62 Психоаналіз і літературознавсті

ховного смислу, що прагне виявитись у тексті. Такий підхід зумовлює довіру до тексту, прагнення порозуміти­ся з ним. Психоаналітична герменевтика протилежна герменевтичній традиції, оскільки шукає в тексті при­ховані «нижчі» смисли. «Психоаналітична інтерпрета­ція, — вказував Гадамер, — не намагається зрозуміти, що хоче сказати інший, а, навпаки, намагається зрозумі­ти, що він не хоче сказати, або навіть не припускає того, що він може сказати»1. Отже, між традиційною герменев­тикою і психоаналізом виникає конфлікт інтерпретацій: психоаналіз, акцентуючи на зміщеннях, зсувах прихова­них смислів у явних значеннях, спрямовується на підрив високих духовних смислів, виявляючи за ними семанти­ку латентних (прихованих) «низьких» бажань.

Психоаналітична методика, яка дає змогу виявити приховані бажання не лише у снах і невротичних сим­птомах, а й у мистецтві, релігії, культуротворчості зага­лом, була охарактеризована як «герменевтика підозрін­ня», що постала всупереч «герменевтиці прагнення» (Рікер). Психоаналіз витлумачується або як супротив­ний герменевтиці метод (Гадамер), або з позиції постмо-дерної неконфліктності протилежностей як один з гер-меневтичних методів, спрямованих на розуміння єди­ної проблеми — всебічного пізнання людини (Рікер).

Подібно до герменевтики психоаналіз міг стати мето­дологією гуманітарних наук. Роль психоаналізу для літе-ратурознавста аналогічна ролі, яку, на думку Рікера, він виконує для філософії: психоаналіз є якщо не філософ­ською дисципліною, то дисципліною для філософії. Для фундаментальної онтології (грец. ontos — суще; вчення про буття) він поставив дві вагомі проблеми:

— позбавив суб'єкта цілісності;

— відновив значущість проблематики несвідомої форми існування («існування, яке відкрив психоаналіз, виступає як бажання»).

У зв'язку психоаналізу і літератури довершується романтична парадигма: «філософія життя» тяжіє до «філософії духу». Літературознавство, щоб відповідати сучасності, не повинно уникати в гуманітарних науках загальної тенденції, якою є синтез різних теоретичних та світоглядних підходів, зокрема різних герменевтич-них методів. «Сьогодні ми є людьми, — констатував Рі'

Герменевтика і деконструкція: дискусія Г.-Г. Гадамера та Ж. Дерріди. // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. — Львів, 1996. — С. 224—225.

Психоаналіз З.Фройда...

63

кер,

__які володіють символічною логікою, наукою ек-

І

ези антропологією, психоаналізом, І які, можливо, зе ерШе мають здатність охопити єдиними питаннями увесь людський дискурс»1.

Психобіографічний метод

Споконвіку мислителі різних епох і народів прагну­ли збагнути душевні особливості творчої особистості. Основоположник філософії Арістотель стверджував, що поетами стають під впливом надзвичайного (маніакаль­ного) збудження, зумовленого надмірним припливом крові до голови. Демокріт не визнавав істинним поетом того, хто творить при здоровому глузді. Платон також вважав, що поезія твориться в стані нерозумного мис­лення, тобто божественної нестями. Він виділяв чотири види божественної нестями:

— любовна, внаслідок якої душа доведена до край­ньої чуттєвої напруги;

— пророча, що дає змогу зазирнути в майбутнє;

— релігійна, що виникає під час посвячення в таїнс­тва на честь Діоніса;

— поетична, що походить від муз.

У давньому світі типовим було уявлення, що істинна поезія виникає в особливому, наближеному до безумс­тва, психічному стані. Пришестя муз (за грецькою мі­фологією — богинь творчого натхнення) означало спо­кусу для ніжної і чистої душі, вони вводили її у вакхіч­ний стан сп'яніння, який виливався в піснях та інших видах поезії. «Хто підходить до порога поезії без нат­хнення, посланого Музами, і переконаний, що стане не­абияким поетом завдяки вишколові, той є посереднім поетом, а твори такого розсудливого будуть затьмарені творчістю одержимих»2, — стверджував Платон.

Оскільки давні філософи-ідеалісти вважали, що лю-Ди є «часткою божественної власності», а поетичне бе­зумство послане богами і його не можна уникнути, для их одержимість була благом, бо викликала очищення Д гріхів і посвячення в таїнства. Великими почестями

ЛІТРП 1КЄр ^оль- Конфлікт інтерпретацій // Антологія світової Львів ІУоой"критичної ДУМКИ хх ст- / За РеД- м- Зубрицької. — 2гт > С 236.

Платон. Федр. // Платон. Діалоги. — К., 1995. — С. 308.

64

Психоаналіз і літературознавство

наділяли пророчиць І віщунів, які завдяки творчому бе­зумству ставали провісниками майбутнього, вчителя­ми, скеровували людей на певний вибір шляху. За сло­вами Платона, «давні люди не вважали нестяму чимось негожим і ганебним». Інакше вони не назвали б «маніч-ним» чудове мистецтво, яке дає змогу зазирнути у май­бутнє: «...нестяма прекрасніша від розсудливості, бо та походить від Бога, а ця властива людям...»1.

В епоху Просвітництва міфологічне розуміння твор­чого безумства потіснили наукові тлумачення, які вже були далекими від поклоніння перед божественним нас­ланням. Шотландський психіатр Р. Лейнг (нар. 1927) зауважив, що процес сходження в той світ із цього світу і повернення в цей світ із потойбіччя природний, як і смерть, пологи або власне народження. Але в сучасному світі, який жахається внутрішнього світу настільки, наскільки його не усвідомлює, не дивно, що «коли тка­нина цього світу проривається і людина входить в ін­ший світ, вона розгублюється і жахається, зустрічаючи в інших людей лише саме непорозуміння»2.

Науковий погляд на творчість як своєрідну психічну аномалію не лише суперечив давньому міфологічному, цілісному сприйняттю нестями, а й поглибив непорозу­міння між творчими і звичайними людьми. Ще задовго до Фройда, у 1863 p., італійський учений-психіатр Че-заре Ломброзо (1835—1909) в основу своєї книги «Гені­альність і божевілля» поклав тезу про невропатичні особливості геніальних людей: геніальність означала психічну аномалію. Між психічно хворим під час при­ступу і геніальною людиною, яка творить, вважав уче­ний, існує повна тотожність; він ілюстрував це фактами з біографій знаменитих людей (Гейне, Гете, Байрона, Руссо, Гофмана, Шопенгауера, Свіфта, Ньютона, Гого­ля та ін.). На його думку, теорія геніальності як особли­вої психопатології дає ключ до розуміння таємної сут­ності творчої особистості. Ломброзо посилався на праці своїх знаменитих попередників, які також вважали, Щ° геніальність — «щось на зразок нервової ненормальнос­ті, яка часто переходить у справжнє божевілля»3. Про"

'Платон. Федр. // Платон. Діалоги. — К., 1995. — С. 308.

2Див.: Духовный кризис. Когда преобразование личности становится кризисом. / Под ред. С. Грофа и К. Гроф. — М-» 2000. — С. 81—82.

3Див.: Ломброзо Ч. Гениальность и помешательство. Параллель между великими людьми и помешанными. — К., 1995. — С. 3.

Психоаналіз 3. Фрейда... — 65

• ши паралель між нею і хворобливим станом, він по-В1 вивчати психопатичні риси творчої особистості. Психіатричний підхід спричинив ставлення до мистец­тва як прояву хворої психіки. З іншого боку, він зробив творчий процес модерним об'єктом наукового вивчення. Психоаналіз, віддаляючись від психіатричного під­ходу, поглиблював розуміння таємниці творчості. На­самперед Фройд критично переглянув традиційний біо­графічний (позитивістський) метод, який емоційно «прив'язує» біографів до своїх «героїв»: вони пристрас­но працюють над ідеалізацією великої людини, геніаль­ну особистість міфологізують, роблять її проекцією ін­фантильного прочитання, як правило, уявлення про мо­гутнього патріарха. Відповідно до завдань міфологізації біографи стирають зі свого об'єкта всі риси індивідуаль­ності, нівелюють результати його життєвої боротьби з внутрішніми і зовнішніми перешкодами, не визнають у геніальній особистості людських слабкостей і недоско-налостей. Тому традиційний біографізм подає холод­ний, чужий ідеальний образ замість живої людини, яку за іншого підходу можна відчувати близькою собі. От­же, жертвуючи життєвою правдою, традиційні біогра­фи задля своєї інфантильної фантазії, вважав Фройд, нехтують можливістю «проникнути в дивні таємниці людської природи». Психобіографічний метод дослі­дження, на відміну від «міфологізованого» біографізму пропонує деміфологізацію особистості: на матеріалі бі­ографії талановитої людини розгортається своєрідне прихоаналітичне дослідження, ще не менш цікавим, ніж її творчість. Йдеться про увиразнення психічної сутності в особистості митця, тобто про динаміку роз­витку психіки від її первинних імпульсів через перетво­рення і розвиток. У такий спосіб — із взаємодії натури і Долі, внутрішніх сил і зовнішніх факторів — з'ясову­ється психологічна позиція особистості, що сприяє спе­цифічному вияву художнього обдарування, нерідко зу­мовлює тематику і проблематику творчості.

Ядром психобіографічного методу є аналіз едіпової

итуації, тобто становлення сексуальності творчої лю-Дини від «інфантильної» («збоченої») сексуальності до

ак званого «дорослого» сексуального потягу. Якщо бі-

вв^ Хоче осягнути душу свого героя, він не повинен,

Q^^.^ Фройд, як це буває при написанні більшості бі-

рафщ^ через скромність і сором'язливість замовчува-

Иого статеву своєрідність.