15.Пояснювальний(теоретичний) етап історичного пізнання.

Власне наукове знання створюється на теоретичному рівні пізнання. На теоретичному рівні пізнання об'єкту здійснюється шляхом пояснення. Наукове пояснення здійснюється через виявлення сутнісних рис, властивостей, зв'язків тощо.

Пояснення є чисто розумовою, логічною операцією. Логічна процедура поєднує два обов'язкових компоненти: експландум або сукупність положень, які описують пояснюване явище, і експлансум або сукупність пояснювальних пропозицій. Підведення експландума під екплансум дозволяє одержати науково-теоретичне знання про об'єкт.

Логіка цієї процедури передбачає пошук певної ідеї, теорії, виходячи з яких можна розкрити внутрішній взаємозв'язок наукових історичних фактів. Це розкриття здійснюється шляхом категоріального синтезу: положення експландуму (факти) підводяться під поняття і категорії певного експлансуму (теорії). Результатом такого синтезу є формування наукового поняття, яке розкриває внутрішній зміст історичного явища.

Головним стрижнем теоретичного ядра є ідея. Завершальною формою теоретичного знання є наукові теорії.

Розрізняють декілька видів історичних пояснень. П'ять видів використовуються при поясненні масових явищ і процесів. Пояснення через закон (1) є найбільш загальнимпоясненням. Поширеними є причинно-наслідкові пояснення (2), які встановлюють причинно-наслідкові зв'язки між об'єктами та їх ознаками. Генетичні пояснення (3) необхідні тоді, коли стоїть завдання пояснити історичні явища у часовому вимірі. Структурні пояснення (4) розкривають сутність через аналіз структури досліджуваного об'єкту. Функціональні пояснення (5) спрямовані на виявлення функцій окремої структури у загальній системі даного явища. Ще три види пояснень застосовуються до одиничних та індивідуальних об'єктів. Це мотиваційне (6), яке полягає у пошуку причин певної діяльності у мотивах (інтересах) конкретних осіб або груп. Нормативне пояснення (7) шукає причини дій людей у певних соціальних нормах (традиціях, звичаях тощо). Психологічно-емоційне пояснення (8) запроваджує зв'язок з психологічно-емоційними рисами історичних осіб (твердість, жорстокість, боязливість і т.д.).

Проте, самі по собі пояснення не розкривають всього складного механізму пізнання внутрішньої сутності історичних явищ. Для пізнання і отримання теоретичних знань застосовуються різноманітні методи.

16. Нарративний етап історичного пізнання.

Процес «наррації», тобто конкретного опису історичного минулого або матеріалізації наукових знань розглядався майже виключно з точки зору методики, техніки підготовки тексту. Дослідження методологів призвели до виникнення у 70-80-х роках впливового напрямку «нарративізму». Наррація є безсумнівно завершальним етапом історичного пізнання, етапом об'єктивізації науково-історичних знань суб'єкта-дослідника. Історична наррація тісно пов'язана із свідомою діяльністю дослідника, коректністю проведених ним попередніх пізнавальних операцій, структурою, логікою, мовою та іншими складовими. Опис завжди складається з висловлювань, котрі несуть ту чи іншу інформацію. їх можна поділити на два класи — фактуальні (ті, що описують факти) і висновкові (теоретично-пояснювальні). Фактуальний опис є доказовою підставою для теоретичних висновків. Виникає проблема достатності фактуального опису, яка розв'язується інакше, ніж на етапі реконструкції. Під час останньої йдеться про врахування і узагальнення якомога більшої маси фактів. У науці виділяють два види історичної наррації — хроніку і історію. Відмінність між ними знаходять в тому, що «хроніст» описує перебіг подій, не знаючи їх наслідків. «Історик» має справу з доконаним явищем, що має свою генезу, розвиток, наслідки. Тому «історик» завжди володіє більш повною інформацією про об'єкт дослідження. Але в цілому обидва види наррації не слід протиставляти, оскільки вони є відмінними жанрами людської творчості.

Для будови історичної наррації наобхідні певні засоби, серед яких виділяють: 1) історичну уяву, 2) мову, 3) класифікаційні поняття, 4) альтернативні судження.