1.4. Національна культура: поняття, підходи

Численні сучасні теорії по-різному підходять до цього явища. В поняття етнічність, нація, націоналізм вкладають різний зміст. Існують три загальні підходи до вивчення етнічного та національного феноменів: примордіалізм, інструменталізм і конструктивізм.

Прімордіальний підхід має на увазі, що етнос – це початкове органічне соціальне утворення, яке накладає на людину основну структуру світосприйняття. Цей підхід припускає, що етнічна приналежність людини є об'єктивною даністю, що має свою основу в природі або в суспільстві. Тому етнічність неможливо створити штучно або нав’язати її. Етнос є спільністю з реально існуючими ознаками. Прімордіальна точка зору наполягає на тому, що будь-яке суспільство етнічне, як далеко б воно не пішло від свого коріння.

Згідно конструктивістського підходу етнос – це штучне утворення, результат цілеспрямованої діяльності самих людей. Тобто передбачається, що етнічність і етнос є не якоюсь даністю, а є результатом творення. Ті ознаки, які відрізняють представників одного етносу від іншого, називаються етнічними маркерами і формуються на різній основі, залежно від того як найефективніше відокремити даний етнос від іншого. Етнічними маркерами можуть бути: фізична зовнішність, релігія, мова тощо. Конструктивісти вважають, що етнос з’являється в ході політичної, економічної і культурної консолідації інтелігенції і еліт для вирішення конкретних історичних завдань. Прімордіалісти закидають конструктивістам, що ті змішують поняття етносу з нацією, яка має політичний, економічний і юридичний зміст.

Інструменталістська концепція розглядає етнічність, як інструмент, за допомогою якого люди добиваються тих або інших цілей, і, на відміну від примордіалізму та конструктивізму, не орієнтований на пошук визначення етносу і етнічності. Етнос розглядається, як засіб для підвищення соціального статусу. Будь-яка активність етнічних груп розглядається як цілеспрямована діяльність етнічних еліт в боротьбі за владу і привілеї. У повсякденному житті етнічність перебуває в латентному стані, але у разі потреби мобілізується.

Етнос (від грец. ἔθνος – народ) – група людей, яка історично склалась на певній території і об’єднана спільними ознаками, об’єктивними або суб’єктивними. Різні напрями в етнології включають в ці ознаки походження, мову, стабільні особливості культури, психологічний склад, а також свідомість своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість) та ін. Деякі дослідники вважають існування феномену, що позначається терміном "етнос", в кращому разі гіпотезою з огляду на те, що, на їх думку, несуперечливого визначення поняття не запропоновано.

Від поняття ″етнос″ слід відрізняти поняття ″нація″. Під етносом розуміється поняття більш широке, ніж нація. Його відносять до всіх типів соціуму. Але етнічна ідентичність не тотожна національній свідомості. Нація – це особливий етап розвитку етнічної спільноти. У політичне життя Європи поняття ″нація″ увійшло у XVIII-XIX ст., а в науці ним по­чали користуватись на початку XIX ст. Визначення поняття ″нація″ інтегрує в собі психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні характеристики. Прийнято вважати, що нація – це стійка спільність людей, що складається за умови єдності мови, території, економіки і деяких психологічних рис, що виробляються на підставі загальної культури. Нації, як політичні утворення, безумовно, створюються штучно переважно в буржуазних суспільствах, коли зникає якісних підхід до соціуму і люди стають індивідуумами.

На всьому своєму просторі людська історія була історією народів (етносів) та цивілізацій, і лише декілька останніх століть пріорітетна роль належить національним державам. Деякі сучасні геополітики стверджують, що більш ніж трьохсотлітнє панування національно-державної моделі близьке до вичерпання, як близький до вичерпання й самий дух, котрий заповнював цю модель – дух буржуазної модернізації. А ця втрата сенсу не може не позначитися на кризі заповнених даним змістом національно-державних оболонок. Проявом цього є глобалізація економічних і політичних процесів, зростання впливу транснаціональних корпорацій, ріст чисельності емігрантів з ″третього світу″ в розвинених країнах і т. ін.

Згідно конструктивістської інтерпретації, нація постає як ″уявлена спільнота″, як чисто сучасна конструкція. ″Націоналізм не полягає у пробудженні націй до самосвідомості; він радше винаходить нації там, де вони не існують″ (Е.Геллнер). Нація – не реальний феномен, а соціальний конструкт, уявлена спільність, члени якої не взаємодіють між собою, але розглядають себе як єдиний колектив із спільним характером, надіями і долею. Ключову роль у мобілізації членів етнічної групи на колективні дії в ім’я політичних або соціальних цілей грають лідери, які нерідко переслідують власні цілі. Створення нації являє собою результат свідомої діяльності представників еліти, які прагнуть свої інтереси оформити як загальнонаціональні і з цією метою для їхнього захисту і здійснення згуртувати основну масу народу в єдине політичне ціле, тобто націю. Нація постає для них не стільки як явище реального життя, скільки як ідеальна модель, конструкція, котру вони мають втілити в життя. Конструктивістська парадигма яскраво демонструє можливість маніпулятивного впливу на етнос, обумовленого впливом ″соціальних конструкторів″ на етнічну свідомість.

Нація – феномен в першу чергу культурний, і тільки потім етнічний і соціальний. Національна культура загалом не може обмежуватися вузькими рамками гомогенної етнічної спільноти. Навпаки, повноцінний розвиток нації вимагає набагато більш високого рівня диференціації духовних орієнтацій і способу життя, ніж етнічна. Вона включає різні варіанти субкультури, обумовлені етнічними, географічними, соціальними, господарськими і класовими чинниками. Часто наголошується, що нація складається не через затвердження одноманітності. Вона є надзвичайно неоднорідним утворенням, що складається з компонентів різного роду, хоча кожен з них окремо містить загальні культурні ознаки, що відрізняють дану націю. Характерною особливістю національних культур є їх широка диференціація за професійною та соціальною ознаках.

В сучасній культурології розрізняються поняття ″етнічна″ та ″національна культура″. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження – кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв’язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, – письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін. Національна модель культури і модель бажаного для цієї культури типу особистості розроблялися інтелігенцією. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу.

Націоналізм Е.Геллнер називає ″винайденою традицією″. Інтелектуали, що претендують на відродження народної культури, замість цього формують культуру нову, хоча і засновану на місцевих стилях і діалектах. Відродження забутих культурних форм не є простим перенесенням старовини в сучасні умови. Старі форми переосмислюються в новій культурі, одержують у ній нове життя. Коли в ХІХ столітті діячі української культури відновлювали народний фольклор, вони не просто повертали ті здобутки, що жили в селянській культурі, але надавали їй сучасної культурної форми. Національна інтелігенція, яка створювала модерні національні культури, вірила і декларувала, що ці культури були лише відродженням і збереженням вже існуючої, але занепалої й упослідженої культури народу, що творить націю. Національна культура насправді була нічим іншим, як місцевою версією універсальної модерної культури, вона є ″скасуванням″ традиційної культури і вона маскує сутність скасованої нею культури. Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи – обряди, традиції, звичаї, міфологія – зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. ″Національне відродження″ є не стільки відновленням ″забутих традицій″, скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

На відміну від власної етнічної приналежності, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Існування національної культури, нації як її носія передбачає наявність товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов’язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв’язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах – не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності тощо.

За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова і етнічна, професійна і молодіжна, культура сім’ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю.

Національна культура визначається як система цінностей та культурних норм, їх творення, відбору, акумуляції та ретрансляції, що лежить в основі єдиної національно-культурної ідентичності і обумовленого культурою національного стилю життя і служить об’єднавчим чинником суспільства в умовах поліетнічних, полікультурних держав сучасності.