89. Теорія автора.

План

1.Уявлення про автора в літературознавстві.

2. Форми вияву авторства в літературі.

3. Теорія автора в інтерпретації різних шкіл (самостійно).

Література

1. Виноградов ВА. В. Проблема авторства и теория стилей. – М. !961.

2. Компаньон А. Демон теории. Литература и здравый смысл / пер. с фр. – М., 2001.

3. Проблема автора в художественной литературе / под ред. Б. О. Кормана. – Устинов, 1985.

4. Рымарь Н. М., Скобелев В. П. Теория автора и проблема художественной деятельности. – Воронеж, 1994.

5. Хализев В. Е. Теория литературы. – М., 2002 (гл. 1, разд. 4).

6. Введение в литературоведение: уч. пос. / Л. В. Чернец, В. Е. Хализев, А. Я. Эсалнек и др.; Под ред. Л. В. Чернец. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ВШ, 2006. – 680 с. – С. 68–81, 300–322.

1.Уявлення про автора в літературознавстві.

Автор (лат. auctor – засновник, творець, письменник) – це митець, який організовує художній твір як емоційно-смислову єдність, постійно балансує на межі реального й ірреального світів, утілює свій творчий задум у конкретну форму, спираючись на художню ідею й естетичний ідеал.

Поняття автора об’єднує собою конкретну особу (джерело твору) та уявний образ творця, який постає із твору (генерується ним).

Від давнини й до сьогодні вчені розмислюють над природою авторства (теорія автора – одне з гостро дискусійних питань у науці), наділяючи творчого суб’єкта різними функціями:

1. автор-медіум, ініціатор художніх моделей життя, але провідник креативної сили Абсолюту);

2. автор-громадянин, виконавець суспільно-громадянських настанов в статичному (організованому як держава) суспільстві;

3. автор-геній, творець форм, законодавець прекрасного;

4. автор-майстер, віртуоз форми, ремісник виняткової вправності;

5. автор-скриптор, особа, котра пише – в розумінні нотує певного типу висловлювання

тощо.

Автор як медіум – посередник або виконавець – сформувався в античному суспільстві й середньовіччі.

Автор-громадянин виник у класицистичному мистецтві, продовжував існувати в літературі народницькій, соцреалістичній. Він розцінювався системою як її ідеологічний елемент, залежний від суворих нормативних вимог (інколи добровільно брав на себе такі обов’язки).

Концепція автора-генія з’явилася в період перед романтизму й романтизму (перша пол. ХІХ ст.) і проголошувала митця уособленням всесвітніх творчих сил, обґрунтовувала його активну індивідуалізовану присутність у творі. Розвинулася в час модернізму.

Концепція автора-скриптора сформувалася в час постмодерного мислення школою структуралістів, розвинулася постструктуралістами й деконструктивістами, які визнають більш продуктивним, ніж обмежуюче авторське начало, інтерпретації твору, багатоманітну гру мови (тексту) й читацьку рецепцію (Р. Барт, М. Фуко та ін.).

В. Виноградов розробив концепцію автора як мовної особистості, яка лягла в основу його теорії стилів (й індивідуального стилю письменника).

Сучасне літературознавство, спираючись на естетику, вирізняє кілька іпостасей авторства:

1) автор всевідний – особа, яка цілком і повністю генерує твір, єдина володіє всією інформацією про героїв, події, час тощо і доносить її реципієнтам (античність, романтизм, реалізм);

2) автор інтенційний – особа, яка реалізувалася у творі; знаком її присутності є реальний чи фіктивний образ автора, а також увесь зображений світ героїв, ідей, художня організація твору;

3) автор концепційний – автор тлумачиться як певна концепція світу, людини, культури, зафіксована й донесена твором до суспільства; він є останньою інстанцією, котра існує поза текстом і в тексті й комбінує певного типу комунікативну єдність (хор, історик, телеолог);

4) автор іманентний – творча, неординарна особистість, наділена талантом, рівновелика сама собі за характером художнього світомислення, самодостатня й самототожна, не зв’язана утилітарним обов’язком (парнасці, модерністи; початки в античному світі);

5) автор канонічний – автор розцінюється як єдине джерело тлумачення тексту, навіть поза його активними зусиллями щодо цього; текст прочитується як «авторський канон», звертається увага на якісні, стильові, доктринальні, темпоральні показники твору і творчості (початки – християнська екзегетика; підхід до тлумачення авторства культурно-історичної, марксистської шкіл у теорії літератури);

6) автор умовно деперсоналізований – автор перестає вважатися «ідеологом тексту», є тільки «одним із багатьох, але не єдиним продуцентом значення», він позбавляється індивідуально-психологічних характеристик, вважається анонімною частиною інтертексту, не спроможною на новації, «скриптором»;

7) автор персоналізований – особа (поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературознавець, упорядник, сценарист, режисер-постановник, ін.), чиє ім’я та прізвище зазначене на рукописі, машинописі чи примірникові оприлюдненого твору, яка має право вимагати визнання авторства, засвідчення чи приховування імені, протидіяти деформаціям тексту, дозволяти й забороняти оприлюднення тексту в будь-якому вигляді (виконання, переклад, адаптація, аранжування, тиражування, продаж тощо), претендувати на гонорар (у формі одноразового платежу; відрахування від продажу (вистави), змішаних платежів тощо). Його права оговорені законодавчо: Закон України «Про авторське право і суміжні права» (1993), Постанова Кабінету міністрів України «Про мінімальні ставки авторської винагороди творів літератури і мистецтва» (18. ХІ. 1994).