14. Піднесення Македонії та грецькі поліси

Реформи Філіпа ІІ (бл. 382 – 359 – 336 рр. до н.е.):

Втручання у грецькі справи:

Борьба Филиппа II за установление македонской гегемонии в Греции. Филипп II был осторожным политиком, он ставил и решал реальные внешнеполитические задачи. Эти задачи диктовались конкретными условиями существования Македонии в неспокойном греческом мире. В первое пятилетие правления Филипп II, занятый проведением основных реформ, ставил перед собой довольно скромные задачи: обеспечение своих северных границ от вторжений иллирийцев и фракийцев, с одной стороны, и распространение своего влияния среди греческих городов Халкидского полуострова — с другой. Уже в этот начальный период своего правления Филипп II проявил незаурядное дипломатическое искусство, умение маневрировать и применять разнообразные средства для достижения своих целей. Так, с фракийцами он достиг примирения путем подкупа, для борьбы с воинственными иллирийцами, постоянно опустошавшими его северо-восточные владения, он заключил союз с царьком небольшого племени молоссов, на дочери которого, Олимпиаде, он женился. Иллирийцы были разгромлены и запросили мира.

Укрепив северные границы и позиции на Халкидике, Филипп начинает новый этап своей завоевательной политики, начав вмешательство в дела Средней Греции. Он ловко использовал запутанную политическую ситуацию, сложившуюся в греческом мире в середине IV в. до н. э., связанную с кризисом системы полисных отношений: существующие союзы греческих городов распадаются, города ведут бесконечные войны, которые ослабляют все воюющие стороны. Одной из таких войн, вспыхнувших по ничтожному поводу и постепенно вовлекших в свою орбиту множество греческих городов, была Священная война (355—346 гг. до н. э.). Поводом для открытия военных действий был захват фокидянами небольшого пограничного участка, принадлежащего дельфийскому храму Аполлона. Фокидяне были обвинены в святотатстве, на защиту общегреческой святыни выступили Фивы. Фокидяне, всвою очередь, предъявили права на руководство святилищем Аполлона, внезапно напали на Дельфы и захватили огромные сокровища, накопленные в храме за несколько сотен лет, достигающие огромной суммы — 10 тыс. талантов золота и серебра. На эти деньги фокидский стратег Филомел навербовал наемную армию в 20 тыс. гоплитов, чтобы защищать свои права на Дельфы. Местный конфликт в нервозной обстановке середины IV в. до н. э. вскоре вылился в общегреческую войну. На сторону Фив встали некоторые города Фессалии, Локриды. Фокидян поддержали Спарта и Афины. Военные действия велись главным образом наемниками и вылились в многочисленные небольшие столкновения в разных местах Средней Греции. Во время военных действий воюющие стороны искали для себя союзников, и это создавало благоприятные возможности для Филиппа вмешаться в греческие дела. Тщательно взвесив все обстоятельства, Филипп II решил принять сторону защитников общегреческой святыни Аполлона. Против такого неожиданного для греков вмешательства македонского царя трудно было возражать, и Филипп получил известную свободу действий. Македонский царь ввел свою армию в Фессалию и начал захватывать фессалийские города, поддерживающие фокидян. В 352 г. до н. э. Филипп наголову разбил армию фокидян, действующую в Фессалии. Демонстрируя свою любовь к богу Аполлону, защитником которого изображал себя Филипп, он приказал утопить в море 3 тыс. пленных фокидян, а тело их командующего с позором распять на кресте.

Эта победа укрепила авторитет македонского царя как защитника храма Аполлона и оправдывала его вмешательство в общегреческие дела. Фессалия была вынуждена признать верховенство Филиппа, он был объявлен предводителем общефессалийского ополчения и получил право поставить македонские гарнизоны в стратегически важных городах Фессалии. Стремительный рост популярности Филиппа в Греции и его активное вмешательство в ее дела стали вызывать обоснованную тревогу у Афин. Стремясь преградить путь македонской армии в Среднюю Грецию, афиняне заняли Фермопильский проход и блокировали Филиппа в Фессалии. Потерпев неудачу в попытке проникнуть в Среднюю Грецию, Филипп вновь обратился к завоеваниям на Халкидике и в Южной Фракии. После тщательной подготовки он неожиданно напал на центр Халкидской лиги — город Олинф. Афиняне сделали попытку помочь Олинфу и отправили на помощь осажденному городу 17 триер, 300 всадников и 4 тыс. гоплитов. Однако Филиппу удалось захватить город до того, как эта помощь подошла. Один из крупнейших греческих городов Олинф был полностью разрушен и покинут жителями (348 г. до н. э.). Халкидская лига была распущена, а сама Халкидика признала власть македонского царя.

Добившись таких серьезных успехов в Халкидике и на Фракийском побережье, Филипп освободил руки для нового вмешательства в события продолжавшейся Священной воины. Афины были вынуждены примириться с утратой своего влияния на Халкидике и в Южной Фракии и, желая спасти остатки своего влияния в Пропонтиде, в частности владения на Херсонесе Фракийском, заключили с могущественным Филиппом договор о мире (так называемый Филократов мир 346 г. до н. э.). Македонский царь воспользовался выходом из войны Афин и продолжил вмешательство в дела Средней Греции. В частности, он принял приглашение Фив, ввел свою сильную армию на территорию Фокиды и принудил фокидян к капитуляции. Филиппу были переданы все укрепленные пункты Фокиды, в том числе контроль над стратегически важным Фермопильским проходом. В 346 г. до н. э. продолжавшаяся около 10 лет изнурительная Священная война закончилась. Ее результатом было дальнейшее ослабление греческих полисов и усиление влияния македонского царя. Он не только стал хозяином на Халкидике и в Южной Фракии, но и гегемоном Фессалии, членом Дельфийской амфиктионии (союза греческих полисов — охранителей храма Аполлона в Дельфах) и тем самым получил законную возможность вмешиваться в дела Средней Греции.

Промакедонська та анти македонська партії в Афінах:

Промакедонська партія:

Лідер – учитель красномовства Ісократ.

Ісократ думав, що єдиним виходом з положення може бути тільки нова загально грецька (панеллінська) війна з Персією. Передбачувана війна – такий хід думок Ісократа – буде священною війною, помстою еллінів персам за наругу святинь і за приниження народної гордості. Разом з тим вона звільнить Грецію від внутрішніх нещасть, від

економічної і моральної кризи, виведе з того безвихідного тупика, у якому вона перебуває тепер. Щаслива війна з Персією, а в цьому Ісократ не сумнівався,

повинна була, на його думку, відкрити простір підприємницькому духу, звільнити Грецію від мас бездомного люду і дати роботу “бродячим елементам”, що загрожують існуванню еллінської держави

і культурі. Схід має незліченні і невичерпні багатства, що у випадку перемоги перейдуть до еллінського народу. Поставало питання: хто візьме на себе ініціативу організації і ведення війни, – що при тодішньому стані еллінського світу було дуже важливим питанням. Спочатку Ісократ, як і взагалі всі афінські

патріоти, покладав надію на власну міць Афін або на коаліцію Афін, Спарти і Фів. Незабаром, однак, довелося відмовитися від цієї,здавалося б, найпростішої і природної ідеї. Війна Фів зі Спартою і невдала спроба створення панеллінської федерації переконали афінських патріотів у неможливості власними силами відродити

Грецію й організувати війну з Персією. Тому необхідно було шукати об’єднувача і вождя де-небудь в

іншому місці. Єдиним серйозним претендентом на гегемонію Греції виявився македонський цар. На нього тепер і кинули погляди ті грецькі “патріоти”, однодумці Ісократа, що сподівалися за допомогою царя-варвара Ісократ виражав думки, почуття і настрої прихильників македонської орієнтації, ворогів демократії і захисників дідівських порядків. Крім Ісократа, з відомих людей афінського суспільства за об’єднання з Македонією стояли Евбул, Есхін, Фокіон та ін. Евбул – відомий афінський фінансист, адвокат і демагог; йому належить закон,

за яким залишкові суми з усіх кас повинні були, як театральні гроші, надходити до народу. Він належав до помірно-олігархічної групи і думав, що союз з Македонією зробить благотворний вплив на афінські

фінанси, послабить економічну кризу і дасть можливість збільшити роздачі. Точку зору Евбула розділяв і Есхін, відомий афінський адвокат, суспільний діяч і оратор, один із самих гарячих прихильників Македонії. До македонського ж угруповання схилявся Фокіон, видатний афінський стратег і суспільний діяч, та ін. З відомим правом до тих, хто співчував македонській орієнтації, відносять і Аристотеля.

Антимакедонсьі партії:

Лідер – Демосфен.

Незабаром Демосфен стає лідером антимакедонської партії й у своїх знаменитих політичних промовах, які отримали назву «філіппіки» попереджав афінян про загарбницьку політику Філіппа II, закликав греків захищати волю і демократичний лад, боровся проти олігархічних промакедонських угруповань, на чолі яких серед інших знаходився його головний супротивник Есхін. Енергійна діяльність Демосфена призвела в 340 до н. е. до об'єднання грецьких держав під керівництвом Афін, а його найзначнішим політичним досягненням було схилення Фів до укладання союзу з Афінами проти Філіппа II, який підкупом і обіцянками намагався забезпечити дружбу фіванців з огляду на стратегічне розташування їхньої країни.

Засоби діяльності Філіпа ІІ:

Вже в цей початковий період свого правління Філіп II проявив неабияке дипломатичне мистецтво, уміння маневрувати і застосовувати різноманітні засоби для досягнення своїх цілей. Так, з фракійцями він досяг примирення шляхом підкупу, для боротьби з войовничими іллірійцями, які постійно спустошували його північно-східні володіння, він уклав союз з царьком невеликого племені молоссів, на дочці якого, Олімпіаді, він одружився. Іллірійці були розгромлені і запросили миру. У боротьбі із сильним союзом халкідських міст на чолі з Олінфом Філіп ціною деяких поступок заручився підтримкою Афін.

Херонейська битва (2 серпня 338 р. до н.е.):

в Греції під селищем Херонея в Беотії, під час якої македонський цар Філіпп II розбив об'єднану армію грецьких міст-держав, основу якої становили афіняни та фіванці.

Хід: В античних джерелах не збереглося детального опису битви. Серед авторів найбільш докладно розповів про хід битви Діодор Сицилійський:

«Дочекавшись прибуття союзників, Філіпп рушив маршем в Беотію з 30 тисячами піхоти і більше, як 2 тисячами кінноти. Обидві сторони рвалися в бій, але Філіпп мав більше солдатів і кращих полководців. На одномуфланзі він поставив командувати сина Александра і з ним кращих воєначальників, а інший фланг очолив сам, підрозділи розставив по місцях. У супротивника один фланг складався з афінян, інший з беотийців. Бій тривав довгий час без переваги будь-якої сторони, багато хто загинув і надія на перемогу надихала обидві сторони. Александр перший прорубав собі шлях через лад ворогів, перемігши багатьох. Такий же успіх супроводжував й його товаришів, відтак у суцільному фронті ворога зазіяли проломи. Довелося ще нагромадити гори трупів, перш ніж Александр примусив ворога тікати. Цар зі свого боку спочатку затіяв ризикований відступ, потім натиснув на супротивника і змусив його тікати. Більше тисячі афінян попадали в битві, не менше двох тисяч захоплено в полон. Також багато загинуло беотійців, і чимало їх потрапило в полон.[6]»

На підставі мізерних свідоцтв Діодора і Поліена^[7] можна відновити приблизний хід подій. Цар Філіпп довірив вісімнадцятирічному Александру командувати кіннотою на лівому фланзі, сам же керував фалангою. Знаючи палкість афінян в бою, Філіпп вирішив спочатку вимотати їх. Початкова позиція греків була вигідною, річка прикривала їх фланг з одного боку, пагорб прикривав з іншого. За наказом Філіппа фаланга зімкнула ряди і, прикриваючись щитами, стала повільно відступати. Прийом цей був відпрацьований ще в боях з фракійцями. Афіняни кинулися вперед. Коли ряди атакуючого війська вийшли зі строго ладу і вийшли на рівнину, Філіпп кинув фалангу в наступ. До цього моменту і кіннота Александра увірвалася в утворені проломи між загонами греків, а у Філіппа з'явилася можливість оточити противника. Впавши духом, більшість греків тікала. Біг і знаменитий афінський оратор і політик Демосфен, зусиллями якого була організована антимакедонська коаліція грецьких міст. Після перемоги у нестямі від радості Філіпп влаштував бенкет просто на полі бою серед неприбраних тіл загиблих воїнів.

У битві при Херонії загинула вся добірна дружина, так званий, Священний загін із Фів, із 300 фіванських юнаків, які зневажили втечу. Їх стійкості дивувалися вороги і пліткували, що узи братерства і військова доблесть дружини скріплені чоловічою любов'ю. Афіни засудили свого полководця Лісікла до смерті, а скорботні Фіви на місці битви спорудили 5-метровий мармуровий монумент, що зображує пораненого лева. У 1818 році в ході археологічних розкопок виявили уламки гігантського лева, там же пізніше знайшли останки 254 воїнів, полеглих за свободу Еллади.

Юстин продовжує:

«Афінянам, які виявили особливу ворожість по відношенню до нього, він без викупу повернув полонених, передав тіла вбитих для поховання та навіть запропонував їм зібрати всі останки і покласти їх у гробниці предків… З фівян Філіпп, навпаки, взяв викуп не тільки за полонених, але навіть за право поховати полеглих. Найвиднішим громадянам він звелів відрубати голови, інших він відправив у вигнання, а майно всіх їх забрав собі[8].»

Плутарх наводить анекдот: коли афіняни, відпущені без викупу Філіппом, зажадали назад також свої плащі і ковдри, цар не розсердився, а з насмішкою сприйняв прохання переможених:

«Ці афіняни уявили, ніби програли нам партію в кості!»