1.Форми сертифікації

Основними формами сертифікації є сертифікація третьою стороною, самосертифікація і сертифікація, здійснювана споживачем.

У вітчизняному термінологічному стандарті ДСТУ 2462–94 наведене визначення сертифікації, як дії, що проводить ОС як «третя сторона» – арбітр, а не виробник – «перша сторона» і не покупець – «друга сторона». У нормативному документі (НД) ІСО/ МЕК Настанова 2–92 вказується, що сертифікація – це «дія третьої сторони, яка доводить забезпечення впевненості у тому, що належним чином ідентифікована продукція, процес або послуга відповідає конкретному стандарту або іншому НД».

Самосертифікація здійснюється підприємством – виробником або об'єднанням виробників, зареєстрованих у встановленому порядку в органах Держстандарту України, що засвідчується сертифікатом або сертифікаційним знаком. Вона досить поширена в країнах Західної Європи і США. В Україні та Росії використовується мало.

Самосертифікація повинна відповідати умовам:

– повне і точне дотримання вимог до продукту, запропонованого стандартами, технічними умовами, договорами, контрактами тощо;

– сучасний рівень системи комплексності випробувань і контролю якості виробленого продукту від сировини до пакування і маркування товару;

– економічна та юридична відповідальність виробника за якість сертифікації і достовірність сертифіката;

– доступність інформації про застосовані методи випробувань, системи контролю якості з правом спостереження за процесом сертифікації.

Сертифікація, здійснювана споживачем, за базовими умовами проведення практично збігається із самосертифікацією, але проводиться дуже рідко, тому що потребує технічної оснащеності перевірочних і випробувальних робіт, належної кваліфікації персоналу, сучасних методик, акредитації Держстандарту України, що більшості підприємств вирішити сьогодні практично неможливо.

2.Гранична допустимість

Існує система показників, за допомогоюякихоцінюєтьсяантропоген­нийвплив — впливзабруднювальнихречовин на навколишнєсередовище. Основними з них є гранично допустима концентрація (ГДК), граничнодопустимийвикидабо скид (ГДВ, ГДС) та граничнодопустименавантажен­ня (ГДН). ^ Гранично допустима концентрація — максимальна кількістьшкідливоїречовини в одиниціоб'ємуабомаси природного ресурсу (повітря, води, ґрунту), яка практично не впливаєназдоров'ялюдини. ^ Граничнодопустимийвикид (скид) — маса (об'єм) забруднювальнихре­човин, розсіюванняяких у природнихумовах конкретного джерелазабруд­нення з урахуваннямрівнязагального фонового забруднення в сукупності з іншимиджереламизабруднення не створює за межами санітарно-захисноїзониперевищеннядопустимихрівнівзабруднення. ^ Граничнодопустименавантаження (несучаємністьекосистеми) — су­купністьокремихвпливів, якіабо не впливають на якістьнавколишньогосередовища, абозмінюютьїї в допустимих межах, тобто не руйнуютьеко­систему і не викликаютьдлянеїнесприятливихнаслідків.

3.Етапи ліцензування

Tкологічнеліцензуванняєпроцесом, щоскладаєтьсязкількохетапів:

• встановленнянормативіввпливунанавколишнєприроднесередови­ще: граничнодопустимихвикидівіскидів, нормрозміщеннявідходів, граничнихнормвилученняприроднихресурсівабожвідповіднихтимчасовихлімітіввпливутавилучення;

• обчислення з урахуваннямрізноманітнихкоефіцієнтіввідповідних ставок платежів за використання природного ресурсу абовпливу на навколишнєсередовище і встановлення конкретного розміру плати;

• внесеннянормативів, лімітів і ставок платежів у ліцензію й у відпо­віднийдоговір на природокористування.