4. І. Нечуй-Левицький – захисник української мови і культури

В роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури. Царський уряд проголосив Валуєвський циркуляр. Здійснювалися широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок та навчання рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогоюП.Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив протишовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників. Пізніше, 1891 року, у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» він з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом.

Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини». Вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Так само категоричним був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!».

5. І. Франко про основні стильові риси творчості «молодої генерації» письменників-модерністів. Робота і. Франка «Старе й нове в українській літературі»

Іва́н Я́кович Франко́ — український письменник, поет,публіцист, перекладач, вчений, громадський і політичний діяч. Зародження модерністського типу мислення дослідники спостерегли найперше у творчості І. Франка та Лесі Українки. Протест проти старої манери письма відвертіше висловила молода генерація письменників на межі XIX і XX століть. І. Франко зауважував на початку XX ст.: «Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів, суперечних течій, полеміки різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів». Представників різних груп, течій, а то й просто індивідуальностей об'єднувало неприйняття старого способу письма — молоді творчі сили переходили від зображення, тобто від опису зовнішніх обставин, портретів тощо, до проникнення у людську душу — вираження настроїв. В основі їх творчості лежала увага не тільки до змісту, а й до форми, до внутрішньої структури твору. І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли "нову школу" літера­тури від "старої", а в статтях, "Старе й нове в сучасній українській літературі", "Принципи й безпринципність" та ін. продовжив розмову на цю тему.  Значна увага приділена по­пуляризації української літератури основними євро­пейськими мовами. Серед усього цього розмаїття - глибокий аналіз літературного процесу в Україні, що його здійснив учений у працях «Новини нашої літе­ратури», «Старе й нове в сучасній українській літера­турі»

6. Новаторство письменників – шістдесятників хх ст.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру  та політику в СРСР в другій половині 1950-х . Основною рисою нової суспільної та естетичної ментальності, яку виробили шістдесятники, був інтелектуалізм як форма духовного буття. Інтелектуальний бунт 60-х років зумовив радикальний злам у стосунках між українським суспільством та режимом, між людиною і владою. У творчості шістдесятників людина стала суб'єктом історії. Віра та зневіра особистості у сучасному світі, сенс її буття, втрата цього сенсу, проблема вибору - на цих екзистенційних поняттях ґрунтується нова історична свідомість, яку ввели в літературу шістдесятники.