56. К. Ясперс в роботі Сенс і призначення історії пише про єдину долю людства

К. Ясперс (1883-1969) - видатний німецький філософ. Разом з М. Хайдеггером він - основоположник, або один з основоположників,екзистенціалізму.

Темою ясперсовской філософії стали чоловік і історія як початкоий вимір людського буття і філософія як спосіб вільного мислення, осягнення людського та історичного в його індивідуальності й неповторності.

Через усі філософські пошуки Ясперса червоною ниткою проходитьодна, головна думка: як урятувати цивілізацію, культуру, людство, якпротистояти тоталітаризму, загрозу війни, культурному, духовному занепаду,як відродити гуманізм, знайти свободу, духовну самостійність, якзалишитися, як стати Людиною. Цей же мотив спостерігається в його праці «Сенс і призначення історії».

Історична доктрина Ясперса надзвичайно оригінальна -- вона не схожані на одну з безлічі історичних концепцій Х1Х-ХХ століття. Перш за все, звертає на себе увагу поняття «осьового часу»,введене Ясперсом і що є у нього своєрідною точкою відліку історіїяк такої. Тимчасову «вісь світової історії» він відносить до середини першоготисячоліття до нашої ери (між 800 і 200 рр.. до н.е.) коли відбувсясамий різкий поворот в історії - з'явився тип людини нашого часу.

Як екзистенціаліст, Ясперс у першу чергу приділяє увагу проблемі буття людини і всього сущого, видам і способам буття. Він виділяє два види буття. Перший – буття в світі, предметне буття, існування. Другий – екзистенція – буття людини, справжє буття, що є, по суті, переживанням людини неспівпадіння двох моделей власного буття – очікованої і реальної. Завдяки екзистенції, що штовхає людину до пошуку виходу з ситуації неспівпадіння істинного та хибного, відбувається творчий пошук нових станів людського буття, нових елементів у свідомості. Екзичтенція – своєрідне «напруження душі», що штовхає до дії – отже, до життя. Вона зберігається доти, доки є віра. Розвиток особистості, індивідуальності, передусім, обумовлений реконструкцією системи соціальної диференціації як стержня соціалної цілісності суспільства. Але таким чином перебування в існуванні означає загибель екзистенції, так як існування пов’язане, в першу чергу, з просторово-чуттєвим світом. Екзистенція осягає себе лише завдяки постійному співвідношенні з трансценденцією, як і усвідомлення внутрішньої глибини буття особистості відбувається лише у співвідношенні з Богом.

Ясперс не вбачає гармонії в екзистенції. Людина – єдина істота, що усвідомлює кінцевість власного буття, і це усвідомлення породжує типічний екзистенціалістський розпач і відчуття марності і безглуздості світу, і породжує таку крайність, як нігілізм – заперечення всього, неввіра. Проблема нігілізму – у заперереченні необхідності морально-етичних принципів, що крок за кроком розхитують стабільність суспільства – і ведуть до втрати його цілісності. Вирішення даної проблеми Ясперс вбачає у прийнятті «філосфської віри», яка признана відповісти на запитання «Із чого виходити нам в цьому житті і до чого іти?».

Ідея людини, за Ясперсом, інституціоналізована у понятті цієї філософської віри. Філософська віра завжди залишається у рамках розуму, її найважливіша якість – скептицизм, тобто, визнання того, що є питання, на які не існує раціональної відповіді. Центральне поняття в концепції Ясперса, що дозволяє побачити сенс в його філософських роздумах, - це комунікація. Здатність до філософських роздумів присуща кожній людині, вона дозволяє встановити істинну комунікацію, тобто можливість ефективного спілкування. Умовою екзистенціального «спілкування», за Ясперсом, є спільна доля, «спільна ситуація», що уможливлює взаєморозуміння двох, трьох, декількох людей. Умовою же загальнолюдської комунікації він вважає загальнодуховний початок усього людства – «осбовий час», про який було згадано раніше. Ясперс впевнений: якщо людство відмовиться від своєї спільності у долі і вірі, від спільності вищих духовних цінностей, що рятують людину в найскладніших, граничних ситуааціях, то можливість людського спілкування і взаєморозуміння обірветься, що може, на думку філософа, скінчитись загальнолюдською катастрофою чи екологічним катаклізмом.

На мою власну думку, філософ правий. По суті, це те, початки чого ми можемо спостерігати вже зараз. І куди ми йдемо, туди йдемо. Філософія не ладна нічого тут вдіяти, вона може лише зробити непевний прогноз щодо майбутнього людства.

57. Ауреліо Печчеї в книзі «Людські якості», аналізуючи сучасну екологічну кризу, пише, що це не криза природи, а криза відношення людини до природи. Треба одразу сказати, я повністю поділяю таку точку зору.

Суть сучасної екологічної ситуації можна звести до наступного:

- Відбувається занадто швидке(по експоненті) виснаження природних ресурсів суспільства – сировинних, енергетичних. Один приклад: людство спалює близько 3 млрд. тонн нафти за рік. За умов збереження даного показника цей продути зникне впродовж 40 років.

- Відбувається занадто швидке забруднення природної сфери – атмосфери, гідросфери, літосфери, що призводить до катастрофічних наслідків. Як приклад, до утворення озонових дір…

- Відбувається занадто швидке збільшення численості населення.

А причина кризи – у самій природі людства, у його бажанні перетворювати, перероблювати, а не просто користуватись тим, що є , на більш глобальному рівні - у логіці розвитку фундаментальних основ цивілізації – її техніко-технологічної бази.

Людська природа така, що людині завжди мало, чого б вона не мала – Маслоу у своїй піраміді потреб яскаво висвітлив цю жадібність роду людського – коли задоволення потреби породжує нову потребу – і так далі.

У той самий час, людина наділена здатністю мислити – вона може прорахувати наслідки своїх деструктивних(звичайно, і продуктивних також) дій, але вона не робить цього доти, доки ці наслідки не здобудуть зовнішій план вираження і їх ліквідація стане задачею дійсно складною, якщо взагалі можливою. Та, на жаль, буває і так, що, усвідомлюючи ці наслідки, людина продовжую деструктивну діяльність, тобто зраджує більш глибинній фізичній сутності буття – інстинктові самозбереження – такі протиріччя скрізь.

Загалом, повторюючись, я згодна з позиціонуванням сучасної екологічної кризи як кризи користувацького відношення людини до природи, але виникає інше питання: чи можна вважати це відношення підконтрольним людині, якщо ця криза зайшла так далеко, як вона зайшла?

Здається, час розсудить.