54. Соціологічна історія к.Маркса.

К. Маркс (1818-1883) "До критики гегелівської філософії права" (1843). "Капітал" Центр історії -людина. Історія — не що інше, як діяльність людини, що переслідує свої цілі". Людина є не лише суб'єктом історії, яку вона творить, а й її об'єктом. Перетвор. світ, людина, змінюється сама. історичний процес -процес поступового звільнення людини на шляху до повної свободи — спочатку звільнення від природної, потім -сімейної, ще далі соціальної залежн. Виділяв лише три суспільні формації (системи), переходи між якими здійсн шляхом революцій (кардинальних системних змін). Такими є первісний устрій, який звільняє людину від природної залежності, але підпорядковує сімейно-родовій; далі, після революції у засобах виробництва, складається соціально-економічна формація, в якій все більш зростаючу роль відіграє економічний чинник, а людина потрапляє у залежність від суспільства. На цьому етапі суспільний розвиток проходить декілька стадій, які характеризуються зростанням впливу економічного чинника, що визначає структуру суспільства та ідеологію його членів — рабовласництво, азійство, феодалізм і капіталізм. Історію людей Маркс розглядав як утворення і розвиток суспільства, яке є результатом конкретних соціальних і виробничих відносин, що складаються між індивідуумами у процесі виробництва засобів до життя. Ці відносини визначаються, передусім, способом виробництва матеріальних благ і їхнім розподілом. Соціологічна історія К. Маркса, підкреслюючи свідомий характер людських дій, вимагала від дослідн. зводити усю багатоманіт. їхньої мотивації до класових інтересів. Історична соціологія марксизму, підкреслюючи свідомий характер людських дій, вимагала від дослідника зводити усю багатоманітність їхньої мотивації до класових інтересів. Зіткнення цих інтересів проголошувалося рушійною силою історії.

55. Різновиди позитивістської історіографії другої половини хіх – початку хх ст.

Позитиві́зм— парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії як пізнавальної діяльності,

У філософії позитивізм — напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. Позитивізм, як напрямок філософії, зародився в кінці 19 ст., і значною мірою сформував сучасну наукову методологію:.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

1.пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

2.вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

3.у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

4.вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третій позитивізм, неопозитивізм

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль у в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.

Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Карл Поппер, і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та ін.);

Постпозитивізм

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки