43. Методологічні студії й.Г.Дройзена.

Знаним главою “малонімецької школи” був відомий історик Йоганн Ґустав

Дройзен (1818-1884). За молодих років він опублікував праці з історії еллінізму,

пізніше переключився на історію прусської політики (“Історія прусської політики” у

14 томах), а у 1857 р. першим розпочав читати у Берлінському університеті курс

“Енциклопедія і методологія історії”. Свої міркування стосовно предмету історії й

пізнавальних засобів історика він виклав у праці “Нарис підстав історії” (1867).

Одним з перших Дройзен виступив з критикою позитивістської методології

історії. Різке заперечення німецького вченого викликало наближення історії до

природничих наук і використання методів останніх у гуманітарних студіях. Жодні

закони історії не можна вивести зі статистики, психології мас чи природних умов.

Для пояснення минулих подій потрібне, насамперед, їхнє розуміння, якого можна

досягти лише спираючись на власну свідомість. Історія представлялася Дройзену

втіленням морально-ціннісного світу людини. За таких умов історична наука взагалі

не є можливою, вона представляє собою “політику минулого, подібно до того, як

сама політика є історією сьогодення”.

Дройзену вдалося систематизувати головні методологічні проблеми історії у

їх тогочасному вигляді, висловити по кожній з них свої міркування. Він нав’язував

до традицій німецької класичної філософії, збагачуючи їх ідеями Л.Ранке. У центрі

його бачення минулого знаходиться історична людина, яка стає такою тільки у

спілкуванні з іншими людьми, у спільній роботі над моральним вдосконаленням

людської спільноти. Моральна сфера є найбільш стійкою і незмінною опорою

спільноти, яка визначає рух ідей і речей. Проте, цей рух позбавлений конкретної

мети і характеризується тільки напрямом.

Дройзен побачив також обмеженість можливостей історика у дослідженні

минулого, оскільки його свідомість “обтяжена” приналежністю до певної нації,

культури, політики, релігії. Ця приналежність перешкоджає досягненню істинних

знань, але дозволяє, принаймні, прийти до розуміння минулого. Учений пропонує

пізнавальне гасло — “досліджуючи, розуміти”. Не істина, а розуміння є завданням

історика.

Як Дройзен, так і інші представники школи (Г.Трайтшке, Ґ.Зібель)

орієнтували німецьких істориків у дослідженні минулого враховувати той

суб’єктивний вантаж, що міститься у свідомості історика, який живе у певній епосі і

серед певної спільноти. Щоб пояснити минулі епохи і спільноти, слід з такими ж

мірками підійти до людей минулого, зрозуміти їхні рації. Водночас, вони спрямували

думку філософів та істориків не стільки на сам історичний процес, скільки на

способи і засоби його пізнання, тобто на розумові операції суб’єкта-дослідника.

44. "Нарративна філософія історії" постмодерну (г.Вайт, ф.Анкерсміт)

Виникненню "нарративізму" відчутно сприяли ті філософсько-пізнавальні течії, які скеровували увагу дослідників на свідомість суб'єкта пізнання і співвідношення у ній раціональних і чуттєвих (ірраціональних) чинників.

Спроби виокремити історію з числа традиційних наук мали місце й раніше. 70-х — 80-ті роки ХХ ст. Фундаментальне значення тут мала праця американця Хайдена Вайта "Мета історія. Історична уява в Європі ХІХ ст." (1973). Займаючися вивченням західноєвропейської історіографії ХІХ ст., цей вчений прийшов до висновку, що історичний дискурс мало чим відрізняється від літературного тексту.

Вайт подав обриси "нової філософії історії", які сформулював наступним чином. Насамперед, він підкреслює відсутність серед істориків "угоди" стосовно того, що слід вважати науковим дослідженням за зразком природничих наук. Це породжує "анархію" підходів, яка засвідчує ненауковий характер історії, її зв'язок з художньою творчістю.

Вайт виокремлює три рівні "організації" історичного матеріалу: (1) хроніку (впорядкування фактів за хронологією), (2) історію (виділення домінуючих у фактах мотивів), (3) побудову сюжету (надання мотивам формальної та ідеологічної орієнтації).

Різновиди теоретичного осмислення розповідних текстів, оригінальним зразком такого підходу до наративів є концепція Франка Анкерсміта, що була найбільш повно представлена у його дослідженні "Наративна логіка: семантичний аналіз мови істориків" (1983). Предметом дослідження у Анкерсміта є дослідження відношень між репрезентацією і репрезентованим, а також те, чому одна історична репрезентація є кращою за іншу, виконану на ту саму тему. Анкерсміт вдається до поняття метафори. Адже історична розповідь є по суті метафоричною: вона говорить про минуле у світлі чогось іншого. Філософ стверджує, що історична розповідь належить до двох сфер: до сфери буквальної істини (оскільки складається з висловлювань, що описують минуле) і до сфери метафори (якщо історичну розповідь розглядати як ціле).

45. Міфологічна історія давніх часів. Враження, що минуле — це постійно повторюване сьогодення, а межею між минулим і дійсністю був лише міф., виникнення писемності і перших держав на Близьк. Сході сприч. потребу в документації. Збереглося також ряд написів царів різних міст-держав, які повинні були увічнювати їхні перемоги у битвах, мудре правління. Діяльність богів і правителів стає єдиним змістом міфологізованої свідомості давніх суспільств, які постійно дбають про їхнє увічнення з праґматичних міркувань. Найдавніший відомий сьогодні запис діянь правителів Месопотамії —“Стела коршунів”, ІІІ тис. до н.е. “Стовп Ентемени”, “Аннали ранніх царів”, документи складалися жерцями храмів. Спадкоємцем шумеро-аккадської культурної традиції булла Давньовавілонська держава (ІІ тис. до н.е.), в якій духовне життя значно ускладнилося і збагатилося. Найдавніший історичний твір Палермський камінь з ХХV ст. до н.е , перераховує фараонів, у попередні 600-700 років, у хронологічній послідовності з діянями (будови пірамід, фортець, війн і завоювань). З Давнього Царства зберег-лося чимало писемних документів історичного плану — храмових записів. Одним з ранніх зразків хеттської анналістики вважається “Текст Анніти”. У VІ ст. до н.е. Персія. У міфологічному світобаченні населення Персії зустрічаю-ться цікаві взаємовпливи та запозичення. Найбільна літ.-міфог.Збірка текстів "Авеста" написи царів про власні діяння, вирізблені на гробницях, колонах, стелах, каменях (понад 200 написів). Найвідомішим написом є Бехістун-ський скельний,аннали як правило, провадилися вавілон-ськими та ассирійськими жерцями у вигляді продовження попередньої традиції .В індії культура розвинулась в ІІ тис .д.е, коли прийшли арійуї. Першоджерела не збереглися. Завдяки усній традиції і пізнішим переписам, збереглися видатні твори давньоіндійської міфологічної літератури, яка отримала назву “ведійської”.Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарведа. У Палестині та Іудеї у ІІ-І тис. до н.е. виникла релігійна течія монотеїзму. Ці ідеї знайшли відбиття у Старому Завіті Біблії, що зафіксувала довгий шлях духовного розвитку давніх євреїв, сприйняття і переробки ними багатьох близькосхідних релігійних культів. В звязку з цим відбулося поступове становлення нового типу раціон- альності, в якому належне місце посіла теоретична рефлексія, тобто спосіб мислення, який концентрував увагу на думці.

46. Характерні риси античної історіографії. Давня історіогр, як послідов картина минулого, народил у античній Греції. Греки вперше поставилися до минулого не як до міфа, а як до знання, яким варто оволодіти задля кращої орієнтації в оточуючій дійсності.. Історики античності виокремили історію з інших жанрів письменства, Вони поклали край міфологічному синкретизму, який нерозривно зв’язував діла богів і людей, визначили зміст суспільного життя як наслідок діяльності конкретних особистостей і громад, а політику, як вияв цієї діяльності, розробили засади історичної наррації, яка полягала у послідовному описі історичних подій у їх причинно-наслідковому зв’язку. Рушійну силу людських діянь антична історіографія бачила у свідомості і психології видатних осіб, які надавали бігові історії ту чи іншу спрямованість. Були закладені підстави для розуміння універсального розвитку людства, що підпорядковується єдиним законам долі, визначеної богами. У античній історіографії склалося два підходи до розуміння суспільного значення історичних знань і, відповідно, завдань історика: перший (“нарративний”) спрямовував зусилля на “правдиве” відбиття минулих подій на підставі критичного осмислення різноманітних джерел, як писемних, так і усних, особистих спостережень (Геродот); другий (“праґматичний”) ставив на перший план виховне призначення історичної інформації і тому приділяв більше уваги формі історичних творів (мові і стилю), котрі повинні “просвітити” і через емоції переконати читача й слухача (Фукідід). Назагал, антична історіографія демонструвала велику залежність від політичного й духовного стану тогочасного соціуму.