§ 2. Види українських казок

У сучасному казкознавстві існує загальноприйнята класифікація казок за їх видами, а саме: казки про тва­рин («звіриний епос»), чарівні (або героїко-фантастичві^

¹ Семиліточка: Українські народні казки.— С. 14.

93

фантастично-героїчні), соціально-побутові, комулятивні казки, небилиці, легенди, перекази.

Казки відбивають життя різних епох, вони сягають своїми витоками у життя наших далеких предків, коли ще казковість сприймалась як реальність.

Казки про тварин належать до «звіриного епосу», во­ни є історично найдавнішими. У цих казках в алегорич­ній формі розкриваються суспільні явища, побут людей. Вони пронизані сатирою, гумором. На основі опису дій та вчинків тварин проводяться аналогії з життя людей: персонажі казок обирають собі старосту, війта, царя, а також господарюють, змагаються, сперечаються, дають і беруть хабарі, принижують слабших. У казках діють свійські (корова, коза, вівця, баран) та дикі тварини (вовк, лисиця, ведмідь), птахи (півень, качка, орел,сова, ворона, горобець), комахи, земноводні (жаба, черепаха) та ін. При цьому перевага часто надається свійським тва­ринам над дикими.

Тварини в казках уособлюють певну домінуючу рису характеру чи вдачу людини: вовк — голодний хижак, не­вдаха; лисиця — хитра, підступна, улеслива; ведмідь — вайлуватий, незграбний, тугодумний; овечка — беззахис­на; осел — впертий; заєць — боягуз; орел — сильний, зухвалий, пихатий; черепаха і рак — неповороткі, повіль­ні; кінь і віл — працьовиті, покірні.

Дії тваринних казкових образів олюднені: вони роз­мовляють, спілкуються, товаришують. Саме тому зміст цих казок близький і доступний дітям будь-якого віку. «Діти люблять звірів,— писав І. Франко,— чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особли­во, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди...» >.

У казках про тварин відсутні фантастичні істоти, во­ни — реалістичні. І. Франко так підмітив цю особливість казок: «Говорячи ніби про звірів, вона [казка] одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати: —Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних бара­нів, вовків та ослів мова, а про вас самих, з вашою глу-потою, з вашим лінивством... з усіма вашими звірячими примхами та забавами. Адже ж навмисне даю їм ваші ру-

хи^ ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозу^ міли — не їх, а себе самих!» '. Л'\

У казках про тварин переважають дія, рух, примовки, приспівки:

Я коза-дереза За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,—■ Тут тобі й смерть!

До золотого фонду українських народних казок про тварин увійшли «Коза-дереза», «Цап та баран» «Пан Коцький»,, «Солом'яний бичок», «Колосок», «Телятко, кабан, півник, качур та вовки», «Чому гуси миють­ся у воді, коти — на печі, а кури порпаються в по­росі» та ін.

В українських казках зустрічаються звірі, які не во­дяться в наших лісах, не тримають їх і люди у своїх помешканнях. Ці образи запозичені з казкового епосу інших народів. Серед них лев («Цар Лев»), черепаха («Орел і Черепаха» Г. Сковороди), мавпа, слон та ін.

Чарівні казки характеризуються своєю композицій­ною особливістю, обов'язковою наявністю чарівних пред­метів, чаклунів, тобто у їх змісті переважає фантастичне начало. На цьому фантастичному тлі відбуваються різні героїчні та історичні події, тому такі казки ще одержали назву фантастично-героїчних.

Характери героїв виступають у двобої з темними си­лами. Герої-добротворці в чарівних казках наділені над­природною силою, кмітливим розумом, доброю вдачею. Поряд з ними діють чарівні предмети (люстерко, клубо­чок, чоботи-скороходи, коцюба, калиновий міст, кінь-ві-щун, гребінець). Позитивні герої чарівних казок змальо­вані сильними, мужніми, оригінальними, самобутніми. Так, Чабанець з дитинства грає каменем у вісім пудів, а коли кине серед степу сіряк, то й три чоловіки не під­німуть. Котигорошку тричі виковують таку булаву, що ледве виносять із кузні, а як він закине її на дванадцять діб у небо, то, падаючи, вона вдаряється об його мізи­нець і розбивається або залишається цілою. Добротвор-ці завжди перемагають зло, їм допомагають й міфологіч-

^! Франко І. Коли ще звірі говорили: Казки для дітей // Зібр. творів: У 50 т.— Т. 20 — С. 170.

¹ Франко І. Коли ще звірі говорили: Казки для дітей // Зібр. творів: У 50 т.— Т. 20.— С. 169.

94

95

ні істоти: Скороход, Слухало, Стріла, Морозко, Верни-дуб, Сучимотузок, Крутиус та ін.

Найчастіше героями чарівних казок виступають чоло­вічі образи: «Іван Голик та його брат», «Телесик», «Про двох братів і сорок розбійників», «Три брати», «Чаба­нець», «Кирило Кожум'яка», Іван Побивай, Козак Ма-марига, Іван-мужичий син. Хоча є й жіночі образи: «Кри­венька качечка», «Царівна-жаба», «Дідова дочка» та ін. До негативних образів належать Соловей-розбійник, Кощій Безсмертний, Ох, Гайгай, Ольдеквіт, сорок роз­бійників, відьми, змії, на яких неминуче чекає поразка, адже всі вони уособлюють зло, а казка на те й казка, щоб добро перемагало зло. Носій добра і справедливос­ті виходить у казках переможцем над будь-якими нега­тивними силами. У цій нелегкій, з різними захоплюючими пригодами боротьбі допомагають творити добро різні звірі, тварини, птахи і комахи, риби, оживлені сили при­роди. Саме у цьому М. К. Дмитренко вбачає природоохо­ронну функцію чарівних казок. У передмові до збірки українських народних казок він пише: «Уважне й добро­зичливе ставлення людини до природи одплачується сто­рицею. Природа приходить людині на допомогу в най-небезпечнішу мить, довірливо відкриває свої сокровенні таємниці, навіть живу цілющу воду, молодильний напій, завдяки якому старий немічний бородань стає дужим і юним. Ця приваблива казкова екологічна етика сьогодні •особливо актуальна і може з успіхом служити вихован­ню наймолодших громадян країни в дусі бережливого ставлення до всього живого»¹.

У чарівних казках передано споконвічні бажання на­роду глибше пізнати навколишнє, проникнути у глибини Землі та у неосяжний загадковий світ Космосу, у морські глибини, підводне життя річок, розкрити таємниці ін­формативного спілкування тварин і птахів, пізнати над­природні сили Всесвіту.

Специфікою цих казок є сильне моральне начало; повчальний зміст, який приховано у ненав'язливій мо­ральній позиції, що спонукає слухача самостійно зробити для себе відповідні висновки щодо етики поведінки чи морально-етичних правші життя.

Чи не найбільшу групу серед українських народних казок становлять соціально-побутові. їх назва поясню­ється змістовною особливістю цих казок. Вони розпові-

¹ Українські народні казки.— К„ 1989.— С. 8.

96

дають про буденне життя людей, їхній побут або реалії людського життя за умов різних соціальних епох. Саме тому трапляється у літературі ще й друга назва цих ка­зок — «народні оповідки», «народні оповідання» (Г. Ус­пенський) .

Соціально-побутові казки найновіші за походженням, вони виникли за часів феодалізму, зображують реальні події, казковість представлена у межах земної діяльнос­ті людини.

Тематика соціально-побутових казок досить різнома­нітна, їх можна класифікувати за такими групами: 1) ди­дактично-повчальні казки, в яких зображується людське життя з усіма його радощами і нещастями, залежність людини від її долі («Правда і Неправда», «Про Правду і Кривду», «Ківш лиха», «Біда», «Ледащиця», «Мудра дівчина» тощо); сімейно-антагоністичні казки, в яких роз­криваються часом складні родинні стосунки («Стрижено, стрижено!», «Два брати», «Гостинець батькові», «Бідна вдова з сином удовиченком», «Названий батько» та ін.); жартівливі казки («Москаль у пеклі», «Дурні чорти та хитрий наймит», «Докучливі казки», «Як Іван царя пе­ребрехав», «Як баба чорта дурила» та ін.); сатиричні казки («Панська політика», «Пани», «Хома і гуска», «Піп на казанні» та ін.).

Через усі казки цього типу проходить образ Правди як втілення споконвічного правдошукання народу. По­зитивними героями цих казок виступають також звичайні прості люди — добротворці та знедолені, Мудра дівчина, дівчинка-семиліточка, козаки, солдати, син, батько або абстрактні герої — Щастя-, Доля. Головним героям до­помагають розум, мудрість, кмітливість, спостережли­вість, добропорядність, моральна стійкість, витривалість,

віра у добро.

Негативні герої — носії зла — антиподи Правди, Щастя, Добра: Кривда, Горе, Біда. Злиденність, Смерть, пан, гультяй, ледар, ледащиця, нероба, зажерлива баба

тощо.

97

Провідними мотивами соціально-побутових казок є: суд Правди над Кривдою; антипанські, антикріпацькі, антицарські мотиви; протиставлення бідних багатим; мо­тив праці; боротьба проти всіляких сил, які заважають щастю простої людини; антирелігійні мотиви. У казках про Правду і Кривду Правда завжди перемагає, вона — вічно жива як прагнення та сподівання самого народу; Кривда обов'язково карається, гине.

4 зм

Антипанські, антицарські мотиви соціально-побутових казок є продовженням попередніх. Пани та царі — то втілення неправди, зла, як мовиться у прислів'ї: «Царсь­ке та панське слово — непевне». Цей мотив яскраво ви­ражено у казці «Панська політика»: «Цебто, пане як дасть кому-небудь нивку, то потім побачить, що на тій ниві бог уродив хліб добрий, та він візьме та той хоро­ший хліб собі поперевозить, а тому переведе абиякого. То це б то політика? — Політика!—Бач!.. Оце спасибі, що сказали! Тепер і я знаю, що то за панська політика!» Майже в усіх казках протиставляються бідні багатим як зіткнення добра і зла, щедрості і скупості, скнарості, вдячності і невдячності («Названий батько», «Хліб і золо­то», «Дарунки з трьох зернин» та ін.). Так, у казці «Хліб і золото» народ протиставляє бідність простих людей, які зраділи звичайній хлібній паляниці, зажерливості па­на, який розуміється тільки на золоті. У діях бідня­ка уособлюється мудрість, яка завжди виручить його у скрутному становищі, про що йдеться у моральній сен­тенції кінцівки казки: «Не стало в пана хліба. Як не ■ шкодував, а взяв кусень золота і поніс до бідняка, щоб поміняти на хліб. Бідняк не взяв золота, але відрізав по­ловину хлібини панові, половину залишив собі. З окрай­ця у пана хлібина не виросла...».

Мотив праці оспівується в багатьох соціально-побуто-вих казках, ніби перегукуючись з народним прислів'ям «Хто не працює, той і не їсть» або «Ледачому все ніко­ли». Руки, які не цураються ніякої роботи, завжди вина­городжуються. Дідова дочка все робить, що її просять: яблуньку чистить, піч маже, з собаки реп'яхи обирає, го­дує вужів — за це й отримує винагороду. А пихата леда­щиця — бабила дочка — заслужено карається (казка «Дідова дочка й бабина дочка»).

Сепед соціально-побутових казок чимало творів анти­релігійного змісту. Народ висміював тих служителів куль­ту, які, з одного боку, проголошували «святі істини», а з другого — вели розбещене життя.

Соціально-побутові казки спрямовані на викриття і заперечення несправедливого суспільного ладу, експлу­атації людини людиною. Вони допомагають дітям глиб­ше пізнати минуле українського народу, виховують пат­ріотичні почуття, прищеплюють підростаючому поколін­ню оптимістичні погляди на життя.

Український народ славен не тільки своїми казками, а й казкарями. Відомий сучасний народознавець В. Ску-

98

ратівський описує село казкарів Горінчеве на Закарпат­ті '. Тут що не хата, то в ній казкар. Горінчевський хист до казкарства, їхня оповідальна майстерність відомі да­леко за межами України.

У цьому селі влаштовуються конкурси казкарів. А най-відоміший серед них — Андрій Калин. Та й не він один. У Горінчевому з давніх-давен жило колективне казкар-ство. Казки Андрія Калина видаються у місцевому видав­ництві «Карпати» («Закарпатські казки Андрія Калина», «Казки одного села» та ін.).

Багата тематична розмаїтість, поетична оригіналь­ність і сюжетна неповторність виокремлює, за словами В. Скуратівського, місцеву казкарську школу в унікаль­ний осередок слов'янського світу.

Василь Скуратівський, аналізуючи усні оповіді го-рінчевців, дійшов висновку про існування унікального пластичного стилю оповіді з специфічною домашньою особливістю. На його думку, за формою горінчевецькі казки відносяться до західноукраїнського типу. Сюжет­ним матеріалом цих казок є конкретні реалії життя цьо­го багатостраждального краю.

Місцеві закарпатські краєзнавці виношують слушну думку про створення в Горінчевому музею української казки, зробити на його грунті традиційний центр укра­їнського казкарства. «Ми, очевидно, ще не повністю вив­чили й усвідомили,—: пише В. Скуратівський,— яку роль у вихованні наших дітей важать казки, який їх вплив на свідомість, мораль, патріотичне виховання. Пригляньмо­ся, з якою пожадливістю тягнуться малюки до телевізо­рів... Тільки замість справжніх народних перлин, їм зде­більшого пропонують безликі й банальні сюжетики з мультфільмів. Тематичною збідненістю, мовним покру-чем заполонені нині дитячі передачі, а справжнє духовне багатство народу лежить мертвим скарбом» ².