10. Дати визначення поняттю «мезолітична криза ресурсів».

в ІХ тис. до н.е., в епоху переходу від мезоліту до неоліту. Ця подія в науці відома як «мезолітична криза» та «неолітична революція», яку з сучасністю поєднує те, що тоді, як і зараз, людство, вичерпавши свою екологічну нішу, створило загрозу своєму існуванню.

Мезолітична криза охопила середні широти Європи, коли люди оволоділи надзвичайно продуктивними знаряддями, методами і навичками полювання. На тлі стрімкого потепління клімату виникли сприятливі умови для швидкого збільшення населення і відповідного зростання матеріальних потреб. Проте не лише матеріальні потреби стали причиною надмірного тиску на природу. Мисливцями опанувало ейфоричне відчуття безкарності та мисливський азарт і нестримне прагнення до успіху за межами необхідного, що призвело до деградації і вимирання тваринного світу. Стрімко почали зникати поголів’я і окремі види тварин, на які здавна велося полювання. Плоди дерев також не змогли забезпечити потреби в їжі. Через масовий голод конкуренція між племенами досягла небаченої жорстокості. Вбивства і людожерство стали для них нормою. Кількість населення скоротилося на порядок, а в деяких зонах люди зникли зовсім. Харчова (екологічна) ніша була вичерпана.

І ось людство в цей критичний час (у точці біфуркації) зробило революційний крок до самозбереження, відкривши нову для себе харчову (екологічну) нішу. Радикальним при цьому став якісний стрибок у VІІ–VІ тис. до н.е. поодиноких племен від привласнювального господарства (збирання, рибальства, мисливства) до виробничого (землеробства і тваринництва). Саме тоді людство зробило своє одне з найбільш значущих відкриттів – створило Зерновий хліб – хліб сущий, заклавши основи для нової потужної харчової ніші і таким чином забезпечило своє самозбереження до сьогодення. Так розпочалася неолітична революція в суспільній життєдіяльності. Згідно з сучасними дослідженнями, центром докорінних змін стала територія навколо Чорного моря, включаючи терени сучасної України. Саме тут люди вперше почали гармонійно співпрацювати з природою, переставши бути лише споживачами створюваних благ. Людина розпочала створювати й поширювати рослинні й тваринні біологічні форми

10. Історико-географічна характеристика арабо-мусульманської цивілізації.

Починаючи з VII ст. величезний вплив на політичну карту Близького і Середнього Сходу стало впливати розширення арабськоїдержави, що супроводжувалося поширенням ісламу.

Спочатку була об'єднана Аравія. До VII ст. на Аравійському півострові було кілька держав чи історичних областей. Це Неджд, що займав центральне плоскогір'я, Ємен на південному заході півострова, і Хіджаз в прибережній смузі, що простягається вздовж узбережжя Червоного моря. Найрозвиненішим з них був Ємен. Тут ще в давні часи існувало квітуче Савське царство, цариця якого, як розповідається в Старому Завіті, приїжджала до царя Соломона. Але центром об'єднання Аравії став Хиджаз з містами Мекка і Ясріб, край порівняно розвиненого землеробства, ремесла і караванної торгівлі. Саме в цих містах проходила діяльність пророка Мухаммеда, засновника не тільки мусульманської релігії, а й арабської держави, в якій він володів світською та релігійної владою.

Після смерті Мухаммеда правителі вибиралися з числа його сподвижників-родичів, які мали титул халіфів («заступників») пророка. Тому і створена при них держава отримала найменування халіфату. Зібравши великі сили, в середині VII ст. араби почали війну відразу на два фронти - проти Візантії і держави Сасанідів, здобувши перемогу над обома супротивниками. Вже до кінця VII ст. в Передній Азії вони завоювали Палестину, Сирію, Месопотамію, Іран, частину Вірменії, Кавказьку Албанію (Північний Азербайджан), а також вторглися в Пенджаб, Согдіану і Хорезм, в Північній Африці підкорили Єгипет. На початку VIII ст. на північному напрямку арабам вдалося просунути свій кордон до Великого Кавказького хребта, на східному - розширити свої володіння в Середній Азії і проникнути в долину Інду. На західному напрямку вони підпорядкували собі всю іншу частину Північної Африки, яка отримала арабську назвуМагриб («Захід»). Потім арабський полководець Джібаль-аль-Тарік переправився через протоку у Геркулесових стовпів (від його імені походить назва «Гібралтар») і захопив більшу частину Іспанії.

Так упродовж одного століття на політичній карті з'явився величезний Арабський халіфат, який за розмірами перевершував Римську імперію в період її розквіту. Володіння халіфату простягалися від Атлантичного океану до гірських систем Паміру і Гіндукушу, від Приаралья до Сахари. Це була держава, що знаходилася одночасно в Азії, Африці та Європі.

А через декілька століть по слідах арабів пройшли інші завойовника - турки-османи. Приступивши до своїх завоювань в Малій Азії на початку XIV ст., Османи продовжували їх за султанівМехмедіІІ, Сезамі I, Сулейманові I та ін. Подібно арабам, за одне-два століття вони розгромили Візантію,Іран, Єгипет і багато іншихкраїн, підпорядкувавши собі майже всю Передню Азію, Північну Африку і Балканський півострів і створивши широку Османську імперію. Її володіння також перебували в трьох частинах світу.