому дитину і не покине заради нього родину, дім і все на світі – він помре. Ця тяжка ноша лягла на плечі Василька. Щоночі він тікав до лісу, скидав одяг – а далі не пам’ятав, що було – і лише зранку прокидався біля своєї одежі. Але Люба покохала його, його янгольську душу і тваринну чоловічі силу. Віддалася йому повністю, душею і тілом, бо не могла інакше.