2.4. Теоретичні відомості

1. Особливості розумової діяльності людини

Розумова діяльність людини – це багатогранність творчих, психічних та інших проявів ВНД, направлених на забезпечення найбільш ефективного пристосування людини до дії різноманітних чинників довкілля.

Звичайно, для пояснення механізмів розумової діяльності розуміння суті умовних рефлексів не досить. ВНД людини відрізняється від цілеспрямованих актів поведінки тварин перш за все наявністю мовного мислення (свідомості), яке лежить в основі абстрактного мислення. Важливими критеріями людської свідомості є її спроможність до визнання власної особистості та визнання прав на особистість інших людей. Крім того, людина здатна виділяти з численних явищ навколишнього середовища найважливіші, – зосереджувати на них увагу, – формувати етичні та естетичні цінності.

Інтелектуальна праця відрізняється від фізичної праці тривалим нервовим напруженнями, потребою осмислення великої кількості інформації.

При виконанні фізичної роботи втома м’язів є нормальним фізіологічним станом, який оберігає організм від перенапруження. Щодо розумової діяльності природою не передбачено чітко визначених механізмів захисту. Настання розумової перевтоми, на відміну від фізичної, не веде до автоматичного припинення роботи, а викликає перенапруження нервової системи з наступним захворюванням людини (невротичні відхилення).

В звичайних умовах життя, коли на організм постійно діють все нові подразники, доцільна поведінка тварин і людини здійснюється без попередньої підготовки, тобто без формування умовно-рефлекторного зв’язку. Таким чином, окрім відомих умовно-рефлекторних механізмів ВНД людини і тварин існують інші, ще невідомі вченим механізми розумової діяльності.

Свідома поведінка людини і тварин часто проходить в умовах відсутності навчання, тобто в умовах дії на організм невідомих раніше подразників. Підтвердження цьому є явище екстраполяції. Екстраполяція – це здатність переносити прояв певної функції за межі спостереження, тобто здатність передбачати напрямок руху біологічно значимого подразника. Здатність тварин до екстраполяції руху розцінюється вченими як прояв елементарної розумової діяльності.

Здатність тварин визначати напрямок руху досліджують за допомогою рухливої годівниці, їжа в якій проходить через закриті і відкриті коридори (методика Л.В. Крушинського, 1977). Якщо тварина здатна збагнути закон напрямку і швидкості руху об’єкта (оцінка руху предметів у трьох площинах простору і часу є обов’язковою умовою для екстраполяції) і передбачити його на невидимий відрізок шляху, то вона негайно піде до другого видимого коридору, чекаючи там появи їжі. Досліди показують, що голуб не здатний визначити напрямок руху, в той час як сорока це завдання вирішує легко і швидко.

Згідно з фізіолого-генетичною гіпотезою ВНД Л.В. Крушинського організм уловлює емпіричні закони руху шляхом вибіркового реагування окремих нейронів на специфічні ознаки подразника, шляхом виділення його положення в просторі. Адекватними подразниками для таких нейронів (детекторів положення) є положення предмета в просторі, напрямок його руху, періодичність дії. Детекторні властивості нейронів визначаються активністю їхнього генетичного апарата.

У тварин є зародки механізму співчуття. Так, дослідженнями професора Сімонова встановлено, що пацюк і мавпа починають рідше натискати на важіль, який відкриває годівницю і видає їжу, якщо це натискання викликає больове подразнення іншого пацюка або мавпи. В основі вчення про ВНД вищих тварин і людини лежить формування відповідних знань і здатності ними користуватися. Користування знаннями ґрунтується на генетично запрограмованих функціях нейронів, що визначають положення речей у просторі і часі, тобто прогнозують події в умовах відсутності раніше набутих знань щодо нової конкретної ситуації. Формування поведінки, адекватної наявним обставинам, здійснюється певною сукупністю нейронних ансамблів за участю свідомості. Саме завдяки свідомості здійснюється прогнозування наступних явищ у відповідності з ситуацією, яка передбачається в майбутньому; свідомістю визначається власна поведінка та її кінцевий корисний результат.

В процесі філогенезу свідомість розвивалась паралельно з ускладненням нервової системи. Тваринам характерна безліч різноманітних рівнів свідомості, але найвищим серед них є свідомість людини. Наявність високорозвинутої свідомості дала можливість людині найбільш повно і ефективно пристосовуватись до дії чинників довкілля. Проте, суттєво змінюючи навколишнє природне середовище, використовуючи його для своїх гомеостатичних потреб, людина вступила в конфлікт з природою. Її організм виявився не готовим так швидко адаптуватись до викликаних науково-технічним прогресом змін довкілля. Наслідком гіподинамії, емоційно-стресових перенапружень, змін якості повітря, води і їжі призвело до значного зростання неінфекційних захворювань (захворювань цивілізації) – артеріальної гіпертензії, ожиріння, інфарктів, інсультів тощо.

Функціональні блоки головного мозку

Згідно з вченням А.Р. Лурія у регуляції психічних процесів безпосередню участь беруть такі три функціональні блоки головного мозку:

1. Блок регуляції тонусу і неспання. Складовими частинами цього блоку є ретикулярна формація середнього мозку, неспецифічна система таламуса, гіпокамп і хвостате ядро, що функціонує під могутнім контролем кори великих півкуль.

2. Блок прийому, переробки і зберігання інформації. Сюди включають всі задні відділи кори головного мозку, в тому числі зорову, слухову і соматичну сенсорну області і міжпроекційну тім’яну область (задній асоціативний полюс). Важливим компонентом даного блоку є зони сенсорного перекриття (тім’яні або тім’яно-скронево-потиличні), які беруть участь у формуванні комплексних надмодальних актів ВНД.

3. Блок програмування, регуляції і контролю складних форм діяльності. До його складу входять лобні відділи великих півкуль, які забезпечують високий рівень регуляції психічних процесів з допомогою мовних зв’язків.

Між механізмами умовно-рефлекторного навчання і механізмами безумовно-рефлекторної організації поведінки існує тісний взаємозв’язок. Умовно-рефлекторні механізми є базою для відбору типових програм з минулого досвіду. Проте вони не можуть повністю забезпечити ефективну поведінку організму за нових обставин. Провідна роль в цих умовах, звичайно, належить фізіолого-генетичним механізмам екстраполяції майбутніх явищ у відповідності із біологічними і соціальними потребами організму.