8. Новітнє літературознавство (друга половина хх – початок ххі ст.): напрями, школи, тенденції.

Постструктуралізм. Термін «постструктуралізм» увійшов до активного теоретико-літературного обігу в 70-ті роки XX століття. Постструктуралізм як напрям світового літературознавства є своєрідною реакцією науковців на теоретичні здобутки структуралізму. Одним з перших проти концепції знака, що домінувала в структуралізмі, виступив французький культуролог Мішель Фуко (1926—1984 pp.) праці «Що таке автор?» трактує письменника як мертву особистість: для нього автор — це «що», а не «хто».

Деконструктивізм. Цей напрям літературознавства виник у Франції наприкінці 1960-х років і є реакцією на новітні філософські та філологічні доктрини, перш за все такі, як феноменологія Ґуссерля, лінгвістична теорія де Соссюра, дослідження структуралістів і психоаналітиків. Головним у його концепції є децентрування структури, тобто вчення про відсутність центру. Будь-який текст, у тому числі й художній, можна не лише написати, а й конструювати й деконструювати, складати й розкладати, дописувати й переписувати, розписувати й описувати.

Постколоніальна критика. Цей напрям сучасного літературознавства виник у англомовному світі наприкінці 70-х років на базі інтеграції кращих досягнень деконструктивізму, психоаналізу, марксизму, нового історизму, фемінізму з урахуванням історичних і культурологічних моделей країн, що звільнилися від колоніального ярма. Вирішальну роль у створенні теорії постколоніальної критики відіграла праця американця Едварда Саїда (1935 p.). Орієнталізм як наука виник на Заході й визначив для нього коло знань про Схід.

У 90-х роках вивчення постколоніальної літературної теорії стало обов'язковим у багатьох англомовних навчальних закладах.

Постмодернізм. Цей напрям виник на Заході у другій половині XX століття. Естетичні засади постмодернізму обгрунтували Л. Фід-лер, І. Гассан, С. Зонтаґ. Вони вважають, що основна ідея напряму полягає в спробі уникнути розриву між високим і низьким мистецтвом, оскільки розрив є останнім пережитком класової структури індустріального суспільства, що несе в собі поділ літератури на елітарну й літературу для маси.

Певний прогрес у цьому напрямку пов'язаний з дискусією, що тривала на сторінках журналу «Слово і час», свідченням чого є публікації Т. Гундарової.

Рецептивна естетика. Даний напрям літературознавства заснували німецькі вчені .Це не естетика творчості, а естетика сприйняття. Об'єктивна цінність культури (і літератури) минулого не являє для неї інтересу. Рецептивна естетика повністю зосереджена на сучасній людині. Все, що було раніше, має значення лише остільки, оскільки на нього звернена свідомість нашого сучасника. Рецептивна естетика надає читачеві всі можливості для творення власного тексту з даного.

9. Українське літературознавство хіх–хх сс.: здобутки і втрати.

Як чітко окреслена наукова дисципліна теорія літератури в Україні сформувалася тільки у XX столітті, яке ознаменувалося значними досягненнями і позначене не менш відчутними втратами на ниві науки про літературу, пов'язаними з драматичними подіями вітчизняної історії: спробою здобути державність після революції 1917 року, приходом до влади більшовиків і насаджуванням тоталітарної системи, розколом українського літературознавства на радянське та емігрантське, посиленням соціологічних тенденцій тощо.

Уже в перші десятиліття XX сторіччя в українському літературознавстві працювали такі відомі дослідники, як С Єфре-мов, М. Грушевський, А. Кримський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Л. Білецький. З літературознавчими працями виступали Леся Українка, М. Дашкевич, М. Коцюбинський, В. Стефаник, А. Чайковський та інші.

Одним з найвідоміших вітчизняних літературознавців початку XX століття був Сергій Олександрович Єфремов (1876—1939 pp.). Його фундаментальна праця «Історія українського письменства» (IV видання, 1924 р.) вигідно відрізнялася від усіх відомих досі праць подібного типу.

Одним із перших у вітчизняному літературознавстві С Єфремов запропонував власну періодизацію літературного процесу в Україні: доба національно-державної самостійності (від найдавніших часів до кінця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV — кінець ХУНІ ст.); доба національного відродження (кінець XVIII ст. — до наших часів).

Іншою, не менш вагомою постаттю в історії українського літературознавства перших десятиліть XX століття є Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934 pp.). Аналізуючи український фольклор, різноманітні його жанри (обрядові пісні, легенди, фантастичні казки, приповідки, магічні казання, заклинання тощо), вчений дійшов висновку, що усна народна творчість українців зародилася ще в IV—IX століттях нашої ери. Саме вона стала праосновою писемної літератури, яка існує з X— XI століть.

Розвиткові вітчизняного літературознавства сприяло створення в Харкові Інституту Тараса Шевченка (1926 p.), який пізніше став Інститутом української літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України (нині Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України). Вчені цієї науково-дослідної установи займалися вивченням історичного розвитку національної літератури, психології творчого процесу, естетики художнього слова, поглиблено аналізували творчу спадщину класиків, зокрема Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

Леонід Тимофійович Білецький (1882—1955 pp.) є одним із найвидатніших вітчизняних літературознавців, чий життєвий шлях у найбільш плідні роки проходив за межами України. За твердженням Миколи Ільницького, «естетична концепція Л. Білецького найповніше розроблена в його праці „Перспективи літературно-наукової критики" (1924 р.)» [15, 37]. Дослідник показав своє бачення проблеми художнього твору. В його інтерпретації науковець повинен враховувати такі моменти: попереднє вивчення тексту, біографію автора, його світоглядні позиції, творчі симпатії та антипатії. Саме ж поняття тексту виступає провідним у баченні науковця. Текст — це взаємодія різних його складових — внутрішньої та зовнішньої форм, сюжету, мотивів тощо.

Масові репресії 30-х років фізично знищили кращі сили українського літературознавства. В теорії запанував вульгарний соціологізм. Проблема художньої вартості явищ мистецтва стала зводитися до пошуків соціального еквівалента. І хоча пізніше погляди В. Переверзєва та його послідовників були визнані помилковими, впродовж десятиліть вони домінували в радянському літературознавстві.

Провідне місце в літературознавстві радянської доби в Україні належало Олександрові Івановичу Білецькому (1884— 1961 pp.). Предметом його наукових пошуків у галузі теорії літератури були природа і функції літератури, психологія творчого процесу, розвиток методів і стилів, проблема читача. Вагомими є його теоретико-літературні праці: «В майстерні художнього слова» (1923 р.).

У повоєнну добу певні здобутки українського літературознавства пов'язані з «хрущовською відлигою», яка дозволила реабілітувати частину незаконно репресованих письменників, повернути до літературного процесу їхні твори, вільніше обговорювати деякі літературознавчі проблеми, особливо ті, що стосувалися класичної літератури. Нові підходи до оцінки мистецтва, спрямовані на його демократизацію, внесло покоління молодих літературознавців і критиків (І. Дзюба, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, І. Світличний та ін.), яких пізніше назвали «шістдесятниками». їх підтримала молодь (Ю. Бара-баш, І. Зуб, В. Дончик, М. Ільницький, В. Фащенко та ін.), чиї статті й перші монографії тоді з'явилися друком. У 1967— 1971 роках виходить восьмитомна «Історія української літератури», яка хоча й містила в собі соціологічні підходи в оцінці явищ літератури, але за обсягом матеріалу, добором імен і творів була найбільшою працею подібного гатунку в українському літературознавстві.

У повоєнні роки у США, Канаді, Німеччині та деяких інших державах утворилися своєрідні осередки українського емігрантського літературознавства, у яких працювали такі відомі вчені, як Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Ю. Шерех (Шевельов). Однією з найпомітніших праць зарубіжного літературознавства стала книга Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження» (1959 p.).

Фундаментальністю позначалися «Історія української літератури» (1956 р.) Д. Чижевського, монографічні дослідження Б. Кравціва, І. Фізера, Г. Грабовича, Б. Рубчака, Л. Руд-ницького, Л. Онишкевича, Ю. Шереха (Шевельова).

Зі здобуттям незалежності України зроблено перші кроки в напрямку заповнення «білих плям» в українському літературознавстві.