20. Концепції твору в мис-зн та л-зн

Текст – відтворені на письмі або друком авторські праці, документи або висловлювання, зведені за правилами системи мови. Твір – те, що зроблене, створене ким-небудь і реально існує в тій чи іншій формі; виріб, витвір. Наслідок літературної, наукової, музичної творчості людини. Ці два поняття відповідним чином мають певне відношення до мистецтвознавства та літератури. При цьому постає запитання які вони, твір та текст, чи їх потрібно розмежовувати? Книга є текстом і твором мистецтва водночас. Твір має специфічну властивість відчуження у формі тексту, після чого у автора з’являються нові задуми та відповідно і текст. Твір може існувати тільки в момент сприймання реципієнтами та у момент створення автором.

21. Хт як основна форма буття л-ри

Основною формою буття літератури як мистецтва слова є ЛХТ, що є цілісною структурою. Його можна визначити як розповідь про певну життєву подію, що ведеться від особи реального чи уявлюваного автора. ЛХТ відрізняється від інших творів тим, що предметом його зображення є умовно-реальна подія, що існує тільки в уяві автора чи оповідача. Найхарактернішими чинниками виразності ЛХТ є яскраво-підкреслена форма переживання світу, що відокремлює авторське світобачення, вагомість проблематики, з якою пов'язаний предмет розповіді, емоційна виразність та цілісність твору, точність його висловлювань. У житті сус-ва твори виконують різні функції, з яких найголовнішими є такі:

Естетична: твір викликає естетичні переживання, дарує насолоду від спілкування з прекрасним.

Духовно творча :ХТ повинен не тільки задовольняти ест.переживання. а й робити людину кращою, багатшою, розвивати та вдосконал.її.

Пізнавальна: ХТ розширює межі людського пізнання і збагачує кругозір людини.

Ідеологічна (суспільна, соціальна): вплив на читача з погляду певної ідеології.

Освітня: розширює інформацію, що впливає на науковий розвиток індивіда.

Виховна функція: формування поведінкових норм.

22. Стр-ра ЛХО. Концепція Потебні

Під структурою ХТ розуміється його загальна смислова побудова. Сюди ми в першу чергу відносимо зміст та форму. Вони не існують окремо один від одного. Форма – це обличчя та плоть змісту. Ще свого часу Потебня зауважував, що поняття форми та змісту є відносними. Під формою ЛХТ здавна розуміли його мовленнєвий склад, синтаксичну організацію. Зміст виражається у формі зображення одиничних предметів, відтворених засобами мови і розміщених у певному смисловому порядку стосовно одне одного.

Цілісну систему засобів змістового вираження утворює єдність 3 сторін, що сьогодні прийнято називати рівнями. 1 – сукупність засобів предметної зображуваності, 2 – прийоми мовної зображуваності, 3 – принцип смислової упорядкованості, що посилює їхню виразність. Цей рівень форми називають композицією. Свого часу О.Потебня провів аналогію між структурою ЛХТ та структурою образного слова. На основі цього мовний рівень ЛХТ прийнято називати зовнішньою формою, рівень предметної зображуваності – внутрішньою формою, а зв’язки цих рівнів композицією. Зміст при цьому становить узагальнену ідейну суть твору.

структура літературно-художнього твору за о.потебньою)

Зміст – тема. Фабула, зхарактер, пафос, ідея

Внутрішня форма – персонаж, оповідач, розповідча, ліричний герой, образ автора, образ читача, пейзаж, інтер’єр, сюжет

Зовнішня форма – засоби словотворчого увиразнення мовлення, лексико-синонімічі засоби увиразнення мовлення,синтаксичні засоби.

Композиція – подієва та описова.

21. ХУДОЖНІЙ ТВІР ЯК ОСНОВНА ФОРМА БУТТЯ ЛІТЕРАТУРИ.Основною формою буття літератури як мистецтва слова є літературно-художній твір, що виступає як цілісний образ­ний організм, за афористичним висловом Б. Пастернака: «Образ світу, в слові явлений». У найзагальніших рисах літературно-художній твір можна визначити як розповідь про певну життєву подію (вигадану чи ні), що ведеться від особи реального або уявлюваного автора з розрахунком на естетичне враження й містить у собі його передумови. Від інших словесних творів літературно-художній твір відрізняється тим, що предметом його розповіді є умовно-, а не реально-життєва подія, яка існує виключно в суб'єктивній, авторській або його оповідача уяві, а завдяки їхньому посередництву в такій же суб'єктивній читацькій уяві, але не в об'єктивній реальності, навіть у тому випадку, коли в основу предмета розповіді покладені якісь реальні життєві факти (історії, біографії і т. п.). На відміну, скажімо, від історика, письменника більше цікавить не те, як було насправді, а як мало б чи могло б бути. Об'єктивна дійсність, що відображена у творі, — це не сама життєва реальність як така, а більшою чи меншою мірою життєподібна ілю­зія реальності, яка в кінцевому підсумку становить не самостійний інтерес, цікава не сама по собі, не з точки зору пізнання та розуміння сутнісних об'єктивних закономір­ностей і механізмів її існування (в чому, власне, полягає кінцева мета наукових, побутових — не художніх словесних творів), а у її здатності створювати передумови для естетич­ного враження, з розрахунку на яке твір, зрештою, і пишеть­ся. Естетично виразним, тобто здатним викликати емоційно-інтелектуальні переживання ціннісного порядку при його сприйнятті, твір, у свою чергу, може стати за умови на­явності в ньому сукупності певних чинників, серед яких най­важливішими є:

1) Яскраво-індивідуальна, підкреслено-особистісна форма емоційно-інтелектуального переживання світу, що відрізняє авторське світобачення і, з огляду на його оригінальність, нетривіальність, слугує потенційним джерелом збудження відповідних думок, асоціацій, почуттів у читача. Якщо по­чуття, які прагне викликати автор, фальшиві, не пропущені ним крізь його власну душу, якщо думки та ідеї, які він висловлює, банальні і стереотипні, — такий твір не має шансів на те, щоб зацікавити читача, змусити його хвилю­ватися й розмірковувати над прочитаним, співпереживати думкам і почуттям його героїв та автора.

2)        Актуальність, вагомість проблематики, з якою пов'я­ заний предмет розповіді у творі і яка є свого роду нервовим його центром. Якщо читач не знаходить у творі питань і проблем, здатних зачепити його «за живе», викликати певні, хоча б і далекі аналогії з його власним життям або життям його найближчого оточення, якщо у творі не буде нічого такого, що нагадувало б його власний життєвий досвід, але одночасно й перевершувало б його, розширювало б його кругозір, — ніяких ціннісних переживань у свідомості читача не з'явиться. Вагомість проблематики твору визна­чається мірою та рівнем довершеності втілення в ньому загальнолюдських цінностей буття як таких або ж у їхньо­му соціальному вияві.

3)        Емоційна виразність і точність вислову, відповід­ність ужитих у творі мовних засобів змістові. Твір буде естетично виразним тільки за умови, що буде написаний не сухою, протокольною мовою і не матиме штампованих висловів і словесних конструкцій, — тих, які ми чуємо що­дня на вулиці, на роботі, вдома.

4)        Цілісність твору, тобто взаємовідповідність і під­порядкованість усіх його окремих і розрізнених елементів тій художній та ідейній меті, яку ставить перед собою автор і виразом якої виступає ввесь твір. Художній твір — це не хаотичне нагромадження слів, образів, ідей, а упорядкована система їхніх зчеплень, в якій — в ідеалі — усе так тісно «підігнане» одне під інше і одне з іншого випливає, що з нього, без відчутних втрат для розуміння його ідейно-худож­ньої суті, не можна вилучити жодного слова (особливо у віршових творах), жодної сцени (в прозових творах), оскільки у справжньому — довершеному художньому творі немає нічого випадкового й зайвого, усе в ньому, до найменших, здавалося б, «дрібниць», має свій внутрішній, мотивований змістом цілого сенс і виконує певне смислове навантажен­ня. Цілісність твору забезпечується єдністю авторського по­гляду на речі, про які він пише, взаємовмотивованим спів­існуванням усіх значущих елементів його твору.

Розмаїття типів художніх творів, загальна сукупність яких визначає специфіку літератури в цілому і окремих національних літератур на тому чи іншому історичному етапі їхнього розвитку, спирається на більш-менш сталу диференціацію творів словесності за їхніми родовими озна­ками, в основу яких покладена міра безпосередності вира­ження думок та почуттів автора. Вираження думок, почуттів, більш безпосереднє і водночас більш поглиблене, визначає ліричні твори — найособистіснішу форму світовідчуття. У творах епічних та драматичних авторські переживання не виступають з такою безпосередністю, як у ліриці, вони не­мовби приховані за картиною «чужого» життя, про яке розповідається у творі, і прагнуть до більшої об'єктивності свого значення. Поділ творів на типи за ознаками їхньої родової належності додатково диференціюється виділенням видових, тобто жанрових моделей творів у межах кожного з родових типів (більш докладно про жанрово-родову класифі­кацію типів літературно-художніх творів див. у розділі «Роди й жанри літератури»).

В духовному житті суспільства літературно-художні твори виконують різні функції, з яких найголовнішими є такі:

1) Естетична, яка полягає в тому, що твір дає інтелектуально-емоційне задоволення, збуджуючи уяву чи­тача і спонукаючи його до співпереживання (емпатії) тому, про що у творі йдеться. 

2) Виховна (етична), яка тісно пов'язана з естетичною насамперед тому, що емоційна та інтелектуальна насолода, яку ми відчуваємо, читаючи твір, часто є прямим наслід­ком того, що автор задовольняє моральні запити чита­ча, очікувані ним шляхи вирішення етичних конфліктів. Етико-естетичний читацький досвід, отриманий із твору у формі співпереживання моральним вчинкам його героїв чи історії їхнього життя, ми часто перетворюємо на власний життєвий досвід, на свою активну життєву позицію, керую­чись усвідомлено чи неусвідомлено більшою або меншою мірою винесеним нами з твору ідеалом та програмою за­кладених у ньому дій. При цьому художній твір не по­вчає, не втовкмачує моральні істини, прямо їх декла­руючи, як це робить відверто дидактична байка.

3) Пізнавальна, яка полягає в тому, що художній твір є активним джерелом поповнення знань про навколиш­ній світ, розширює наші уявлення про історичну епоху, про яку в ньому йдеться, про побут, культуру та звичаї зображених у ньому людей. Особливо цінною у пізнаваль­ному плані є роль твору як популяризатора наукових ідей, філософських учень і концепцій людського буття. Художній твір, врешті-решт, допома­гає людині краще пізнати не лише об'єктивну дійсність, а й свою власну особистість. Визначаючи своє ставлення до тих чи інших явищ, людських типів, які стали предметом етичної оцінки автора, а також своє ставлення до авторської позиції, ми тим самим глибше й повніше починаємо розу­міти свою власну суть, зміст власних намірів і бажань, думок і почуттів. Зміст художніх творів часто порівнюють із дзеркалом, в якому людина бачить себе: «Мистецтво дає їм (читачам, людям) дзеркало, в якому вони бачать себе в іншому і іншого у собі» (Г. Гачєв).

22. СТРУКТУРА ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ. Під структурою художнього твору будемо розуміти його загальну смислову побудову, тобто умовну розчленова­ність його органічно-цілісної образної організації на окре­мі смислозначущі елементи та їх внутрішній взаємозв 'язок, що посилює та підкреслює смислову суть і естетичну вираз­ність художнього твору. Окремі елементи, на які розпадаєть­ся твір, при найбільш загальному його смисловому поділі співвідносять з двома тісно взаємозумовленими сторона­ми, що визначають структуру будь-якого явища, а саме категоріями змісту та форми. Зміст звичайно визначають як внутрішню суть певного явища, його «ідею», форму — як спосіб її існування та зовнішнього вияву (виражен­ня). Як філософськими категоріями змістом й формою оперували здавна. Вживаність і специфічність їх використан­ня стосовно мистецьких явищ докладно були обґрунтовані Г. Гегелем, який, зокрема, зазначав, що «змістом мистецтва є ідеал, а його формою — чуттєве образне втілення». У спрощеному вигляді протиставленість змісту і форми літе­ратурно-художнього твору уявляють через віднесення до змісту твору того, про що в ньому говориться, а до форми — того, як говориться. При цьому слід мати на увазі, що саме протиставлення різних елементів художнього твору за озна­кою їхньої змістової чи формальної належності умовне. По-перше, тому, що, як зауважує О. Бушмін, «зміст та форма не існують відокремлено. Вони завжди разом, у нероздільній єдності, як дві взаємопроникнуті сторони єдності, два аспекти єдиного цілого. Межа між ними — поняття не просторове, а логічне. Відношення змісту та форми — це не відношення цілого і частин... зовнішнього і внутрішнього, кількості та якості; це відношення протилежностей, які переходять одна в іншу» [18, 155]. В. Бєлінський єдність форми та змісту ілюстрував образною аналогією єдності душі й тіла: «В художньому творі ідея (тобто зміст) з фор­мою повинна бути органічно злита, як душа з тілом, так, що знищити форму означає знищити і ідею, і навпаки... Єдиносутність ідеї з формою настільки значна в мистецтві, що ані надумана ідея не може здійснюватися в прекрасній формі, ані прекрасна форма не може бути вираженням надуманої ідеї» [18, 126]. Як підкреслює В. Кожинов, «говорячи про форму та зміст літературного твору, необ­хідно завжди враховувати, що ці сторони можна виділити лише при абстрактному міркуванні, що має на меті науко­вий аналіз структури твору. Поділяючи твір на зміст і форму, ми тим самим руйнуємо його живу цілісність, для того, щоб докладно дослідити його складові елементи. І кін­цевою метою нашого дослідження повинна стати син­тетична характеристика твору як органічної єдності змісту та форми. Форма не є якоюсь оболонкою, одягом, зовніш­нім покровом, які можна зняти. Форма — це обличчя, тіло, жива плоть змісту. Звертаючись до твору, ми безпосе­редньо сприймаємо не що інше, як його форму... Ця форма і несе у собі весь зміст, виступає як його об'єктивне буття. Таким чином, форма — це по суті зміст у його зовнішньому вияві, так, як він постає об'єктивно, для нашого сприйнят­тя» [83, 362]. По-друге, поділ елементів твору на змістові та формальні є умовним тому, що самі ці поняття мають властивість переходити одне в інше і, отже, їх протиставленість не є сталою, фактично даною величиною. Це положен­ня філософськи обгрунтував Г. Гегель, який писав, що «зміст є не що інше, як перехід форми у зміст і форма є не що інше, як перехід змісту у форму» [цит. за: 18,186]. О. Потебня пояснював це положення такою схемою: «Фор­ма і зміст — поняття відносні, — писав він. — В, яке було змістом щодо своєї форми А, може бути формою щодо нового змісту, яке ми назвемо С» [74, 25].

Таким чином, виділення форми зі змісту або змісту із форми — умовна логічна операція, до якої ми вдаємося, аналізуючи твір. Протиставлення їх за принципом: «що сказа­но» (зміст) і «як сказано» (форма) — також великою мірою припущення, яке дозволяє наочно уявити структуру літе­ратурного твору. Найбільш поширений у літературознавчій практиці спосіб розглядання зв'язку форми та змісту — це, як вже було сказано, уявлення змісту твору як його ідейно-узагальненої духовної суті, а форми — як системи засобів її художнього вираження. Специфіку мистецтвознавського поняття форми Г. Поспелов, наприклад, пояснював так: «...для мистецтвознавства як історичної науки важливо розрізняти два значення терміна „форма", причому в обох своїх значеннях поняття форми по-різному співвідноситься з поняттям змісту. В першому, філософському значенні форма — це сам зміст у його історичному становленні. В другому, естетичному значенні форма — це система засобів вираження, створювана особливостями певного, історично розвинутого змісту» [18, 97—98].Під формою літературно-художнього твору здавна розуміли його мовленнєвий склад, тобто ритміко-звукову, словесну та синтаксичну організацію. Проте, як це ґрунтовно доводять пізніші теоретичні до­слідження [див., наприклад: 17, 156—157;та інші], форма літературно-художнього твору має більш складну будову. Оскільки зміст, тобто ідейно-узагальнена духовна суть літе­ратурно-художнього твору, виражається у формі зображення, по-перше, одиничних предметів (чуттєвий образ), у свою чергу і, по-друге, відтворюваних засобами мови, мовного зобра­ження («словесний», «звуковий», «ритмічний» образи) і, по-третє, розміщених у певному смисловому порядку стосовно одне до іншого, остільки найдоцільніше розглядати форму художнього твору як таку цілісну систему засобів змісто­вого вираження, яка утворює єдність трьох її сторін або, за сучасною науковою термінологією, рівнів. Перший рівень становить сукупність засобів предметної зображувальності твору, другий — прийоми мовної зображувальності, третій — тип або принцип їх смислової упорядкованості, взаємо-узгодженості, що підкреслює та посилює їхню виразність. Цей рівень форми називаютькомпозицією. Інколи рівень предметної зображувальності називають внутрішньою, а рівень мовної зображувальності — зовнішньою формою твору. Така термінологія, очевидно, веде свою генеалогію зі знаме­нитої аналогії, яку проводив О. Потебня між структурою літературно-художнього твору та структурою слова з так званим живим уявленням, або «образного» слова (як подушка, тілогрійка, пролісок і т. д.): «Елементам слова з живим уявлен­ням відповідають елементи поетичного твору, бо таке слово і саме по собі вже поетичний твір. Єдності членороздільних звуків (зовнішній формі слова) відповідає зовнішня форма поетичного твору, під якою слід розуміти не одну звукову, а й взагалі словесну форму, знаменну в своїх складових частинах. Уже зовнішньою формою зумовлений засіб сприйняття поетичних творів і відмінність від інших видів мистецтва. Уявленню в слові відповідає образ (або певна єдність образів) у поетичному творі... Значенню слова відповідає значення поетичних творів, яке звичайно називають ідеєю. Поетич­ний образ служить зв'язком між зовнішньою формою та її значенням». Цей серединний за місцем поетичний образ О. Потебня називав внутрішньою формою. Аналогія між тричленною будовою слова (зовнішня форма — внутрішня форма — зміст, ідея) та літературно-художнього твору, зви­чайно, умовна, скоріше наочна ніж фактична, оскільки будова та внутрішня структура твору набагато складніші. Проте використана тут термінологія здається більш чіткою, так що далі мовний рівень форми літературно-художнього твору будемо називати зовнішньою формою, рівень пред­метної зображувальності —внутрішнюю формою, упорядкова­ність зв'язків між рівнями зовнішньої і внутрішньої фор­ми та їх окремими елементами —композицією, узагальнену ідейну суть твору — змістом.

Структура літературного твору — це ускладнена ієрархія структур, у якій, на думку Сапарова, можна помітити три таких шари: «1. Шар матеріального утворення — об’єкта безпосереднього чуттєвого сприйняття. 2. Шар предметно-уявного — шар образної реконструкції. 3. Шар предметно-неуявного — шар художнього значення» [2; 192]. Словом, твір — це синтетична конструкція, а глибше проникнути в його зміст і значення допоможе відома концепція О.О. Потебні про співвідношення зовнішньої і внутрішньої форм слова — образу та його контекстуального значення. М. Храпченко стверджує, що літературний твір слід розглядати переважно як сферу читацьких зусиль, їх естетичного самовираження, але функціювання художніх творів у читацькому колі і суспільному житті не можна пояснити без пізнання їх внутрішніх особливостей [3; 75]. Аналогія, яку проводить О.О. Потебня між словом і художнім образом, твором, усвідомлення різниці між образом, знаком об’єкта та самим об’єктом дає змогу сприймати слово-образ як художній вимисел, наближає до розуміння мистецтва слова, яке взагалі володіє багатьма елементами. Тому й можна говорити не про один можливий варіант інтерпретації прочитаного, а про кілька, причому не обов’язково правильним буде лише якийсь один з них.

23. Під темою (з грецької – те, що лежить в основі) розуміють коло подій, життєвих явищ або якусь сторону людського життя, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою. Спрощено, тема – це те, що зображається у творі, про що він написаний. Часто говорять про наскрізну тему у творчості письменника (тема денаціоналізації у В. Підмогильного, тема буття українського селянина у М. Стельмаха) або про основну тематику певної літературної школи, напряму, течії (тема національно-визвольної боротьби у письменників-націоналістів, класової боротьби та побудови соціалістичного суспільства у соцреалістів, абсолютної безглуздості людського існування у постмодерністів тощо). Часто у творі (особливо великому) виділяють основну (головну) та другорядні (побічні) теми, підпорядковані основній. Так окреслюється поняття тематики – сукупності основної й усіх залежних від неї побічних тем одного твору, а також сукупність тем, що їх розробляє в ряді творів якийсь автор. На означення теми ліричних творів часто вживають термін мотив (з італійської – привід, спонукання). У музиці цей термін означає мелодію, наспів, найменшу музичну побудову, що становить характерну частину музичної теми. Провідний мотив (чи надмотив) називають лейтмотивом.

Проблематику (проблема з грецької – утруднення, клопіт, халепа) окреслюють як ряд запитань, що їх ставить митець перед собою, персонажами і читачем у художньому творі. Такі запитання (проблеми) можуть мати різний характер, бути національними (найбільш широкими), соціальними, психологічними, етичними, філософськими (онтологічними, гносеологічними, феноменологічними тощо) та ін.

Тема - це основа основ змісту твору, то, про що в ній розповідається або те, що в ньому зображується. Автор може звернутися до теми вже склалася отримала відображення в літературі, такі произв. можна об'єднати в один тематичний ряд, наприклад, де звучить тема * маленької людини *. Найчастіше тема виступає у свідомості людини, як якась Проблема - життєво важливе питання, що вимагає свого осмислення і вирішення. Ідея - це авторське вирішення питання укладеного в темі. Тематика і проблематика - коли в особливо великих творах є не одна, а багато тем і проблем. Ідея в художньому творі - це внутрішній зміст художнього образу, той зміст, який вкладає в образ сам автор, а за ним і читач. Художня ідея - це образне вираження пізнає і оцінює думки письменника. Його переконань, симпатій і антипатій. Основна головна ідея худ. твори-також має образний характер, але вона існує як той внутрішній зміст, який укладений не в окремому образі або епізоді, а в цілому творі, у всій системі його образів, як підсумок розвитку цих образів і яких загальна оцінка їх змісту. Задум - первісна думка про створення твору. 

24. Провідну (основну) думку твору, ядро задуму автора прийнято називати ідеєю (з грецької – першообраз) літературного твору. У справжньому художньому творі вся система образів, навіть найменші художні деталі, служить розкриттю ідеї, створенню у реципієнта певного ставлення до зображеного. Часто буває так, що „читач може краще від самого поета осягти ідею його твору,– зазначав Олександр Потебня.– Суть, сила такого твору не в тому, що розумів під ним автор, а в тому, як він діє на читача або глядача, отже, у невичерпному можливому його змісті". У великих творах найчастіше побутує ціле коло ідей. Сукупність ідей того чи іншого твору називають ідейним змістом. Але всі вони підпорядковуються основній ідеї твору, яка цементує його. Паралельно з терміном „основна ідея" вживають термін „концепт" (з латинської – думка, поняття). Безпосередньо виявленню та окресленню змісту твору сприяє рівень внутрішньої форми. Крім того, усі інші елементи змісту, перераховані нами, так чи інакше є носіями ідейного змісту.

Ідейний зміст включає: 1. Тематику твору — вибрані письменником соціально-історичні характери в їх взаємодії. 2. Проблематику — найбільш істотні для автора властивості й сторони вже відображених характерів, виділені й підсилені ним в художньому зображенні. 3. Пафос твору — ідейно-емоційне ставлення письменника до зображених соціальних характерів (героїка, трагізм, драматизм, сатира, гумор, романтика і сентиментальність). Пафос — найвища форма ідейно-емоційної оцінки життя письменником, що розкривається в його творчості. Утвердження величі подвигу окремого героя або цілого колективу є виразом героїчного пафосу, причому дії героя або колективу вирізняються вільною ініціативою і спрямовані на реалізацію високих гуманістичних принципів. Передумовою героїчного в художній літературі є героїка дійсності, боротьба зі стихіями природи, за національну свободу і незалежність, за вільну працю людей, боротьба за мир. Коли автор показує справи і переживання людей, яким властива глибока і неусувна суперечність між прагненням до піднесеного ідеалу і принциповою неможливістю його досягнення, то перед нами трагічний пафос. Форми трагічного вельми різноманітні й історично мінливі. Драматичний пафос відрізняється відсутністю принципового характеру протистояння людини ворожим обставинам. Трагічному характеру завжди властива виняткова етична висота і значущість. Так, відмінності характерів Катерини в «Грозі» і Лариси в «Безприданниці» О. Островського наочно демонструють різницю у вказаних видах пафосу. Великого значення в мистецтві ХІХ-ХХ століть набув романтичний пафос, за допомогою якого утверджується значущість прагнення особистості до універсального ідеалу, що емоційно передбачається. До романтичного близький сентиментальний пафос, хоча його діапазон обмежений сімейно-побутовою сферою прояву почуттів героїв і письменника. Усі ці види пафосу мають стверджуючий початок і реалізують піднесене як основну і найбільш загальну естетичну категорію. Загальною естетичною категорією заперечення негативних тенденцій є категорія комічного. Комічне — це форма життя, яка претендує на значущість, але історично зжила свій позитивний зміст і тому викликає сміх. Комічні суперечності як об'єктивне джерело сміху можуть бути усвідомлені сатирично або гумористично. Гнівне заперечення соціальне небезпечних комічних явищ визначає цивільний характер пафосу сатири. Висміювання комічних суперечностей в етично-побутовій сфері людських відносин викликає гумористичне відношення до того, що зображено. Висміювання може бути як заперечливим, так і таким, що утверджує дану суперечність. Сміх в літературі, як і в житті, надзвичайно різноманітний у своїх проявах: усмішка, насмішка, сарказм, іронія, сардонічна усмішка, гомеричний регіт.

25.  Пафос твору — ідейно-емоційне ставлення письменника до зображених соціальних характерів (героїка, трагізм, драматизм, сатира, гумор, романтика і сентиментальність). Пафос — найвища форма ідейно-емоційної оцінки життя письменником, що розкривається в його творчості. Утвердження величі подвигу окремого героя або цілого колективу є виразом героїчного пафосу, причому дії героя або колективу вирізняються вільною ініціативою і спрямовані на реалізацію високих гуманістичних принципів. Передумовою героїчного в художній літературі є героїка дійсності, боротьба зі стихіями природи, за національну свободу і незалежність, за вільну працю людей, боротьба за мир. Коли автор показує справи і переживання людей, яким властива глибока і неусувна суперечність між прагненням до піднесеного ідеалу і принциповою неможливістю його досягнення, то перед нами трагічний пафос. Форми трагічного вельми різноманітні й історично мінливі. Драматичний пафос відрізняється відсутністю принципового характеру протистояння людини ворожим обставинам. Трагічному характеру завжди властива виняткова етична висота і значущість. Так, відмінності характерів Катерини в «Грозі» і Лариси в «Безприданниці» О. Островського наочно демонструють різницю у вказаних видах пафосу. Великого значення в мистецтві ХІХ-ХХ століть набув романтичний пафос, за допомогою якого утверджується значущість прагнення особистості до універсального ідеалу, що емоційно передбачається. До романтичного близький сентиментальний пафос, хоча його діапазон обмежений сімейно-побутовою сферою прояву почуттів героїв і письменника. Усі ці види пафосу мають стверджуючий початок і реалізують піднесене як основну і найбільш загальну естетичну категорію. Загальною естетичною категорією заперечення негативних тенденцій є категорія комічного.

Літературним характером (грец. χαρακτήρ — від­мітна риса, ознака, особливість) називається та конкретна сукупність душевних рис, що визначає індивідуальність зображуваної особи й водночас узагальнює собою певні життєві типи людей, які постають у творі як предмет авторського пізнання та оцінки. В. Тюпа визначає характер у літературно-художньому, на відміну від психологічних і т. п. його значень, як «образ людини в літературному творі, окреслений з достатньою повнотою та індивідуальною кон­кретністю, через який розкриваються як історично зумовле­ний тип поведінки (вчинки, думки, переживання, мова), так і сповідувана автором морально-естетична концепція люд­ського буття. Художній характер являє собою органічну єдність загального, повторюваного та індивідуального, не­повторного; об'єктивного (соціально-психологічна реальність людського життя, що послужила прообразом для літератур­ного характеру) і суб'єктивного (осмислення та оцінка прообразу автором). У результаті характер у мистецтві постає „новою реальністю", художньо „створеною" особистістю, яка, відображаючи реальний людський тип, ідеологічно про­яснює його. Саме концептуальність літературного образу людини відрізняє поняття характеру в літературознавстві від значень цього терміна в психології, філософії, соціології». Створюючи узагальнений характер, автор відби­рає з багатьох знаменних рис того кола людей, що його цікавить, найбільш показові, характерні (стосовно свідчен­ня про глибинну світоглядну суть цих людей) і привертає увагу читача саме до них, підкреслюючи та посилюючи їх на тлі інших у характері тієї конкретної особи, яка змальовується у творі й виявляє той чи інший тип спря­мування волі своїми вчинками, думками, словами. Пізна­вальна мета авторського узагальнення відображених ним характерів полягає у встановленні їхньої об'єктивної, насам­перед суспільно значущої цінності, визначеність якої, у свою чергу, мотивує ту чи іншу їх оцінку.

26, 27, 28. Композиція - членування літературного твору на складові частини (компоненти) і об'єднання їх в єдине ціле для художньо-образного втілення задуму письменника. Від латинського - твір, складання. Композиційне єдність і закінченість художнього твору, узгодженість всіх його частин один з одним і з загальним задумом письменника - дуже важлива умова досягнення художності. Робота над композицією передбачає: побудова образів персонажів, а також інших образів твору та їх угруповання; побудова сюжету (якщо це епічне або драм произв.), Вибір форми оповіді (у вигляді щоденника, від автора, від героя, усного оповідання), загальну композицію , тобто відома всіх компонентів в єдине ціле. Робота над комп. вимагає врахування особливостей вибраного роду і жанру, в якому втілюється задум. У компози. твори входить також її подiл на частини, глави, епізоди, абзаци (в епічних творах), на акти, явище (драм), на строфи (в ліричний.). Завдяки взаємній зв'язку компонентів читач отримує можливість більш глибоко зрозуміти зміст твору, оцінити майстерність письменника. Композиція - справді худ. вироб., відображає логіку життя, закономірності життєвих зв'язків і відносин. * Життєподібність *- найважливіший закон побудови реалістичних произв. * Елемент Умовності *- вигадане, елементи придумані. Прийоми і засоби композиційної організації: * Композиційний контраст *- зіставлення протилежних образів, сюжетних ліній, епізодів і т.д. К. загострює образну думку письменника, робить її більш емоційною і дохідливою. * Сюжетно-композиційна інверсія *- порушення послідовного ходу розповіді чи порядку проходження подій, епізодів. * Кім. кільце *- прийом, сутність якого зводиться до того, що твір закінчується тим же чином (епізодом, мотивом), яким воно було розпочато. (Частіше в ліричний.) * Сюжетне обрамлення *- коли основний сюжет введений як би в рамку іншого сюжету, який виступає як мотивування основного розповіді. Головне в компазіціі: У драм. произв. - Організація дії, заснованого на різкому зіткненні протилежних характерів. Дія драм не більше 2-3 годин. Небольш. кол. акторів. ліричний. Произ. - Створення єдності основного переживання чи настрою, порівняльна стислість, використання стіхотв. мови, велика кількість образних контрастів і повторів. Епічні - можуть бути дуже короткими, простими за композицією. Образи пейзажів, обр. - Пейзажі, обр. - Речі, образ оповідача. 

Сюжет - Зчеплення подій, які розкривають характери і взаємини героїв; за допомогою сюжетів знайти сутність характерів, обставин, властиві їм протиріччя. С. - це зв'язки, симпатії, антипатії, історія зростання, того чи іншого характеру, типу суспільно значимий, істотний для тієї або іншої середовища герой)Сюжет - образне зображення провідних ідей произв. Сюжет - це не зміст произв. У произв. можуть бути і позасюжетні елементи: авторські відступи, вставні епізоди. В основі будь-якого сюжету лежить конфлікт - якесь життєве протиріччя, зіткнення окремих людей або цілих груп (Гоголь * Ревізор *- конфл. Між чиновниками і уявним ревізором Хлестоковим, межу чиновно. Та мешканцями міста) У відповідності з основними розвитку конфлікту в сюжеті розрізняють :Експозиція - Вступна, яка пояснює частина сюжету зображення обстановки, основних діючих осіб. Експозиція також може бути, і на початку, і в середині, і в кінці (Гоголь * Мертві душі * експозиція, передісторія Чичикова дається в кінці. Зав'язка - подія, що є початком дії, виступаючи його безпосередньою причиною.Кульмінація - вищий момент розвитку дії . Протиріччя між які борються силами досягає межі, виражається в особливо гострій формі. Розв'язка - вирішення конфлікту. У деяких творах є ще: Пролог - Вступна частина твору, де автор знайомить з попередніми подіями, складовими основний зміст твору. Епілог - заключна частина твору, де повідомляється про подальшу долю. У ліриці сюжет якщо присутня, то в зародковому варіанті. ліричний. сюжет не подієвий, а рух думки, почуття. В епосі і драмі сюжет основа, тут обов'язково повинні бути події, дії. хронікальних сюжетів - природний рух часу. концентричний сюжет - дія навколо якоїсь проблеми. Епос - хронікальний сюжет, кілька сюжетних ліній, об'ємність сюжету. Драма - концентричний сюжет, шукає напруги, гостроти,характерна інтрига, різкий раптовий поворот від щастя до нещастя і навпаки. 

Фабула - подієва основа твору, послідовність подій в їх логічній - причинно-наслідкового зв'язку. Спочатку термін "Ф." мав значення - байка, баєчка, казка, тобто добуток певного жанру. Надалі терміном "Ф." позначають те, що зберігається як "основа", "ядро" оповіді, змінюючись за викладом. Залежно від характеру розуміння дійсності і характеру самого об'єкта фабули можуть бути міфологічного порядку, казкового, романічного, утопічного, реалістичного і т. Д

29. Сюжет - Зчеплення подій, які розкривають характери і взаємини героїв; за допомогою сюжетів знайти сутність характерів, обставин, властиві їм протиріччя. С. - це зв'язки, симпатії, антипатії, історія зростання, того чи іншого характеру, типу суспільно значимий, істотний для тієї або іншої середовища герой)Сюжет - образне зображення провідних ідей произв. Сюжет - це не зміст произв. У произв. можуть бути і позасюжетні елементи: авторські відступи, вставні епізоди. В основі будь-якого сюжету лежить конфлікт - якесь життєве протиріччя, зіткнення окремих людей або цілих груп (Гоголь * Ревізор *- конфл. Між чиновниками і уявним ревізором Хлестоковим, межу чиновно. Та мешканцями міста) У відповідності з основними розвитку конфлікту в сюжеті розрізняють :Експозиція - Вступна, яка пояснює частина сюжету зображення обстановки, основних діючих осіб. Експозиція також може бути, і на початку, і в середині, і в кінці (Гоголь * Мертві душі * експозиція, передісторія Чичикова дається в кінці. Зав'язка - подія, що є початком дії, виступаючи його безпосередньою причиною.Кульмінація - вищий момент розвитку дії . Протиріччя між які борються силами досягає межі, виражається в особливо гострій формі. Розв'язка - вирішення конфлікту. У деяких творах є ще: Пролог - Вступна частина твору, де автор знайомить з попередніми подіями, складовими основний зміст твору. Епілог - заключна частина твору, де повідомляється про подальшу долю. У ліриці сюжет якщо присутня, то в зародковому варіанті. ліричний. сюжет не подієвий, а рух думки, почуття. В епосі і драмі сюжет основа, тут обов'язково повинні бути події, дії. хронікальних сюжетів - природний рух часу. концентричний сюжет - дія навколо якоїсь проблеми. Епос - хронікальний сюжет, кілька сюжетних ліній, об'ємність сюжету. Драма - концентричний сюжет, шукає напруги, гостроти,характерна інтрига, різкий раптовий поворот від щастя до нещастя і навпаки

Конфлікт - Зіткнення сторін, думок, сил. Це боротьба характеру з характером, характеру з обставинами. Може бути зовнішнім і внутрішнім. У ліриці конфлікту бути не може, може бути тільки ліричний переживання. Епос і драма без конфлікту не можуть існувати. Драма відрізняється гостротою. Напруженістю конфлікту, примирення може відбутися тільки в кінці твору, немає місця для згладжування. Компромісів. Епос характеризується тяжінням до світу, гармонії, злагоди, рівноваги. Всі конфлікти епічний світ сприймає як прикру неминучість. 

Для зрозуміння своєрідності композиції твору важливо виділити композиційну домінанту (композиційний фактор), яку складає або центральний персонаж, або головний конфлікт, або місце дії, від яких прямо чи опосередковано залежать всі інші компоненти.

Одним з найбільш продуктивних композиційних чинників є сюжет (з французької – тема, предмет). Цей найважливіший елемент художньої системи визначають як подію чи систему подій, покладених в основу епічних, драматичних чи ліро-епічних творів. Під сюжетом ще розуміють спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій, рух характерів у неповторному художньому світі, у художньому часі і просторі.

Оскільки сюжет постає як певна послідовність чергування подій і ситуацій, то повинна існувати сила, яка надає йому динаміки, руху. Такою рушійною силою є конфлікт (з латинської – зіткнення, сутичка.

Залежно від динаміки зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв'язання конфлікту (тобто від етапів його розвитку) виділяють елементи сюжету: експозицію, зав'язку, розвиток дії (перипетії), кульмінацію і розв'язку.

Експозиція (з латинської – виклад, опис, пояснення) – вихідна частина сюжету художнього твору, в якій стисло подається ситуація, що логічно випереджає зав'язку. Як правило, в ній читач знайомиться з головними учасниками майбутніх подій, із середовищем, часом та місцем дії.

Розрізняють такі види експозиції: 1) пряму (передує в тексті зав'язці), 2) затриману (подається після зав'язки окремими деталями впродовж усього тексту) і 3) зворотну (подається наприкінці твору).

Початок конфлікту, перше безпосереднє зіткнення сил, що дає поштовх наступному розвитку подій, фіксує зав'язка – епізод чи декілька епізодів, з яких починається дія твору. Саме зав'язка виявляє основні сили, що конфліктують, причини їх зіткнення, протилежність поглядів, інтересів, устремлінь. Кожна окремо взята макрочастина художнього твору (глава, частина, дія тощо) може мати свою зав'язку, підпорядковану

основній.

30. До позасюжетних елементів відносять портрет (опис зовнішності), пейзаж і обстановку (інтер'єр, опис речей), авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву твору, епіграф, присвяту.

Портрет (франц. portrait) — опис зовнішності персонажа (рис обличчя, фігури, виразу очей, пози, одягу, жестів, міміки). Портрет може бути повним, докладним і скупим. Докладні портрети персонажів у творах І.С. Нечуя-Левицького, скупі — у В. Стефаника. Панас Мирний, М. Коцюбинський малюють портрети протягом усього твору, доповнюючи їх новими штрихами. Портрет дає можливість розкрити індивідуальність персонажа. У Чіпки з роману Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" борідка "мов стесана", ніс "трохи загострений", очі теж "гострі", "дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка". "У погляді його світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою".

Пейзаж — (франц. paysage від paus — місцевість, країна) — зображення місцевості, природи. Є пейзажі лісові, степові, морські, індустріальні (опис шахт, заводів, фабрик), урбаністичні (опис вулиць, площ, міст). Пейзажі можуть імпонувати настрою персонажа, або контрастувати. Дощовий осінній пейзаж з повісті М. Коцюбинського "Fata morgana" відповідає настрою знедолених селян. У поемі Т. Шевченка "Сон" на фоні прекрасної природи показано важке життя людей.

Інтер'єр (франц. interieur—внутрішній) — опис вигляду приміщення, реалій побуту. Інтер'єр може бути фоном для подій, він дає можливість уявити місце дії і є засобом створення образів — персонажів. Інтер'єр використовується в епічних і драматичних творах, рідше — в ліричних.

Авторські відступи (ліричні, філософські, публіцистичні, історичні). У ліричних відступах письменник виражає своє ставлення до героя. Ліричні відступи можуть бути у ліро-епічних, рідше — ліричних творах.

Публіцистичні — це міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми (дискусія Дмитрія Карамазова та Аглаї про розвиток українського націонал-комунізму у романі Миколи Хвильового "Вальдшнепи").

Філософські відступи — це роздуми про долю людини, про місце людини у суспільстві.

Історичні відступи — це згадки про давньоминулі події. У романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" є спогади про історію села Піски протягом трьох століть.

А. Ткаченко, крім авторських відступів, виділяє "неавторські", вкладені в уста персонажа, розповідача, вмонтовані документи, цифрові дані тощо.

Вставні епізоди — позасюжетні чинники композиції (сцена, новела). Вставні епізоди використовуються в романах, повістях, оповіданнях, поемах. Рідше зустрічаються вони у драматичних творах. У "Мертвих душах" М. Гоголя вставною є "Повість про капітана Копєйкіна", яка не зв'язана з долею основних героїв твору. В оповіданні М. Коцюбинського "Під мінаретами" татарський юнак Рустем розповідає історію про мусульманського ченця і осла.

В епічних і ліро-епічних творах використовується художнє обрамлення. Це такий сюжетний твір, який включається у розповідь, немов у рамку, що не має безпосереднього зв'язку з сюжетом. В. Лесик називає обрамлення позасюжетним елементом. В. Халізєв — обрамленням сюжету, автори "Літературознавчого словника-довідника" — літературним жанром, А. Ткаченко використовує термін "сюжетно-композиційне обрамлення

Обрамлення використовується у збірниках казок. Збірник "Казки 1001 ночі" починається розповіддю про мудру дівчину Шахразаду, яка щоночі розказує цікаві казки Халіфові, перериваючи їх вранці на найцікавіших місцях. Зацікавившись продовженням казок, Халіф постійно відкладає страту Шахразади.

У деяких творах зустрічаються епіграфи (грец. epigraphe — напис). Епіграфом може бути цитата або афоризм, вміщений перед текстом твору. Епіграф пов'язаний із змістом твору, часто виражає його ідею, створює настрій. До послання "І мертвим, і живим..." Т. Шевченко підібрав цитату з Біблії: "Аще хто ренет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть" (Соборное послание Иоанна. — Глава 4. — С. 20).

Позасюжетним елементом є присвята. Поему "Неофіти", наприклад, T. Шевченко присвячує М.С. Щепкіну, "Кавказ" — Якову де Бальмену. Збірку "Замість сонетів і октав" П. Тичина присвятив Г. Сковороді, новелу "Intermezzo" M. Коцюбинський адресував кононівським полям.

Можна говорити не лише про композицію художнього твору, але й про композицію сюжету, образу. Розкрити композицію образу — значить з'ясувати засоби його творення.

31. Архітектоніка (мистецтво, література) — розмірність художнього твору; побудова.

Структурні типи тексту

Проза.Прозовим вважається такий літературний текст, у якому окремий, незалежний від мовного ритм не втручається у мовну тканину і не впливає на зміст. Про точні межах між прозою і поезією не припиняється суперечка літературознавців різних країн протягом останнього століття.Проза широко використовується в белетристиці – за створення романів, коротких історій і т. д. Окремі приклади таких творів відомі вже багато століть, проте в самостійну форму літературних творів вони розвинулися відносно недавно.

Роман.Найбільш популярна різновид сучасної прози (втім, в літературі відомий і роман у віршах) – являє собою досить довге оповідання, що охоплює значний період життя одного або декількох персонажів і описує цей період з достатньою подробицею. Як поширений жанр романи з’явилися порівняно пізно, хоча вже в пізньоантичної час склався античний роман, багато в чому близький із влаштування та завданням до сучасного. Серед ранніх класичних зразків європейського роману можна виділити «Гаргантюа та Пантагрюель» (1533-1546) Франсуа Рабле та «Дон Кіхот» (1600) Сервантеса. В азіатській літературі до роману в сучасному розумінні близькі більш ранні твори – наприклад, китайський класичний роман «Троецарствие» чи японська «Гендзі-моногатарі» ( «Повість про принца Гендзі»).У Європі ранні романи не розглядалися в якості серйозної літератури, їх створення здавалося зовсім не важким. Пізніше, однак, стало зрозумілим, що і проза може забезпечувати естетичне задоволення, без залучення поетичних технік. До того ж, відсутність жорстких рамок поезії дозволяє авторам глибше зосередитися на змісті твору, повніше працювати з деталями сюжету, по суті, повніше, ніж це можна очікувати навіть від оповідань у віршованій формі. Така свобода також дозволяє авторам експериментувати з різними стилями в рамках одного твору.

Вірш.У загальному випадку, вірш – це літературний твір, що володіє особливою ритмічною структурою, не випливає з природного ритму мови. Характер цього ритму може бути різним в залежності від властивостей самої мови: так, для мов, у яких велике значення має відмінність голосних звуків по довготі (такий, наприклад, давньогрецька мова), природно виникнення віршованого ритму, побудованого на впорядкування складів за ознакою довготи / стислості, а для мов, у якій голосні розрізняються не довготою, а силою видиху (переважна більшість сучасних європейських мов влаштовано саме так), природне використання такого віршованого ритму, який впорядковує склади за ознакою ударності / ненаголошеними. Так виникають різні системи віршування. Для російського слуху звичний вигляд вірша пов’язаний з силабо-тонічним ритмом і наявністю у вірші рими, але ні те, ні інше не є насправді необхідною рисою поезії, що відрізняє її від прози. У цілому роль ритму в поезії полягає не тільки в доданні тексту своєрідною музичності, а й у тому впливі, що цей ритм надає на сенс: завдяки ритму деякі слова та вирази (наприклад, що опинилися в кінці віршового рядка, заримовані) виявляються у віршованій мови виділеними , акцентованими. Віршована мова раніше, ніж прозаїчна, була усвідомлена як особливе явище, притаманне саме літературного тексту і що відрізняє його від звичайної побутової мови. Перші відомі літературні твори – здебільшого, давні епоси (наприклад, шумерське «Сказання про Гільгамеша», що датується близько 2200-3000 років до н. Е..) – Це віршовані тексти. У той же час віршована форма не обов’язково пов’язана з художністю: формальні особливості поезії допомагають їй виконувати мнемонічний функцію, а тому в різний час в різних культурах були поширені наукові, юридичні, генеалогічні, педагогічні твори у віршах.

32. Мова художнього твору (мова художньої літератури, художня мова чи поетична мова) – мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення художніх образів; основний матеріал художника слова. Мова в художньому тексті служить для побудови художніх образів в уяві читача, виникнення власне художнього твору (естетичної реальності) в його свідомості, тому першорядною її функцією є образотворча (художньо-комунікативна, ейдологічна), а не комунікативна (функція спілкування, передачі інформації) Мова художньої літератури (Поетична мова) — мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення естетичної реальності, найповніше виявляє творчі можливості кожної національної мови. Поняття “мова літературна” і “мова художньої літератури” не тотожні. Літературна мова – це не тільки та мова, якою написані художні твори, а й мова публіцистики, преси, науки, школи; це мова, норми якої зафіксовано в словниках. Мова художньої літератури базується на нормах літературної мови, але письменник не обмежується лише тими словами і граматичними формами, які встановлені як норми лутературної мови. У мові художніх творів трапляються відступи від цих норм і вони виправдані, якщо зумовлені художніми завданнями, а саме: прагненням змалювати явища і предмети з усіма властивими їм відтінками, в їх неповторній своєрідності. Внаслідок цього письменники вживають нелітературну лексику. Смислових і емоційних відтінків надають словам і висловам також різні засоби словотворення і словосполучення (наприклад: Гулак-Артемовський, байка “Рибка” – є слово “підвечіркувать”; “Пан та Собака – “спать попхався” – авторське). У М.х.л. входять усі структурні рівні літературної мови та (реально чи потенційно) елементи розмовної мови, діалектів. Ця естетично організована мовна система виявляє себе у певних стилях (белетристичному, поетичному тощо) та в сукупності індивідуальних стилів (ідіостилів) кожного з письменників і реалізується в їх художньому мовленні (текстах). Скажімо, те, що сприймається тільки як уживання в мовленні, тобто не стало фактом кодифікованої літературної мови, є своєрідною нормою М.х.л. (наприклад, поетичні неологізми). По-особливому виявляється в поетичній мові і співвідношення парадигматики та синтагматики. У М.х.л. функціонують усі загальновживані мовні засоби, проте їй притаманні і специфічні риси: виразна спрямованість системи на естетичне перетворення (трансформацію) мовних засобів, зокрема семантики мовних одиниць, максимально посилюючи їх зображально-виражальну здатність (експресивність) творити художній образ і виражати всю повноту художнього змісту; індивідуальний характер мовно-естетичного процесу. Категорія згаданої естетичної трансформації мови письменників трактується як одна з основних засад художньої творчості. В художньому тексті не тільки слова, а й будь-яка мовна одиниця (звук, морфема тощо) може набувати особливого естетичного значення. У М.х.л. поділ на образні і "необразні" засоби — досить відносний. Найпомітніше і найповніше образно-естетичне перетворення семантики слова виявляється в тропах. Значною мірою спираючись саме на їх вивчення, дослідники поетичної мови намагаються сформувати її специфічну одиницю, яку називають по-різному; глосемою, глосою, стилемою, експресемою таін. М. Х. Л. є предметом дослідження стилістики,поетики, лінгвістики тексту, металінгвістики. продуктивне і певне взаємопроникнення, взаємозближення літературознавчого та мовознавчого підходів до інтерпретації поетичної мови, конкретних художніх засобів.

33. Мова автора і мова персонажів

Літературна мова і мова художньої літератури

У творах літератури розрізняють мову автора і мову персонажів (мова кожної дійової особи своєрідна). Мова автора і мова дійових осіб відмінні, бо вони виконують у творі різні функції.

Мова автора – це мова розповіді й опису, прямої храктеристики, авторських відступів, а також це мова ліричного героя ( в її особливостях, інтонаціях, емоційному забарвленні виразно виступає образ автора, виявляється його ставлення до дійсності).

Мова автора характеризується індивідуальним стилем, який виявляється в особливостях манери автора, особливостях використання ним лексики народної мови, своєрідності образних висловів, синтаксичної будови речень. Все це становить творчу своєрідність.

Мова письменника зумовлена і розвитком літературної мови і особливостями стилів, характерних для літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл.

Мова персонажів – є важливим засобом типізації та індивідуалізації, тобто характеристики героїв. Людям різних епох, соціального стану, місцевості, віку і т.д. властиві певні особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і у фразеологічних зворотах, і у характері  інтонації, і у вимові слів, звуків і т.п. (наприклад: І.Котляревський “Наталка Полтавка”). Індивідуалізація мови стосується і епічних, і драматичних творів. Письменник намагається знайти в мові різних людей характерні для них риси і художньо це відтворити. У зв^,язку з цим важливу роль відіграють у художніх творах діалоги, внутрішні монологи. Кожен персонаж твору характеризується також і особливостями своєї лексики, а саме: загальнонародними словами, діалектизмами, професіоналізмами, характерними фразеологічними зворотами, улюбленими висловами, приказками  тощо.

Поняття “мова літературна” і “мова художньої літератури” не тотожні.

Літературна мова – це не тільки та мова, якою написані художні твори, а й мова публіцистики, преси, науки, школи; це мова, норми якої зафіксовано в словниках.

Мова художньої літератури базується на нормах літературної мови, але письменник не обмежується лише тими словами і граматичними формами, які встановлені як норми лутературної мови. У мові художніх творів трапляються відступи від цих норм і вони виправдані, якщо зумовлені художніми завданнями, а саме: прагненням змалювати явища і предмети з усіма властивими їм відтінками, в їх неповторній своєрідності. Внаслідок цього письменники вживають нелітературну лексику. Смислових і емоційних відтінків надають словам і висловам також різні засоби словотворення і словосполучення (наприклад: Гулак-Артемовський, байка “Рибка” – є слово “підвечіркувать”;  “Пан та Собака – “спать попхався” – авторське).

34. До засобів словотворчого увиразнення мовлення належать слова або форми слів, наявність яких у тій чи іншій національній мові не фіксована словни¬ками й контекстом загального вживан¬ня і які створюються прозаїком або поетом у процесі інди¬відуальної мовної творчості, не виходячи в більшості випадків за її межі. Забарвлені подібним індивідуальним уживанням новотворені прозаїком або поетом слова позначаються термі¬ном «неологізми». Крім неологізмів, до засобів словотворчого увиразнення мовлення належить так звана зарозуміла мова, під якою найчастіше вбачають такі новотворені слова і словесні вирази, значення яких через їх різку протиставленість узвичаєним словесним формам у більшості випадків важко піддається розумінню. встановлення чіткої межі між неологізмом та зарозумілою мовою в багатьох випадках буває проблематичним.

35. Засобами лексико-синонімічного увиразнення мовлення є слова та фор­ми слів у лексичному запасі націо­нальної мови, що відступають від узви­чаєної норми слововживання та слово-позначення, наприклад: хмариноч­ка, замість — хмара, злото — замість золото; іроплан — замість літак; пика — замість обличчя і т. д. Експресивний ефект від уведення до тексту твору лексико-синонімічних засобів увиразнення мовлення ґрунтується на тому, що замість очікуваного читачем, звичайного для означення того чи іншого предмета слова автор підбирає таке синоніміч­не словесне означення, яке більш або менш різко контрастує з умовно-нормативним — окремим словом чи його словес­ним оточенням у цілому — і в силу своєї неочікуванос-ті може слугувати джерелом емоційного враження або посилювати його у читача, який свідомо чи неусвідомлю-вано співвідносить його з нормою. До слів, що становлять систему засобів лексичної синонімії, яка відступає від узвичаєних мовленнєвих норм, входять переважно слова, забарвлені належністю до маловикористовуваних, з тих чи інших причин, шарів лексичного запасу мови.

Серед них можна виокремити: 1) групу слів з історичним за­барвленням; 2) слова іншомовного походження; 3) так звані стилістично забарвлені слова.

1. До слів з історичним забарвленням належать слова, які характеризують форми мовленнєвого спілкування, прийняті на певних історичних проміжках часу і з точки зору самого мовлення сприймаються як застарілі слова. Застарілі слова, що використовуються письменниками, у свою чергу, поділяються на архаїзми та історизми.

2.      До групи слів іншомовного походження відносяться слова, запозичені з інших національних мов. Ці слова прийнято позначати термінами варваризм, макаронічна мова, екзотизм, старослов 'янізм.

3.      До стилістично забарвлених належать слова сучас­ної національної мови, вживання яких суттєво обмежене певною комунікативною сферою людських стосунків і в найбільшій мірі характеризує прийнятий у ньому мовлен­нєвий стиль. Такі слова сприймаються як стилістичні синоні­ми слів загальновживаних, тобто не обмежених переважною належністю до того чи іншого мовленнєвого стилю й викори­стовуваних усіма носіями мови в будь-яких формах мовлен­нєвого спілкування. В групу стилістично забарвлених слів виокремилися, по-перше, слова, що належать до специфічних форм усного мовлення. Це діалектизми, жаргонізми, профе- сіоналізми, арготизми (також: сленг і вульгаризми), які відпо­відно характеризують обмежену територіальними, вузькосоціальними, побутовими сферами своєрідність форм люд­ського спілкування. З іншого боку, до групи стилістично забарвлених слів входять слова, що визначають специфічні норми книжного мовлення. Це поетизми, термінологізми, канцеляриями, які відповідно характеризують своєрідність стилів художнього, наукового та офіційно-ділового мовлення.

36. Поряд з лексичною синонімією у поетичній мові письменники застосовують і контекстуальну, нефіксовану словниками синонімію. Контекстуальні синоніми — слова і вирази, які позначають предмет уневластивому для них переносному значенні. І.Білодід доводить: "Контекстуальні синоніми творяться в процесі індивідуального акту мовлення в тому разі, коли мовцеві не вистачає наявних у мові або відомих йому синонімів для передачі тієї чи іншої думки з необхідними для цього змістовими і стильовими та оцінними нюансами; причиною появи контекстуальних синонімів може бути також неможливість з якихось причин — соціальних, побутових, естетичних — назвати якусь реалію її прямою, незавуальованою назвою"

Поетична мова творів характеризується застосуванням різноманітних тропів. Тропи (грецьк. tropos — зворот мови) — використовувані в художній творчості слова і звороти, вжиті не в їх прямому, а в образному, переносному значенні [8, с. 231]. Відома дослідниця поетичної мови О.Бандура зазначає: "Художня функція тропів полягає в тому, що вони допомагають виділити, підкреслити в зображуваному характері, явищі, предметі потрібну рису чи якість, тобто сприяють їх індивідуалізації. Тропи надають художньо-образної виразності, емоційності, поетичності" . Кількість і характер тропів залежать від творчого методу і стилю письменника. Аналіз літературознавчих джерел засвідчив, що вчені по-різному визначають види тропів. Наприклад, О.Бандура розрізняє тропи першої групи (епітет, порівняння, метафора, уособлення, алегорія, символ), тропи другої групи (метонімія, синекдоха, гіпербола, літота, іронія, оксюморон, перифраз, евфемізм) [1, с. 79-96]; автори літературознавчого словника-довідника "Nota bene!" Р.Гром'як, Ю.Ковалів та ін. зазначають, що основні різновиди тропа — метафора, метонімія, синекдоха, епітет, гіпербола, літота, іронія та інші засоби поетичного мовлення [3, с. 295-296]; А. Ткаченко вказує на наявність таких тропів у художній мові: порівняння, епітети, метафори, метонімія, перифраз (різновиди: табу, евфемізми), іронія (сарказм), оксиморон (оксюморон), катахеза, гіпербола, літота, алегорія, символ, образ-емблема [14, с. 242-267]; ТКрайнікова подає таку класифікацію художніх засобів: прості (епітет, метафора), складні (алегорія, гіпербола, іронія, літота, метафора, метонімія, оксиморон (оксюморон), перифраз, персоніфікація, символ, синекдоха [7, с. 14-15]; В. Пахаренко визначає прості тропи (епітет, метафора, оксиморон (оксюморон)), складні — метафора (її різновиди: власне метафора, метонімія, алегорія, символ), метонімія (її різновиди: синекдоха, гіпербола, літота, антономазія, евфемізми, перифраз), іронія (її різновиди: власне іронія, сарказм, інвектива) та ін.

37. Синтаксичні засоби увиразнення мовлення складає група так званих стилістичних фігур мовлення, тобто своєрідних відмітних форм синтаксичного впорядкування фрази: «стилістичні фігури — це особливі побудови, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму для образного вираження думок і почувань людини». Термін «фігура» (лат. figura — обрис, зовнішній виг¬ляд) уперше з'явився в античній риториці, куди був пере¬несений з мистецтва танцю. Згідно з античною традицією вперше термін «фігура» використовується в Анаксимена з Лампсака (IV ст. до н. є.). Біля витоків вчення про фігури стоїть також один з основоположників риторики Горгій (V —IV ст. до н. є.)• Докладне вчення про фігури та розгорнуту їх класифікацію можна знайти вже у творах авторів І століття до нашої ери — І століття нашої ери — Діонісія Галікарнського, Цецилія, Псевдо-Лонгіна. Узагальненням тих визначень, які давали фігурі в антич¬ності, може слугувати тлумачення знаменитого давньо¬римського ритора Квінтиліана: «Фігура в точному розумін¬ні слова визначається як свідоме відхилення в думці або в мовленні від звичайної та простої форми... Таким чином, будемо вважати фігурою оновлення форми мови за допо¬могою певного мистецтва». Синтаксичні звороти, що нагадують за своєю формою стилістичні фігури, досить часто вживаються й у повсякден¬ному, побутовому мовленні, проте там їх використання пояснюється або наслідком випадкового збігу слів, або ж прагненням уникнути одноманітності словесно-синтаксичної форми вираження думок. Стилістичні фігури художнього мовлення, по-перше, завжди є наслідком свідомого вибору, спеціального розрахунку письменника з метою вплинути на свого читача, і, по-друге, можуть виконувати різноманітні, не пов'язані виключно з комунікативною, художні функції, зокрема, індивідуалізації та типізації мовлення, виділення окремих слів та частин фрази, особливо важливих у смисло¬вому відношенні, композиційну, функцію емоційного уви¬разнення і т.д. За характером відступу від узвичаєних синтаксичних норм побудови фрази всі наявні стилістичні фігури мовлення можуть бути поділені на три типи: I) Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндентон (або безсполучниковість). II) Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіч¬но-смислових норм оформлення фрази. В межах даного типу можна виділити три групи фігур: повтору, зістав¬ лення та протиставлення слів та більших або менших мовних величин. 1. Фігури повтору. Серед повторів розрізняються прості та композиційні повтори. Простим називається під¬силювально-смисловий повтор, який не має структурно-організуючого значення, тобто повтор, не суттєвий у композиційному (але не в загальносмисловому) відно-шенні. В залежності від того, які саме смислові величи¬ни повторюються, прості повтори поділяються на звукові, словесні, фразові. а) Звуковими називаються повтори однакових або однотипних звуків у суміжних словах або фразах тексту (пере¬важно поетичного). Повтор приголосних звуків називається алітерацією; повтор голосних звуків називається асонан¬сом;повтор звуків наприкінці віршових рядків або їхніх складових частин називається римою. б) Словесними називаються повтори слів — найчастіше в межах словосполучень, одного або кількох суміжних речень, рідше — в більш широких межах. Повтор однакових слів називається прямим повтором. Прямими можуть бути повто¬ри як повнозначних (простий прямий повтор), так і служ¬бових (полісиндентон, або багатосполучниковість) слів. Повтори однотипних слів називаються видозмінюваним повтором (плеоназм; тавтологія). в) Фразовими називаються повтори суміжних частин (як правило, окремих, коротких речень) фрази. Найчастіше такий повтор набирає вигляду так званого синтаксичного паралелізму. Вже синтаксичний паралелізм може виконувати компо¬зиційну функцію. На відміну від простих, композиційні пов¬тори не обмежуються підсилювально-смисловою функцією і виконують композиційне завдання, виступаючи, зокрема, сигналом початку та кінця певни

38. Звукова організація мови (фоніка)

У мові художнього твору в значно більшій мірі має значення звучання мови. Перш за все письменники додержуються загальних вимог милозвучності, тобто евфонії, характерних для мовию

Наприклад: чергування у – в,  і –й,   з – із – зі.

Крім того, звукове оформлення творів повинно відігравати і певну художню функцію.

Існують такі спеціальні засоби звукового забарвлення тексту:

• Асонанс (лат. “подібно звучати”) –це повторення голосних, яке надає віршові милозвучності, музичності, створює враження просторовості або передає відчуття подібності до якоїсь дії.