Наприклад: повтор голосного “о”

Д. Павличко

Впали роси на покоси,         (викликає уявлення про широкий, відкритий простір – луг, поле)

Засвітилися навколо,

Там дівча ходило босе,

Білу ніжку прокололо…

• Алітерація (лат. “буква”) – повторення приголосних звуків4 залежно від звучання кожного приголосного створюються певні враження: чи то різкість, жорстокість, навіть ворожість, чи то , навпаки, ніжність, м^,якість.

Наприклад: Т. Шевченко у поемі “кавказ”, щоб передати негативне ставлення до російського самодеожавства вдається до алітерації на “”Р”:

За горами гори хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі,

Споконвіку прометея там орел карає,

Що день Божий добрі ребра й серце розриває…

Наприклад: алітерація на “Л” створює враження ніжності, лагідності

Д.Павличко

З далекого краю

Лелеки летіли,

А в одного лелеченьки

Крилоньки зомліли..

Часом сильне враження створюється поєднанням алітерації з асонансом.

Наприклад: М.Рильський, щоб створити в уяві читачакартину навального руху ворожої орди, тупіт коней, брязкіт зброї поєднує алітераціі на П – Т – Р   і асонанс  О – У :

Не один ти стрічала погрозний погром.

Знаєш тупіт і стукіт, і грюкіт Батиїв..

• Звуконаслідування – один із звукових засобів поетичної мови, який збагачує поетичну мову, увиразнює її за допомогою використання слів, які звучанням своїм нагадують певне явище, а саме: спів пташок, шум води, дощу, дерев тощо.

Наприклад : у баладі “Утоплена” Т.Шевченка майстерно передано шелест осоки, очерету за допомогою звуконаслідування  С – Ш:

Хто се, хто се, по сім боці

Чеше косу? Хто се?

Хто се, хто се, по тім боці

Рве на собі коси?..

Звуконаслідування часто трапляється в народних піснях, а також у розмовній мові.

Наприклад:

Пливе човен води повен,

Та все хлюп, хлюп, хлюп,

Іде козак до дівчини

Та все туп, туп, туп…

Таким чином, повторення окремих звуків у певному контексті надає творові цілком визначеного звучання, більшої виразності.

39, 40,41,42. ЖАНР (франц. genre), історично сформований внутрішній підрозділ у всіх видах мистецтва; тип художнього твору в єдності специфічних властивостей його форми і змісту. Поняття "жанр" узагальнює риси, властиві великій групі досягнень якої-небудь епохи, чи нації світового мистецтва взагалі. У кожному виді мистецтва система жанрів складається по-своєму. У літературі жанр визначається на основі приналежності досягнень до роду літературного, переважно естетичної якості (ідейно-оцінного настрою -

сатиричного, патетичного, трагічного), обсягу твору і способу побудови образа (символіка, алегорія, документальність): епічний жанр (героїчна поема, роман, розповідь), ліричний (ода, елегія, вірш, пісня), драматичний (трагедія, комедія). У 20 ст. відбувається інтенсивний процес взаємодії і модифікації жанрів.

Драматичні жанри: Трагедія - в ​​основу покладено непримиренний життєвий конфлікт, що веде до страждань і загибелі героя. У боротьбі, яку ведуть трагічні герої, з великою повнотою виявляються героїчні риси людського характеру. Радянські драматурги створили новий образ героя, який, вмираючи, знає, що справа, за яку він гине, переможе. (Островський * Гроза *) Комедія - персонажі постають у смішному карикатурному вигляді. Головні герої завжди - збиткові, неповноцінні і самі герої цього не помічають. З метою підкреслити смішне комедіографи спеціально загострюють увагу на комічних ситуаціях і характерах. За словами Бєлінського в трагедії. на відміну від комедій. зображувалися вищі, поетичні моменти життя. (Гоголь * Ревізор *, Грибоєдов * Лихо з розуму *). Драма - виникла набагато пізніше в 7-8 ст. Виникла на суперечності трагедії, де брали участь царі. Тоді з'явилася міщанська драма, її героями стали люди 3-го стану з приватною сімейним життям. У своєму подальшому розвитку драма набуває характеру реалістичний. Герої драм - звичайні люди. Всі житейськи просто і ясно. По-життєвому звичайно (Островський, Горький, Чехов)  Епічні жанри: Роман - найбільша форма епічного жанру. Кожен твір написано на романському мовою, а не латинською. Роман як жанр з'явився ще в античності. У середині століття мають популярність лицарські романи. Різновиди романів: історичні, пригодницький, детективний, сімейно-побутовий, військовий, інтелектуальний, жіночий, філософський, еротичний роман. Для роману як жанру характерний психологізм особистості. У Росії вищим розквітом 20в., Достоєвський створив поліфонічний текст роману. Повість - це середній епічний жанр. Іноді навіть вченим важко визначити повість від роману. Розповідь - невелике оповідання, в якому зазвичай описується одна подія. Новела - різновид оповідання, несподіваний сюжет, несподівана розв'язка. (О'Генрі - майстерновел). Нарис - відноситься до епічного жанру. Злободенні проблеми сучасності. У російській літературі в середині 17в. фізіологічний нарис - це різні характерніявища, описані з натури. 

ЛІРИЧНІ ЖАНРИ

До лірики (греч. lyrikos - вимовний під звуки ліри) належать віршовані твори малого розміру.

У ліриці у вага художника зосереджена на відтворенні епізодів із внутрішнього життя людини. Поет уловлює зародження почуття, зображує його розвиток, наростання і деякий фінал - як осмислення саморозвитку.

Цей рід літератури охоплює безліч віршованих жанрів, наприклад: елегія, романс, газель, сонет, пісня, вірш і т.д. Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою умовності, хоча в минулому критика рекомендувала поетам строго дотримувати їхні внутрішньовидові, жанрові ознаки. Більше поширення одержало членування лірики на жанри по тематичній ознаці - лірика пейзажна, філософська, любовна і т.п.

РІД ЛІТЕРАТУРНИЙ, епос, лірика, драма. Визначається по різних ознаках: з погляду способів наслідування дійсності (Аристотель), типів змісту (Ф. Шиллер, Ф. Шеллінг), категорій гносеології (об'єктивне - суб'єктивне в Г. Гегеля), формальних ознак (А. Н. Веселовський), психології (Е. Штайгер). Незважаючи на розмитість визначень міжродових границь і достаток проміжних форм (ліроепічна поема, лірична драма), у кожному творі, як правило, можна виділити родову домінанту: оповідання про подію (епос), суб'єктивно-емоційне міркування (лірика), діалогічне зображення подій (драма).

43. На межі різних жанрів утворюються так звані межиродові змістоформи або межироди літератури, що поєднують ознаки лірики та епосу, лірики і драми чи епосу і драми. Найбільш відому групу межиродових змістоформ складають ліро-епічні твори: ліро-епічна поема, ліро-епічна балада, ліро-епічна байка, ліро-епічна дума, ліро-епічна пісня, ліро-епічна притча, ліро-епічне оповідання тощо. Ліро-драматичними можуть бути: драматична поема, ліро-драматичний етюд, ліро-драматична сцена тощо. До епо-драматичних творів зараховують: драматичний роман, кіноповість та ін. Майже кожний із названих жанрів у процесі свого історичного розвитку дав початок новим видовим варіаціям.  46. Роман — великий епічний твір, у якому особисте життя людини змальовується у зв'язку із суспільним. У романі багато героїв і детально змальовуються їх характери, багатогранні зв'язки між собою та суспільством. Роман має складну композицію, у ньому використовуються розповіді, описи, авторські відступи, монологи, діалоги. Як велика епічна форма роман формувався упродовж багатьох століть. Він з'явився у Ст. Греції, мав розважальний характер,змальовував перешкоди на шляху до кохання закоханих. В епоху середньовіччя стали популярними лицарські романи. Відомі цикли романів про короля Артура та лицарів "Круглого стола". В цих романах розповідалося про легендарні пригоди героїв-лицарів. В епоху Відродження письменники використовують реалістичні принципи зображення, про що свідчать романи "Ґаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Дон Кіхот" Сервантеса. У XVIII ст. набувають популярності авантюрний роман і роман виховання ("Вільгельм Мейстер" Ґете), психологічний роман ("Памела" Річардсона). У XIX ст. з'являється історичний роман ("Айвенго" В. Скотта). Розвиток роману в XIX ст. пов'язаний з іменами Стсндаля, Бальзака, Діккенса, Золя, Достоєвського, Толстого, Панаса Мирного. Український роман зародився у XIX ст. Першими романами були "Пан Халявський" Г. Квітки-Основ'яненка, "Чайковський" Є. Гребінки. Суч. укр. роман представляють такі жанри, як філософський ("Нова заповідь" В. Винниченка), еротичний ("Блуд" Є. Гуцала), історичний ("Роксолана" П. За гребельного), детективний ("Поклади золота" В. Винниченка), соціально-психологічний ("Собор" О. Гончара), пригодницький, готичний ("Марко Проклятий" О. Стороженка), сатиричний ("Аристократ з Вапнярки" О. Чорногуза), автобіографічний, фантастичний, біографічний, мемуарний, авантюрний. Українські письменники використовують різні форми розповіді — роман-сповідь ("Я — Богдан" П. За гребельного), химерний ("Позичений чоловік" Є. Гуцала, "Лебедина зграя" Василя Земляка), роман-хроніку, роман у новелах ("Тронка" О. Гончара), раман-баладу ("Дикий мед" Леоніда Первомайського).

47. Оповідання — це епічний твір малої форми. В його основі — одна подія, одна проблема. Оповідання вимагає від письменника вміння на малій площі змалювати яскраву картину, створити ситуацію, в якій герой виявляє себе виразно. Характери в оповіданні сформовані, відсутня широка мотивація вчинків і подій, описи стислі, їх мало. Оповідання набуває популярності в епоху Відродження. Тоді з'являються "Кентерберійські оповідання" Дж. Чосера. Розквіт цього виду епосу припадає на XIX ст. Відомими українськими майстрами оповідання були М. Коцюбинський (Харитя, Мал гр.), В. Стефаник, С. Васильченко, О. Кобилянська, М.Хвильовий, Г. Косинка.Різновиди: оповідання соціально-побутові, соціально-політичні, соціально-психологічні, сатиричні, гумористичні, трагічні, комічні. Новела (італ. novella — новина) — малий вид епосу. Вона з'явилася ще у Ст.Греції, мала усну форму, розважальний або дидактичний характер. ЇЇ використовували як вставні епізоди Геродот (розповідь про Аріона, кільце Полікрата).Як вид епосу новела оформилася в епоху Відродження в Італії ("Декамерон" Боккаччо). Найбільшого розвитку досягла у XIX ст. В УЛ набули поширення такі жанри новели, як психологічна (В. Стефаник), соціально-психологічна, лірико-психологічна (М. Коцюбинський), лірична (Б. Лепкий), філософська, історична (В. Петров), політична (Ю. Липа), драматична (Григорій Косинка). У новелі менше персонажів, ніж в оповіданні, характери сформовані, новеліст не коментує думок і почуттів персонажів. У новелі відточена кожна деталь, вона використовує один момент з життя і на ньому розкриває значні психологічні переживання. В новелі — однолінійний, напружений, динамічний сюжет, несподівані повороти дій, раптовий фінал, асиметрична композиція, як правило — драматична колізія.

48. Есе (франц. essai — спроба, начерк) — жанр, який перебуває на стику художньої літератури і публіцистики. У ньому піднімається часткове питання. Есе характеризується великою суб'єктивністю. До есеїстики відносять різні твори: філософські, історичні, критичні, біографічні, публіцистичні, морально-етичні, поетичні. Стиль есе відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора. Класичним зразком есе є книга французького філософа-гуманіста Мішеля Монтеня "Досліди". У цій книзі є думки, спостереження, враження від прочитаного, пережитого. Порушуються проблеми навчання, виховання, слави, гідності, багатства, смерті. Нарис — вид публіцистики, на межі мистецтва слова і журналістики. Як самостійний вид епосу існує з XVIII століття. Нарис з'явився в Англії, був популярним у творах письменників просвітницького реалізму (Вольтера, Дідро). Значне місце зайняв нарис у літературі 40-х років XIX ст. Значний успіх у читачів мали нариси українських письменників, зокрема І. Нечуя-Левицького ("На Дніпрі"), П. Мирного ("Подоріжжя од Полтави до Гадячого"), М. Коцюбинського ("Як ми їздили до Криниці"). Ці нариси — своєрідні подорожні нотатки.У нарисах порушуються соціальні, економічні, політичні, морально-етичні проблеми на певному етапі розвитку суспільства. У нарисах змальовуються портрети політичних діячів, вчених, письменників, простих трудівників. Автори нарисів цікавляться суспільним життям у всіх його проявах. Звідси — схвильованість розповіді, публіцистична пристрасть в оцінках зображуваного, відкритість в утвердженні ідей. Мета нарису — дати об'єктивну картину дійсності, загострити увагу на явищах життя, піддати критиці усе те, що гальмує прогрес. Є нариси документальні і недокументальні, мандрівні, портретні, побутові, соціально-політичні, історичні, проблемні, зоологічні, зарубіжні, нариси про природу. 49. Фейлетон (франц.— аркуш) — це твір художньо-публіцистичного характеру на актуальну тему, розкриту в сатиричній або гумористичній формі. Фейлетон — проміжна ланка між нарисом, оповіданням та новелою. У Франції фейлетоном називали додаток до газети з політичним памфлетом. Першим фейлетоністом був абат Жоффруа, який у газеті "Журналь де Деба" надрукував театральну рецензію. Зображально-виражальними засобами фейлетону є іронія, гіпербола, гротеск, каламбур, комічна ситуація, сатирична деталь.Є фейлетони документальні і недокументальні (проблемні). Відомі літературні; фейлетони (Ю. Івакін — збірник "Гіперболи"). Засновник українського фейлетону — В. Самійленко. Розвиток цього виду епосу пов'язаний з творчістю К. Котка, О. Вишні, О. Чорногуза, Є. Дудара. Остап Вишня свої фейлетони називав усмішками. Різновидами фейлетонів є радіофейлетони, телефейлетони.Сатирична типізація досягається художньо-публіцистичним узагальненням негативних явищ у конкретному соціальному бутті. Сатиричний образ розкриває шкідливість зла і водночас притаманними фейлетону засобами підказує шлях його подолання, або завдяки іронії, сарказму робить неможливим його подальше існування. Адже за словами М.Гоголя сміху боїться навіть той, хто взагалі нічого не боїться.У фейлетоні "Українізація" О. Вишня виводить сатиричними барвами образ "радянської панни", для якої українські селяни, славна історія народу це абсолютно незнайомі речі, бо головне для неї - галушки та борщ. Памфлет — публіцистичний твір на злободенну тему. В основі його лежить великий соціальний об'єкт; за структурою ближчий до публіцистичної статті. Розгортання теми в памфлеті часто відбувається в манері статті, а не через емоційно-образні асоціації.Памфлет може використовувати форми інтерв'ю, репортажу, листа. У памфлеті автор не приховує своєї позиції, стиль памфлета-пристрасний, мова — експресивна, йому властива афористичність, іронія, сарказм. Памфлет з'явився в епоху античності. До нашого часу ді

50. Міф— оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. З'явилися у той час, коли в людей було наївне безпосереднє уявлення про навколишній світ. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Міф — антитеза до наукового світосприйняття — адекватного, обгрунтованого, доведеного як істинне. Міфи відрізнялися від казок, бо казки вважалися плодом фантазії, в легендах були реальні історичні події і герої. Міф сприймався як щось ймовірне. Сучасні літературознавці вважають міф узагальнено-цілісним сприйманням дійсності, що характеризується синтезом реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості. Під міфом розуміють стійку архетипну модель, яка оформлена в певних сюжетах, образах. Помітний слід у літературі залишила давньогрецька, давньоримська міфологія, германсько-скандинавська. Сюжети античної міфології використовували Данте ("Божественна комедія"), , П. Корнель ("Медея", "Едип"). Ж. Расін ("Андромаха", "Іфігенія в Авліді"). Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенди мають різний зміст. До легенд відносять поширені у середні віки "житія" перших християн, "святих" подвижників і князів. Згодом з'явилися апокрифічні легенди з атеїстичними мотивами. Ці легенди були заборонені церквою. Відомі легенди про історичні події і народних героїв, про керівника визвольної війни Хмельницького, Олексу Довбуша,Максима Залізняка, Устима Кармалюка селян проти феодально-кріпосницького гніту. Класифікація Ф. Колесси, який поділив легенди на групи, зважаючи на теми апокрифів, з яких вони виникли: 1) легенди старозавітні (про початок світу); 2) новозавітні (про Христа, Богородицю, Петра й Павла); 3) про святих (Миколу, Варвару); 4) про позагробове життя й кінець світу; 5) легенди-притчі на тему роздумів про щастя, долю, гріх, смерть, вічність, віру і т. ін. Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від казки про тварин. З аполога розвинулася і байка. Близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка і притча. Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови - риси, що єднають притчу з байкою. Відмінності: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки; байка є твором комічним, притча — твір серйозний. Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: прислів'я, приказка, сентенція, фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без, притча з алегорією і без, притча — парабола, притча — розгорнуте порівняння. В УЛ використ. І. Франко, Д. Павличко, Ліна Костенко, Б. Олійник. Казка — епічний твір, у якому розповідається про фантастичні події і пригоди героїв. Є казки, героїчні, соціально-побутові, фантастичні, сатиричні, гумористичні, казки про тварин тощо. 51. Основні види хвалебно-прославляючої поезії. Ода — лір. твір, який славить богів, видатних людей, важливі суспільні події, величні явища природи. В епоху античності одою називали хорову пісню. Визначним класиком одичної поезії був Піндар (V ст. до н. е.). Він писав релігійні гімни міфологічного характеру на честь Діоніса, урочисті пісні на честь воєнних перемог греків та епінікії — пісні на честь переможців у олімпійських іграх. До нашого часу дійшли лише епінікії. Оди Піндара мали урочистий, пишний стиль, вишукані художні засоби, строгу метричну форму і композицію. Пеан — гімн на честь бога поезії і сонця, захисника від лиха Аполлона, згодом пеанами почали нази

53. У філософській ліриці раціональне домінує над емоціональним. Її предмет —філософське освоєння людини і світу, загальні закономірності розвитку суспільства і природи, екзистенційні проблеми. Філософська лірика використовує такі жанри, як елегія, етюд, сонет, газель, рубаї. У 50—70-х роках XX ст. у жанрі філ. сонета працювали М. Рильський, А. Малишко, П. Тичина. Елегія — ліричний твір меланхолійного змісту. Елегія з'явилася у Стародавній Греції у VII ст. до н. е. Мала форму елегійного дистиха (Архілох, Тіртей, Солон). Елегія була улюбленим жанром сентименталістів (М. Петренко, В. Забіла). Відомі елегії-сповіді, елегії-думи, елегії-пісні. Є елегії у творчому доробку І. Франка ("Майові елегії"), Лесі Українки ("До мого фортеп'яно"), Б.-І. Антонича ("Елегія про перстень ночі", "Елегія про перстень кохання"). До цього жанру звертаються сучасні поети (П. Тичина, А. Малишко, Ліна Костенко). Етюд - невеликий літературний твір, присвячений якому-небудь окремому питанню,невелика одноактна п'єса, події якої мають драматичний характер. Сонет - старовинна канонічна форма вірша (італ. sonetto - звучати, від suono - звук), будується з чотирнадцятьох рядків п’ятистопного ямба, хоча буває шестистопний і чотиристопний ямб. Композиційно сонет поділяється на дві частини, в першу входить вісім рядків ( зав’язка), в другу - шість рядків (розв’язка). Перша частина має два чотиривірші, друга - два тривірші. Це фактично ліричний вірш філософського характеру. Існують так звані вінки сонетів, коли з останнього,магістрального, сонета починається кожен наступний сонет й таким чиномутворюється вінок з п’ятнадцятьох сонетів. Вінки сонетів створили В.Брюсов, М.Жук, В.Бобинський. Рубаї — жанр медитативної лірики, запозичений із фольклору таджиків і персів. Розквіт рубаї припадає на XI століття, він пов'язаний із творчістю Омара Хайяма та Абу Са'їда. Рубаї включає чотири рядки, з яких перший, другий і четвертий римуються. Перший бейт (дворядковий вірш) є засновком, третій висновком, який посилюється афористичним виразом в останньому рядку. Відомі рубаї-драми, рубаї-описи, рубаї-панегірики. Сукупність рубаї називають рубаятом.До жанру рубаї зверталися Д. Павличко, О. Орач, Галина Тарасюк, В. Базилевський Газель складається з кількох двовіршів, але не більше 12, на вірш лише одна рима. Схема римування АА БА ВА ГА. Рима може бути чоловіча, жіноча, дактилічна. Ця форма ліричної поезії з'явилася у VII ст. в арабській та персидській літературах. Зустрічається у творчості І. Франка, В. Поліщука, Д. Павличка. Вона була, як мрія, що жила А,В моєму серці довгі-довгі дні. Б, Все вимріяне в ній: чоло й уста, А, І очі чорні — трошечки скісні. Б, Ступити кроку з місця я не міг — В, Так, ніби це лучилось уві сні. Б (Д. Павличко) 54. Драма — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою др. твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.Трагедія (грец. цапина пісня)— драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості.Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. У трагедії "Агамемнон" Есхіла хор представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії.Антична трагедія включає шість обов'язкових елементів (про них іде мова у праці Арістотеля "Поетика"):розповідь (міф);характери;думка (вміння говорити про доречне та істотне);мова (метрична або прозова);музика;видовище.На думку Арістотеля, основне у трагедії — дія, трагедія може обійтися без характерів. Трагедія захоплює душу перипетіями та впізнаванн

55. В українській літературі драма з'являється у XVIII ст. ("Милість Божія"), високого рівня розвитку набуває в XIX ст. у творчості Т. Шевченка ("Назар Стодоля"), І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), І. Франка ("Украдене щастя"). Драму XX століття репрезентують твори В. Винниченка ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь"), М. Куліша ( "Патетична соната"). Значний внесок у розвиток драми у XX столітті зробили І. Кочерга, Я. Мамонтов, Іван Дніпровський, Ю. Японський. Є різні жанри драми: соціальна ("Будка" 1. Франка), героїко-психологічна ("Гріх" В. Винниченка), соціально-політична ("Кассандра" Лесі Українки), побутова ("Дві сім'ї" М.Л. Кропивницького), соціально-побутова ("Назар Стодоля" Т. Шевченка), лірико-психологічна ("Місяць у селі" І. Тургенєва), психологічна настроєва ("Блакитна троянда" Лесі Українки), історична ("Маруся Богу славка" М. Старицького). Драма як вид займає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне і низьке подається у драмі без комедійного загострення. 56. Мелодрама — літературний твір повчально-моралізаторського характеру з напруженим конфліктом і перебільшеною емоційністю. Драма-феєрія — п'єса з казково-фантастичним сюжетом і героями, у драмах-феєріях казкове переплітається з реальним. Мелодрама— літературний твір повчально-моралізаторського характеру з напруженим конфліктом і перебільшеною емоційністю. Вона з'явилася наприкінці XVIII ст. у Франції, спочатку мелодрамою називали музичну драму, музичний елемент зберігся в мелодрамах XVIII—XIX ст. Музика супроводжувала вихід дійових осіб на сцену. Особливої популярності жанр мелодрами набуває у ЗО—40-х роках XIX століття. У мелодрамах є неправдоподібні ситуації і події. Ауто — одноактна драматична вистава релігійно-алегоричного змісту, набула поширення в Іспанії та Португалії у другій половині XIII ст. Ауто близька до містерії, її виконували актори у кількості 3—4 чоловік. Персонажі ауто — Смерть, Купідон, Янгол, Імператор. Майже 400 ауто написав Лопе де Вега. Скетч — невеликий твір гумористичного або сатиричного характеру. В його основі — гострий сюжет, несподівані смішні ситуації. Скетч, як правило, складається з однієї дії, яка триває сім — п'ятнадцять хвилин, тематика скетчів — родинно-побутова. Скетчами є твори А. Чехова "Ведмідь", "Пропозиція". Скетчі використовуються в театрах мініатюр та в цирку. Мораліте — віршована драма алегоричного характеру, вона сформувалася у Франції та Англії у XV ст., поширилася в багатьох європейських літературах. Героями мораліте були алегоричні образи: Дружба, Справедливість, Розум, Нерозум, Багатство, Бідність, Надія, Віра, Любов. Позитивні герої завжди перемагали. 57. Мова худ. л-ри буває прозовою і віршовою. Проза - особливий різновид худ. мови, виклад якого не зумовлений каноном, а є суцільним безперервним текстом смислово-синтаксичними відтінками (речення, абзаци). Вірш особливий різновид художньо-поетичного мовлення, що ґрунтується на ритмічному законі, що має специфічну композицію. Віршова мова певним чином упорядкована,є сукупністю фіксованих рядків, ритмічних відтінків. Ритмічна ліризована проза. Елементи ритму в прозі незначні, якщо виникають ритмічні відтинки, вірш може втрачати свої ритмічно-композиційні ознаки – вірш у прозі. Ритмічність вірша базується на дотриманні певних вимог: віршовий ритм полягає у закономірному повторенні певних сумірних мовних одиниць. Ритмічна організація ВМ виявляються в поділі на короткі відтинки, які при читанні відділяються паузами. Елементи ритмотворення: склад – найкоротший відрізок усного мовлення, що утворюється одним поштовхом видихуваного повітря/закр, відер/наг/ненаг; наголо

59. Метричне (античне) віршування —різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі, довгий — двом; обидві формували стопу. Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб (E—) на спондей (— —), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи. Особливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаючи складні віршові конструкції з перемінним тактом — стопою, тобто логаеди: періодичність виявляється тут не в межах віршового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів) з чітко визначеною періодичністю. найпопулярнішими були Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін. 60. Тонічна система віршування грунтується на приблизно однаковому числі наголосів (найчастіше 3 – 4 у всіх рядках одного вірша), причому ненаголошених складів між ними може бути різна кількість. Найважливішу роль у тонічних віршах відіграє прикінцевий наголос, якийє в рядках особливо сильний. Унаслідок довільного розміщення наголосів, рядок на стопи не ділиться. Найменша частка тонічного вірша – це слово з ритмічним наголосом. Важлива ознака тонічного вірша – наявність рими і паузи. Цією основною якістю тонічний вірш близький до народної системи віршування (тонічної за своїм характером). Розмір тонічного вірша визначається кількістю наголосів у рядку. М.Бажан: (чотиринаголосний (4 наголоси в кожному рядку) В мозок вгруз цвях дум: Коли ж підем в останній штурм.

58. Вірш - ліричний, ліро-епічний твір, створений за певним версифікаційним законом;елемент ритмічного мовлення у літ. творі.Віршування, версифікація — мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови. Системи віршування. Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на дві групи — квантитативне (кількісне), що характеризується нормативним чергуванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу, та долучених до нього більших ритмічних одиниць (античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців), і квалітативну(якісне), спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов'язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності. Друга група, що нині витіснила першу, поділяється на такі версифікаціні підгрупи: силабічну, де за первісну ритмічну організацію править склад як такий, властиву мовам з постійним наголосом (французька, польська та інші); тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму; силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції. Попри те в українському віршуванні спостерігаються проміжні версифікаційні форми як у вигляді квантативно-силабічного синтезу, так і в інших варіантах, зокрема коломийковий вірш, що постає внаслідок злиття силабічного та силабо-тонічного віршів, або паузник і тактовий вірш, в яких вбачається сполука силабо-тонічного і тонічного віршування і т.п. Верлібр, який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту.

61. СИЛАБІЧНЕ ВІРШУВАННЯ — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при вільному розташуванні наг/ та ненаголошених. Характеризується парним римуванням, метричною константою, коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на дві рівновеликі частини: Начебто списи, // колосся по полю, Люди колосся // стинають без болю (Лазар Баранович) СВ притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі.

62. СИЛАБО-ТОНІЧНЕ ВІРШУВАННЯ —різновид віршотворення, що грунтується на ізосилабізмі й ізотонізмі, на закономірному чергуванні в рядку нагол./ненагол. складів. Міра – стопа, розмір, чинники ритмотворення – усі наявні в мові.С-ТВ засвоїло стопи й основний арсенал ритмотворення від античної системи, видозмінивши довгі та короткі склади на наголошені та ненаголошені. 63. Стро́фіка — розділ віршознавства, що вивчає властивості, внутрішню структуру строфи як ритмічно-інтонаційної цілості, як фонічно викінчену віршову сполуку, а також історію її виникнення, еволюцію, зв'язок з жанром та віршовим розміром, визначає її класифікацію. Водночас термін «строфіка» вживається у значенні строфічного ладу творів певного автора чи стильової течії або явища. 1. Моностих - це будь-яка строфа, що складається з одного рядка. Ліна Костенко "Коротко - як діагноз":Україна - не ядерна, Україна - роз'ярена,Борітеся – поборете(Т. Шевченко) 2. Дистих або двовірш - дворядкова строфа. Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Л. Костенко Зазвичай дистих має таку схему римування аа, бб, вв; бувають самостійними творами (епіграми) 3. Терцет— тривірш,всі три або два з них римуються між собою: ааа, аба, ааб. Саме на базі тривіршових строф романського фольклору розвинулись такі строфи, як терцина, рондо, рондель, тріолет, сонет -вони належать до так званих канонізованих строф. Терцет має 4 різновиди: 1) усі три рядки на одну риму.Наприклад в українському фольклорі. Схема: ааа: Добрий вечір тобі, а Зелена діброво! аПереночуй мене, молодого! а 2) два рядки римуються, третій - холостий. У І. Франка є терцет. Схема: аба:Тричі мені являлася любов. аОдна несміла, як лілея біла, бЗ зітхання й мрій уткана, із обснов. А Сріблястих, мов метелик, підлетіла а 3) два рядки римуються, третій - холостий, має риму аж в суміжній строфі: 4) існує ще й четвертий різновид — неримований верлібровий терцет: 4. Терцина - трирядкова строфа з особливим римуванням: аба, бвб, в. «Божественная комедія» Данте Аліг'єрі, М. Рильського, П. Тичини. І. Франко написав терцинами пролог до поеми «Мойсей». 5. Катрен (фр. — чотири) - чотирирядкова строфа, найбільш поширена в літературі; може мати будь-який тип римування: аба, абба, а я 63, абав, аааа. Ви мене, журавлі, не маніть!Не для мене замріяна даль...Вже мою піднебесну блакитьЗатуманила чорна вуаль. 3. Красівський 6. Пентина- строфа, що складається з п'яти рядків, що мають різні способи римування. Поширена в часи Бароко, часто її використовували і в акростихах, де перші літери кожної строфи, прочитані по вертикалі, складали ім'я автора.У 2-римових пентинах можливі такі поєднання співзвуч: абаба, абааб, аббаб, аабба, аббба, аббаа, ааабб, ааббб.Садок вишпевий коло хати… 7. Секстина аабввб, абабвв, абабаб, абабба, абвабв, ааббвв. Було колись в одній країні аСумний поет в сумній хатині а Рядами думи шикував; бВони й «рівнялись», мов піхота, вАж тут співця взяла охота вІ він їм крила подавав. бЛеся Українка 8. Септима або семивірш аббабвв, абабавв, абаббвв, абабаба, абабввб і т. д. Цікавий приклад септими — вірш з циклу «Сім струн» Лесі Українки: Сім струн я торкаю, струна по струні, аНехай мої струни лунають, бНехай мої співи літають бПо рідній коханій моїй стороні. а, може, де кобза найдеться, вЩо гучно на струни озветься, вНа струни, на співи мої негучні а 9. Октава (лат. - вісім) - строфа з восьми рядків з чіткою схемою рим авававсс (обов’язкове чергування чоловічих та жіночих клаузул). Астрофічний вірш — вірш, у якому відсутній поділ на строфи. Рядки у такому вірші поєднуються не на основі впорядкованого чергування їхніх клаузул, а тільки за синтаксичними і смисловими ознаками; розміщення рим може бути довільним. В поезії Шевченка А.в. відіграє помітну роль. Астрофізм — властивість лірики Шевченка. Переважна більшість його поем скомпонована нерівними строфами; лише кілька невеликих ліро-епічних творів або їх фрагменти астрофічні (вірш баладного типу “Чума” — перша його половина,

64. Принципи і способи наукового вивчення літературно-художнього твору Наукове вивчення ЛХТ- неупереджений і доскіпливий розгляд цієї сукупності текстових фактів твору через раціональні осмислення його форми в усьому багатоманітні компонентів. Принципи – 1) опис- констатація особливостей твору на формальному рівні: мовленнєвих одиниць, зображенні предметів, дій, фіксування даних. 2) аналіз – умовний поділ ЛХТ на компоненти з метою осягнення їх через сутність та взаємозв’язок сутності всього твору. 3)інтерпретація- тлумачення змісту і смислу твору на різних структурних рівнях через співвідношення з цілісністю вищого порядку – тексту творчості письменника, літ.школи, напряму, періоду. Способи НВ: 1) іманентний- будь-який елемент твору вивчається у контексті твору – фрагмент, сцена, персонаж, слова. 2) контекстуальний: твір досліджується у зв’язку з текстовими і нетекстовими факторами. Правила НВ твору: твір не вичерпується одним потрактуванням, інтерпретація не є догмою, кількість прочитань безмежна, прочитання повинно бути коректним, аргументованим, чітким, масштабним, але не банальним. 65. Напрями, шляхи, види аналізу ЛХТ Аналіз твору сприяє більш активному засвоєнню суспільством своєрідного пізнавального та морально-етичного потенціалу. Мета, з якою аналізується твір зумовлює шляхи: науково-академічний(до нього вдаються професійні учені, має чітке спрямування на твір, текст, намагаються висвітлити і з’ясувати його природу), шкільний (заняття з л-ри, для формування особистості учня, в старший класах – сприймання тексту як естетичного цілого), вузівський (поєднує в собі особливості предметного і навчально-формуючого, спрямованого на осмислення предмета викладання вчителя-філолога ХЛ, розвиток його особистості), цей аналіз повинен наближатися до професійного. Шляхи аналізу: пообразний, проблемно-тематичний (змістовий аналіз, поставлені автором запитання, втілені в ОС і сюжеті, зауважуються відповіді на них письменника), послідовно-цілісний (за автором, текстом: повільне читання, через яке з’ясовується архітектоніка твору, його естетична природа). Види аналізу: соціологічний – через взаємозв’язок твору з соціально-історичним моментом; психологічний; дослідження дій і поведінки героїв; психо-аналітичний - через вивчення псих.домінант автора, які несвідомо реалізувалися в творі; естетичний- розглядає тип цілісності твору, системність, краса і завершеність; біографічний, формальний(через рівні і закони твору);через систему зображально-виражальних засобів твору.

66. Комплексний аналіз - Історико-літературний(час написання, редакції), ідейно-тематичний (мотиви, проблеми, тема, ідея), жанрово-видовий, структурно-композиційний, художньо-образний (лір.герой), лінгвістичний, естетичний. Розрізняють цілісний аналіз, який не тотожний, оскільки дає повну характеристику лише одного аспекту твору. 67. Системний підхід Напрям літерат.досліджень, в основі якого уявлення про ЛХ твір як системно-організований об’єкт, як цілісність. Методологія системного аналізу творів: 1) визначення прийомів, 2) визначення компонентів, 3) визначення закономірно функціонуючих зв’язків між компонентами (ними зумовлюється специфіка об’єкта), 3)визначення домінант, 4) вивчення їх функцій, детермінованості. Системний підхід діє як на рівні конкретного твору, так і в літературному процесі – на рівні епохи, періоду, напряму наукової л-ри. 68. Цілісність і поетика ЛХТ Цілісність твору - інтегральна якість довершеності твору, елементи якого взаємодіють між собою за принципом організації систем: набувають естетичної самодостатню силу тільки в контексті цілого. Системно-твірні чинники цілісності твору: художня ідея, художній наслідок, творча мета. Процес формування цілісного твору – виникає задум письменника як творчого мислення (худ.ідея), через пафос він втілюється в елементи твору (худ.результат). Творча мета корегує процес втілення ідеї у форму з погляду естетичної доцільності і забезпечує функціональну наповненість цілого. Показник цілісності твору – відчуття гармонійності його частин, що підкреслює оптимальну організацію твору і є критерієм художності. Типи цілісності творів: 1. Монолітна (заснована на канонічності жанру та автологічності образів) 2. Мозаїчна допускає варіанти прочитання тексту, оскільки модернізує форму і містить металогічні образи (символ, алегорія, підтекст), художньо-варіативний твір, визначається активністю реципієнта, який сам конструює цілісність. 3. Монолітно-цілісний твір – закрита система.4. Мозаїчно-цілісний. 5. Калейдоскопічно-цілісна - відкрита незавершена система. У 20-х рр. ХХст. рос. Вчені Тиняєв,Шкловський («ОПОЯЗ») виробили теорію системо-твірних категорій ЛХТ як цілісності: - прийом(елемент) – далі неподільна одиниця форми, здатна до виконання певної інформації: троп, елемент сюжету; - група прийомів (компонент, субсистема) – структурний рівень твору: сюжетний, композиційний, ритмічний, характеротвірний; - домінанта – переважаюча група системо твірний факторів; - детермінанта – причинно-наслідкова зумовленість, об’єктивна, залежить від мети; - ієрархія – підпорядкованість складних компонентів більш складним. Твір – творчість- літературний напрям- літературна епоха; - художня система – структурована єдність усіх елементів і компонентів, здатних взаємодіяти, виконувати естетичну функцію, забезпечуючи цілісність і функціональність твору. Клочек називає такі значення поетики: художність;система творчих принципів;художня форма; системність, цілісність; майстерність письменника. Відомі поетики нормативні, описові, історичні, функціональні, загальні. Автором нормативної поетики є Н. Буало ("Мистецтво поетичне"). В основі описових поетик — порівняльне вивчення різних літератур. Історичні поетики досліджують еволюцію видів, жанрів і художніх засобів, використовують порівняльно-історичний принцип.

69. Літературний процес  Термін "літературний процес" виник на рубежі 20—30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи з 60-х років. Саме ж поняття формувалося протягом XIX—XX ст. У XIX ст. використовувалися терміни "літературна еволюція", "літературне життя". Літературний процес — це багатоманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі країни. Концепції розвитку української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського, сучасних дослідників є близькими між собою. Їх можна звести до таких основних відтинків чи блоків:література часів Київської Русі (княжа доба);середньовіччя (давня українська література);становлення нової української літератури (кінець XVIII-поч. ХІХ ст.);перша та друга половина ХІХ ст.;окремо, правда, із деякими застереженнями, виділяється період кінця ХІХ-поч. ХХ ст.(величезний масив здобутків української літератури у ХХ ст. в материковій Україні та в діаспорі). Розвиток літературного процесу є явищем різноманітним і не однозначним у багатьох відношеннях. Разом з тим він має чіткі параметри функціонування, ряд особливостей, які змінюються від століття до століття, характеризуючи культурно-мистецьку єдність української літератури.  Суб’єкти літературного процесу: автор, читач, літературний твір, літературно-художні видавництва, часописи, письменницькі й професійні об’єднання.

70. Літературна епоха, її складові. Д.Чижевський про культурно-естетичні епохи(періоди) і літ.процесі України. Літературний епоха — фрагмент історико-літературного процесу, окреслений певними вирішальними моментами в історії літератури (у зв'язку чи поза зв'язком з епохальними моментами історії краю), котрі виразно відрізняють його від попереднього і наступного. Л-п. — вихідне поняття в історико-літературній періодизації. Ознаки: літературні напрями і передовсім домінантний напрям того чи іншого Л.п.( назва такого напряму, як правило, стає назвою цілого Л.п.); певне суспільне й культурне призначення літератури, панування певної літературної традиції; більш-менш однорідні форми літературного життя, певний тип літературної публіки й певний вид літературної культури. Л.п. можна обмежити і хронологічними рамками. Як правило, вони визначаються умовно, бо домінантні напрями одного періоду зароджуються у попередньому і продовжують своє існування у слабо вираженій формі в наступному, іноді відновлюються через кілька Л.п. (неоромантизм, "неокласика"). Значно легше встановити межі Л-п. у розвитку національних літератур. При визначенні хронологічних рамок Л.п. на базі розвитку світової літератури ступінь умовності зростає, приміром, у Польщі — на початку XVI ст., в Україні — у другій половині XVI — першій половині XVII ст. Естетико-стильовий підхід до періодизації художньої літератури запропонував Д. Чижевський. Він виділив такі періоди в історії української літератури: Стара народна словесність (фольклор). Доба монументального стилю. Доба орнаментального стилю. Переходова доба. Ренесанс та реформація. Бароко. Класицизм. Романтизм. Реалізм. Символізм. Естетико-стильова періодизація точно відображає розвиток літератури. Стиль доби поєднує ідеологічні, історико-соціологічні й естети копоети-кальні грані існування літератури. Література має свої закони розвитку. На неї впливає філософія, політика, релігія, мораль, право, наука, міфологія, фольклор, етнографія, а також менталітет народу. Філософія раціоналізму, наприклад, позначилася на класицизмі, екзистенціалізму — на творах Камю, Сартра, Стефаника, Винниченка.Кожна національна література має свої закони розвитку. Розквіт гуманізму в італійській літературі припадає на XV ст., в англійській — на XVII ст. Класицизм у Франції активно розвивався в середині XVII ст., а в Росії — у другій половині XVIII ст.Важливу роль у розвитку літератури відіграють внутрішні фактори, зокрема спадкоємність, взаємовпливи, традиції, новаторство. 71. Зміст і структура ЛХ напряму. ЛХН – сукупність фундаментальних духовно змістових та художніх принципів, прийнятих або вироблених естетичною свідомістю значного кола письменників певної історичної епохи. Л-ра розвивається через зміну л-их напрямів. Зміна л-их напрямна зумовлюється такими чинниками: розвиток і поглиблення людської свідомості; зміна і розвиток людського світогляду; взаємодія індивідуального таланту і письменницьких кіл, через яку нове художнє мислення поширюється, здобуває прихильників, однодумців.

73. Індивідуальний стиль письменника. Це індивідуально-художня своєрідність письменника, риси його мистецької індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, орієнтацією на певні літературні напрямки, особливостями його творчості, якими його твори відрізняються від творів інших митців. Стилетвірні чинники: світовідчуття – образи мислення письменника; тематика і проблематика творів; закони і норми жанру. Носії стилю: фабула, сюжет, композиція, мовні виразові форми(монолог..)з їх лексико-синтаксичними і фонетичними особливостями. Чинники творення ІС: суб’єктивні, соціально-історичні умови і пануючі в суспільстві політичні ідеї, результат взаємодії мистецтв, фактори, що випливають з естетичної природи ЛТ – традиції і новаторство, родові та жанрові ознаки, пафос- емоційна тональність розповіді, творчий і естетичний ідеал. 74. Літературний напрям і літературна школа. Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом художнього методу та індивідуального стилю, що являють собою два його полюси. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдності методу, а також більшу або меншу схожість індивідуальних стилів. За певних обставин у рамках одного літературного напряму часто утворюються групи письменників, споріднених і за естетичними, і за суспільно-політичними поглядами. Група письменників, об'єднаних спільними стильовими уподобаннями, жанровою практикою, тематичними інтересами, проблематикою, передовсім естетичною програмою, що, проектуючись у новий творчий простір, спирається на певну традицію, полемізує з нею, переосмислює її"2. Літературна школа формується на основі стильової подібності. Школа може не мати відомих учнів.Літературна школа іноді орієнтується на творчість відомого письменника (Т. Шевченка, І. Франка), в такому випадку йдеться про "шевченківську", "франківську" школи. Школа може переростати у стильову тенденцію (байронізм), течію (французький символізм), набувати особливостей методу ("натуральна школа"), угруповання ("парнасці", "неокласики").Помітний слід в українській літературі залишила "празька школа" поетів. Ця назва належить літературознавцю В. Державину. "Празькою школою" він назвав українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, які творили переважно у Подєбрадах і Празі. "Празьку школу" представляють Є. Маланюк, Ю. Дараган, Юрій Клен, Оксана Лятуринська, Ю. Липа, Олена Теліга, Олег Ольжич. Ця школа не мала ні програми, ні статуту. Для творчості поетів "празької школи" характерний яскравий "історіософізм", національний пафос, вольові інтонації, трагічний оптимізм. Усі поети "празької школи" були об'єднані ідеєю національно-визвольної боротьби за свободу і незалежність України. Основні літературні напрями: - бароко (XVII — XVIII ст.); - класицизм (XVIII — початок XIX ст.); - сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.); - романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.); - реалізм (друга половина XIX ст.); - модернізм (кінець XIX — XX ст.); - імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо; - постмодернізм (з 1980-х pp.). Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи школами.

75. Традиції та новаторство в літературі. Традиції і новаторство — це передавання художнього досвіду від одного покоління митців до іншого. Продовжувати традиції — значить творчо засвоювати досвід попередників і йти далі. Кожен новий крок у мистецтві завжди спирається на набутий естетичний досвід, навіть коли його не сприймають, що властиве авангардистам. Це два взаємопов'язаних аспекти розвитку художньої літератури. Першою моделлю співвідношення традиції і новаторства є фольклор і художня література. На художній творчості писемного характеру в перші століття вплив фольклору був значним, особливо помітним. У давніх літературах (Єгипет, Месопотамія) домінувала традиція. Новаторські елементи були неусвідомленими, естетично незначними. Помітними вони є у класичному мистецтві Давньої Греції, коли утверджуються нові жанри (трагедія, комедія, лірична поезія, наукові і філософські трактати). Період середньовіччя характеризується домінуванням традиції, яка базувалася на християнських цінностях. В епоху середньовіччя з'являються нові жанри (героїчний епос, куртуазна лірика, рицарський роман). Складним синтезом традиції і новаторства була література Відродження і класицизму XVII—XVIII ст. Це період естетично усвідомленого повернення до традицій античного мистецтва. Письменники, художники використовують античні і середньовічні сюжети та образи. До історії Дон Жуана Тірсо де Моліна і Ж.Б. Мольєр, Фауста — Й.В. Ґете. Новаторство починає переважати у літературі другої половини XVIII ст., коли утверджується сентименталізм. Сентименталісти зосереджують увагу на приватному житті людини, а романтики на початку XIX століття оголошують важливою особливістю літератури оригінальність. Свого апогею новаторство досягає у літературі модернізму. Прагнення повернутися до традицій помітне у творах неоромантиків, неокласицистів і постмодерністів. Традиції можуть втілюватися у формі алюзій, перекладу, ремінісценсії, переробки, адаптації, наслідування, впливу, стилізації, колажу, епігонства, монтажу тощо. У розвитку літератури важливу функцію виконують стильові традиції: нормативність класицистичного стилю, яскравість романтичного, витонченість і вишуканість стилю бароко, витонченість і фрагментарність імпресіоністичного, контрастність і різкість експресіоністичного стилю. Все ж більша частина художніх відкриттів базується на персусвідомленні традицій, гармонія традицій і новаторство є запорукою успішного розвитку літератури.

77. Класицизм у літературі. Неокласицизм. Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне»,(1674). Визначальні риси класицизму: - раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); - наслідування зразків античного мистецтва; - нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця); - обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо); - у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів; - аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви; - встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма). Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво. Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко. Європейський неокласицизм XIX ст. поставив завданням покласти в основу творчості певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, починаючи від античності, гармонійно поєднувати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-сентиментальне, бунтарське, примітивно-побутове. Французький неокласик А. Шеньє висунув гасло: «На теми, що нові, античний вірш складаймо!» Це стало нормою для французьких неокласиків XIX ст., які відомі більше під назвою «парнаської школи» (Ш. Леконт де Ліль, T. де Бонвіль, Л. Дьєрке, Ф. Сюллі-Прюдом та інші). Визначальні риси неокласицизму: - використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів; - проголошення гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми; - оспівування земних насолод; - прагнення наслідувати мистецтво минулих епох; - віддання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. До українських неокласиків традиційно відносять М. Зерова, М. Драй-Хмару, П. Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), М. Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. Могилянського, А. Ніковського, Б. Тена, Г. Кочура.

79. Романтизм, його течії. Неоромантизм. Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей. Визначальні риси романтизму: - заперечення раціоналізму доби Просвітництва; - ідеалізм у філософії; - вільна побудова творів; - апологія (захист) особистості; - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія); - культ почуттів; - ліричні та ліро-епічні форми; - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів; - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія». Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін. Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш. Стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового.

80. Реалізм, його течії. Неореалізм, сюрреалізм. Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857). Визначальні риси реалізму: - раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); - правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; - принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; - характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; - конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; - вільна побудова творів; - превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; - розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія). Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко. Неореалізм -стильова течія в українській літературі початку XX ст., (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму. Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу «зображення життя у формах життя», неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Часто промовиста деталь для них значить більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет. Визначальні риси неореалізму: - у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага; - неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення; - внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;

82. Модернізм як художня система. Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Визначальні риси модернізму: - новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком ); - у творах затверджується перевага форми над змістом; - заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання; - індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача; - психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»; - широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва; - використання символу як засобу пізнання і відтворення світу; - ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці); - естетизм. Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо. Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс. 83. Імпресіонізм, експресіонізм у літературі. Імпресіонізм - художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» (1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна та ін. Визначальні риси імпресіонізму: - зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум; - відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності; - часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа; - герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень; - найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом. Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін. Експресіонізм - напрям, назва якого походить від французького ixpressio (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний ст