5. Причини уповільнення росту населення в епоху Середньовіччя.

Європу за середніх віків населяли романізовані народи колишньої Римської імперії, греки, кельти, германці, слов’яни, фракійці, балти, угро-фіни. Чисельність населення можна встановити лише приблизно. Вчені вважають, що після розпаду Римської імперії кількість населення у Європі значно скоротилася.

Що ж спричинило такий спад? Однією з причин історики вважають епідемії чуми. Ця найстрашніша хвороба середньовіччя вперше буквально спустошила Європу в VІ ст. Епідемія тривала півстоліття і подекуди зменшила населення наполовину. Люди сприймали “чорну смерть” як катастрофу, наближення Страшного суду. Порятунку від чуми не було, хіба що втікати з місця епідемії швидко, якнайдалі, а повертатися якомога пізніше.

Скільки ж жило людей у Європі у середні віки? Це питання є досить складним, бо ніхто тоді не проводив перепису населення у сучасному розумінні. Проте правителі та окремі феодали ще у ті часи намагалися знати скільки у них підданих і що у них є у володіннях, щоб з`ясувати скільки вони зберуть податків і з чого матимуть доход. З цією метою проводився опис володінь з усіма мешканцями. Найгрунтовніший такий перепис був здійснений норманськими завойовниками в Англії в 1086 р. Всі списки відомостей в народі називали „Книги Страшного суду”. Для сучасних вченим ці та інші документи стали важливим джерелом для з`ясування кількості мешканців тогочасної Європи. У результаті досліджень з`ясували, що за період середньовіччя чисельність населення Європи зростала. Найактивніше це відбувалося у ХІ-ХІІІ ст. Також вчені з`ясували, що у V – VІ ст. мало місце досить значне скорочення населення в результаті епідемій різних хвороб, у порушенні налагодженого життя часів Римської імперії. У ХІV – ХV ст. знову відбувається скорочення населення у результаті небаченої пандемії чуми.

Найбільшими лихами середніх віків були голод, хвороби, епідемії та війни. Постійна загроза голоду — характерна риса середньовічного суспільства. Недостатній рівень розвитку техніки призводив до низьких врожаїв. Становище залежних селян — більшості виробників сільськогосподарської продукції — не спонукало їх до збільшення врожаїв. Середньовічна Європа постійно перебувала на межі голоду. Достатньо було посухи, тривалих дощів чи нашестя сарани, і рівень населення різко падав у багатьох регіонах.

10. Еволюція у поглядах провідних вчених-географів на предмет і завдання історичної географії.

Історична географія сформувалася як суміжна наука на стику географії і історії. У своєму розвитку вона тісно стикалася з етнографією, топонімією, аграрною історією і поряд інших наукових дисциплін. Розташовуючись на межі природних і суспільних наук, історична географія як об'єкт дослідження науковедення представляє певні труднощі. Річ у тому, що історики, фізико- і економіко-географи бачили в ній «свою» науку і відповідним чином визначали її предмет, завдання і перспективи розвитку. Слід також підкреслити, що успіхи або, навпаки, неуспіхи материнських наук неминуче позначалися на прогресі історичної географії. Питання про предмет цієї науки, її завдання і місце серед інших дисциплін час від часу піднімається в наукової аудиторії, є предметом дискусій.

Прогрес географічної науки, деяка переорієнтація її завдань в епоху НТР примушують по-новому поглянути на історичну географію. Поза сумнівом, одному з найважливіших завдань географії на сучасному етапі є дослідження закономірностей взаємодії суспільства і природи. Але це завдання, «перекинуте в минуле», якщо можна так виразитися, завжди стояло перед історичною географією.

Історична географія як наука про різні аспекти взаємовідношення населення і природи в минулі історичні періоди отримала широкий розвиток. Це недивно, оскільки ідеї єдиної географії є пануючими в багатьох країнах.

В дореволюційній російській і зарубіжній історіографії предмет Р. і. розумівся як визначення політичних меж минулого і місцезнаходження ін. міст і населених пунктів, визначення місць історичних подій і опису етнічних кордонів території, що вивчається. Це було наслідком розуміння Р. і. як науки, що вивчає перш за все політичні події, війни тощо.

Різноманіття аспектів дослідження взаємовідношення природи і суспільства, що історично склалися, привело сучасних зарубіжних учених до надзвичайно широкого тлумачення завдань історичної географії.

Англійський історико-географ С.Т. Смит виділяє 3 напрями в сучасній історичній географії Англії і США: 1) вивчення історії змін ландшафту під впливом людини на природу; 2) історична географія як наука, що реконструює географію минулого; 3) дослідження географічних змін у часі.

Історична географія, так само як і географія сучасності, представляє систему наук, що займають проміжне положення між історією і географією. Єдність системи історико-географічних наук визначається, по-перше, наявністю деяких загальних завдань дослідження, до яких, перш за все, слід віднести проблему взаємодії суспільства і природи в різні історичні періоди, і, по-друге, широким використанням загальних історико-географічних методів і матеріалів, первинна обробка яких ідентична.