29. Наведіть докази тези, що з появою мови люди набувають принципово нове і надзвичайно могутнє знаряддя розвитку свідомості.

Свідомість – це здатність об’єкта відображувати дійсність і самого себе в ідеальних образах, створювати свій внутрішній духовний світ і мову, на якій відображується його світ.

Мова – обов’язкова умова свідомості, адже поняття інакше як у мові не існують. Саме за допомогою мови людина пізнає навколишній світ. Адже всі знання людства, які накопичувалися протягом багатьох століть зберігаються і передаються за допомогою мови. Крім того, мова виконує ще низку інших функцій.

Функції мови (мова – «одяг для думки», обов’язкова форма матеріалізації думки):

1. Матеріалізація, об’єктивація думок.

2. Акумуляція знань – мова може збирати знання, закладаючи їх у знакову систему.

3. Номінативна – мова називає предмети, виділяючи їх серед інших.

4. Експресивна – визначення відношення свідомості до об’єкта відображення.

5. Адресна – передача інформації; виникла з передачею кібернетичних систем.

30.Філософська антропологія про сутність людини. Дух, душа, духовність, їх співвідношення.

Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й

обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Ключове для антропологічних досліджень питання: яке місце людини у світі?

1 відповідь - античність - космоцентрична. Космос - світовий лад - це живе тілесне ціле, а людина - мікрокосм, маленька модель єдиного одушевленого всесвіту.

2 відповідь – теоцентрична, типова для середньовіччя. Бог-творець, промислитель і суддя усіх людських справ, створив світ ні з чого. Людина створена за образом і подобою божою, але вона гріховна.

3 відповідь - антропоцентрична.Панує у філософії з початку Нового часу і по сьогоднішній день. Антропоцентризм прославляє Людину і виходить з того, що ми нічого толком не знаємо у світі, окрім самих себе, і на весь світ дивимося тільки через призму власне людських потреб і інтересів.

Філософів завжди цікавило питання про суть людини

1. Суть людини духовна. Версія, характерна для усіх релігійних і езотеричних (таємних) навчань. Відповідно до неї істинне самозвеличання людини не має відношення до емпіричного світу. Бог наділяє людину єдністю духу і душі, що є вищими за інстинкти, тілесні вимоги і спокуси матер. життя. Дух панує над плоттю. Істинне "Я" людини - духовна одиниця - просто змінює з життя в життя різні тіла, які служать лише засобом для самоудосконалення.

2. Суть людини - розум. Сформувалася в Новий час (раціоналізм). Розум - особлива самостійна інстанція (дух), якою людина відрізняється від тварин - умінням логічно мислити, пізнавати себе і світ. Розум дозволив людині виділитися з тваринного царства, використовуючи сили самої природи, і він же запорука прийдешнього щастя і прогресу в суспільстві.

3. Суть людини - предметно-діяльна, соціокулътурна (роботи Карла Маркса). Людина - істота, яка не пасивно пристосовується до природи, а активно пристосовує природу до власних потреб, переробляє її в трудовому процесі, створює "другу, олюднену природу" - світ культури. У праці, людина і проявляє себе як розумна і вільна. Будучи істотою трудовою, людина виступає і істотою соціальною, бо вона не може працювати поза спілкуванням. Суть людини - це "сукупність усіх громадських стосунків". Не біологічні риси людини визначають найістотніше в ній, а її соціально - групова приналежність.

Дух — це об'єктивно існуюче, надіндивідуальне нача­ло, здатне спрямовувати діяльність людини і суспільства. В релігії дух - об'єктивно існуюче явище, наділене можливістю творити лю­дину, її життя, характер і спосіб діяльності. Дух у релігії ототожнюється з особливим проявом сутності Бога (об'єктив­не начало). Але об'єктивний характер існування духу релігія пов'язує з лю­диною, суб'єктом суспільно-історичного процесу.

Душа — індивідуалізований дух, суб'єктивно існуюче начало. При цьому душу наука розглядає як органічну єдність психічного стану людини зі способом і характером раціонального пізнання дійсності. Така душа з необхідністю пов'язується з породженням духовності як історично і логічно визначеного явища, яке й здійснює безпосередній вплив на людину, її життя зокрема та життя суспільства в цілому. 

Духовність — це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життє­діяльність людини. Духовність у релігії розглядається як існування таких явищ, які потенційність духу перетворюють у реальність духотворчості. Прикладами релігійного уособлення явища духовності є віра у Бога, любов до Бога, надія на Бога. Все, чим конкретно у своєму житті керується людина і що освячене Богом, у релігії називається духовністю.

У філософії сформувалося переконання, що єдність духу, душі, духовності виявляє унікальні можливості людини у світі, котрий існує незалежно від неї і частиною якого є сама людина.