4. Форма і структура договору.

Договори можуть укладатися як у письмовій, так і в усній формі. Звичайно, переважає письмова форма, оскільки деякі складні договори взагалі немислимі в усній формі. Угоди в усній формі прийнято називати «джентльменськими», якщо вони не фіксуються у документах.

Структура договору. Договір являє собою систему взаємозв'язаних норм і розглядається як єдине ціле, в якому всі елементи обов'язкові для сторін. Головними складовими елементами структури договору є:

1) преамбула (від фр. ргеатЬІе - передмова) - вступна частина договору В ній, як правило, перераховуються сторони, які укладають договір, викладаються мотиви укладання договору його цілі та принципи, взаємозв'язок з іншими договорами, принципами та нормами міжнародного права. Преамбула є невід'ємною частиною договору та використовується при його тлумаченні;

2) основна (центральна) частина - містить постанови по суті регульованих відносин. Вона поділяється на статті, які можуть бути згруповані в розділи. У деяких договорах статтям, а також розділам (главам, частинам) можуть даватися назви;

3) заключна чи протокольна частина - містить статті, що стосуються набрання договором чинності та припинення його дії, а також мови, якою складено текст договору тощо.

Останнім часом дедалі більшого поширення набуває четверта (додаткова) частина - додатки у вигляді протоколів, додаткових протоколів, правил та ін. Додатки є невід'ємною частиною договору, тільки коли про це прямо вказується в самому тексті договору

5. Застосування міжнародних договорів.

Шодо загальних умов застосування міжнародних договорів, то у Віденській конвенції 1969р. можна знайти тільки дві явні вказівки, що їх регулюють.

Перша з них викладена у статті 28 Конвенції, за якою у випадках, коли інший намір не випливає з договору або не встановлений іншим чином, міжнародні договори не мають зворотної сили. Це так званий принцип неретроактивності, який відтворено у Конвенції у диспозитивній формі.

Другу умову встановлено у статті 29 Конвенції², де передбачено, що міжнародний договір є обов'язковим для кожного учасника стосовно всієї його території.

Окрім цього у Віденській конвенції містяться ще й умови, які можна позначити, як змістовні, тобто ті, що випливають не з букви, а із духу цієї Конвенції:

1. Застосуванню підлягає тільки чинний міжнародний договір. (Основну норму щодо порядку набуття чинності міжнародним договором викладено у статті 24 Віденської конвенції: договір набуває чинності у порядку та в дату, передбачені у самому договорі або узгодженні між державами, які брали участь у переговорах.

Договори, що не підлягають ратифікації, прийняттю, затвердженню, набувають чинності:

• з моменту підписання;

• за спливом певного строку після підписання;

Договори, які підлягають ратифікації, прийняттю або затвердженню набувають чинності у різні засоби, залежно від того, чи є вони двосторонніми, чи багатосторонніми.

Двосторонні договори набувають чинності:

• в день обміну ратифікаційними документами.

• після спливу певного (зазвичай тридцятиденного) строку з дня обміну зазначеними документами.

Багатосторонні договори набувають чинності:

• у день здачі на зберігання дипозитарію ратифікаційної грамоти чи іншого відповідного документу;

• за спливом певного строку після цього дня.

Підстави втрати чинності:

• закінчення строку договору

• виконання договору

2. Застосовуватись може лише діючий договір. Виникає питання - чи всякий чинний міжнародний договір є, одночасно, і діючим договором? На дане питання Віденська конвенція 1969 р. містить негативну відповідь і в ній, щонайменше, зазначено на чотири випадки, коли чинний міжнародний договір є (або повинен вважатись) таким, що не застосовується, тобто розглядається даною Конвенцією як не діючий. Це:

• Істотне порушення міжнародного договору іншим його учасником.

• Неможливість виконання міжнародного договору.

• Докорінна зміна обставин.

• Зупинення дії міжнародного договору.

Розрізняють дію договору в часі і в просторі. Продовження дії договору зветься пролонгацією.

3. Застосовується лише дійсний міжнародний договір, тобто правомірний як з точки зору змісту, так і під кутом зору дотримання всіх застосовних до процедури його укладення вимог.

Дійсним вважається договір, який належним чином укладений суб'єктами міжнародного права, втілює справжню згоду цих суб'єктів, а його зміст не суперечить основним принципам й імперативним нормам міжнародного права.

Поняття дійсності слід відрізняти від дії міжнародного договору Дія договору залежить від набуття чинності, строку припинення та інших умов, тоді як дійсність визначається нормами міжнародного права.

У залежності від ступеня протиправності міжнародного договору розрізняють два види недійсності:

• абсолютна недійсність (нікчемність)

• відносна недійсність (заперечність).

Абсолютно недійсним є міжнародний договір, якщо він суперечить імперативній нормі міжнародного права, зокрема, якщо його укладання стало наслідком погрози силою або її застосування на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті 00Н.

Відносно недійсні, або заперечні, міжнародні договори - це договори, які укладені під впливом помилок, з порушенням конституційних обмежень, повноважень на укладання договору та ін.

Спори про недійсність міжнародних договорів повинні вирішуватись тільки мирними засобами.

До речі, Конвенцію побудовано на презумпції дійсності міжнародного договору: останній завжди вважається дійсним доти, доки не буде доведено протилежне.

Три загальні правила стосовно переважної сили міжнародних договорів, укладених державами з одного і того ж питання (ст. 30 Конвенції).

Першим є наступне правило: якщо договором встановлено, що він обумовлений попереднім або наступним договором і що він не повинен вважатись несумісним з таким договором, переважну силу мають положення цього другого договору.

Друге правило викладено в статті ЗО Конвенція наступним чином: якщо всі учасники попереднього договору є також учасниками наступного договору але дію попереднього договору не скасовано або не зупинено відповідно до статті 59 Конвенції, попередній договір застосовується тільки в тій мірі, у якій його положення сумісними з положеннями наступного договору.

На відміну від попереднього, дане правило регулює питання про взаємне відношення певною мірою несумісних між собою міжнародних договорів. Крім того, дане правило відрізняється від попереднього за колом учасників: у попередньому випадку коло учасників міжнародного договору одне і те саме, в той час як у даному - вони є різними.

Третє правило зводиться до наступного. Якщо не всі учасники наступного договору є одночасно учасниками попереднього договору, то:

а) у відносинах між державами-учасниками обох договорів застосовується попереднє правило;

б) у відносинах між державою-учасником обох договорів і державою-учасником тільки одного з договорів договір, учасниками якого є обидві держави, регулює їх взаємні права і зобов'язання.