2. Форми вияву авторства в літературі.

Літературознавчий аналіз авторства здійснюється із трьох ключових позицій:

1. автор біографічний – особа, яка існує в позахудожньому, емпіричному, реальному вимірі;

2. автор-творець (митець) – майстер слова; особа, котра займається літературною діяльністю, пише твори;

3. автор як текстовий суб’єкт – імпліцитний («вбудований у твір») автор, що тою чи тою мірою виявляється у творі, є носієм авторської свідомості.

• Автор біографічний найбільше виявляється в автобіографічних творах, а також як критик, читач, представник об’єднань, шкіл, напрямів у літературному процесі, як конкретна особа зі своїм приватним життям, як об’єкт критики, науки, письменства, жовтої преси тощо.

У фольклорі авторство нівелювалося, творчий суб’єкт не канонізувався, не ніс відповідальності за твір, не переживав і слави визнання.

Визнання авторства стало кроком до професіоналізації письменництва, особливо активізувалося це в ХІХ ст.

Сприймання твору можливе і без авторської «присутності». «Біографізм» конкретного автора – важливий момент у біографічному вивченні літератури й психоаналітичному літературознавстві.

• Автор-творець розцінюється як особа, котра, спираючись на первинну реальність або відштовхуючись від неї, створює видуманий художній світ; є виробником власних текстів, джерелом нової – естетичної – реальності; трансформує таємницю творення в реальний світ, прагне до художньо-комунікативної самореалізації. Митцеві належить задум твору, він докладає зусиль до його реалізації, має виключне право на завершений твір, однак утрачає владу над ним (після опублікування), не здатний впливати на його долю в суспільстві, на інтерпретацію, інтерес читачів тощо. Митець творить уявний світ, але сам у ньому не перебуває.

• Автор – текстовий суб’єкт виявляється:

  • в рамкових компонентах твору: заголовку, епіграфі, зачині, кінцівці, подеколи – у присвяті, авторських примітках, передмові, післямові, епілозі, пролозі;

  • у доборі псевдоніма та алюзіях (асоціаціях) навколо нього;

  • у виборі родо-жанрової специфіки твору;

  • як ліричний суб’єкт, зокрема ліричний герой;

  • у авторських відступах – ліричних, історико-філософських, публіцистичних, літературно-критичних);

  • у жанрових нюансах драматичних творів – список дійових осіб, сценічні вказівки, ремарки;

  • в образах героїв-резонерів (тих, що висловлюють думку автора), співах хору, монологах, що становлять «авторське слово»;

  • в автобіографічних творах;

  • як оповідач (від 3-ї ос.);

  • як наратор-розповідач (у різних формах його вияву): учасник і свідок подій, хронікер, очевидець, автор щоденника, кореспондент головного героя, адресат його листів, нотаток, редактор тощо;

  • як розповідач (від 1-ї ос.);

  • у характеристиках та описах героїв тощо.

90. Теорія читача

1. Категорія читача в літературознавстві.

Літературно-художня творчість, як і кожен вид мистецтва, – процес діалогічний, який передбачає три поняття: адресант, комунікат, адресат, або ж автор, текст, читач (чи скриптор, текст, реципієнт).

Читач – це умовний адресат літературно-творчого процесу, до якого спрямовано літературно-художній твір з розрахунком на естетичну рецепцію.

Літературознавство розрізняє 2 форми функціонування читача:

1. читач уявний – адресат, до якого спрямована творчість; певний тип мовної свідомості з прогнозованим типом оцінки зображеного у творі;

2. читач реальний – реципієнт, який сприймає твір; людина зі своїм конкретним світоглядом, смаком, рівнем культури.

Історія літературного процесу простежує певну еволюцію читача, зумовлену культурно-історичними умовами розвитку суспільства:

1) в античну добу за привалювання усно-ігрового розповсюдження творів мистецтва на роль реципієнта претендували в першу чергу слухачі та глядачі; рангу читача тільки освічені високопоставлені особи, які мали можливість придбати книгу (як правило, опікувалися і її виробництвом), а також філософи та їхні учні (читачі естети й мислителі);

2) у середньовіччі читачем стає велика маса віруючих людей, до яких спрямовувалася Біблія, інші релігійні тексти, як правило, традиційних жанрово-стилістичних канонів (читач вихованець і тлумач);

3) із поширенням книгодрукування, поступовим формуванням книжкового ринку книга стає доступнішою, кількість читачів зростає, починає диференціюватися на масових та елітарних (із ХV ст.) (читач учень і гравець);

4) у ХІХ ст. формується т. зв. «богемний читач», який протиставляється пересічному; формується «езотеричне коло приятелів» (певного автора чи виду літератури); «елітна публіка» (шанувальники певних родів і видів письменства) (читач-естет);

5) на початку ХХІ ст., із розповсюдженням електронної книги, формується новий тип читача-інтелектуала, а водночас, із поширенням аудіо-книги, реципієнт літературно-художньої продукції знову набуває статусу слухача (читач-інтелектуал і читач пересічний).

Поняття читача досліджує ціла низка наук: соціологія (читання як соціальна діяльність і проблема); психологія (психологія читання, типи читачів); книгознавство (вивчення аудиторії книги, смаків і запитів читачів); бібліотекознавство (зокрема, вікові категорії читача); педагогіка (виховання людини через читання); бібліотерапія (лікування читанням) тощо.

Літературознавство, на відміну від інших наук, цікавиться в першу чергу книгою в руках читача, а не людиною, з книгою в руках.

У літературознавстві виробилися 2 підходи до осмислення читача:

1) за умови спрямованості основної уваги дослідника на твір і можливості його впливу на аудиторію реципієнтів, функція читача трактується як поле рефлексії і джерело інформації про естетичний потенціал твору. На цих засадах сформувалося 2 наукових напрямки в літературознавстві: теорія впливу (твір впливає на читача); теорія сприймання (читач сприймає твір, виробляючи систему суджень про нього, власне, формуючи твір самостійно). Слід зауважити, що авторський світ твору ніколи не співпадає з читацьким – це зумовлене багатьма чинниками: від особистісних, індивідуально-психологічних до культурно-історичних; та й навіть читацька рецепція рідко буває самототожною – рівною сама собі за різних ситуацій;

2) за умови визнання читача за співтворця художньо-літературного світу сформувався цілий напрям літературознавчих досліджень, який вивчає рецепцію – процеси та особливості сприймання, засвоєння, переживання, тлумачення (інтерпретації) тексту. Такі уявлення про читача висвітлюють психологічна школа О. Потебні, теорія діалогізму М. Бахтіна, герменевтика, рецептивна естетика тощо, а разом вони формують теорію рецепції – перспективний на сьогодні напрям досліджень в Україні.

Образ читача в тексті:

1. конкретний адресат – «читач», «чисельник», «товариш…»;

2. читач-персонаж (людина певної вікової категорії, соціальної групи тощо);

3. диспутант (в особливому жанрі літератури – «літературних дискусіях»).

Іпостасі читача (способи втілення в тексті):

1. «імпліцитний читач» В. Ізера – «вбудований у текст»читач;

2. «зразковий читач» У. Еко – читач, який висловлює інтерес до тексту, може його осмислювати й переживати;

3. «архічитач» М. Ріффатера – пересічний читач; узагальню вальний термін для групи читачів, які володіють різною компетенцією, але емпірично здатні актуалізувати потенційне значення тексту;

4. «уявний читач» Е. Вульфа – гіпотетичний читач, який перебуває поза межами тексту;

5. «поінформований читач» С. Фіша – читач, який компетентно говорить мовою тексту, володіє семантичним знанням (розумінням) тексту;

6. реальний читач – «сучасник»: постать метафорична, «знаком» його є певного роду нотатки про твір;

ідеальний читач – суб’єкт, який має з автором однаковий дискурс і здатен повністю реалізувати потенціал тексту.