
- •2. Складові частини методології
- •6. Закон і закономірність в історії.
- •7. Роль особи в історії
- •29. Типологічний метод
- •9. Субєкт пізнання в історії
- •15.Пояснювальний(теоретичний) етап історичного пізнання.
- •16. Нарративний етап історичного пізнання.
- •17. Класифікація історичних знань.
- •20. Історичний та логічний метод
- •23. Історична свідомість та її рівні.
- •22. Проблема істинності історичних знань.
- •27. Соціальні функції історії й дискусія навколо них.
- •28. Обєктивне і суб’єктивне в історичному пізнанні
- •30. Історичний факт
- •31. Соціоетнічна історія м.Грушевського.
- •32. Антропологічна історія.
- •33. Нова наукова історія", її різновиди та здобутки.
- •35.”Кінець історії” Френсіса Фукуями.
- •36. Феноменологія та історія в хх ст. (е.Гуссерль, х.Ортега-і-Гассет, г.Гадамер).
- •37. Неопозитивістські підходи до історії (к.Поппер, к.Гемпель).
- •40. Початки і розвиток неомарксизму (д.Лукач, а.Грамши, е.Фромм, ю.Габермас).
- •41. Історизм Бенедетто Кроче.
- •42. Філософська історія а.Д.Тойнбі.
- •43. Методологічні студії й.Г.Дройзена.
- •44. "Нарративна філософія історії" постмодерну (г.Вайт, ф.Анкерсміт)
- •47. Провіденціальна Історія європейського середньовіччя.
- •52. Історизм Джамбаттісто Віко.
- •53. Соціологічна історія позитивізму.
- •54. Соціологічна історія к.Маркса.
- •55. Різновиди позитивістської історіографії другої половини хіх – початку хх ст.
- •56. Філософська історія р. Коллінгвуда.
- •58.Неокантіанський зворот в історії (Баденська школа та її представники).
- •59. Романтична візія історії в XIX ст.
- •60. Філософія історії г.Гегеля.
- •48. Психоісторія та її здобутки в сучасній історіографії.
- •50. Історія у розумінні європейських гуманістів XIV-xVст.
47. Провіденціальна Історія європейського середньовіччя.
Першим досвідом християнської історіо-графії були три праці єпископа з Кесарії Євсевія (бл.263-339 рр.) “Хроніка”, “Церковна історія” і “Житіє Конста-нтина”. Августина (354-430 рр.) “Про Град Божий”. Найбільш завершений вигляд теологія історії раннього християнства знайшла у праці єпископа Августина“Про Град Божий”. Твір створювався у драматичних обставинах, коли 410 р. Рим був захоплений і пограбований остготами Алариха. Освічені сучасники сприйняли цей факт як початок “кінця світу”. Видавалося неприродним, що Рим — “владика всесвіту”, “світоч цивілізації” був повалений ордою варварів. Августин, спираючись на Святе Письмо, подав християнську версію історичного розвитку, якій судилося на багато століть стати “альфою і омегою” християнського світобачення. У творах Йоахима Флорського “Вічне Євангеліє” він подав нове тлумачення “Одкровення Йоанна”, замінивши двочленний поділ священної історії — тричленним. Три епохи історії роду людського відповідали трьом іпостасям Бога — Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа. Теоло-гічна історія в провіденціальному плані, запроваджена у суспільну свідомість християнськими мислителями, спри-чинила докорінну зміну бачення світу і систему морально духовних цінностей. Історія набула універсалізму, джерел і змісту розвитку-руху, нерозривного зв’язку минулого- сучасного-майбутнього, який дозволяв ставити питання про передбачення майбутнього на підставі минулого. Теологія історії стала фактично першою філософією історії, котра була й мето-дом її розуміння.
49.Класична німецька історіографія. Леопольд Ранке. Ранке (Ranke), Леопольд фон (1795-1886) - німецький історик, офіційний прусський історіограф. У поглядах поєднував глибокий мето-дологізм у ставленні до джерела і прагнення встановити, "як це було на насправді ", про який говорить Кассирер, з провіденціалізмом в розумінні ходу історії (історія - здійснення божественного плану), де головну роль грає політична історія і великі політичні діячі. Займався переважно політичною історією Західної Європи XVI-XVII вв. Для Ранке характерні об'єктивний опис історії, виявлення «спільної ідеї» визначальною хід подій, при пильній увазі до частковостей. Під впливом Л. Ранке і позитивізмунімецькі історики продовжували наголошувати на потребі скрупульозного студіювання історичних джерел.
"Ранкеанство" було предметом гострих дискусій на всьому протязі XIX і першій чверті XX ст.
Провідні позиції у німецькій історіографії посідала група пруських дослідників, яка отримала назву "малонімецької школи" і була близькою до офіційних правлячих кіл Німеччини. У конкретно-історичних дослідженнях представники школи намагалися прослідкувати історію німців і обґрунтувати потребу їхнього державного об' єднання під зверхністю Пруссії. Теоретичні міркування "малонімецьких" істориків поєднували ідеї різних світоглядних напрямків ХІХ ст. — від німецької класичної філософії до позитивізму. Зміст історії вони знаходили у етично-моральному вдосконаленні людини, котре відбувається у процесі реалізації високих цілей, що прислуговують конкретним спільнотам — націям.
Наслідком такої переорієнтації став прогресуючий у другій половині ХІХ ст. поділ філософії історії на дві галузі: (1) конструктивну філософію історії, котра формує теорії про зміст, сенс і мету історичного процесу (розвиток і зміни об' єкту), і (2) формальну філософію історії, яка концентрує увагу на теорії і логіці історичного пізнання.
51. Філософська історія європейського Просвітництва. Філософська історія європейського Просвітництва розпочинається. Одним з перших, хто спробував розглянути питання суспільного устрою в історичному аспекті, був філософ Т. Гоббс. Його праця "Левіафан» або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської" містила декілька важливих теоретичних міркувань, котрі запліднили європейську наукову думку. Дальші кроки в напрямку "історизації" філософії і "філософізації" історії були зроблені англійськими філософами — послідовниками Джона Локка (1632-1704). Сам Локк поділяв погляди Гоббса на державу і владу, але вніс до них суттєві корективи. У праці "Два трактати про уряд" Локк розвинув думки про народний суверенітет і обов'язок держави забезпечувати його. Вагомий внесок у філософську історію доби Просвітництва вніс політичний діяч, філософ та історик лорд Болінґброк — Генрі Сент-Джон. Твір Болінґброка, написаний 1735 р. у формі 8-ми листів до молодого історика лорда Корнбері, який просив поради щодо методу написання історії, пролили світло на філософсько-історичні погляди анґлійського політика-ерудита, котрі суттєво розходились з тогочасною історичною практикою. В 1724 р. в університетах Оксфорда і Кембріджа були відкриті професорські кафедри нової історії, котрі призначалися для підготовки дипломатів і державних службовців. Спробу створити його здійснив англійський філософ і історик Девід Г'юм. У філософських творах вчений розглядав пізнання як процес створення і переказу ідеальних феноменів, котрі виникли внаслідок чуттєвого сприйняття. Це ставило історію на твердий науковий ґрунт за аналогією з іншими науковими дисциплінами, заснованими на чуттєвому досвіді.