52. Історизм Джамбаттісто Віко.

Одним з перших зауважив потребу віднайдення засад цілісного погляду на суспільство, зокрема в його історичному аспекті, відомий італійський вчений Джамбаттиста Віко (1668-1744). Уже в ранній праці “Про сучасний метод дослідження”, написаній під впливом беконівського “Нового Органона”, Віко висловив думку, що людський розум не є однозначним критерієм досягнення істини у пізнанні, оскільки сам переживає періоди розквіту і занепаду, тобто змінюється, яскравим прикладом чого були античність і середньовіччя. З цьоговипливав висновок про “історичність” самого розуму.Численні наступні праці Віко поступово привели дослідника до потреби створення “нової науки”, котра б дозволила пояснити феномен суспільного життя і культури людства. Для пояснення суспільного життя Віко запропонував брати не слово, не право, а “загальну природу націй”, тобто закон, що полягає у створенні “громадянського світу” (суспільства) і пізнанні “дійсного порядку речей”. Супроводжуючи виклад ідей книги посиланнями на остаточний критерій божественого провидіння, до якого спрямоване людське пізнання, вчений, однак, констатує свідомий і об’єктивний характер людської діяльності (тільки неспівпадіння намірів і наслідків дій засвідчує присутність провидіння). Люди творять свою історіюсамі, хоча й у межах загального порядку, встановленого світовим Розумом. Цейпорядок проявляється через “природні людські звичаї”, що виробляються ними у соціальному співжитті. Італійський вчений на величезному фактичному матеріалі переконливо показав, що усі результати людської активності — держава, інститути, матеріальна і духовна культура — виникали в певних обставинах відповідно до потреб людських спільнот, змінювались разом з обставинами і розумовим вдосконаленням. “Природа речей — ніщо інше, як їхнє виникнення в певні часи і при певних обставинах; завжди, коли останні є такими, саме такими, а не іншими виникають речі”,- писавВіко.Вважаючи, що однієї філософії недостатньо для пізнання таких “змінних” речей як розвиток людської спільності, вчений пропонує “нову науку”, яка б поєднала раціоналізм філософії (стосовно “вічних істин”) з історичною змінністю людства, що виражена у набутті істиних знань через пізнання конкретного світу речей. Таким чином філософія і філологія у поєднанні з історією й дають у підсумку “нову науку”, котра у сутності є “філософією історії” Тривалі дослідження мови і права переконали вченого, що з їх допомогою можна здобути цілком певні знання, які не відрізняються від здобутих емпірично. Підстава для цього — можливість розумової реконструкції того процесу, у ході якого створювалися документи і закони (правові) у минулому. Віко виходив з того, щокритерієм ставлення до ідеальних речей повинно бути відношення кожної сучасної людини до оточуючого світу.

53. Соціологічна історія позитивізму.

Знайшла обґрунтування в Клода Анрі де Сен-Симона "Нарис науки про людину" (1813),"Нове християнство" (1825) суспільства як до системи, в якій усі сторонни людської діяльності взаємопов'язані і об'єднані людським Розумом. Суспільна система ґрунтується на певних типах економічної, політичної діяльності і відповідних ідеологіях та науці, які зароджуються, досягають розквіту і занепадають, переходячи у нову систему і новий повтор. Рушієм історії і зміни систем є суперечності між старими порядками та елементами нових. цілісне (соціологічне) бачення суспільного життя, яке об'єднувалося людським розумом. Перенесеня поля дослідж з абстрактної людини на людську спільноту і ті відносини, які складалися між її членами. Ідеї Сен-Симона були розвинені Огюстом Контом "Позитивістський катехизис" (1851). переглянув поширену на той час класифікацію наук. Виокремив соціологію. Суспільство - соціальна система з певних елементів зі своїми функціями. "- вивч. Закони розвитку людства. Запровадив соціологічний метод, який передбачав погляд на соціум, як на цілісний організм, систему, котра розвивається завдяки дії певних чинників. Конт закликав у наукових дослідженнях відмовитися від відповідей на спекулятивно-метафізичні питання, а зосередитися на отриманні позитивних знань, заснованих на можливостях їхньої емпіричної перевірки. Його соціологія закликала усунути з історичних досліджень усе те, що несло відбиток емоцій, суб'єктивних фантазій. Поль Жозеф Лакомб "Соціологічні підстави історії" (1894). Вчений проголошував, що історія для того, аби стати наукою, їй (історії) слід займатися не одиничним, а загальним, не психологією окремих осіб, а колективною психологією — маси, натовпу. Він вважав, що історики ще повинні відкрити інші "закони історії", які надають суспільному розвиткові той чи інший напрямок. Анґлійський філософ і соціолог Ґерберт Спенсер (1820-1903). важав соціологію "справжньою" історичною наукою, а традиційну історію зараховував до описово-розповідних дисциплін.